ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 127/7331/21

У березні 2021 року об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Коцюбинського 37 м. Вінниця» (далі - ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - департамент адміністративних послуг Вінницької міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння та припинення права власності.

Позовна заява мотивована тим, що у травні 2016 року у будинку АДРЕСА_1 створено та діє ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця», керівником якого є ОСОБА_5 . У 2016 році зазначений будинок передано на баланс ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця». У подальшому позивач дізнався, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2013 року у справі № 127/8975/13-ц визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право власності на допоміжне приміщення АДРЕСА_2 . Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 08 грудня 2016 року, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року, скасовано рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2013 року, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

У січні 2019 року під час розгляду справи № 127/8975/13-ц ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» дізналося про те, що 09 листопада 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 продали спірне приміщення ОСОБА_4 , яка, у свою чергу, відчужила це майно на користь ОСОБА_1 , який є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Таким чином, ОСОБА_1 є останнім набувачем спірного майна, право власності на яке зареєстроване за ним 12 лютого 2019 року. Водночас приміщення АДРЕСА_3 належить до спільного майна мешканців багатоквартирного будинку і відповідачі, будучи достовірно обізнані про оскарження рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2013 року у справі № 127/8975/13-ц, передбачали негативні наслідки у випадку скасування рішення суду щодо права власності на вказане допоміжне приміщення.

Під час укладення 09 листопада 2016 року спірного договору купівлі-продажу нотаріусу не повідомлено про наявність прав третіх осіб (співвласників багатоквартирного житлового будинку АДРЕСА_1 ) на об`єкт продажу; приховано факт відкриття апеляційного провадження у справі № 127/8975/13-ц; предметом угоди є допоміжне приміщення як об`єкт власності співвласників багатоквартирного будинку, які згоду на продаж не давали. Спірний договір вчинено без наміру створити правові наслідки, які обумовлювалися ним, тому його укладення є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і за правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Укладаючи 12 лютого 2019 року черговий договір купівлі-продажу спірного приміщення, ОСОБА_1 був обізнаний щодо порушення норм права при оформленні правочину, сприяв свідомому створенню перешкод законному власникові (співвласникам) цього майна, оскільки знав про реальні обставини справи, тому спірне нерухоме майно підлягає витребуванню. Зазначені обставини свідчать про проведення відповідачами незаконних дій щодо неодноразового відчуження допоміжного приміщення.

ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» просило: визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 09 листопада 2016 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В.; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 спірне приміщення АДРЕСА_3 , до складу якого входять приміщення №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2 , загальною площею 72,9 кв. м; припинити право власності ОСОБА_1 на спірне приміщення.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 грудня 2022 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений 09 листопада 2016 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В., зареєстрований у реєстрі за № 4531, про продаж нежитлового вбудованого приміщення АДРЕСА_3 , до складу якого входять приміщення №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2, загальною площею 72,9 кв. м.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлове вбудоване приміщення АДРЕСА_3 , до складу якого входять приміщення №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2, загальною площею 72,9 кв. м.

Припинено право власності, яке органом державної реєстрації зареєстровано за ОСОБА_1 , на нежитлове вбудоване приміщення АДРЕСА_3 , до складу якого входять приміщення №№ НОМЕР_1 , АДРЕСА_4 , НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2, загальною площею 72,9 кв. м.

Стягнено у рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.

Стягнено у рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 460 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір купівлі-продажу, укладений 09 листопада 2016 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , є недійсним. Судовим рішенням в іншій справі № 127/8975/13-ц встановлено, що через спірне підвальне приміщення будинку АДРЕСА_1 проходять інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов і безпечної експлуатації усіх квартир будинку, без доступу до яких експлуатація житлового будинку є неможливою, тому це приміщення є допоміжним. Підтвердження права власності співвласників будинку, від імені яких діє позивач у цій справі, на спірне майно не потребується, що узгоджується з нормами

Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004.

ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» як представник співвласників багатоквартирного будинку має право звертатися з позовом про витребування спільного майна співмешканців будинку з чужого незаконного володіння. Спірне майно вибуло з володіння власників - співвласників багатоквартирного будинку поза їх волею, тому наявні підстави для його витребування. Суд першої інстанції також дійшов висновку про необхідність припинення права власності, яке органом державної реєстрації зареєстровано за ОСОБА_1 , на спірне допоміжне приміщення.

Безпідставними є доводи щодо пропуску позовної давності, оскільки позивач дізнався про порушення свого права лише у січні 2019 року, що підтверджується належними та допустимими доказами. Доводи сторони відповідача про те, що позивач дізнався про порушення своїх прав у період з листопада 2016 року до 2018 року, не підтверджено матеріалами справи. З огляду на викладене відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 07 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 грудня 2022 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що при укладенні 09 листопада 2016 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і ОСОБА_4 договору купівлі-продажу продавці знали, що в апеляційному суді на розгляді перебуває справа за їхнім позовом до Вінницької міської ради про визнання права власності на спірне допоміжне приміщення, за результатами перегляду якої може бути скасоване рішення суду про визнання за ними права власності на це приміщення, а також, що подружжя діяло вочевидь недобросовісно, зловживаючи правами інших мешканців багатоквартирного будинку, при укладенні договору подало нотаріусу неправдиві відомості. Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції про фіктивність оспорюваного договору купівлі-продажу та наявність підстав для визнання його недійсним. ОСОБА_4 у подальшому відчужила це майно ОСОБА_1 , який є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (продавців за спірним у цій справі правочином від 09 листопада 2016 року).

Допоміжне приміщення вибуло з володіння співвласників багатоквартирного будинку поза їх волею, тому апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для витребування цього майна з володіння ОСОБА_1 (останнього набувача за договором купівлі-продажу від 12 лютого 2019 року) та припинення його права власності на спірне приміщення.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи ОСОБА_3 про те, що, звертаючись до суду з позовною вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, позивач зобов`язаний довести наявність у нього зареєстрованого права власності, чого зроблено не було, оскільки у цій справі ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» звернулося до суду з позовом як представник співвласників багатоквартирного будинку на АДРЕСА_1 . Позивачу не потрібно доводити право власності на спірне приміщення, оскільки воно перебуває у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку відповідно до закону.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів відповідачів щодо обізнаності позивача про відчуження спірного майна (незаконного вибуття з власності співмешканців багатоквартирного будинку) до отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2019 року, тому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності у цій справі.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 грудня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 07 березня 2023 року, передати справу на новий розгляд.

Оскільки рішення суду першої інстанції не переглянуте апеляційним судом в частині вирішення позовної вимоги про припинення права власності, то відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України предметом касаційного перегляду є судові рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень відповідач посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16; Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 351/95/17, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 20 січня 2022 року у справі № 5009/4987/12 (908/25/21), від 09 червня 2022 року у справі № 522/387/17, від 01 березня 2023 року у справі № 147/1172/19-ц.

ОСОБА_3 вказувала, що суд першої інстанції безпідставно не задовольнив подане представником ОСОБА_1 клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи на підтвердження або спростування статусу спірного нежитлового приміщення як допоміжного, на яке розповсюджується право спільної сумісної власності співмешканців багатоквартирного будинку. Апеляційний суд не дослідив обставини щодо належності спірного приміщення до допоміжних. Крім того, апеляційний розгляд проведено за відсутності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які не були повідомлені апеляційним судом про розгляд справи, тому вони не змогли подати пояснення щодо обставин спору. Суд першої інстанції не встановив дійсні обставини у справі, зокрема, чи належить спірне приміщення до допоміжних, зокрема, шляхом витребування інвентарної справи.

Касаційна скарга також мотивована тим, що станом на 09 листопада 2016 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 були власниками спірного приміщення, тому мали право відчужувати його на користь ОСОБА_4 . Суди дійшли помилкового висновку про недійсність договору купівлі-продажу від 19 листопада 2016 року, оскільки такі висновки не підтверджені матеріалами справи та ґрунтуються на припущеннях.

Суди помилково не застосували наслідки спливу позовної давності, оскільки ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» зареєстровано 13 травня 2016 року і голова вказаного об`єднання знала про обставини, які могли бути підставою для звернення до суду з позовом у цій справі з 2016 року. Позивач мав можливість з 2016 року отримати інформаційну довідку щодо власника спірного приміщення, доступ до якого був закритий мешканцям будинку, а також не вчиняв дій щодо повернення цього майна.

ОСОБА_1 і ОСОБА_4 подали до суду відзиви на касаційні скарги, в яких вказували на незаконність оскаржуваних судових рішень, вважали викладені у касаційній скарзі доводи обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

Провадження у суді касаційної інстанції

10 квітня 2023 року ОСОБА_3 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 грудня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 07 березня 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 грудня 2022 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 07 березня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

11 травня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2013 року у справі № 127/8975/13-ц задоволено позов ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до Вінницької міської ради про визнання права власності на приміщення. Визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 право власності на приміщення АДРЕСА_2, до складу якого входять приміщення №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2, загальною площею 72,9 кв. м, з урахуванням раніше приватизованих приміщень № НОМЕР_7, НОМЕР_2, що розташоване у підвалі житлового будинку АДРЕСА_1 , відповідно до плану, виданого комунальним підприємством «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» від 20 липня 2011 року, та технічного паспорту на офіс-магазин.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 08 грудня 2016 року скасовано рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 червня 2013 року. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до Вінницької міської ради про визнання права власності відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року відмовлено у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_3 , рішення Апеляційного суду Вінницької області від 08 грудня 2016 року залишено без змін.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 09 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В., зареєстрованого у реєстрі за № 4531, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 продали ОСОБА_4 приміщення АДРЕСА_3 . Відповідно до відомостей, наявних у правовстановлюючому документі, до складу приміщення АДРЕСА_2 входять приміщення №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2, які мають загальну площу 72,9 кв. м, та розташовані у підвалі житлового будинку АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 1.3 цього договору продавці стверджують, що судового спору щодо відчужуваної нерухомості на момент укладення цього договору немає.

Право власності на вказане приміщення зареєстровано за ОСОБА_4 09 листопада 2016 року за № 17350148, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна від 09 листопада 2016 року № 72614821.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12 лютого 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Рудик В. В., зареєстрованого у реєстрі за № 398, ОСОБА_4 продала ОСОБА_1 (сину ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) спірне нерухоме майно. Право власності на вказане приміщення зареєстровано за ОСОБА_1 12 лютого 2019 року за № 30245561, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12 лютого 2019 року № 155902042.

У будинку АДРЕСА_1 у травні 2016 року створено та діє ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця», керівником якого є ОСОБА_5 .

Відповідно до виписки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (власнику нерухомого майна) від 03 жовтня 2022 року № 311386855, наданої департаментом адміністративних послуг Вінницької міської ради, за 2018 рік із запитом щодо об`єкта нерухомого майна за реєстраційним номером № 1078376205101 (нежитлове вбудоване приміщення АДРЕСА_2, до складу якого входять приміщення №№ 67-1, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2, які мають загальну площу 72,9 кв. м, розташовані у підвалі житлового будинку АДРЕСА_1 ) ніхто не звертався.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, враховуючи таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Цивільним законодавством передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2024 року у справі № 753/5090/20 викладено висновок про те, що «особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права. Власник із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача».

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Отже, у разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18.

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19).

За обставин цієї справи ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відчужили спірне майно ОСОБА_4 , яка у свою чергу відчужила це ж майно ОСОБА_1 (сину ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ).

Суди також встановили, що під час укладення 12 лютого 2019 року чергового договору купівлі-продажу спірного допоміжного приміщення ОСОБА_1 було відомо щодо порушення законодавчих норм при оформленні такого правочину, свідомого створення перешкод законному власникові (співвласникам) зазначеного приміщення.

Оскільки фактично спірне нерухоме майно вибуло з володіння співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 поза їх волею, доказів, які підтверджували б законні підстави для реєстрації за первісними набувачами ( ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) права власності, відповідачі не надали, Верховний Суд погоджується з висновками судів про наявність підстав для витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 (останнього набувача, який є сином первісних набувачів).

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 638/5304/21 викладено висновок про те, що «власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».

Отже, позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу задоволенню не підлягають у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, тому судові рішення в цій частині належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що спірне приміщення не є допоміжним та не відноситься до спільної сумісної власності співвласників багатоквартирного будинку, а суд першої інстанції безпідставно не задовольнив клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи на підтвердження або спростування статусу спірного нежитлового приміщення як допоміжного, враховуючи наступне.

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Частина друга статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на врегулювання порядку користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням.

Усі зазначені об`єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.

Згідно з частинами першою, другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

У рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Допоміжними приміщеннями багатоквартирного будинку є приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року у справі № 1-22/2011 власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц вказала, що «для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежитлових приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин і до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання».

У постановах Верховного Суду від 30 червня 2022 року в справі № 922/1406/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 638/5304/21 зазначено, що: «допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

У постанові Верховного Суду від 24 травня 2023 року у справі № 554/8296/21 викладено висновок про те, що «нормами законодавства визначено, що допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому немає підстав стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим. Нежитлове приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин. Допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Отже, співвласники багатоквартирного будинку мають право користування допоміжними приміщеннями, отримувати доступ до технічної документації, інформації про технічний стан, умови утримання та експлуатації, витрати на утримання, надходження від використання таких приміщень».

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку правового режиму допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень».

У цій справі суди за результатом дослідження матеріалів справи встановили, що спірне допоміжне приміщення АДРЕСА_3 , до складу якого входять приміщення №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_2 , загальною площею 72,9 кв. м, розташоване у підвалі житлового будинку та належить до спільного майна співмешканців будинку.

Крім того, судовими рішеннями у справі № 127/8975/13-ц, які набрали законної сили, встановлено, що вказане майно (підвальне приміщення загальною площею 72,9 кв. м) належить співвласникам багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 .

Водночас питання призначення судової будівельно-технічної експертизи не було залишено поза увагою та вирішено мотивованою ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 09 червня 2022 року.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16; Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 351/95/17, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 20 січня 2022 року у справі № 5009/4987/12 (908/25/21), від 09 червня 2022 року у справі № 522/387/17, від 01 березня 2023 року у справі № 147/1172/19-ц, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц викладено висновок про те, що «право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті). За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18)».

Вказаний висновок враховано судом першої інстанції, що підтверджується мотивувальною частиною оскаржуваного рішення. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині.

Суд першої інстанції також врахував і висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (щодо початку перебігу позовної давності), що підтверджується змістом судового рішення. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в цій частині.

Викладені у цій справі висновки не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі

№ 522/7636/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16.

Предметом спору між фізичними особами у справі № 201/2832/19 є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири з тих підстав, що у 2004 році дочка позивача разом зі своїм чоловіком запропонували продати квартиру відповідачу з метою отримання ними кредитних коштів у банку під заставу (іпотеку) предмета купівлі-продажу; стверджували, що це відбудеться без реєстрації права власності на відповідача та буде мати лише фіктивний намір, тобто позивач буде залишатися власником квартири. За результатом касаційного перегляду справи відмовлено у задоволенні позову. Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року вказував, що законодавство, яке було чинне на момент виникнення спірних правовідносин, пов`язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не реєстрацією права власності на таке майно.

Постановою Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 351/95/17 залишено без змін судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договорів купівлі-продажу. Касаційний суд вказував, що позивач не надав належних та допустимих доказів про відсутність у сторін зазначених правочинів наміру реального настання правових наслідків щодо відчуження житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розміщений, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав вважати вказані правочини фіктивними відповідно до статті 234 ЦК України.

Постановою Верховного Суду від 20 січня 2022 року у справі № 5009/4987/12 (908/25/21) залишено без змін судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог керуючого реалізацією майна боржника про витребування нерухомого майна та визнання права власності на нерухоме майно. Касаційний суд вказував, що початок перебігу позовної давності, у цьому випадку, належить обчислювати саме з 18 квітня 2014 року, тобто від дня вибуття спірного майна з володіння власника (фізичної особи - підприємця) за результатами проведеного аукціону.

Верховний Суд постановою від 09 червня 2021 року у справі № 522/387/17-ц залишив без змін постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог заступника прокурора в інтересах держави в особі міської ради про витребування земельної ділянки. Суд касаційної інстанції зазначав, що датою порушення права міської ради є 15 грудня 2006 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо позову, поданого 10 січня 2017 року заступником прокурора в інтересах держави в особі міської ради, права якої порушені, позовна давність має відраховуватись саме з 2006 року; навіть з моменту ухвалення судового рішення про скасування права власності до звернення за захистом порушеного права минуло близько 8 років; зазначені вище судові рішення свідчать, що прокурору, міській раді, в інтересах якої подано цей позов, достеменно було відомо про наявність правових підстав для звернення до суду.

За результатом касаційного перегляду справи № 147/1172/19 Верховний Суд постановою від 01 березня 2023 року залишив без змін постанову апеляційного суду, якою визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, укладений між банком і товариством з обмеженою відповідальністю, скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, стягнено з банку на користь товариства вартість житлового будинку у рахунок відшкодування вартості майна, переданого за недійсним правочином. Касаційний суд вказував, що позивач про наявність оспорюваного договору купівлі-продажу дізналася після ознайомлення з матеріалами цивільної справи № 147/324/17, зокрема після витребування ухвалою суду документів у приватного нотаріуса; позивач до серпня 2019 року не знала про те, що банк відчужив належний їй житловий будинок товариству, а наявні у позивача довідки підтверджували, що власником спірного будинку є банк; матеріали справи не містять доказів того, що позивач мала об`єктивну можливість дізнатись про існування оспорюваного договору, за яким товариство у 2016 році набуло у власність спірний будинок, водночас згідно з інформаційною довідкою від 06 квітня 2017 року житловий будинок зареєстровано на праві власності за позивачем.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду у справах № 201/2832/19, № 351/95/17, № 5009/4987/12 (908/25/21), № 522/387/17-ц, № 147/1172/19, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи, висновки судів не є суперечливими.

Предметом позовних вимог у справі № 756/9955/16-ц є визнання недійсним договору дарування; вимоги обґрунтовані тим, що наміру дарувати квартиру у позивача не було, підписав договір за дією вкрай тяжких обставин, а саме - загрози конфіскації єдиного житла та на невигідних для себе умовах.

У справі № 379/1256/15-ц позивач просила визнати договір дарування фіктивним; вказувала, що відповідач, з метою уникнення сплати боргу та можливого арешту її майна, уклала договір дарування належного їй житлового будинку на користь своїх дітей.

Спірні правовідносини у цій справі та у справах № 756/9955/16-ц, № 379/1256/15-ц у порівнюваній ситуації, враховуючи їхні риси насамперед за змістом, а також суб`єктний і об`єктний критерії, не є подібними. Висновки судів не є суперечливими.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про неповідомлення її та ОСОБА_2 про розгляд справи судом апеляційної інстанції та позбавлення їх можливості подати пояснення щодо обставин спору, оскільки саме ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, зверталася із заявою про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої додала копію конверта апеляційного суду про направлення поштової кореспонденції на її адресу, вказані особи (як ОСОБА_3 , так і ОСОБА_2 ) були повідомлені про розгляд справи в суді апеляційної інстанції, що підтверджується також рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення, представники відповідачів брали участь у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції, що підтверджується протоколом судового засідання. Апеляційний суд вчиняв всі можливі дії з метою повідомлення учасників справи, а саме надсилав судові повістки поштовою кореспонденцією, електронною поштою, а також за допомогою засобів телефонного зв`язку, про що відповідні докази містяться у матеріалах справи (рекомендовані повідомлення про вручення (направлення) поштового відправлення, довідки про направлення кореспонденції електронною поштою, телефонограми тощо).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди не встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження заявлених вимог, оскільки судові рішення в частині витребування майна ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо пропуску позовної давності, про застосування якої заявлено в суді першої інстанції представниками ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , оскільки суди, перевіривши доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази у сукупності, встановили, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження обізнаності позивача про незаконні дії зі спірним майном (позбавлення законних власників права на це майно) до моменту отримання витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22 січня 2019 року. При цьому суд апеляційної інстанції правильно відхилив твердження заявника апеляційної скарги про те, що позивач з 2016 року міг звернутися до державного реєстратора із заявою щодо надання інформаційної довідки про зареєстроване право власності на спірне майно, проте до 2019 року цього не робив, оскільки такий обов`язок у нього був відсутній. Питання застосування наслідків спливу позовної давності було належним чином перевірено судами, про що відповідні висновки викладено у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Отже, не підтвердилися доводи касаційної скарги про початок перебігу позовної давності з 2016 року, зокрема за вимогою про витребування допоміжного приміщення у ОСОБА_1 , який набув це майно за договором купівлі-продажу від 12 лютого 2019 року.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог процесуального закону виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення без змін судових рішень в частині вирішення позовної вимоги про витребування нерухомого майна.

Суди неправильно застосували норми матеріального права в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень в цій частині, а також з огляду на необхідність врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 638/5304/21, від 14 лютого 2024 року у справі № 753/5090/20, які прийняті після подання касаційної скарги, то судові рішення у зазначеній частині необхідно скасувати та відмовити у задоволенні вказаних вимог.

Задоволені судом першої інстанції вимоги про припинення права власності не були предметом апеляційного та касаційного перегляду.

Щодо судових витрат

Щодо судового збору

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Підпунктом 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що ставка судового збору за подання до суду позовної заяви майнового характеру юридичною особою становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана юридичною особою становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

За подання до суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

За подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Згідно із Законом України «Про Державний бюджет на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць становить 2 270 грн.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

Встановлено, що ОСОБА_3 звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» як інвалід II групи, тому не сплачувала судовий збір за подання до суду апеляційної та касаційної скарг.

За результатом касаційного перегляду судові рішення скасовано в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відмовлено у задоволенні вказаної вимоги, судові рішення в частині задоволення позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння залишено без змін, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про припинення права власності набрало законної сили.

Таким чином, за результатом вирішення судового спору задоволено вимогу майнового характеру та відмовлено у задоволенні вимоги немайнового характеру.

Зі змісту позовної заяви та доданої до неї квитанції про сплату судового збору вбачається, що ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» сплатило судовий збір за вимоги майнового характеру у розмірі 2 325 грн (1,5 відсотка від ціни позову), недоплачена сума судового збору за вимогу немайнового характеру (про визнання недійсним договору купівлі-продажу) становить 2 270 грн (1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб).

Крім того, ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» сплатило 1 135 грн (0,5 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб) за подання до суду заяви про забезпечення позову.

Зі змісту рішення суду першої інстанції вбачається, що з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» стягнуто витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 460 грн (за подання до суду позовної заяви майнового характеру (2 270 грн) та за подання до суду заяви про забезпечення позову (1 135 грн)).

Оскільки ОСОБА_3 звільнена від сплати судового збору, то судове рішення в цій частині необхідно змінити, а саме: стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» витрати зі сплати судового збору (за вимоги майнового характеру) у розмірі 2 595 грн, тобто по 865 грн з кожного.

Решта сплаченого ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» судового збору (за вимоги майнового характеру) у розмірі 865 грн підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Розмір судового збору, який підлягає стягненню з ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» в дохід держави за подання позовної заяви в частині вимоги немайнового характеру, апеляційної та касаційної скарг (за перегляд вимоги немайнового характеру) становить 10 215 грн, з яких: 2 270 грн (недоплачена в суді першої інстанції сума судового збору за вимогу немайнового характеру), 3 405 грн (за подання до суду апеляційної скарги - 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви) + 4 540 грн (за подання до суду касаційної скарги - 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви).

Отже, з ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» в дохід держави необхідно стягнути 9 350 грн (10 215 грн - 865 грн) судового збору.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 зазначено, що «відшкодування позивачу судових витрат, зокрема витрат на професійну правничу допомогу, підлягає пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 283/2791/19, від 21 квітня 2021 року у справі № 705/2550/16-ц».

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, якщо вимогу пропорційності розподілу судових витрат при частковому задоволенні позову точно визначити неможливо (наприклад, при частковому задоволенні позову немайнового характеру), то судові витрати розподіляються між сторонами порівну.

Вказаний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 610/1905/18, від 01 березня 2023 року у справі № 332/81/21.

Встановлено, що суд першої інстанції стягнув у рівних частках з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСББ «Коцюбинського 37 м. Вінниця» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн.

Оскільки за результатом касаційного перегляду відмовлено у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, вимогу пропорційності розподілу судових витрат точно визначити неможливо, то витрати на правничу допомогу, які стягнуті судом першої інстанції, необхідно зменшити до 7 500 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду