ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 359/950/16-ц

У лютому 2016 рокуОСОБА_8 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення боргу.

Позов ОСОБА_8 мотивований тим, що його син ОСОБА_5 з 01 березня

2005 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 . Відповідачі не мали власного житла, проживали в орендованій квартирі і займалися пошуком коштів на придбання квартири в м. Києві. Влітку 2005 року до нього звернулися ОСОБА_5 і ОСОБА_6 та попросили позичити їм кошти на придбання квартири, на що він погодився.

16 вересня 2005року позивач передав ОСОБА_5 в присутності ОСОБА_6 , а також свідків ОСОБА_1 та ОСОБА_9 кошти у розмірі

120 000,00 дол. США, які ОСОБА_5 зобов`язався повернути до 31 грудня

2014 року. На підтвердження отримання грошових коштів між ОСОБА_8 і ОСОБА_5 укладено договір позики.

19 вересня 2005 року ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1 , на придбання та обладнання якої були витрачені позичені у позивача кошти.

Наприкінці 2011 року позивачу стало відомо, що придбана за позичені кошти квартира його сину вже не належить, а з 2012 року ОСОБА_6 і ОСОБА_5 припинили спільне проживання. Позивач стверджував, що гроші йому не повернено, вважав, що відповідно до частини четвертої статті 63 СК України, оскільки відповідачі спільно проживали та користувалися квартирою, яка придбана за рахунок позичених коштів та якою ОСОБА_6 і її дочка

ОСОБА_10 продовжують користуватися, то обов`язок повернення боргу виник не тільки у ОСОБА_5 , а й у ОСОБА_6 .

ОСОБА_8 просив стягнути солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на свою користь борг за договором позики у розмірі 2 820 000,00 грн, а саме з кожного з відповідачів по 1 410 000,00 грн.

У лютому 2016 рокуОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення заборгованості.

Позов ОСОБА_7 мотивований тим, що в березні 2004 року до нього звернулись відповідачі і попросили позичити грошові кошти, оскільки підшукують квартиру та збирають на це кошти.

26 березня 2004 рокувін передав в борг ОСОБА_5 кошти у розмірі

20 000,00 дол. США, які той зобов`язався повернути до 26 березня

2012 року. ОСОБА_7 було відомо про обставини придбання відповідачами квартири у м. Києві і земельної ділянки та будівництва будинку в с. Вишеньки, а також про погіршення відносин між відповідачами та їх подальше розлучення.

08 квітня 2014 року ОСОБА_7 звернувся до ОСОБА_5 з вимогою повернути борг. Після цього 21 квітня 2014 року між ним і ОСОБА_5 був укладений договір позики, яким відповідач визнав факт отримання від нього позики в сумі 20 000,00 дол. США та зобов`язався повернути борг до 31 грудня

2014 року. ОСОБА_7 вважав, що відповідно до частини четвертої статті

63 СК України, оскільки відповідачі спільно проживали та користувалися квартирою, яка куплена на позичені кошти та якою ОСОБА_6 і її дочка ОСОБА_10 продовжують користуватися, обов`язок з повернення боргу виник не тільки у ОСОБА_5 , а й у ОСОБА_6 .

ОСОБА_7 просив стягнути з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на його користь грошові кошти у розмірі 470 000,00 грн в рівних частках по 235 000,00 грн з кожного.

У лютому 2016 рокуОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів.

Позов ОСОБА_4 мотивований тим, що в червні 2004 року відповідачі попросили його позичити їм гроші, оскільки підшукують квартиру та збирають на це кошти. 04 червня 2004 року він позичив відповідачам

38 000,00 дол. США до кінця 2012 року. У вересні 2005 року відповідачі придбали квартиру, в якій проживали. В листопаді 2004 року відповідачі купили земельну ділянку в с. Вишеньки Бориспільського району, де побудували будинок. Відповідачі шлюб розірвали. 11 лютого 2013 року він та ОСОБА_5 підписали договір позики, в якому ОСОБА_5 визнав факт отримання від ОСОБА_4 04 червня 2004 року позики в сумі

38 000,00 дол. США, яку зобов`язався повернути до 31 грудня 2014 року. Позивач вважав, що відповідачі спільно проживали та користувалися квартирою, яка куплена на позичені кошти та якою ОСОБА_6 і її дочка ОСОБА_10 продовжують користуватися, тому обов`язок повернення боргу виник не тільки у ОСОБА_5 , а й у ОСОБА_6 .

ОСОБА_4 просив стягнути з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 солідарно на його користь грошові кошти у розмірі 893 000,00 грн в рівних частинах по

446 500,00 грн з кожного.

У лютому 2016 рокуОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення коштів.

Позов ОСОБА_3 мотивований тим, що 23 червня 2004 року він позичив ОСОБА_5 15 000,00 дол. США, які відповідачі зобов`язались повернути до кінця 2010 року, про що відповідач у присутності ОСОБА_6 написав йому розписку. В подальшому позивачу стало відомо про розлучення відповідачів. ОСОБА_5 повідомив про своє скрутне становище і попросив продовжити строк повернення боргу, на що позивач погодився та у зв`язку з чим 11 грудня

2012 року він і ОСОБА_5 уклали договір позики, за яким відповідач зобов`язався повернути кошти до 31 грудня 2014 року. Позивач стверджував, що відповідно до частини четвертої статті 63 СК України, оскільки відповідачі спільно проживали та користувалися квартирою, яка куплена на позичені кошти та якою ОСОБА_6 і її дочка ОСОБА_10 продовжують користуватися, обов`язок повернення боргу виник не тільки у ОСОБА_5 , а й у ОСОБА_6 .

ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 солідарно на його користь грошові кошти у розмірі 352 500,00 грн в рівних частках по

176 250,00 грн з кожного.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 квітня 2016 року задоволено клопотання ОСОБА_4 , ОСОБА_3 і ОСОБА_5 про об`єднання усіх зазначених позовів в одне провадження. Об`єднано в одне провадження позов ОСОБА_8 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, за яким відкрито провадження у справі № 359/950/16-ц, та позови ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, за яким відкрито провадження у справі № 359/1756/16-ц; ОСОБА_7 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, за яким відкрито провадження у справі № 359/1757/16-ц; ОСОБА_3 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, за яким відкрито провадження у справі № 359/1758/16-ц. Об`єднаній справі присвоєно

№ 359/950/16-ц.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 16 серпня 2016 року, позови ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 і ОСОБА_3 до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення боргу за договорами позики задоволено.

Стягнено з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на користь ОСОБА_8 кошти в сумі

2 820 000,00 грн в рівних частках по 1 410 000,00 грн з кожного, а також судовий збір на користь держави по 3 445,00 грн з кожного.

Стягнено з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на користь ОСОБА_7 кошти в сумі

470 000,00 грн в рівних частках по 235 000,00 грн з кожного, а також судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 4 700,00 грн, по 2 350,00 грн з кожного.

Стягнено з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 кошти в сумі 893 000,00 грн в рівних частках по 446 500,00 грн з кожного, а також судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 6 890,00 грн, по 3 445,00 грн з кожного.

Стягнено з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 кошти в сумі 352 500,00 грн в рівних частках по 176 250,00 грн з кожного, а також судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 525,00 грн, по 1 767,50 грн з кожного.

Висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивований тим, що отримані у позивачів кошти на підставі складених відповідачем ОСОБА_5 розписок та укладених сторонами письмових договорів, умови яких не суперечать нормам частини третьої статті 631 ЦК України, як позика, використані ОСОБА_5 та його колишньою дружиною ОСОБА_11 в інтересах їх сім`ї на придбання квартири

АДРЕСА_1 . Оскільки кошти вчасно не повернено, суд стягнув їх примусово.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 квітня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_6 , подану представником - ОСОБА_12 , задоволено.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 16 серпня

2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди не перевірили, чи знала ОСОБА_6 та чи надавала згоду ОСОБА_5 на отримання позик від відповідачів у розмірах, що виходять за межі дрібного побутового, не дали оцінки її твердженням про те, що ОСОБА_8 на час написання ОСОБА_5 розписки про отримання позики у розмірі 120 000,00 дол. США перебував на пенсії, розмір якої був невеликим, та не перевірили, чи мав ОСОБА_8 можливість надати таку позику та за рахунок яких коштів її надавав.

Суди першої та апеляційної інстанцій не навели належних та допустимих доказів того, що квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_5 саме за спірні кошти, отримані ним у позику від позивачів, а отже, і того, що ці кошти використані ним в інтересах сім`ї.

Суди не дали оцінки доводам ОСОБА_6 про те, що квартира придбавалась за їхні, подружжя, власні кошти, оскільки ОСОБА_5 за час шлюбу заробляв кошти, які дозволяли купити квартиру.

Суди не дали оцінки й тому, що квартира

АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_5 у 2005 році, а договори позики укладені ним із ОСОБА_4 та ОСОБА_7 у 2013 та 2014 році відповідно.

У вересні 2017 року ОСОБА_6 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 про визнання договорів позики недійсними.

Зустрічний позов ОСОБА_6 мотивований тим, що укладені ОСОБА_5 із відповідачами договори позики є недійсними, оскільки укладалися без її згоди (немає письмової згоди на укладання договорів позики, немає її підпису у розписці та договорах позики), немає нотаріального посвідчення договорів позик, нотаріальне посвідчення згоди на укладання таких договорів, немає обов`язкової письмової форми правочинів (укладених ОСОБА_5 з ОСОБА_7 і ОСОБА_4 ); ці договори позики виходять за межі дрібного побутового правочину, оскільки суми зазначених у них коштів дуже значні. Навіть якщо припускати, що відповідачі позичали ОСОБА_5 кошти, їй про це відомо не було і кошти були витрачені ОСОБА_5 не в інтересах сім`ї, а в особистих інтересах.

ОСОБА_13 просила визнати недійсними договори позики від 11 грудня

2013 року, від 11 лютого 2013 року та від 21 квітня 2014 року.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

10 березня 2020 року до участі у справі залучено правонаступників позивача ОСОБА_8 - ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 13 січня 2021 року позов ОСОБА_7 до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про стягнення боргу залишено без розгляду.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

19 липня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в розмірі 705 000,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики в розмірі 352 500,00 грн та судовий збір в розмірі 3 525,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 борг за договором позики в розмірі 893 000,00 грн та судовий збір в розмірі 6 890,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 1 410 000,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_5 на користь держави судовий збір в розмірі 6 890,00 грн.

У задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_6 боргу за договорами позики відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення боргу, суд першої інстанції виходив з того, що наданими позивачами доказами не доведено, що договори позики були укладені в інтересах сім`ї ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , а тому зобов`язання з повернення позики виникло тільки у ОСОБА_5 . Підстав для стягнення з ОСОБА_6 боргу за договорами позики немає.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 про визнання договорів позики недійсними, суд першої інстанції зробив висновок про те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами обставин, на які вона посилалась.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2022 року в оскаржуваній частині залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_5 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення боргу з ОСОБА_6 .

14 квітня 2023 року ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від

15 березня 2023 року та змінити рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2022 року, виклавши його в такій редакції:

«позовну заяву ОСОБА_2 задовольнити у повному обсязі, стягнути солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на його користь борг у сумі 1 410 000,00 грн, по 705 000,00 грн з кожного;

позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі, стягнути солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на його користь 705 000,00 грн, по 352 500,00 грн з кожного;

позовну заяву ОСОБА_4 задовольнити у повному обсязі, стягнути на його користь солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 893 000,00 грн, по

446 500,00 грн з кожного;

позовну заяву ОСОБА_3 задовольнити у повному обсязі, стягнути на його користь солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 352 500,00 грн, по

176 250,00 грн з кожного».

В частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_6 оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували те, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6 проживали однієї сім?єю без реєстрації шлюбу у період з 2001 року до 01 березня 2005 року, що підтверджується рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 07 квітня

2014 року у справі № 359/2360/13-ц про визнання права власності на будинок та земельну ділянку, поділ спільного майна подружжя. ОСОБА_6 доходів не мала. Всі отримані кошти були використані в інтересах сім?ї. Заявник звертає увагу на те, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім?ї, то цивільні права та обов?язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому не обов?язково, щоб другий з подружжя ставив свій підпис, головне, щоб майно було використано в інтересах сім?ї. Суди зробили помилкові висновки про те, що позивачі не довели використання позичених коштів на придбання квартири АДРЕСА_1 . Заявник указує, що ця квартира була придбана за позичені ним у позивачів кошти, які використані в інтересах сім?ї.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Бориспільського міськрайонного суду Київської області.

23 травня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня

2022 року оскаржується в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до

ОСОБА_6 про солідарне стягнення боргу за договорами позики. В цій частині рішення суду першої інстанції було предметом апеляційного перегляду.

В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2022 року в апеляційному порядку не переглядалось, а тому не є предметом касаційного перегляду в розумінні пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

З 01 березня 2005 року ОСОБА_5 і ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 квітня 2014 року.

16 вересня 2005року ОСОБА_8 передав ОСОБА_5 кошти у розмірі

120 000,00 дол. США. У свою чергу, ОСОБА_5 зобов`язався повернути кошти до кінця 2010 року. Вказана обставина підтверджується копією розписки про отримання грошових коштів від 16 вересня 2005 року.

05 березня 2013 року між ОСОБА_8 і ОСОБА_5 був укладений договір позики, яким сторони підтвердили факт того, що позикодавець передав

16 вересня 2005 року, а позичальник прийняв 120 000,00 дол. США для придбання нерухомості, а саме квартири в м. Києві, які зобов`язався повернути до 31 грудня 2014 року, та відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України дійшли згоди, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до підписання цього договору 16 вересня 2005 року.

Відповідно до укладеного між позикодавцем ОСОБА_4 і позичальником ОСОБА_5 договору позики від 11 лютого 2013 року сторони підтверджують факт того, що позикодавець передав 04 червня 2004 року, а позичальник прийняв 38 000,00 дол. США для придбання квартири в м. Києві, які зобов`язався повернути до 31 грудня 2014 року, та відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України дійшли згоди, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до підписання цього договору 04 червня 2004 року.

23 червня 2004року ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 15 000,00 дол. США. У свою чергу, ОСОБА_5 зобов`язався повернути кошти до кінця 2010 року. Вказана обставина підтверджується копією розписки про отримання грошових коштів від 23 червня 2004 року.

11 грудня 2012 року між позикодавцем ОСОБА_3 і позичальником ОСОБА_5 укладено договір позики, яким сторони підтверджують факт того, що позикодавець передав 23 червня 2004 року, а позичальник прийняв

15 000,00 дол. США для придбання квартири в м. Києві, які зобов`язався повернути до 31 грудня 2014 року, та відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України дійшли згоди, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до підписання цього договору (23 червня 2004 року).

19 вересня 2005 року ОСОБА_5 придбав квартиру

АДРЕСА_1 за ціною 1 262 500,00 грн, що на час придбання за курсом НБУ було еквівалентно 250 000,00 дол. США.

14 листопада 2011 року ОСОБА_5 подарував вказану квартиру дочці відповідачки ОСОБА_10 .

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від

07 квітня 2014 року у справі № 359/2360/13-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , третя особа - управління Держземагентства у Бориспільському районі Київської області, про визнання земельної ділянки та будинку спільним сумісним майном подружжя та поділ спільного сумісного майна, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року, визнано земельну ділянку площею 0,2499 га, кадастровий номер 3220881301:01:009:0260, у с. Вишеньки Бориспільського району Київської області і будинок АДРЕСА_2 , загальною площею 636,3 кв. м спільним майном ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .

Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_5 і ОСОБА_6 право власності по 1/2 частини земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,2499 га, кадастровий номер 3220881301:01:009:0260, у с. Вишеньки, Бориспільського району, Київської області. Визнано в порядку поділу спільного майна подружжя за ОСОБА_5 і ОСОБА_6 та право власності по 1/2 частини будинку АДРЕСА_2 , загальною площею 636,3 кв. м.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).

Враховуючи те, що умови договорів позики щодо своєчасного повернення боргу позичальником не виконувались, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про стягнення суми боргу за договорами позики.

Звертаючись до суду з позовом, позивачі як на підставу своїх вимог посилися на те, що борг за договорами позики є спільним боргом подружжя, тому підлягає стягненню з обох відповідачів.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Так, у статті 60 СК України закріплено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від

30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц (провадження № 61-12830св21) зазначено, що «у справі, яка переглядається, суди встановили правову природу укладеного між сторонами договору, а саме, що зобов`язання випливають з договору позики, за яким борг не повернуто. З тексту договорів позики вбачається, що стороною договорів є відповідач, який підтверджував отримання сум у борг з обов`язком їх повернення, інших даних, а також підпису відповідачки боргові розписки не містять. Доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 була обізнана про договір позики та не заперечувала проти такої позики, а також те, що кошти отримані ОСОБА_2 за договором позики, останнім використані та витрачені в інтересах сім`ї, не надано, а відтак висновок суду апеляційної інстанції про те, що унаслідок укладення ОСОБА_2 договору позики виникло зобов`язання в інтересах сім`ї не відповідає вимогам закону та не узгоджується з матеріалами справи. Покладаючи на відповідачку обов`язок по сплаті частини боргу за договорами позики, суд виходив із того, що відповідачі перебувають у шлюбі, а відтак повинні нести відповідальність перед кредитором спільно. Проте перебування відповідачів у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики само по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї. Подібних висновків дійшов і Верховний Суд у постановах: від 28 серпня 2019 року № 638/20603/16, від 03 травня

2018 року № 639/7335/15 та постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року в справі № 6-55цс13».

Установивши, що договори позики між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , ОСОБА_5 і ОСОБА_3 були укладені 04 червня 2004 року та

23 червня 2004 року відповідно, тобто до реєстрації шлюбу між ОСОБА_5 і ОСОБА_6 ; доказів факту проживання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 однією сім?єю без реєстрації шлюбу у період до 01 березня 2005 року і того, що позичені кошти були використані в інтересах сім?ї, відповідач не надав, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову про солідарне стягнення боргу за договорами позики від 04 червня 2004 року та від 23 червня 2004 року.

Разом з цим, установивши, що ОСОБА_6 згоди на отримання її чоловіком коштів за договором позики від 16 вересня 2005 року, укладеним між

ОСОБА_8 і ОСОБА_5 , не надавала; установлені обставини у справі не підтверджують, що кошти за договором позики були надані та використані в інтересах сім`ї, що також ОСОБА_6 заперечувала, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позову про солідарне стягнення боргу за договором позики від 16 вересня 2005 року.

Рішення суду у справі № 359/2360/13-ц не має преюдиційного значення для розгляду цієї справи, оскільки цим рішенням не встановлено факт проживання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 однією сім`єю без реєстрації шлюбу станом на червень 2004 року.

Та обставина, що в подальшому ОСОБА_4 і ОСОБА_3 уклали з ОСОБА_5 додатково договори позики у 2012-2013 роках, які фактично підтверджували отримання ОСОБА_5 коштів у 2004 році і їх неповернення до 2013 року, не змінює дати укладання договорів позики і не покладає на

ОСОБА_6 солідарного обов`язку за цими договорами.

в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 19 липня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про солідарне стягнення боргу за договорами позики та постанову Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду