ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 520/11641/16-ц

У вересні 2016 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 про солідарне стягнення коштів за кредитним договором.

Банк вказував, що ОСОБА_4 кредитного зобов`язання не виконала, внаслідок чого станом на 28 липня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 19 489,89 доларів США з яких: заборгованість за кредитом - 17 429,72 доларів США, заборгованість по відсотках - 1 580,17 доларів США, комісія - 480 доларів США.

У зв`язку із смертю 05 травня 2020 року ОСОБА_4 до участі у справі залучена правонаступник, спадкоємець позичальника ОСОБА_1 (а. с. 11, том 4).

26 квітня 2021 року та 05 травня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало уточнену позовну заяву до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення кредитної заборгованості в якій просило стягнути з відповідачів 50 483,89 доларів США, із яких: тіло кредиту - 17 502,01 доларів США; заборгованість по відсотках - 13 572,19 доларів США, комісія - 3 900 доларів США, пеня - 15 509,69 доларів США

(а. с. 28-32, 97-99, том 4).

Позов обґрунтований тим, що на підставі кредитного договору від 11 липня 2007 року, укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 , позичальник отримала кредит в розмірі 35 500 доларів США, які зобов`язалась повернути у порядку та строк, визначений договором.

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 позичальника ОСОБА_4 , її спадкоємцем першої черги, яка прийняла спадщину, є ОСОБА_1 , яка також успадкувала кредитне зобов`язання згідно частини першої статті 1282 ЦК України, що існувало на день смерті спадкодавця.

Вказане кредитне зобов`язання забезпечено порукою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у відповідності до договорів поруки від 11 липня 2007 року, які укладені ПАТ КБ «ПриватБанк» окремо із кожним поручителем.

Боржнику та поручителям направлені письмові повідомлення від 22 серпня 2016 року про наявність заборгованості за основним кредитним зобов`язанням із вимогою його повернення, яка ними виконана не була.

16 грудня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про визнання припиненим договору поруки із тих підстав, що 17 вересня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та позичальником ОСОБА_4 без згоди поручителя була укладена додаткова угода про зміну відсоткової ставки за користування кредитом із 11,04 % річних до 12,58 % річних, що істотно збільшило зобов`язання поручителя.

12 січня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , про визнання припиненим договору поруки із тих підстав, що 17 вересня 2010 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та позичальником ОСОБА_4 без згоди поручителя була укладена додаткова угода про зміну відсоткової ставки за користування кредитом із 11,04 % річних до 12,58 % річних, що істотно збільшило зобов`язання поручителя.

Київський районний суд м. Одеси рішенням від 01 листопада 2022 року частково задовольнив позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу за кредитним договором від 11 липня 2007 року

№ ODMLGA00000301.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» суму залишку неповернутого кредиту у розмірі 7 950,62 доларів США.

Відмовив у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення боргу за кредитним договором.

Задовольнив зустрічний позов ОСОБА_2 до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання припиненим договору поруки.

Визнав припиненим з 17 вересня 2010 року договір поруки № 0301/Р2, укладений

11 липня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 в якості забезпечення кредитного договору від 11 липня 2007 року № ODMLGA00000301.

Задовольнив зустрічний позов ОСОБА_3 до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання припиненим договору поруки.

Визнав припиненим з 17 вересня 2010 року договір поруки № 0301/Р1, укладений

11 липня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 в якості забезпечення кредитного договору від 11 липня 2007 року № ODMLGA00000301.

Задовольняючи частково позовні вимоги банку, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 7 950,62 доларів США, оскільки визнав доведеним саме таку суму у відповідності до висновків судово-економічної експертизи від 11 травня 2021 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , як поручителів за кредитним договором, та задовольняючи їх зустрічні вимоги щодо визнання поруки припиненої із моменту збільшення обсягу відповідальності позичальника тобто з 17 вересня 2010 року - дня укладення додаткової угоди

№ 1/1-1 зі зміною відсоткової ставки за користування кредитом з 11,04 % річних до 12,58 % річних місцевий суд виходив з того, що всі зміни у договорі повинні бути письмово узгоджені із поручителями, що у даному випадку не було зроблено.

Київський районний суд м. Одеси додатковим рішенням від 14 грудня 2022 року стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі

29 505 грн, в іншій частині вимог заяви відмовив.

Місцевий суд, врахувавши відсутність доказів узгодження між адвокатом і відповідачем ОСОБА_5 вартості послуг, які будуть надаватись адвокатом та відсутність детального опису наданих судових витрат, дійшов висновку про недоведеність вимог щодо стягнення з позивача витрат на правову допомогу.

Разом із тим суд першої інстанції вважав, що стягненню підлягаю понесені судові витрати, які пропорційні вимогам, в яких було відмовлено, тобто 84,3 % від витраченої на судові витрати суми, а тому дійшов висновку про стягнення з позивача АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_5 29 505 грн.

Одеський апеляційний суд постановою від 05 квітня 2023 року апеляційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2022 року в частині стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованості в сумі

7 950,62 доларів США за кредитним договором від 11 липня 2007 року скасував і ухвалив нове.

Стягнув із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» суму залишку неповернутого кредиту у розмірі 19 009 доларів США та компенсацію витрат на оплату судового збору в розмірі 19 910 грн.

У задоволенні решти вимог відмовив.

Додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2022 року скасував і ухвалив нове.

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 витрати на оплату правової допомоги у розмірі 13 104 грн та судовий збір в розмірі 283 грн.

У задоволенні вимог щодо компенсації решти витрат ОСОБА_1 відмовив.

Апеляційний суд зазначав, що рішення місцевого суду в частині позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання припиненим договору поруки та зустрічним позовом ОСОБА_3 до АТ КБ «ПриватБанк», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , про визнання припиненим договору поруки не переглядалось, оскільки в цій частині не оскаржувалось.

Суд апеляційної інстанції вказував, що місцевий суд помилково вважав, що боргові зобов`язання у позичальника виникли лише щодо сум, отриманих готівкою 11 липня 2008 року у розмірі 30 000 доларів США та без врахування сум, що підлягали використанню за дорученням позичальника на оплату страхових платежів, що також передбачало повернення не тільки тіла кредиту, але і нарахованих банком відсотків за користування ними у порядку та строки, визначені кредитним договором шляхом сплати щомісяця ануїтетних платежів, фактична сплата яких та розрахунок відображені у виписках по рахунку, наданих позивачем 19 листопада 2018 року

(а. с. 51-201, том 2).

Зауважив, що суд першої інстанції помилково обмежився лише висновком судово-економічної експертизи від 11 травня 2021 року, як підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення тіла кредиту в сумі 17 429,72 доларів США, відсотків за користування кредитом в сумі 1 580,17 доларів США, а всього - 19 009 доларів США, нарахованих станом на 28 липня 2016 року, тобто на час завершення строку кредитування та заявлених у судовому порядку до ОСОБА_4 вимог.

Апеляційний суд вважав неприйнятними доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 у тій частині, що заборгованість за кредитом підлягає розподілу у рівних частках між спадкоємцем та ОСОБА_6 , який на час отримання кредиту перебував у шлюбі з позичальником. Вказував, що в ході розгляду справи боржник ОСОБА_4 , заперечуючи проти позову банку, не вказувала на той факт, що отримані за договором кошти були спрямовані на потреби подружжя та витрачались виключно в інтересах сім`ї. На час укладання кредитного договору 11 липня 2008 року позичальник забезпечила виконання свого кредитного зобов`язання іпотекою, предметом якої була квартира, що належала їй на праві особистої власності. Відповідач не заперечувала той факт, що сімейні відносини ОСОБА_4 та

ОСОБА_6 припинені після розірвання шлюбу в 2016 році.

Врахувавши наведене, суд апеляційної інстанції вказував на відсутність належних доказів щодо виникнення спільної сумісної власності на отримані позичальником кредитні кошти та витрачання їх в інтересах сім`ї, вважав, що вказані кошти не можна вважати спільним майном подружжя та, як наслідок, відсутні підстави для виникнення у ОСОБА_6 обов`язку повернути 1/2 частину кредитної заборгованості.

Врахувавши, що за наслідками перегляду рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» (37,6 %), тому понесені ним витрати по сплаті судового збору до суду першої та апеляційної інстанції підлягають частковому стягненню з відповідача ОСОБА_1 в сумі

19 910 грн (37,6 % від 52 951,30 грн).

ОСОБА_1 сплатила судовий збір в сумі 2 180 грн. Оскільки за наслідками перегляду рішення судом апеляційної інстанції задоволено 13 % її вимог, стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 підлягає судовий збір в сумі 283 грн.

Щодо розподілу витрат на проведення експертизи та витрат на правничу допомогу понесених ОСОБА_1 апеляційний суд дійшов таких висновків.

Матеріалами справи підтверджуються понесені ОСОБА_1 витрати на проведення економічної експертизи у розмірі 34 000 грн. Проте, з урахуванням того, що суд апеляційної інстанції не прийняв цей висновок як належний і допустимий доказ у справі, вважав, що вказані витрати не підлягають компенсації за рахунок позивача.

Врахувавши, що позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» задоволені частково у розмірі 37,6 % від заявлених, апеляційний суд вважав, що стягненню на користь відповідача ОСОБА_1 підлягають понесені нею та підтверджені належними доказами витрати на професійну правничу допомогу, які пропорційні вимогам АТ КБ «ПриватБанк», у задоволенні яких було відмовлено, тобто 62,4 % від загальної суми, що становить

13 104 грн.

У травні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2022 року, додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року в якій просила:

1) постанову Одеського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року скасувати у повному обсязі;

2) рішення Київського районного суду м. Одеси від 01 листопада 2022 року та додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2022 року змінити в частині:

- стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» частину суми залишку неповернутого кредиту у розмірі 3 975,31 доларів США;

- стягнути з ОСОБА_3 на користь АТ КБ «ПриватБанк» частину суми залишку неповернутого кредиту у розмірі 3 975,31 доларів США;

- стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати, які складаються із витрат на правову допомогу у сумі 17 703 грн.

Наведені у касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 12 травня 2022 року у справі

№ 175/2871/21, від 20 лютого 2019 року у справі № 666/4957/15-ц, від 15 січня

2020 року у справі № 363/940/16-ц, від 27 лютого 2019 року 201/4087/17, від 20 березня 2019 року у справі № 486/1882/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 712/5696/14-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 193/2092/16, від 18 вересня

2019 року у справі № 606/2619/15-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі

№ 140/2589/15-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 569/1405/16, від 04 травня

2022 року у справі № 133/331/17, від 12 травня 2022 року у справі № 175/2871/21, від 20 липня 2022 року у справі № 343/557/15-ц, від 14 вересня 2022 року у справі

№ 369/7147/15-ц, від 10 грудня 2019 року у справі № 925/698/16, від 17 грудня

2020 року у справі № 278/2177/15-ц, від 20 березня 2019 року у справі

№ 350/67/15-ц, та у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.

Вказує, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки тій обставині, що грошові кошти були отримані в інтересах родини Кітаєвих, а презумпція спільності боргів ОСОБА_3 не спростована, що узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 30 червня 2020 року у справі

№ 638/18231/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та від 22 лютого 2021 року у справі № 264/2232/19.

Місцевий суд правильно визначив розмір заборгованості за кредитним договором у сумі 7 950,62 доларів США та правильно встановив факт припинення договорів поруки, проте заявник не погоджується із рішенням в частині стягнення з неї всієї суми заборгованості, адже вважає, що зобов`язання виникло в інтересах сім`ї Кітаєвих.

Вважає, що банк пропустив строк на захист свого права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, проте касаційна скарга не містить обґрунтувань цього доводу.

ОСОБА_1 зазначає, що апеляційний суд встановив нові обставини у справі на підставі припущень без урахування наявних у матеріалах справи доказів. Апеляційний суд встановив факт видачі позичальнику 35 500 доларів США не на підставі первинної бухгалтерської документації, а на підставі вказання цієї суми в кредитному договорі.

Касаційна скарга містить аргументи відносно того, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення на користь банку комісії за період часу з грудня 2015 року до липня 2016 року в сумі 450 доларів США не звернув увагу на ту обставину, що банк нараховував та утримував комісійну винагороду протягом всього періоду часу, починаючи з 2007 року за проведення моніторингу погашення кредиту, отримав разово комісію за видачу кредиту та щомісячно за вчинення дій на свою користь, що є несправедливим та суперечить принципу добросовісності.

Враховуючи, що станом на 19 листопада 2015 року позичальником ОСОБА_4 було сплачено 3 720 доларів США комісії, заборгованість за тілом кредиту повинна становити 11 220,5 доларів США.

Доводом касаційної скарги також є те, що банк не надав позичальнику повну інформацію щодо умов кредитування та інформацію про сукупну вартість кредиту.

В частині оскарження висновків додаткового рішення місцевого суду, заявниця зазначає, що місцевий суд помилково відмовив у стягнення витрат на професійну правничу допомогу, адже такі докази були надані суду 08 листопада 2021 року. Ці докази є достатніми, а тому враховуючи, що суд розрахував відсоток недоведеності позову банку у розмірі 84,3 %, з банку на користь заявника підлягає стягненню

17 703 грн витрат за надану професійну правничу допомогу.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Верховний Суд ухвалою від 21 червня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Київського районного суду м. Одеси.

25 липня 2023 року цивільна справа № 520/11641/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 04 квітня 2024 року справу призначив до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

11 липня 2007 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 уклали кредитний договір у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 30 000 доларів США на споживчі цілі, а також у розмірі 5 500 доларів США на оплату страхових платежів у випадках та порядку, встановлених п. 2.1.3, п. 2.2.7 цього договору зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 9,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20 % суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за надання фінансового інструменту в розмірі 1,50 % від суми виданого кредиту в момент надання кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно п. 3.11 договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно п. 6.2 договору. У разі порушення позичальником зобов`язання по погашенню кредиту, останній сплачує Банку відсотки за користування кредитом в розмірі 2,22 % на місяць розраховані на суму непогашеної у строк заборгованості.

На підставі додаткових угод, укладених цими ж сторонами 31 березня 2010 року, змінений строк кредитування до 11 липня 2027 року та змінена відсоткова ставка у випадку порушення кредитного зобов`язання в розмірі 2,78 % на місяць від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом, а також на підставі додаткової угоди від 17 вересня 2010 року ця ж відсоткова ставка змінена до розміру 2,44 % на місяць від суми непогашеної у строк заборгованості за кредитом.

У відповідності до змісту кредитного договору сторони погодили порядок повернення кредиту на строк до 11 липня 2027 року шляхом сплати щомісячних платежів у період з 15 по 20 число кожного місяця у сумі 476,54 доларів США, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам та винагороди, а починаючи із квітня 2010 року щомісячний платіж мав становити суму не меншу 304,41 доларів США.

У п. 7.1 кредитного договору сторони погодили, що у разі порушення визначених договором термінів оплати (зокрема оплати заборгованості не у повному розмірі) на 120 календарних днів, позичальник зобов`язаний повернути (сплатити) суму кредиту (залишок заборгованості по кредиту), відсотків, винагороди, пені в повному обсязі в останній день місяця, в якому відбулося порушення термінів оплати на 120 календарних днів.

Зазначене кредитне зобов`язання забезпечено іпотекою у відповідності до договору іпотеки від 11 липня 2007 року із додатковими договорами від 31 березня 2010 року та 11 липня 2010 року, укладеними між тими ж сторона. Предметом іпотеки є квартира, АДРЕСА_1 дивізії, що належить іпотекодавцю - ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 15 серпня 1991 року.

Кредитне зобов`язання забезпечене порукою згідно договору поруки від 11 липня 2007 року, укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 і договором поруки від 11 липня 2007 року, укладеним із ОСОБА_2

11 липня 2008 року позичальник ОСОБА_4 та страховик - Закрите акціонере товаристов Страхова компанія «ІНГОССТРАХ» уклали договір особистого страхування із визначеним розміром страхової суми 151 500 грн та страховим платежем 757,7 грн зі строком дії до 11 липня 2008 року та щорічним продовженням дії на той же строк до повного погашення кредиту у разі наступних страхових платежів (а. с. 42, 43, том 3).

Також позичальник 11 липня 2008р із цим же страховиком уклали договір страхування майна, яке знаходиться за адресою:

АДРЕСА_2 , власником якого є страхувальник, страхова сума за договором - 505 000 грн та страховий платіж 2 020 грн зі строком дії до 11 липня 2008 року та щорічним продовженням дії на той же строк до повного погашення кредиту у разі наступних страхових платежів (а. с. 44, 45, том 3).

Суд встановив і сторони визнали, що позичальник порушила строки повернення кредиту, внаслідок чого утворилась заборгованість.

Позовну заяву про стягнення кредитної заборгованості достроково ПАТ КБ «ПриватБанк» подало 23 вересня 2016 року. Кредитор визначив заборгованість, строк повернення якої настав станом на 28 липня 2016 року, у розмірі

19 489,89 доларів США, із яких: заборгованість за кредитом 17 429,72 доларів США; заборгованість по відсотках за користування кредитом 1 580,17 доларів США; та комісії 480 доларів США.

Позичальник ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкоємцем першої черги є ОСОБА_1 , яка на час смерті спадкодавця проживала разом з нею та у відповідності до приписів частини третьої статті 1268 ЦК України визнається такою, що прийняла спадщину, що складається із квартири

АДРЕСА_1 , оціночна вартість якої станом на червень

2021 року становить 974 087 грн, еквівалентних на час оцінки 35 674 доларам США

(а. с. 196, том 1).

Від отримання спадщини ОСОБА_1 у встановлений строк та порядку не відмовлялась.

Із письмовою вимогою про погашення кредитної заборгованості кредитор АТ КБ «ПриватБанк» звернувся до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини

28 серпня 2020 року.

У ході розгляду справи АТ КБ «ПриватБанк» звернулося із уточненою позовною заявою до спадкоємця позичальника ОСОБА_1 та поручителів ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , одночасно збільшило розмір витребуваних за кредитним зобов`язанням сум та у відповідності до розрахунку боргу станом на 19 квітня 2021 року просив стягнути 50 483,89 доларів США, із яких: заборгованість за тілом кредиту - 17 502,71 доларів США; відсотки за користування кредитом - 13 572,19 доларів США; комісії - 3 900 доларів США; пені 15 509,69 доларів США.

Згідно висновку судово-економічної експертизи, складеного експертом

ОСОБА_7 11 травня 2021 року, за проведеним дослідженням документів та матеріалів справи, сума заборгованості позичальника ОСОБА_4 за кредитним договором від 11 липня 2007 року № ODMLGA00000301, яка була визначена у розрахунку заборгованості станом на 28 липня 2016 року у сумі 19 489,89 доларів США не підтверджується документально. Сума залишку неповернутого кредиту станом на 28 липня 2016 року з урахуванням документально підтверджених сум отриманих банком від позичальника складає 7 950,62 доларів США. У відповідності до умов договору всього до сплати підлягали сума процентів у розмірі 20 745,48 доларів США яка є сплаченою. З наданих на дослідження документів не підтверджується надання додаткових послуг банком з комісії у розмірі 480 доларів США, заборгованості за простроченою комісією у розмірі 480 доларів США та залишку заборгованості за комісією в розмірі 3 240 доларів США (а. с. 163, том 4).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції у цій справі ухвалив рішення про задоволення зустрічних позовних заяв поручителів ОСОБА_6 та ОСОБА_2 про припинення договорів поруки із 17 вересня 2010 року.

Рішення місцевого суду у наведеній частині в апеляційному порядку не оскаржувалось і в апеляційному порядку не переглядалося.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У відповідності до положень частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

У разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України строк повернення неохопленої попередніми періодами заборгованості за кредитним договором вважається таким, що настав, а право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18)).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до статті 1282 ЦК України спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками кредитора в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Обов`язок погасити нараховані відсотки та неустойку у спадкоємців виникає у випадку, якщо цей обов`язок виник у спадкодавця позичальника за життя.

Суди встановили, що станом на час настання строку повернення кредиту достроково на вимогу кредитора у відповідності до умов договору та часу звернення із позовом про стягнення заборгованості із ОСОБА_4 вимога про стягнення пені заявлена не була, тоді як позивач збільшив обсяг стягнення зі спадкоємця та у розрахунку додаткових сум заборгованості відсотків за користування кредитом та пенею.

Врахувавши, що строк та порядок виконання зобов`язання, а також умови стягнення всієї заборгованості достроково визначені умовами договору, що відповідає приписам частини першої статті 530 ЦК України, суди обґрунтовано вважали, що позивач позбавлений права вимоги нарахованих ним відсотків та пені поза межами строку, що настав.

Разом із тим суд апеляційної інстанції вважав, що заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» щодо визначеної судом суми стягнення за кредитом зі спадкоємця та оплати витрат на проведення експертизи.

Апеляційний суд зауважував, що задовольняючи частково позовні вимоги банку, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості в розмірі 7 950,62 доларів США, оскільки визнав доведеним саме таку суму у відповідності до висновків судово-економічної експертизи від 11 травня 2021 року.

Проте з таким висновком суд апеляційної інстанції не погодився та вказав, що заборгованість за кредитним зобов`язанням має визначатись умовами кредитного договору, законодавством, що регулює спірні правовідносини, тоді як висновок експерта згідно зі статтею 89 ЦПК України не має для суду заздалегідь встановленої сили та не має переваг перед іншими засобами доказування.

Апеляційний суд звернув увагу, що у експертному дослідженні зазначається, що умовами договору не визначено формул, методик і порядку розрахунку щомісячних мінімально визначених платежів та вважав, що провести дослідження в частині визначення розміру сплати ануїтетних платежів із врахуванням застосованої процентної ставки та реальної відсоткової ставки за договором не є можливим. При визначенні суми заборгованості взято за основу ту обставину, що позичальник отримав кредит у розмірі 30 000 доларів США.

Вважав, що наведені висновки суперечать фактичним обставинам справи та умовам кредитного договору, де умовами п.7.1 встановлено, що позичальнику надається кредит у вигляді невідновлюваної кредитної лінії на споживчі цілі у розмірі

30 000 доларів США, а також 5 500 доларів США на оплату страхових платежів у випадках та порядку, встановлених п.2.1.3; 2.2.7, згідно яких ця сума отримана позичальником за його зверненням до Банку у якості кредиту, отриманого на оплату чергових страхових платежів відповідно до договорів страхування, укладених відповідно до п.2.27 та доручає банку щорічно перераховувати необхідну для цього суму коштів за Договором страхування.

Зауважив, що матеріали справи також містять докази укладення позичальником ОСОБА_4 договорів особистого страхування із Закритим акціонерним товариством «Страховою компанією «ІНГОССТРАХ».

Суд апеляційної інстанції зазначив, що вказані обставини та умови кредитного договору місцевий суд не врахував, а тому помилково вважав, що боргові зобов`язання у позичальника виникли лише щодо сум, отриманих готівкою

11 липня 2008 року у розмірі 30 000 доларів США та без врахування сум, що підлягали використанню за дорученням позичальника на оплату страхових платежів, що також передбачало повернення не тільки тіла кредиту, але і нарахованих банком відсотків за користування ними у порядку та строки, визначеними кредитним договором шляхом сплати щомісяця ануїтетних платежів, фактична сплата яких та розрахунок відображені у виписках по рахунку, наданих позивачем 19 листопада 2018 року.

З огляду на наведене апеляційний суд вказував, що суд першої інстанції помилково обмежився лише висновком судово-економічної експертизи від 11 травня 2021 року, як підставою для відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення тіла кредиту в сумі 17 429,72 доларів США, відсотків за користування кредитом в сумі

1 580,17 доларів США, всього 19 009 доларів США, а тому дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції у наведеній частині належить скасувати і ухвалити нове про стягнення вище наведених сум.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не може погодитись з огляду на таке.

Апеляційна скарга, подана представником АТ КБ «ПриватБанк», містила посилання на те, що висновок експерта від 11 травня 2021 року є неналежним доказом.

Матеріали справи містять позовну заяву АТ КБ «ПриватБанк», подану 23 вересня

2016 року, відповідачем у якій зазначена ОСОБА_4 , так і уточнену позовну заяву, подану 05 травня 2021 року, відповідачем у яких зазначена спадкоємець

ОСОБА_4 - ОСОБА_1 .

Як до первісної позовної заяви, так і до уточненої, представник АТ КБ «ПриватБанк» долучав розрахунки заборгованості за кредитним договором від 11 липня 2007 року в яких значиться, що станом на 11 липня 2007 року обліковується заборгованість ОСОБА_4 перед банком в розмірі 30 000 доларів США (а. с. 4-8, том 1; а. с. 38-45, том 4; а. с. 100-103, том 4).

З наданої стороною позивача виписки по рахунку ОСОБА_4 станом на 11 липня 2007 року вбачається наявність заборгованості перед банком в розмірі

30 000 доларів США (а. с. 52, том 1).

Тобто, представник позивача обґрунтовував свої вимоги неналежним виконанням відповідачем ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань за кредитним договором і як доказ надав власний розрахунок такої заборгованості та виписку по рахунку.

Надавши оцінку висновку судово-економічної експертизи від 11 травня 2021 року апеляційний суд вважав, що наведені у ньому висновки суперечать фактичним обставинам справи, проте на наведене вище уваги не звернув та аналізуючи висновок вийшов за межі апеляційної скарги, оскільки сам позивач надав докази про видачу кредиту у сумі 30 000 доларів США.

Також апеляційний суд вказував, що ОСОБА_4 отримала кошти для погашення страхових платежів, а тому враховував цю обставину, коли погоджувався із сумою до сплати, заявленою банком, проте не звернув увагу на те, що у мотивувальній частині експертного висновку міститься висновок про те, що ОСОБА_4 здійснювала страхові платежі самостійно, що підтверджується наданими на дослідження квитанціями касового терміналу АТ КБ «ПриватБанк».

Аналізу помилковості висновків, зроблених експертом апеляційний суд не навів, лише послався на умови кредитного договору.

Отже, суд апеляційної інстанції, на його думку, виявив суперечності між експертним висновком та умовами договору та, недослідивши інші зібрані у справі докази, вважав, що розмір заборгованості разом із відсотками становить 19 009 доларів США.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції взяв до уваги аргументи апеляційної скарги, в частині неналежності висновку експерта як доказу, однак не вказав в чому конкретно полягає помилковість таких висновків, а лише обмежився вказівкою на те, що ОСОБА_4 , отримала в борг 30 000 доларів США у якості кредиту та 5 500 доларів США у якості сплати страхових платежів, сплата яких за договорами страхування здійснюється за графіком, разом із тим не звернув уваги на розрахунок заборгованості, наданий самим позивачем, а тому колегія суддів вважає такі висновки помилковими.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає обґрунтованими аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд встановив обставини у справі без урахування інших наявних у матеріалах справи доказів.

Одночасно суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що долучені банком до позовної заяви та уточнених позовних заяв розрахунки заборгованості містять відомості про сплату ОСОБА_4 на користь АТ КБ «ПриватБанк» сум комісії, окрім тієї суми, про стягнення якої просить позивач (стовпчик № 16).

Зі змісту мотивувальної частини експертного висновку, оцінку якому надав місцевий суд, вбачається, що експерт врахував сплату ОСОБА_4 на корись позивача комісійних платежів.

Таким чином, висновок про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості за тілом кредиту у сумі 17 429,72 долари США є помилковим також і з цих мотивів, оскільки апеляційний суд не з`ясував, чи враховані сплачені відповідачем суми комісії до загальної суми заборгованості за кредитом

ОСОБА_4 , а тому обґрунтованими є аргументи касаційної скарги про те, що банк неправомірно нараховував та утримував комісійну винагороду, що є несправедливим та суперечить принципу добросовісності.

З огляду на наведене колегія суддів вважає висновки, викладені судом першої інстанції по суті заявлених позовних вимог обґрунтованими та такими, які зроблені з урахуванням всіх істотних обставин справи.

Щодо доводів касаційної скарги, де мова іде про те, що місцевий суд правильно визначив розмір заборгованості за кредитним договором у сумі 7 950,62 доларів США та правильно встановив факт припинення договорів поруки, проте заявник не погоджується із рішенням в частині стягнення з неї всієї суми заборгованості, адже вважає, що зобов`язання виникло в інтересах сім`ї Кітаєвих колегія суддів доходить таких висновків.

Відхиляючи аналогічні за змістом аргументи апеляційної скарги суд апеляційної інстанції вказував, що за відсутності належних доказів щодо виникнення спільної сумісної власності на отримані позичальником кредитні кошти та витрачання їх в інтересах сім`ї, вказані кошти не можна вважати спільним майном подружжя та, як наслідок, відсутні підстави для виникнення у ОСОБА_6 обов`язку повернути 1/2 частину кредитної заборгованості.

Проте колегія суддів не може погодитись з такими висновками з огляду на таке.

Згідно з частиною першою, пунктом 5 частини третьої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів, а предмет спору - це об`єкт спірних правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем (схожий за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 909/243/18).

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, тоді як правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 904/1478/15 вказано, що законодавець у частині першій статті 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом. Спосіб виконання рішення визначається на підставі встановлених у статті 16 ЦК України способів захисту цивільних прав. Предмет доказування під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій становлять факти, якими сторони обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Суд визначає предмет доказування, виходячи з вимог і заперечень сторін, керуючись нормами права, які повинні бути застосовані у такому випадку.

З матеріалів справи вбачається, що обґрунтовуючи свої позовні вимоги до

ОСОБА_6 АТ КБ «ПриватБанк» посилався на наявність у нього солідарного обов`язку зі сплати разом із ОСОБА_4 , як боржником, так і ОСОБА_1 , як спадкоємцем боржника, як у поручителя, обов`язок якого виник на підставі договору поруки від 17 вересня 2010 року.

Зі змісту позовних заяв вбачається, що вимог до відповідача ОСОБА_6 про стягнення в солідарному порядку боргу разом із ОСОБА_4 з інших підстав окрім як з поручителя, банк не заявляв.

Колегія суддів зазначає, що Суд обмежений вимогами диспозитивності цивільно-процесуального судочинства та не може вийти за межі позовних вимог. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

Враховуючи, що звертаючись із позовом та подаючи уточнену позовну заяву підстав позову банк не змінював, колегія суддів відхиляє вказаний аргумент касаційної скарги та вказує на помилковість висновків апеляційного суду в цій частині.

Щодо аргументу касаційної скарги в частині оскарження додаткового рішення місцевого суду колегія суддів доходить таких висновків.

Заявниця зазначає, що суд першої інстанції помилково відмовив у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, адже такі докази були надані суду 08 листопада 2021 року, вони є достатніми, а тому, враховуючи, що суд розрахував відсоток недоведеності позову банку у розмірі 84,3 %, з банку на користь заявника підлягає стягненню 17 703 грн витрат за надану професійну правничу допомогу.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження

№ 12-171гс19).

Отже втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України.

У справі, що переглядається суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_5 в якості доказів понесених витрат на правову допомогу надала:

- ордер ОД № 623565 від 20 квітня 2021 року на представництво інтересів

ОСОБА_5 адвокатом Веселовою О. О. (а. с. 25, том 4);

- угоду № 2004/2021 у цивільній справі № 520/11641/16-ц від 20 квітня 2021 року яка укладена між ОСОБА_5 та адвокатом Веселовою О. О., у п. 5, якої зазначено, що розмір гонорару узгоджується додатковою угодою (а. с. 26, том 4);

- у відзиві, поданому 12 травня 2021 року представник ОСОБА_5 визначила орієнтовані витрати на правову допомогу у розмірі 10 000 грн, та витрати на проведення економічної експертизи у розмірі 35 000 грн (а. с. 133, том 4);

- зазначені у відзиві, поданому на збільшені банком позовні вимоги від 07 грудня 2021 року витрати на правову допомогу визначені у розмірі 21 000 грн (а. с. 39, том 5), а також понесені відповідачем витрати на проведення експертного дослідження у розмірі 34 000 грн та на проведення оцінки успадкованого майна, у розмірі 1 000 грн;

- визначені у поясненнях до судових дебатів від 01 листопада 2022 року понесені відповідачем ОСОБА_5 судові витрати, тотожні раніше зазначеним.

Колегія суддів зазначає, що з матеріалів справи також вбачається, що 22 листопада

2021 року представник ОСОБА_1 адвокат Веселова О. О. подала до суду першої інстанції клопотання з процесуальних питань, в якому, окрім іншого, просила долучити до матеріалів справи докази понесення витрат на правову допомогу.

Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Веселова О. О. додала:

- акт приймання-передачі наданих послуг від 16 вересня 2021 року про те, що виконавець у період часу з 20 квітня 2021 року до 16 вересня 2021 року надав замовнику юридичні послуги на суму 21 000 грн (а. с. 13, том 5);

- розрахунок витрат на правову допомогу за договором № 2004/2021 на загальну суму 21 000 грн.

Матеріали справи не містять доказів про понесення витрат за надання професійної правничої допомоги, наданих стороною відповідача суду 08 листопада 2021 року, про подання яких зазначено у касаційній скарзі.

Таким чином, врахувавши відсутність доказів узгодження між адвокатом і відповідачем ОСОБА_5 вартості послуг, які будуть надаватись адвокатом, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про недоведеність вимог щодо стягнення з позивача витрат на правову допомогу, оскільки додаткової угоди до договору від 10 квітня 2021 року № 2004/2021, як то передбачено п. 5 цього договору та якою повинен був бути визначений гонорар сторона відповідача не надала.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 413 ЦПК України).

З огляду на висновки, викладені у цій постанові касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Верховний Суд вважає, що постанову Одеського апеляційного суду від 05 квітня

2023 року, слід скасувати, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Виходячи із положень статей 133, 141 ЦПК України суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частини перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Виходячи з того, що колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_8 судові витрати, понесені відповідачем у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на позивача.

За подання касаційної скарги ОСОБА_8 сплатила судовий збір у розмірі

12 131,68 грн.

З огляду на висновок суду за наслідком касаційного перегляду справи з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_8 слід стягнути 5 095,31 грн ((12 131,68*42)/100) у відшкодування витрат зі сплати судового збору за подачу касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 400, 406, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду