ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 635/1374/22

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПКУкраїни підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 та кваліфікація його дій за ч. 4 ст. 185 КК України у касаційній скарзі захисника не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання. Крім того, призначене особі покарання має бути необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів.

Як убачається з вироку, місцевий суд, вирішуючи питання про вид та міру покарання ОСОБА_6 , врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії тяжких злочинів, а також конкретні обставини справи та дані про особу обвинуваченого, зокрема, те, що останній раніше судимий за вчинення корисливих злочинів, за місцем мешкання заяв чи скарг на його поведінку від мешканців селища чи інших осіб не надходило, на обліку у лікаря нарколога та лікаря психіатра не перебуває. Судом також було враховано те, що потерпілий ОСОБА_8 з цивільним позовом до обвинуваченого не звертався.

Обставиною, яка пом`якшує обвинуваченому покарання, судом першої інстанції було визнано щире каяття. Обставин, які обтяжують обвинуваченому покарання, місцевим судом встановлено не було.

З огляду на вищенаведене місцевий суд призначив ОСОБА_6 покарання в мінімальних межах, передбачених санкцією ч. 4 ст. 185 КК України, у виді позбавлення волі на строк 5 років, а також на підставі ст. 75 КК України звільнив його від відбування такого покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора, погодився з доводами сторони обвинувачення та скасував вирок суду першої інстанції в частині застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України. При цьому, постановляючи свій вирок, суд апеляційної інстанції зауважив, що прокурор не оскаржує рішення місцевого суду в частині призначеного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а тому врахувавши тяжкість вчиненого злочину, дані про особу обвинуваченого, наявність обставини, яка пом`якшує покарання та відсутність обставин, які його обтяжують, погодився з висновками місцевого суду щодо призначеного обвинуваченому виду та розміру покарання.

Перевіривши доводи касаційної скарги захисника, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині призначеного ОСОБА_6 покарання, виходячи з наступного.

Питання призначення покарання врегульовані розділом ХІ КК України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Водночас відповідно до ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Таким чином, законодавцем визначено, що явно несправедливим через м`якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.

Проте у своїй касаційній скарзі захисник, посилаючись на надмірну суворість призначеного вироком судом апеляційної інстанції покарання не наводить доводів щодо незаконності вказаного судового рішення в частині призначення ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а лише формально вказує на його суворість та фактично зазначає про можливість застосування положень, передбачених ст. 69 КК України у разі вчинення злочину в умовах воєнного стану, разом з цим вказує про обґрунтованість вироку місцевого суду (яким ОСОБА_6 було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та звільнено його від відбування цього покарання), у зв`язку з чим доводи сторони захисту в цій частині є необґрунтованими.

Щодо доводів касаційної скарги захисника в частині того, що судом апеляційної інстанції, при ухваленні рішення, не було розглянуто можливості застосування до обвинуваченого положень ст. 69 КК України, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, положеннями ст. 69 КК України визначено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Перелік обставин, які пом`якшують покарання, визначений ч. 1 ст. 66 КК України.

При цьому частиною 2 ст. 66 КК України встановлено, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом`якшують, і інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті.

Як було зазначено вище, судом першої інстанції з огляду на положення статей 65, 66 КК України при призначенні ОСОБА_6 покарання обставиною, що пом`якшує обвинуваченому покарання було визнано щире каяття. Із вказаним погодився і суд апеляційної інстанції, спростувавши доводи сторони обвинувачення в цій частині.

Таким чином, відповідно до положень ст. 69 КК України, яка, з-поміж іншого, вимагає наявність кількох обставин, що пом`якшують покарання, а також з огляду на те, що в межах цього кримінального провадження, судами попередніх інстанцій було встановлено лише одну таку обставину (щире каяття), а захисник у своїй касаційній скарзі не наводить доводів щодо наявності інших обставин, які пом`якшують ОСОБА_6 покарання, то колегія суддів вважає, що застосування положень ст. 69 КК України, у такому разі буде суперечити вимогам матеріального закону, а тому суд апеляційної інстанції обґрунтовано не розглядав питання щодо можливості застосування до обвинуваченого положень ст. 69 КК України.

За таких обставин та з урахуванням того, що сторона захисту, зазначаючи у касаційній скарзі про законність вироку місцевого суду, фактично погоджується з видом та розміром призначеного вироком місцевого суду покарання (у виді позбавлення волі на строк 5 років), який в цій частині був залишений судом апеляційної інстанції без зміни та з огляду на посилання про обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання, Верховний Суд вважає, що доводи касаційної скарги захисника щодо надмірної суворості призначеного судом апеляційної інстанції обвинуваченому ОСОБА_6 покарання, відповідно до положень, передбачених ст. 414 КПК України, є також необґрунтованими.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника про необхідність застосування до засудженого ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Питання щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням врегульовано розділом ХІІ КК України.

Відповідно до ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, законодавцем чітко визначено, що за наявності вищевказаних підстав, під час вирішення питання щодо застосування положень ст. 75 КК України, суд враховує: тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи.

Скасовуючи вирок, в частині застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України, суд апеляційної інстанції зауважив, що місцевий суд при прийнятті рішення не дотримався вищенаведених вимог кримінального закону, оскільки, звільняючи обвинуваченого від відбування призначеного покарання, не надав належної оцінки встановленим конкретним фактичним обставинам події, способу та характеру вчинення кримінального правопорушення, аналізу відомостей про особу винного, а також не навів переконливих доводів на підтвердження прийнятого рішення про можливість виправлення обвинуваченого без реального відбування покарання, а лише обмежився формальним посиланням на те, що суд вважає за можливе застосувати до ОСОБА_6 ст. 75 КК України.

Разом з тим, ухвалюючи свій вирок, суд апеляційної інстанції, з огляду на положення ст. 75 КК України, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого, які наведені у вироку місцевого суду, а також те, що останній раніше неодноразово судимий, в тому числі за корисливі злочини, звільнявся від відбування покарання з випробуванням, а за останнім вироком відбував реальне покарання у виді позбавлення волі, проте таке покарання не мало належного виховного впливу на обвинуваченого, оскільки він менше ніж через рік після відбуття покарання знову вчинив кримінальне правопорушення проти власності.

Крім того, на обґрунтування свого рішення суд апеляційної інстанції зазначив, що на час вчинення кримінального правопорушення за ч. 4 ст.185 КК України ОСОБА_6 офіційно не працював, соціальних зв`язків не мав та в матеріалах справи відсутні докази які б свідчили про наявність у обвинуваченого тяжких особистих обставин, які б були поштовхом до вчинення останнім кримінального правопорушення.

Поряд з цим суд апеляційної інстанції також зауважив, що інкриміноване ОСОБА_6 кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 185 КК України, характеризується умисною формою вини, носить високий ступінь суспільної небезпечності, оскільки було скоєно в умовах воєнного стану.

Таким чином, проаналізувавши вищенаведене, суд апеляційної інстанції, зазначив, що вказані обставини свідчать про стійку антисоціальну поведінку та небажання ОСОБА_6 стати на шлях виправлення і вести правильний спосіб життя, а також свідоме порушення закону, з метою власного збагачення, незважаючи на невідворотність покарання, що, в свою чергу, на переконання колегії суддів суду апеляційної інстанції, вказує на підвищену суспільну небезпечність особи обвинуваченого.

З огляду на вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням, не сприятиме такій меті покарання, як виправлення обвинуваченого, а тому погодився з доводами апеляційної скарги прокурора щодо відсутності підстав для застосування до положень ст. 75 КК України.

На переконання колегії суддів, суд апеляційної інстанції, відповідно до вимог статей 370, 420 КПК України, переглядаючи вирок місцевого суду, в цілому дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі прокурора доводам та з урахуванням вищенаведених обставин дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення обвинуваченому ОСОБА_6 реального покарання без застосування положень ст. 75 КК України.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо наявності підстав для застосування до засудженого положень ст. 75 КК України, колегія суддів враховує:

- тяжкість вчиненого ОСОБА_6 злочину, який відповідно до положень ст. 12 КК України належить до категорії тяжких. При цьому доводи касаційної скарги щодо необхідності надання оцінки тяжкості вчиненого злочину лише з огляду на незначну вартість майна та відсутність претензій з боку потерпілого, не ґрунтуються на положеннях, передбачених ст. 12 КК України, відповідно до яких тяжким злочином є передбачене КК України діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років;

- дані про особу засудженого, які наведені як у касаційній скарзі захисника, так і у вироку суду апеляційної інстанції, зокрема й те, що ОСОБА_6 раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності та до нього застосовувалися положення ст. 75 КК України, проте засуджений на шлях виправлення не став, належних для себе висновків не зробив та через невеликий проміжок часу після відбуття покарання за попередні злочини, продовжив вчиняти нові кримінальні правопорушення проти власності;

- обставини справи, а саме те, що ОСОБА_6 , з метою незаконного особистого збагачення, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій та передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, відверто нехтуючи усталеними у суспільстві моральними цінностями, грубо порушуючи основоположні правові засади, гарантовані Конституцією України, зокрема таку, як право на власність, впевнившись, що за його діями не спостерігають сторонні особи та власник майна, діючи зухвало і умисно, вчинив повторне таємне викрадення чужого майна, поєднане з проникненням у житло, в період дії воєнного стану.

Також Суд зауважує, що захисник, оскаржуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування застосованих до обвинуваченого ОСОБА_6 місцевим судом положень ст. 75 КК України, при цьому посилаючись на неврахування судом апеляційної інстанції обставин, що пом`якшують покарання, не зазначає яким саме чином указане перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення з огляду на те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України обставини, передбачені ст. 66 КК України враховуються саме під час призначення покарання, при цьому щодо зміни призначеного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, сторона захисту у поданій касаційній скарзі будь-яких вимог не заявляє.

Що стосується доводів захисника про те, що вчинення злочину в період військового стану є кваліфікуючою ознакою ч. 4 ст. 185 КК України, а тому не має враховуватися судом при вирішенні питання можливості застосування інституту звільнення від відбування призначеного покарання, то колегія суддів не приймає їх до уваги, оскільки зі змісту положень ст. 75 КК України вбачається, що суд під час вирішення питання щодо застосування вказаної норми кримінального закону, з-поміж іншого, має враховувати обставини справи.

Також Верховний Суд зазначає, що посилання у касаційній скарзі захисника на:

- осуд засудженим своїх дій;

- відсутність реальної шкоди заподіяним злочином (майно було повернуто потерпілому);

- незначну вартість викраденого майна;

- відсутність претензій з боку потерпілого;

- наявність у ОСОБА_6 , станом на час апеляційного розгляду, місця роботи (працював вантажником у будівельному магазині), на думку колегії суддів, лише підтверджують правильність висновків судів попередніх інстанцій в частині необхідності призначення ОСОБА_6 мінімального покарання в межах санкції ч. 4 ст. 185 КК України, однак в цілому не свідчать про можливість застосування до засудженого положень ст. 75 КК України.

З огляду на вищезазначене, Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про те, що ОСОБА_6 може виправитись без відбування реального покарання, у зв`язку з чим колегія суддів вважає, що застосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням не відповідатиме принципу законності, а тому відсутні обґрунтовані підстави для задоволення касаційної скарги у цій частині.

При цьому таких висновків колегія суддів дійшла саме за результатом врахування тяжкості вчиненого злочину, сукупності даних про особу засудженого та обставин справи, як того вимагають положення, передбачені ст. 75 КК України, а тому посилання у касаційній скарзі захисника на практику Верховного Суду в частині того, що наявність непогашеної судимості не є перешкодою для звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням, не спростовують вищенаведених висновків Суду в цій частині.

Ураховуючи вищенаведене, а також те, що кримінальний закон застосовано правильно, тих істотних порушень, які перешкодили або могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне та обґрунтоване рішення не встановлено, а призначене покарання відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, то касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд