ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 201/7739/22

Описова частина

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) та приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л. Л. про визнання протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки, визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та скасування запису про проведення державної реєстрації права власності.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 10 квітня 2006 року між ним та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є АТ «ПриватБанк», укладено кредитний договір № DNHLGK00000526, відповідно до пункту 1.1 якого банк надав позивачу кредит у розмірі 308 600 доларів США на придбання нерухомості на строк до 08 квітня 2016 року.

10 квітня 2006 року на забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором між сторонами укладено договір іпотеки, за яким позивач надав в іпотеку належне йому майно - домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 214,7 кв.м, на земельній ділянці площею 444,00 кв.м, кадастровий номер 1210100000:03:170:0036.

Залишок боргу на момент закінчення строку кредитування складав 63 046,40 доларів США за тілом кредиту та 21 764,67 доларів США за процентами.

21 вересня 2022 року з деталізованої інформації з державних реєстрів позивачу стало відомо, що 08 грудня 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л. здійснено державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення 32862651 від 12 грудня 2016 року про реєстрацію права власності на належне позивачу домоволодіння за іпотекодержателем.

Позивач зазначав, що будь-яких повідомлень від банку про звернення стягнення на нерухоме майно шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку він не отримував.

При розгляді заяви банку про реєстрацію за останнім права власності на домоволодіння приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіна Л. Л., як особа, що здійснює реєстрацію права власності, повинна була перевірити наявність підстав для реєстрації права власності на предмет іпотеки за банком на підставі іпотечного застереження та відмовити банку у вчиненні зазначеної реєстраційної дії, оскільки реєстрація права власності на домоволодіння за банком здійснена з порушенням банком умов договору іпотеки про повідомлення іпотекодавця про намір звернути стягнення на іпотечне майно, а також без урахування заборон, установлених Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Ураховуючи викладене, позивач просив суд:

визнати протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки;

визнати протиправним та скасувати рішення № 17966390 від 08 грудня 2016 року приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л. Л. про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» на домоволодіння площею 214,7 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 444,00 кв.м, кадастровий номер 1210100000:03:170:0036;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведення державної реєстрації права власності № 17966390 від 08 грудня 2016 року про реєстрацію за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на домоволодіння площею 214,7 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 444,00 кв.м, кадастровий номер 1210100000:03:170:0036, здійсненої на підставі договору іпотеки від 10 квітня 2006 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним звернення стягнення на предмет іпотеки - домоволодіння площею 214,7 кв.м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці площею 444,00 кв.м, кадастровий номер 1210100000:03:170:0036.

Визнано протиправним та скасовано рішення № 17966390 від 08 грудня 2016 року приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіної Л. Л. про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» на спірне домоволодіння.

Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведення державної реєстрації права власності № 17966390 від 08 грудня 2016 року про реєстрацію за ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на спірне домоволодіння, здійснене на підставі договору іпотеки № DNHLGK00000526 від 10 квітня 2006 року, виданого 10 квітня 2006 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Крючковою Т. В.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач АТ КБ «ПриватБанк» не дотримався положень укладеного між сторонами договору іпотеки та вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання, що унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя. Матеріали справи не містять відповідного листа банку до боржника та повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення, а також інших доказів направлення позивачу та отримання ним листів, які містять вимоги про усунення порушень договірних зобов`язань та бажання іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки. Крім того, суд вказав, що звернення стягнення на іпотечне майно відбулося з порушенням вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Суд констатував, що у державного реєстратора (в цьому випадку приватного нотаріуса) існували підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірний предмет іпотеки за АТ КБ «ПриватБанк», тому позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Крім того, суд першої інстанції указав, що представником відповідача у суді першої інстанції заявлено клопотання про застосування до вимог позивача позовної давності, оскільки про перехід права власності на користь АТ КБ «ПриватБанк» на предмет іпотеки позивачу ОСОБА_1 достеменно було відомо у 2017 році. Після державної реєстрації права власності на спірне домоволодіння за банком, між сторонами був укладений договір оренди цього домоволодіння від 20 липня 2017 року. Місцевий суд дослідив фактичні обставини щодо обізнаності позивача про порушення його права та застосування до вирішення цього спору положень про позовну давність та дійшов висновку про те, що про реєстрацію права власності на спірне домоволодіння за банком ОСОБА_1 знав з липня 2017 року і з цього часу для нього почала збігати позовна давність для звернення до суду із цим позовом. Однак відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (Covid-19), строки визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжується на строк дії такого карантину (Розділ доповнено пунктом 12 згідно із Законом № 540-ІХ від 30 березня 2020 року). Карантин в Україні було продовжено до 30 квітня 2023 року постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року № 1423, якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09 грудня 2020 року № 1236. У зв`язку з наведеним, суд першої інстанції указав, що під час звернення до суду із цим позовом позивач позовну давність не пропустив.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у цій справі, правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи як по суті спору, так і щодо положень законодавства про позовну давність, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

31 травня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року у цій справі, та, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Як на підстави касаційного оскарження судового рішення 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норми статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16, від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15, від 18 грудня 2019 року у справі № 718/2468/18, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц.

Крім того, заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

АТ КБ «Приватбанк» указує на те, що грошове зобов`язання за кредитним договором позивач у строки, визначені кредитним договором, повністю не виконав.

Укладений між сторонами договір іпотеки містить застереження про задоволення вимог іпотекодавця, а саме згідно з пунктом 29 договору іпотеки стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодателя.

Банк повідомляв позивача про бажання звернути стягнення на предмет іпотеки, докази чого є в реєстраційній справі щодо державної реєстрації права власності банку на спірне домоволодіння. Зазначене застереження у договорі іпотеки є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки у добровільному і узгодженому сторонами договору порядку, а реєстратор здійснив лише дії, передбачені законодавством, на виконання умов договору іпотеки щодо реєстрації права власності за банком.

Зауважень чи застережень від позивача на момент укладання та підписання договору іпотеки висловлено не було, а підписання договору свідчить про намір сторін прийняти на себе права та обов`язки, зазначені у договорі. Банк як іпотекодержатель обрав передбачений положеннями договору іпотеки та статтями 35, 37 Закону України «Про іпотеку» спосіб захисту порушеного права - позасудове врегулювання спору шляхом реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки, а правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно є відповідне застереження в договорі іпотеки, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Посилання позивача про те, що необхідно застосувати до спірних правовідносин Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», заявник вважає безпідставними, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем, а тому здійснено не у примусовому порядку.

Доводів про незгоду із висновками судів попередніх інстанцій про застосування у цій справі позовної давності касаційна скарга не містить.

Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2023 року клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено АТ КБ «ПриватБанк» строк на касаційне оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у цій справі. Витребувати з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу № 201/7739/22, роз`яснено право учасників справи подати відзив на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди установили, що 10 квітня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNHLGK00000526, відповідно до пункту 1.1 якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 308 600 доларів США на придбання нерухомості на строк до 08 квітня 2016 року.

10 квітня 2006 року на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № DNHLGK00000526, за пунктом 7 якого позивач передав в іпотеку нерухоме майно, а саме домоволодіння АДРЕСА_1 ), загальною площею 214,7 кв.м, на земельній ділянці, площею 444,00 кв.м, кадастровий номер 1210100000:03:170:0036.

Суди установили і це не спростовано учасниками справи, що на момент закінчення строку дії кредитного договору кредитна заборгованість складала: тіло кредиту 63 046,40 доларів США та проценти 21 764,67 доларів США.

За умовами пункту 29 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку, зокрема, шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця.

08 грудня 2016 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л. здійснено державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення 32862651 від 12 грудня 2016 року про реєстрацію права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» на домоволодіння АДРЕСА_1 ), на земельній ділянці, площею 444,00 кв.м, кадастровий номер 1210100000:03:170:0036.

Суди також встановили, що АТ КБ «Приватбанк» не надав доказів письмового повідомлення іпотекодавцяпро звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, як це передбачено умовами договору іпотеки.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

За частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи заявника є неприйнятними з огляду на таке.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - у редакції на момент укладення договору іпотеки) передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із статтею статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Положеннями статті 37 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

У зв`язку з унесенням змін до цієї норми згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» норми статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Разом з тим відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У цій справі судами установлено, що згідно з умовами пункту 29 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом, зокрема, переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця.

Суди встановили, що позивач заперечував факт отримання від іпотекодержателя повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу до банку права власності на належне йому домоволодіння.

Також установлено, що відповідачами до матеріалів цієї справи не долучено будь-яких доказів, які б підтверджували факт направлення письмової вимоги про усунення порушення на адресу позивача, квитанція або касовий чек, опис вкладення, копія конверту тощо та доказів, що така вимога іпотекодержателя отримана іпотекодавцем.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків, зокрема, задоволення позовних вимог, які доведені позивачем і не спростовані відповідними доказами відповідачів.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установившиі, що іпотекодержатель не виконав свого обов`язку письмово повідомити позивача (іпотекодавця) про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на іпотечне майно, у зв`язку із чим у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірне домоволодіння за АТ КБ «Приватбанк», дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог позову ОСОБА_1 .

З такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів Верховного Суду погоджується.

Вказані висновки повністю узгоджуються із висновком про застосування норм права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20).

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позов, посилалися на те, що у цьому спорі на іпотечне майно не могло бути звернено стягнення, а нотаріус мав відмовити у вчиненні відповідної реєстраційної дії через положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Так, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпуктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв.м для квартири та 250 кв.м для житлового будинку.

Суди у цій справі установили, що спірне домоволодіння, площа якого не перевищує 250 кв.м, передано в іпотеку для забезпечення зобов`язань позивача за споживчим кредитом, наданим йому в іноземній валюті.

Позивач стверджував, а відповідачі не спростовували того, що на момент звернення стягнення на предмет іпотеки спірне домоволодіння було його єдиним нерухомим житловим майном та використовувалося ним як місце постійного проживання.

Тому суди першої та апеляційної інстанцій правильно указали на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки вчинено з порушенням вимог Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що також є підставою для задоволення позову в цій справі.

Враховуючи викладене, Верховний Суд не встановив у цій справі допущення судами попередніх інстанцій порушень норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Також не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень доводи касаційної скарги про помилкове застосування судами попередніх інстанцій до вирішення спірних правовідносин положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем, тобто не у примусовому порядку.

Такі доводи суперечать висновку про застосування норм права, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), який є обов`язковим для застосування при вирішенні спірних правовідносин.

В цій постанові Велика Палата Верховного Суду виклала висновок щодо застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зокрема, до правовідносин, за яких банком звернуто стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки на підставі відповідного застереження, яке обумовлено іпотечним договором.

При цьому Велика Палата Верховного Судуу постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про те, що квартира, яка використовувалась позивачем як місце постійного проживання, не могла бути примусово стягнута на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зокрема, шляхом реєстрації права власності за АТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання позичальником умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Також указано, що у нотаріуса були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за АТ «КБ «Приватбанк».

Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів враховує усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Щодо доводів про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду

Перевіряючи доводи заявника про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16 (провадження № 61-155св17), від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16 (провадження № 61-30624св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16 (провадження № 61-33342св18), від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15 (провадження № 61-10874сво18), від 18 грудня 2019 року у справі № 718/2468/18 (провадження № 61-5939св19), від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), та постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), колегія суддів враховує таке.

У постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16 (провадження № 61-155св17), від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16 (провадження № 61-33342св18), від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15 (провадження № 61-10874сво18), від 18 грудня 2019 року у справі № 718/2468/18 (провадження № 61-5939св19) суд касаційної інстанції переглянув справи, у яких суди попередніх інстанцій установили, що іпотекодержатель направляв іпотекодавцю повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, у зв`язку із чим визначена договорами іпотеки та Законом України «Про іпотеку» процедура відповідного повідомлення була дотримана.

Тобто у цих справах установлені судами фактичні обставини справ є відмінними від справи, яка переглядається, де встановлено порушення іпотекодержателем свого обов`язку із повідомлення іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У постанові Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16 (провадження № 61-30624св18) суд касаційної інстанції погодився із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, які відмовили позивачці у задоволенні її позовних вимог про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності. Така відмова була обґрунтована тим, що позивачка не оскаржувала рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

Тобто у цій справі предмет і підстави позову є відмінними від справи, яка переглядається.

У постанові Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) суд касаційної інстанції скасував судове рішення суду апеляційної інстанції та погодився із судовими рішеннями суду першої інстанції у справі за позовом фізичної особи до страхової компанії про зобов`язання вчинити дії, стягнення страхового відшкодування та компенсацію моральної шкоди.

Тобто у цій справі предмет і підстави позову є відмінними від справи, яка переглядається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) суд касаційної інстанції змінив мотивувальну частину рішення суду апеляційної інстанції у справі за позовом банку до фізичної особи про звернення стягнення на предмет іпотеки. Суд касаційної інстанції вважав, що банку слід відмовити в позові з тих підстав, що спірна квартира не була окремим предметом іпотеки, оскільки в іпотеку передано весь багатоквартирний будинок, частиною якого є спірна квартира.

Тобто у цій справі предмет і підстави позову також є відмінними від справи, яка переглядається.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі №757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16 (провадження № 61-155св17), від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16 (провадження № 61-30624св18), від 21 листопада 2018 року у справі № 640/17931/16 (провадження № 61-33342св18), від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15 (провадження № 61-10874сво18), від 18 грудня 2019 року у справі № 718/2468/18 (провадження № 61-5939св19), від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18), та постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19).

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2022 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду