ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 688/4167/16-ц

У грудні 2016 року заступник військового прокурора Рівненського гарнізону (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, уповноваженим органом якого є Концерн «Військторгсервіс», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , виконавчого комітету Шепетівської міської ради про витребування майна та зобов`язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 27 серпня 2009 року Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» проведено аукціон з продажу належної Концерну «Військторгсервіс» будівлі площею 321,4 кв.м, розташованої по АДРЕСА_1 .

За результатами торгів переможцем визнано ОСОБА_1 з ціновою пропозицією 148 511,88 грн.

10 листопада 2009 року укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого Концерн «Військторгсервіс» продав, а ОСОБА_1 купив нежитлову будівлю (кафе) за вказаною адресою.

16 грудня 2009 року Шепетівське бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності ОСОБА_1 на нерухоме майно.

У подальшому, у березні 2013 року, заступник Рівненського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року, яке набрало законної сили 04 серпня 2015 року, у справі № 688/1778/13-ц визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення площею 321,4 кв.м, розташованого по АДРЕСА_1 , укладений 10 листопада 2009 року між ОСОБА_1 та Концерном «Військторгсервіс».

У 2014 році ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року задоволено позов ОСОБА_3 та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 150 000 грн за договором позики.

На стадії виконання зазначеного судового рішення ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року затверджено мирову угоду, за якою в рахунок погашення боргу ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 частку нежитлового приміщення площею 321,4 кв.м, розташованого по АДРЕСА_1 .

Інша частка вказаного нежитлового приміщення залишилась у власності ОСОБА_1 .

Оскільки рішенням Шепетівського міськрайонного суду від 17 листопада 2014 року у справі № 688/1778/13-ц встановлено, що спірне майно, власником якого є держава в особі Міністерства оборони України, вибуло з володіння власника поза його волею, прокурор вважав, що останнє, як власник спірного майна, має право витребувати його від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які безпідставно володіють цим майном.

Посилаючись на викладені обставини, з урахуванням уточнення позовних вимог, прокурорпросив суд:

- витребувати нерухоме майно, а саме частку нежитлового приміщення (кафе), розташованого по АДРЕСА_1 , з володіння ОСОБА_1 на користь Міністерства оборони України;

- витребувати нерухоме майно, а саме частку нежитлового приміщення (кафе), розташованого по АДРЕСА_1 , з володіння ОСОБА_2 на користь Міністерства оборони України;

- зобов`язати державного реєстратора виконавчого комітету Шепетівської міської ради скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності на частку нежитлового приміщення (кафе), розташованого по АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ;

- зобов`язати державного реєстратора Виконавчого комітету Шепетівської міської ради скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності на частку нежитлового приміщення (кафе), розташованого по АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

- зобов`язати державного реєстратора виконавчого комітету Шепетівської міської ради зареєструвати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності Міністерства оборони України та право господарського відання Концерну на нежитлове приміщення (кафе), розташоване по АДРЕСА_1 ;

Справа розглядалася судами неодноразово

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ОСОБА_1 та Концерном «Військторгсервіс» існували договірні правовідносини, і спір про недійсність укладеного між ними правочину був вирішений у справі № 688/1778/13-ц відповідно до статей 203, 215, 216 ЦК України, тому на спірні правовідносини не поширюються положення статей 387, 388 ЦК України (віндикація). У цьому випадку прокурор звернувся до суду в інтересах власника спірного майна - сторони договору купівлі-продажу, права якого підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого саме статтею 216 ЦК України. Отже, за змістом вказаної норми належним способом захисту порушеного права щодо частини спірної будівлі, яка знаходиться у власності ОСОБА_1 є реституція, яка застосовується в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Тому, суд вважав, що прокурором обрано неналежний спосіб захисту порушеного права позивача в частині вимог до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, у зв`язку із чим суд відмовив у цій частині позову за необґрунтованістю.

Вирішуючи позов в частині вимог до ОСОБА_2 , суд першої інстанції вважав, що прокурором обрано належний спосіб захисту порушеного права в частині вимог до указаного відповідача про витребування частини спірного майна з чужого незаконного володіння з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Суд встановив, що частина спірного нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 вибула з володіння Міністерства оборони України та з господарського відання Концерну «Військторгсервіс» поза його волею на підставі мирової угоди, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , затвердженої судовим рішенням, тому із урахуванням приписів статті 388 ЦК України підлягає витребуванню. Однак, суд застосував строки позовної давності, про яку відповідачем ОСОБА_2 та його представником подано відповідні заяви, зазначивши, що сторона позивача повинна була і була достеменно обізнана про порушення свого права з моменту вибуття майна із власності, тобто з 27 серпня 2009 року, але в усякому разі не пізніше проведеної військовою прокуратурою перевірки у лютому 2013 року. Оскільки строк позовної давність щодо витребування майна з чужого незаконного володіння сплив, наявні підстави для відмови у позові з цих мотивів.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 28 вересня 2022 року рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2020 року залишено без змін.

При цьому апеляційний суд погодився з висновками та мотивами суду першої інстанції.

Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, Міністерство оборони України звернулось до суду з касаційною скаргою.

Постановою Верховного Суду від 02 серпня 2023 року касаційну скаргу Міністерства оборони України задоволено частково.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у частині позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Концерну «Військторгсервіс» скасовано, позов у цій частині залишено без розгляду.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у частині позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про витребування частки нежитлового приміщення (кафе) від ОСОБА_2 скасовано та передано справу у цій частині позовних вимог на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у частині позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про зобов`язання скасувати запис про реєстрацію права власності на частку нежитлового приміщення (кафе) за ОСОБА_2 залишити без змін.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у частині позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про витребування частки нежитлового приміщення (кафе) від ОСОБА_1 , зобов`язання скасувати запис про реєстрацію права власності на частку нежитлового приміщення (кафе) за ОСОБА_1 , зобов`язання зареєструвати право власності на нежитлове приміщення (кафе), скасовано.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 28 вересня 2022 року у частині позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до виконавчого комітету Шепетівської міської ради змінено, викладено їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що Концерн «Військторгсервіс» не є органом державної влади і не є суб`єктом владних повноважень, то звернення заступник військового прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі Концерну «Військторгсервіс» є безпідставним, а тому позовна заява, подана в інтересах зазначеного державного господарського об`єднання, підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України.

Вирішуючи позовні вимоги заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_2 , касаційний суд зазначив, що апеляційний суд не врахував, що право на частку спірної нежитлової будівлі (кафе) у ОСОБА_2 виникло на підставі ухвали Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року, якою визнано мирову угоду щодо виконання рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року. 02 квітня 2015 року Реєстраційна служба Шепетівського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області зареєструвала право власності ОСОБА_2 на вказану частку нежитлової будівлі (кафе). Тому висновок апеляційного суду про те, що перебіг позовної давності за вимогою про витребування майна від ОСОБА_2 почався внаслідок проведення 27 серпня 2009 року Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» публічних торгів з продажу майна та укладення 10 листопада 2009 року Концерном «Військторгсервіс» і ОСОБА_1 відповідного договору купівлі-продажу, є помилковим.

Також касаційний суд зазначив, що апеляційний суд не врахував, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна необхідно оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна. Верховний Суд вказав, що суд апеляційної інстанції не оцінював добросовісність поведінки ОСОБА_2 щодо набуття права на частки спірної нежитлової будівлі (кафе).

При таких обставинах суд касаційної інстанції вважав помилковим висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_2 про витребування частки нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 .

При цьому суд Верховний Суд вказав, що вимога прокурора про зобов`язання державного реєстратора скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записи про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на частки нежитлового приміщення (кафе) не є ефективним способом захисту порушеного права, оскільки задоволення такої вимоги не відновить відповідні права та інтереси позивача, тому суди обґрунтовано відмовили у її задоволенні.

Суд касаційної інстанції вважав, що в частині вирішення позову заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_1 оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, оскільки в постанові апеляційний суд зазначив про залишення без змін рішення районного суду повністю, тобто, і в тій частині, в якій не повинен був переглядати в апеляційному порядку.

Вирішуючи позовні вимоги заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до виконавчого комітету Шепетівської міської ради, касаційний суд виходив з того, що спір у цій справі виник між державою в особі Міністерства оборони України та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , тому виконавчий комітет Шепетівської міської ради є неналежним відповідачем.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 10 листопада 2023 року рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 02 березня 2020 року в частині позовних вимог заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про витребування частки нежитлового приміщення (кафе) від ОСОБА_2 скасовано, ухвалено в указаній частині нове судове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.

Витребувано від ОСОБА_2 на користь Міністерства оборони України нерухоме майно, а саме частину нежитлового приміщення (кафе), розташованого по АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем, оскільки він мав можливість знати, що на час затвердження мирової угоди частина нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 , перебувала під арештом із забороною відчуження майна, про що було відображено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Суд взяв до уваги і характер набуття майна ОСОБА_2 спірної частини майна, зокрема на підставі затвердженої мирової угоди щодо погашення боргу, який співпадає з вартістю спірного майна.

Разом із цим, апеляційний суд зазначив, що позов прокурора, пред`явлений 02 грудня 2016 року, подано в межах строку позовної давності, оскільки право на частку спірної нежитлової будівлі (кафе) у ОСОБА_2 виникло на підставі ухвали Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року, якою визнано мирову угоду щодо виконання рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року, а право власності ОСОБА_3 на вказану частку нежитлової будівлі (кафе) зареєстровано 02 квітня 2015 року.

20 грудня 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Тернопільського апеляційного суду від 10 листопада 2023 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувану постанову в частині задоволених позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом попередньої інстанції судове рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

16 січня 2024 року від Міністерства оборони України до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

22 січня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2024 року зупинено виконання постанови Тернопільського апеляційного суду від 10 листопада 2023 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що нежитлове приміщення (кафе) загальною площею 321,4 кв.м, яке розташоване по АДРЕСА_1 , належало державі в особі Міністерства оборони України на праві власності та перебувало в оперативному управлінні Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Наказом Міністерства оборони України від 05 квітня 2007 року № 135 припинено діяльність Державного підприємства «Управління торгівлі Західного оперативного командування» шляхом його реорганізації, тобто приєднання до Концерну «Військторгсервіс», який є правонаступником усіх майнових прав та обов`язків указаного підприємства.

27 серпня 2009 року Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» проведені публічні торги з продажу будівлі площею 321,4 кв.м, що належить Концерну та розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Переможцем цих торгів став ОСОБА_1 з ціновою пропозицією 148 511,88 грн.

10 листопада 2009 року Концерн «Військторгсервіс» і ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу нежилого приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу Петровською Л. О. (реєстраційний № 3686), за умовами якого Концерн «Військторгсервіс» продав, а ОСОБА_1 купив за 148 511,88 грн нежитлову будівлю (кафе) загальною площею 321,4 кв.м, розташовану по АДРЕСА_1 .

16 грудня 2009 року Шепетівське бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності ОСОБА_1 на вказану нежитлову будівлю (кафе).

10 березня 2013 року заступник Рівненського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та застосування наслідків недійсності правочину.

Ухвалою Шепетівського районного суду Хмельницької області від 17 травня 2013 року відкрито провадження за вказаним позовом (справа № 688/1778/13-ц), накладено арешт на нежитлову будівлю (кафе) загальною площею 321,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_1 , із забороною його відчуження.

Інформацію про арешт указаного нерухомого майна було внесено державним реєстратором реєстраційної служби Шепетівського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області 17 травня 2013 року на підставі ухвали Шепетівського районного суду Хмельницької області від 17 травня 2013 року, що стверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року, яке набрало законної сили 04 серпня 2015 року, у справі № 688/1778/13-ц визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 , який укладений 10 листопада 2009 року між Концерном «Військторгсервіс» і ОСОБА_1 .

У 2014 році ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року задоволено позов ОСОБА_3 та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 150 000 грн за договором позики.

У подальшому, на стадії виконання зазначеного судового рішення, державний виконавець відділу ДВС Ізяславського районного управління юстиції звернувся до суду з поданням про визнання мирової угоди між стягувачем ОСОБА_1 та боржником ОСОБА_2 , мотивуючи це тим, що на виконанні у відділі ДВС Ізяславського районного управління юстиції перебуває виконавчий лист № 675/996/14-ц, виданий Ізяславським районним судом 08 серпня 2014 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 151 500 грн боргу.

Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року визнано мирову угоду щодо виконання рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 150 000 грн боргу за договором позики, за умовами якої ОСОБА_1 в рахунок погашення боргу передав у власність ОСОБА_2 частку нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 .

Вказане судове рішення набрало законної сили та є чинним.

02 квітня 2015 року Реєстраційна служба Шепетівського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області зареєструвала право власності ОСОБА_2 на частку нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 .

Відповідачем ОСОБА_2 02 березня 2020 року до суду першої інстанції подано заяви про застосування наслідків спливу позовної давності.

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Положеннями статей 328, 329 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

У справі, яка переглядається, встановлено, що 10 березня 2013 року заступник Рівненського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в особі Концерну «Військторгсервіс» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна (справа № 688/1778/13-ц).

Ухвалою Шепетівського районного суду Хмельницької області від 17 травня 2013 року у межах зазначеної справи накладено арешт на нежитлову будівлю (кафе) загальною площею 321,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_1 із забороною його відчуження.

На підставі цієї ухвали, державним реєстратором реєстраційної служби Шепетівського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області 17 травня 2013 року було внесено інформацію про арешт указаного нерухомого майна, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року, яке набрало законної сили 04 серпня 2015 року, у справі № 688/1778/13-ц визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 , який укладений 10 листопада 2009 року між Концерном «Військторгсервіс» і ОСОБА_1 .

Також встановлено, що у 2014 році ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Рішенням Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 150 000 грн за договором позики.

На стадії примусового виконання зазначеного судового рішення державний виконавець відділу ДВС Ізяславського районного управління юстиції звернувся до суду з поданням про визнання мирової угоди між стягувачем ОСОБА_1 та боржником ОСОБА_2 .

Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року затверджено мирову угоду про передачу у власність ОСОБА_2 частини нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 , загальною площею 321,4 кв.м в рахунок погашення боргу, яка належить ОСОБА_1 .

Із змісту указаного судового рішення вбачається, що саме сторонами виконавчого провадження - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було ініційовано питання про укладення мирової угоди з погодженням вказаного способу погашення боргу.

02 квітня 2015 року реєстраційна служба Шепетівського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області зареєструвала право власності ОСОБА_2 на вказану частку нежитлової будівлі (кафе).

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17)).

Установивши, що ОСОБА_2 мав знати, що на час затвердження мирової угоди щодо частини нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 , указане нерухоме майно перебувало під арештом із забороною відчуження майна, про що було відображено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який є загальнодоступним, а також прийнявши до уваги характер набуття майна ним спірної частини майна, зокрема на підставі затвердженої мирової угоди щодо погашення боргу, розмір якого співпадає з вартістю спірного майна, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем у розумінні положень частини першої статті 388 ЦК України.

При цьому, слід також приймати до уваги, що на час укладення мирової угоди вже було постановлено рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 листопада 2014 року у справі № 688/1778/13-ц (набрало законної сили 04 серпня 2015 року), яким визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 , укладений 10 листопада 2009 року між Концерном «Військторгсервіс» і ОСОБА_1 .

Таким чином, на момент затвердження мирової угоди ОСОБА_2 мав об`єктивну можливість покладатися на відомості, які були відображені у Єдиному державному реєстрі судових рішень щодо наявного спору відносно указаного нерухомого майна.

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного буду щодо безпідставності посилань сторони відповідача на те, що спірне майно ним набуто в порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень, оскільки ОСОБА_2 набув частину спірної нежитлової будівлі (кафе) не внаслідок її примусової реалізації, а за домовленістю з ОСОБА_1 , що указує на можливість витребування у нього вказаного нерухомого майна.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування від ОСОБА_2 частки нежитлового приміщення (кафе), розташованого по АДРЕСА_1 .

Разом із цим, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції виходив з відсутності правових підстав для застосування строків позовної давності.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками суду попередньої інстанції з огляду на наступне.

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18) зазначила, що позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Встановлено, що прокурор пред`явив позов до суду 02 грудня 2016 рок.

Право на частку нежитлової будівлі (кафе), розташованої по АДРЕСА_1 у ОСОБА_2 виникло на підставі ухвали Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року, якою визнано мирову угоду щодо виконання рішення Ізяславського районного суду Хмельницької області від 06 червня 2014 року.

02 квітня 2015 року Реєстраційна служба Шепетівського міськрайонного управління юстиції Хмельницької області зареєструвала право власності ОСОБА_2 на вказану частку нежитлової будівлі (кафе).

Ураховуючи, що право на частку спірноїнежитлової будівлі (кафе) у ОСОБА_2 виникло на підставі ухвали Ізяславського районного суду Хмельницької області від 25 лютого 2015 року, а право власності відповідача на вказану частку нежитлової будівлі (кафе) зареєстровано 02 квітня 2015 року, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що поданий прокурором 02 грудня 2016 року позов, заявлено у межах строку позовної давності.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови апеляційного суду - без змін.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2024 року було зупинено виконання постанови Тернопільського апеляційного суду від 10 листопада 2023 року до закінчення касаційного провадження, виконання цього рішення, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України, підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду