ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 570/2551/21

1. Описова частина

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи,до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: служба у справах дітей Гощанської селищної ради Рівненського району Рівненської області, приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Круліковська О. А., про визнання недійсними договорів позики та іпотеки.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона є матір`ю п`ятьох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

В 2019 році вона вирішила купити не закінчений будівництвом котедж та земельну ділянку на масиві «Стрілецький» Великожитинської сільської ради Рівненського району Рівненської області, у зв`язку з чим 13 березня 2019 року між нею та ОСОБА_9 було укладено попередній договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_9 зобов`язується продати їй котедж та земельну ділянку площею 0,0088 га, кадастровий номер 5624681500:05:022:0222, на якій збудований котедж, за 702 000 грн, що еквівалентно 26 000 доларів США, а вона зобов`язується купити цей котедж за вказану суму до 01 березня 2021 року.

На виконання вказаного договору протягом 2019-2020 років вона сплатила ОСОБА_9 12 391 доларів США. Крім цього, на ремонт та оздоблення котеджу вона витратила приблизно 100 000 грн.

Наприкінці 2019 року стрімко погіршився стан здоров`я її матері - ОСОБА_10 , на лікування якої вона витратила всі гроші, однак ІНФОРМАЦІЯ_6 її матір померла.

Оскільки в неї виникла заборгованість по платежам за попереднім договором купівлі-продажу, у випадку несплати якої вона могла втратити котедж та всі раніше сплачені за нього кошти, то вона погодилася позичити гроші у ОСОБА_3 .

За попередньою домовленістю ОСОБА_3 мав надати їй гроші в сумі 30 000 доларів США на два роки під відсоток та заставу котеджу. При цьому ОСОБА_3 запропонував надати 18 000 доларів США для викупу котеджу у забудовника, а після оформлення права власності ОСОБА_1 на цей котедж - укласти з нею договори позики та іпотеки. В подальшому Решту коштів у сумі 12 000 доларів США ОСОБА_3 мав надати на ремонт та приведення цього котеджу в житловий стан.

16 вересня 2020 року без укладення будь-яких договорів чи розписки вона отримала від ОСОБА_3 гроші для викупу котеджу у забудовника, а оформлення договору позики та іпотеки було перенесено на 18 вересня 2020 року.

18 вересня 2020 року ОСОБА_3 повідомив їй про зміну умов їх домовленості, а саме те, що договір позики та іпотеки замість нього буде укладено з ОСОБА_2 , а також замість двох років - на пів року з продовженням цього строку в подальшому.

Оскільки отримані нею від ОСОБА_3 16 вересня 2020 року кошти вже були витрачені на купівлю вищевказаного котеджу та земельної ділянки, то вона погодилася оформити договір позики та іпотеки на умовах ОСОБА_3 .

За таких обставин 18 вересня 2020 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики та договір іпотеки.

Незважаючи на те, що вона фактично отримала 18 000 доларів США, в договорі позики вказано суму в розмірі 21 240 доларів США, тобто 18 000 доларів США позики та 3 240 доларів США відсотків.

На виконання умов договору позики за шість місяців вона повернула ОСОБА_3 та ОСОБА_2 3 242 доларів США, однак в березні 2021 року, коли закінчився строк цього договору, відповідачі відмовилися продовжувати його дію та ОСОБА_2 почала вимагати повернення всієї суми позики.

12 травня 2021 року вона отримала іпотечне повідомлення (вимогу про погашення заборгованості) від 05 травня 2021 року, в якому ОСОБА_2 повідомила її про свої наміри, зокрема продажу від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

Таким чином, довірившись відповідачам, підписавши оспорювані договори, вона втратила всі гроші, які заробила протягом кількох років і вклала в котедж, як єдине можливе своє житло і житло своїх дітей.

Вказані договори укладені під впливом важкої для неї обставини та на вкрай невигідних умовах, під впливом обману, а також її дії при укладенні цих договорів були обумовлені іншими наслідками, аніж тими, які настали.

Вона підписувала зазначені договори за умов їх обов`язкової пролонгації мінімум на два роки і якби вона знала, що цієї пролонгації не буде, вона б їх ніколи не підписувала. Відповідачі вчинили вкрай недобросовісно, зловживаючи своїми правами.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсними укладені між нею та ОСОБА_2 договір позики від 18 вересня 2020 року та договір іпотеки від 18 вересня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Круліковською О. А. і зареєстрований в реєстрі за № 557.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 02 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що позивач не надала переконливих і об`єктивних доказів про те, що оспорювані правочини укладено під впливом обману, тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних для неї умовах.

В договорі позики від 18 вересня 2020 року зазначено, що договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами даного договору, усі попередні заяви, домовленості чи угоди між сторонами з предмету цього договору анулюються з моменту набрання чинності цим договором (пункт 12 договору позики). В пункті 8 договору позики сторони підтвердили, що однаково розуміють природу цього правочину та його правові наслідки, договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі, договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину, проект цього договору складений з урахуванням умов, визначених сторонами та умов, які є обов`язковими, ними прочитаний, зрозумілий та схвалений. Наведене підтверджує те, що сторони чудово розуміли зміст укладеного договору та досягли згоди щодо усіх його істотних умов.

Іпотечний договір також не суперечить вимогам чинного законодавства, особи, які його вчинили мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Іпотечний договір вчинений у формі, встановленій законом, і спрямований на настання реальних правових наслідків, що обумовлені ним. Підписуючи договір іпотеки, позивач засвідчила, що вона отримала повну, доступну та вичерпну інформацію щодо умов як позики, так і іпотеки. При цьому умови договору іпотеки містили у собі положення щодо відповідальності сторін у разі неналежного виконання як кредитором так і іпотекодавцем умов договору, а відтак і способи реалізації предмету іпотеки.

Умовою визнання недійсним правочину внаслідок обману може бути лише обман однією із сторін правочину, однак ОСОБА_3 не є стороною оспорюваних правочинів. Тому посилання позивача на введення її в оману вказаним відповідачем не має правового значення при вирішенні питання про визнання недійсними договорів, оскільки він не був їх стороною, а будь-який його вплив на позивача не може слугувати підставою для висновку щодо недійсності правочину з підстав, передбачених статтею 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Посилання позивача на те, що спірні договори містять суперечливі та дискримінаційні для неї положення, не можуть розцінюватися судом як навмисне введення в оману, оскільки у позивача існувала можливість за належної турботливості та обачності при підписанні договорів отримати всю необхідну їй інформацію та передбачити правові наслідки передачі в іпотеку будинковолодіння та земельної ділянки.

У жовтні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Січкар В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 02 травня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 19 вересня 2023 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, постанові Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі № 910/5906/18, а також - не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Рівненського районного суду Рівненської області.

13 листопада 2023 року справа № 570/2551/21 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Січкара В. О. мотивована тим, що оспорювані правочини вчинено на вкрай невигідних умовах, виключно через обіцянку надати кошти у позику на два роки та з подальшим наданням коштів на ремонт будинку. Саме через наявність важкої обставини для позивача (тяжка хвороба її матері, дорого вартісне лікування та смерть матері, а також можливість втрати майна), ОСОБА_1 погодилася на укладання договорів позики та іпотеки. Фактично дані договори підписано під впливом обману з боку ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яка є стороною договорів. ОСОБА_2 , надавши позику у розмірі 18 000 доларів США, з яких було повернуто 3 242 доларів США, отримала змогу заволодіти будинком із значно більшою вартістю.

Фактично ОСОБА_1 понесла витрати на утримання та ремонт будинку у розмірі приблизно 32 000 доларів США, натомість внаслідок укладених договорів ОСОБА_2 отримала можливість набути його у власність за двічі меншу суму. Наведене свідчить про те, що правочини вчинено на вкрай невигідних для ОСОБА_1 умовах.

Отже, в даному випадку наявний причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та вчиненням правочину, тобто укладення угоди було направлено саме на усунення тяжкої обставини, оскільки, відповідно до матеріалів справи, до настання тяжкої обставини, а саме хвороби та смерті мами, ОСОБА_1 належним чином виконувала взяті на себе зобов`язання.

У листопаді 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Рищук В. В. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, тому підстави для їх скасування відсутні.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є матір`ю п`ятьох дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (т.1 а.с.16-20).

13 березня 2019 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_9 зобов`язується продати ОСОБА_1 котедж та земельну ділянку площею 0,0088 га, кадастровий номер 5624681500:05:022:0222, на якій збудований котедж, за 702 000 грн, що еквівалентно 26 000 доларів США, а ОСОБА_1 зобов`язується купити котедж за вказану суму до 01 березня 2021 року (т.1 а.с.21).

На виконання вищевказаного договору позивач передала ОСОБА_9 завдаток в сумі 8 000 доларів США, про що вказано в попередньому договорі. Крім цього, протягом 2019-2020 років позивачем на виконання цього договору сплачено 4 391 доларів США, що підтверджується записами на чернетці договору.Таким чином, позивач сплатила 12 391 доларів США заданий котедж (т.1 а.с.24).

18 вересня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, за умовами якого позивач отримала від відповідача в позику грошові кошти в розмірі 594 720 грн, що на момент укладення цього договору еквівалентно 21 240 доларів США за середнім курсом продажу долара США приватним особам комерційними банками міста Рівне. За вказаним договором поверненню підлягала така ж сума грошових коштів у строк не пізніше 18 березня 2021 року. Факт повернення грошових коштів позивачем відповідачу повинен бути підтверджений письмовою заявою відповідача (т.1 а.с.51).

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики 18 вересня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Круліковською О. А. та зареєстрований в реєстрі за № 556, за умовами якого ОСОБА_1 передала в іпотеку ОСОБА_2 садовий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,0088 га, кадастровий номер 5624681500:05:022:0222, для індивідуального садівництва, на якій розташований вказаний садовий будинок (т.1 а.с.52-54).

В пункті 3.6 вказаного договору іпотеки зазначено, що даний договір підписаний сторонами добровільно - не під впливом тяжких обставин, помилкою, загрози, примусу, насильства (морального або фізичного).

05 травня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 з іпотечним повідомленням (вимогою про погашення заборгованості), в якому вимагала погасити заборгованість за позикою у розмірі 597 066,29 грн протягом 30 днів з моменту направлення повідомлення. При цьому попереджено, що у разі невиконання цієї вимоги буде звернуто стягнення в позасудовому порядку на предмет іпотеки (т.1 а.с.56-57).

01 липня 2021 року ОСОБА_2 скористалася своїм правом на задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки та зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, а саме - садовий будинок АДРЕСА_1 , та земельну ділянку площею 0,0088 га, кадастровий номер 5624681500:05:022:0222, для індивідуального садівництва, на якій розташований вказаний садовий будинок, що було предметом іпотеки за договором іпотеки від 18 вересня 2020 року, посвідченим приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Круліковською О. А., зареєстрованим в реєстрі за № 556 (т.1 а.с.87).

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Січкара В. О. не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 5, 19 та 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги визнання договорів позики та іпотеки недійсними, ОСОБА_1 посилався на те, що вони укладені з порушенням чинного законодавства, під впливом обману, тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних для неї умовах.

У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16 зроблено висновок, згідно з яким правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі. Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

В постанові Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц викладено правовий висновок про те, що за змістом статті 230 ЦК України правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц аналіз статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

В постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 910/18600/19 вказано, що при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Встановивши, що позивачем не доведено наявності умислу в діях відповідачів щодо введення її в оману, оспорювані договори позики та іпотеки підписані сторонами, які досягли згоди з усіх їх істотних умов, і договір іпотеки позивач під час укладання договорів не заявляла додаткових вимог щодо умов цих договорів та в подальшому виконувала їх, договори містить інформацію щодо умов позики, зокрема щодо строку її повернення, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань, а також в пункті 3.6 нотаріально посвідченого договору іпотеки ОСОБА_1 підтвердила, що цей договір підписаний нею добровільно - не під впливом тяжких обставин, помилкою, загрози, примусу, насильства (морального або фізичного), суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними цих договорів, правильно застосувавши положення статей 203, 215, 230, 233 ЦК України.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання недійсними договорів позики та іпотеки у зв`язку з безпідставністю та недоведеністю заявлених позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили в оскаржуваній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, постанові Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі № 910/5906/18, є безпідставним, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду