ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 570/783/20

Описова частина

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства «Сенс Банк» (далі – АТ «Сенс Банк»), ОСОБА_2 , державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційний центр» Висоцької сільської ради Дубровицького району Рівненської області (далі – державний реєстратор) Ященка Віталія Олеговича про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 30 вересня 2008 року між нею та відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі – ВАТ «Сведбанк») було укладено кредитний договір № 1701/0908/71-142, за умовами якого вона отримала кредитні кошти в сумі 60 000,00 доларів США на строк до 29 вересня 2038 року.

У той самий день, 30 вересня 2008 року, з метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань, між нею та банком було укладено, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського нотаріального округу Стафійчук С. Є., іпотечний договір № 1701/0908/71-142-Z-1, зареєстрований у реєстрі за № 2161, за умовами якого в іпотеку передано належне їй на праві приватної власності нерухоме майно, а саме: земельна ділянка, площею 0,101 га, кадастровий номер 5624680700:02:008:0079 та розміщений на ній житловий будинок, загальною площею 193,2 кв. м, житловою площею 101,4 кв. м, розташовані за адресою:

АДРЕСА_1 .

У подальшому правонаступником всіх прав та обов`язків ВАТ «Сведбанк» за вказаними кредитним та іпотечним договорами стало публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі – ПАТ «Альфа-Банк»), яке згодом перейменувалося на АТ «Сенс Банк».

27 січня 2020 року з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно їй стало відомо, що рішенням державного реєстратора Ященка В. О. про державну реєстрацію від 29 липня 2019 року, індексний номер 47987387 здійснено реєстрацію права власності на належні їй земельну ділянку та житловий будинок за АТ «Сенс Банк».

Позивач уважала, що реєстрація права власності на належне їй нерухоме майно є незаконною з огляду на порушення вимог чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі – Порядок № 1127).

Вказувала, що вона не отримувала від іпотекодержателя жодних поштових відправлень (листів) із вимогами усунення порушень кредитного договору, як того вимагає стаття 35 Закону України «Про іпотеку». Це унеможливило встановлення реєстратором завершення 30-денного строку, сплив якого пов`язується з проведенням ним подальших дій зі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності. Також, державний реєстратор неправомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за банком, оскільки не мав права цього робити під час дії мораторію, оскільки договір між банком і позивачем було укладено в іноземній валюті, цей будинок використовується як її місце постійного проживання, в її власності відсутнє інше житлове майно, загальна площа будинку складає 193,2 кв. м, а тому на вказане нерухоме майно поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

При цьому, пославшись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року в справі № 465/1310/17, зазначала, що звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб реєстрації права власності за іпотекодержателем на нерухоме майно має наслідком відчуження предмету іпотеки на користь іпотекодержателя без згоди власника такого нерухомого майна.

31 січня 2020 року між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 укладено договори купівлі-продажу, які посвідчені приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Мечкало О. В. та зареєстровані в реєстрі за № 305 (житловий будинок) та № 306 (земельна ділянка), за якими остання набула право власності на спірні житловий будинок і земельну ділянку. Тому на підставі статей 330, 387, 388 ЦК України вказане нерухоме майно підлягає поверненню у її власність, оскільки вибуло з її володіння не з її волі, незаконним шляхом, і було після того відчужене на користь ОСОБА_2 , із якою у неї не існує жодних юридичних відносин.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд: визнати протиправним і скасувати рішення державного реєстратора Ященка В. О. про державну реєстрацію від 29 липня 2019 року, індексний номер 47987387; витребувати від ОСОБА_2 на її користь житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1882105456246) та земельну ділянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1886391456246, кадастровий номер: 5624680700:02:008:0079), розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Рівненського районного суду Рівненської області від 24 грудня 2020 року виключено відповідача – державного реєстратора Ященка В. О. з осіб, які беруть участь у цій справі.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня

2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у договорі іпотеки сторони погодили передання права власності за іпотекодержателем у випадку невиконання зобов`язань за кредитним договором як добровільний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки. 3 огляду на викладене, АТ «Альфа-Банк» звернулося до державного реєстратора з заявами про реєстрацію права власності на предмет іпотеки, надавши повний пакет документів. Норма про 30-денний термін спрямована на фактичне повідомлення іпотекодавця, аби надати йому можливість усунути порушення і цим запобігти зверненню стягнення на його майно. Тому повідомлення іпотекодавця слід уважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини.

Позивачем не наданого жодного допустимого доказу на підтвердження відсутності іншого майна. Судом установлено, що: житловий будинок, який був предметом іпотеки, не є місцем її постійного проживання, вказано інше місце реєстрації проживання; позивач протягом тривалого часу проживає за кордоном. Неналежне повідомлення іпотекодавців про звернення стягнення на предмет іпотеки не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними чи витребування майна, оскільки правовим наслідком невиконання передбаченого в статті 38 Закону України «Про іпотеку» обов`язку іпотекодержателя повідомити іпотекодавців про намір відчужити предмет іпотеки визначено відшкодування іпотекодержателем збитків. Тобто наявність можливих порушень банком процедури звернення стягнення на предмет іпотеки не тягне за собою визнання недійсними вчинених правочинів і витребування майна із чужого незаконного володіння. У разі доведення наявності таких порушень, у позивача виникне право на стягнення із АТ «Сенс Банк» завданих такими діями збитків.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 23 травня 2023 року, з урахуванням ухвали цього самого суду про виправлення описки від 26 червня 2023 року, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката

Ошурка Й. М., задоволено.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня 2023 року скасовано й ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним і скасовано рішення державного реєстратора Ященка В. О. від 29 липня 2019 року, індексний номер 47987387 про державну реєстрацію за АТ «Альфа Банк» (після зміни найменування – АТ «Сенс Банк») права власності на нерухоме майно: житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1882105456246) та земельну ділянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1886391456246, кадастровий номер: 5624680700:02:008:0079), розташовані за адресою:

АДРЕСА_1 .

Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1882105456246) та земельну ділянку (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1886391456246, кадастровий номер: 5624680700:02:008:0079), розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач у позові посилалася на те, що: поштові відправлення із вимогами іпотекодержателя вона не отримувала, що свідчить про відсутність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем і боржником письмової вимоги іпотекодержателя; рішення державного реєстратора від 29 липня 2019 року прийнято в період дії закону про мораторій, який забороняв примусове стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке є предметом іпотеки, за споживчими кредитами в іноземній валюті, тому були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на спірне майно за АТ «Альфа-Банк»; відсутня оцінка предмета іпотеки.

Щодо доведеності/недоведеності факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя суд першої інстанції по суті не зробив категоричного висновку, однак зазначив, що в разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем у загальному порядку, а також зазначив, що неналежне повідомлення іпотекодавців про звернення стягнення на предмет іпотеки не є підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними чи витребування майна. Судом установлено, що згідно з копією повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, даних про поштове відправлення вказаного повідомлення та повідомлення про вручення поштового відправлення від 02 липня 2019 року банк мав намір повідомити позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням. Відповідне повідомлення, яке одночасно містило вимогу про сплату боргу та попередження про намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України

«Про іпотеку», направлялося за адресою зареєстрованого місця проживання позивача, вказаною у договорі про внесення змін та доповнень № 1 від 05 грудня 2011 року до іпотечного договору від 30 вересня 2008 року № 1701/0908/71-142-Z-1 ( АДРЕСА_2 ) та за адресою розташування предмета іпотеки, переданого в іпотеку, де проживала іпотекодавець. У матеріалах справи відсутні докази, що підтверджують наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем і боржником письмової вимоги іпотекодержателя, як і немає належних повідомлень про отримання зазначених вимог позивачем.

За умовами іпотечного договору 30-денний строк починає відліковуватись з дати, що зазначена на квитанції, яка надається іпотекодержателю відділенням зв`язку при відправленні іпотекодавцю листа з вимогою про усунення порушення основного зобов`язання з повідомленням про вручення, або дата, зазначена на такому листі, що отриманий іпотекодавцем особисто в іпотекодержателя. Дата, що зазначена на квитанції, є 02 липня 2019 року. Лише після спливу вказаного

30-денного строку (тобто з 02 серпня 2019 року) іпотекодержатель вправі був прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Натомість банк звернувся до реєстратора 19 липня 2019 року, а саме оскаржуване рішення реєстратора прийнято 29 липня 2019 року, що свідчить про порушення вказаного 30-денного строку.

Апеляційна скарга позивача не містить доводів, що на спірні правовідносини поширюється дія закону про мораторій, а тому апеляційний суд не розглядає зазначену підставу позову (прийняття рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за банком під час дії мораторію) (стаття 367

ЦПК України).

Під час здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно за банком, оцінка предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності не здійснювалася. Апеляційний суд не взяв до уваги доводи банка, що така оцінка здійснювалася, оскільки матеріали справи не містять висновку суб`єкта оціночної діяльності, також його не містять і матеріали реєстраційної справи. Крім того, як визнав представник банка, копії вказаного висновку іншим учасникам справи не направлялися. Наявне порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що тягне за собою необхідність визнання протиправним і скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію за банком права власності на спірне нерухоме майно – земельну ділянку та розміщений на ній житловий будинок.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача, який набув право на майно за відплатним договором (у відповідних випадках) або за безвідплатним договором (у всіх випадках), тобто якщо є підстави, передбачені статті 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У цьому випадку право на витребування майна із чужого володіння обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, поза їхньою волею, що й повинно бути доведено в суді. Судом установлено, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза її волею шляхом незаконної реєстрації за АТ «Альфа-Банк» (іпотекодержателем) права власності на вказане майно, а потім 31 січня

2020 року, банк, також поза волею позивача, продав за нотаріально посвідченими договорами вказані земельну ділянку та розміщений на ній житловий будинок ОСОБА_2 , із якою у позивача не існує жодних юридичних відносин, а тому спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_2 на користь позивача.

Постановою Верховного Судув складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2023 року касаційну скаргу

АТ «Сенс Банк» залишено без задоволення. Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Штогрін В. С., задоволено частково.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 23 травня 2023 року в частині задоволення позовної вимоги про витребування від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою:

АДРЕСА_1 , стягнення судових витрат скасовано та передано справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанову Рівненського апеляційного суду від 23 травня 2023 року залишено без змін. З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції, вирішено, що постанова Рівненського апеляційного суду від 23 травня 2023 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає (провадження № 61-8916св23).

Скасовуючи судове рішення суду апеляційної інстанції у відповідній частині та направляючи справу в цій частині на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про витребування із володіння ОСОБА_2 спірних житлового будинку та земельної ділянки, оскільки на аргументи апеляційної скарги ОСОБА_2 не відповів, перевірку добросовісності/недобросовісності набувача не здійснив, а також не звернув увагу, що можливість витребування майна із володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем і спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Постановою Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., задоволено частково.

Рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня 2023 року в частині відмови у витребуванні нерухомого майна із чужого незаконного володіння змінено, викладено мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 20 682,00 грн судових витрат, понесених нею у зв`язку з переглядом справи судом касаційної інстанції.

Виконуючи вказівки Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2023 року, з яких було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду, перевіряючи добросовісність/недобросовісність набувача, судом не встановлено обставин, що ОСОБА_2 знала чи могла знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі, що продавець не мав права відчужувати майно, та/або існування обтяжень речових прав на це майно, та/або про наявність на нього речових прав третіх осіб. ОСОБА_2 набула право власності на нерухоме майно за відплатним договором, сплативши за придбане майно 1 121 382,00 грн, відомості щодо обтяжень нерухомого майна були відсутні, а тому вона не знала та не могла знати, що майно вибуло поза волею позивача, тобто остання діяла добросовісно та вправі була покладатися на відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а отже, відповідно до статті 388

ЦК України майно, відчужено особою, яка не мала на це право, не може бути витребувано у добросовісного набувача, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині витребування майна із чужого незаконного володіння із викладених у постанові мотивів.

Пославшись на положення статті 141 ЦПК України апеляційний суд здійснив розподіл судових витрат, понесених ОСОБА_2 у суді касаційної інстанції пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Рішення районного суду від 16 березня 2023 року за апеляційною скаргою представника позивача переглядалося апеляційним судом лише в частині позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння.

У грудні 2023 року представник ОСОБА_1 – адвокат Ошурко Й. М., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року, у якій просить постанову Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.

Підставою касаційного оскарження постанови апеляційного суду представник ОСОБА_1 – адвокат Ошурко Й. М., зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: судом застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані в справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2024 року, після усунення недоліків, визначених в ухвалі суду від 29 грудня 2023 року, відкрито касаційне провадження у вказаній справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., на постанову Рівненського апеляційного суду від 30 листопада

2023 року. Витребувано цю справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2024 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_3 про долучення доказів до матеріалів справи. Закрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 16 березня 2023 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 30 листопада 2023 року.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., мотивована тим, що апеляційним судом при новому розгляді справи не враховано відповідні правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, у зв`язку з чим зроблено помилкові висновки по суті спору, оскільки спірне нерухоме майно вибуло із володіння позивача не з її волі, незаконним шляхом, і було після того відчужено на користь ОСОБА_2 , із якою у неї не існує жодних юридичних відносин, тому на підставі статей 387, 388 ЦК України таке майно має бути витребувано від ОСОБА_2 . При цьому спірне майно вибуло внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом незаконної реєстрації АТ «Альфа-Банк» за собою права власності на це майно, рішення про яке в подальшому було скасовано судовими рішеннями у цій справі (постановою Рівненського апеляційного суду від 23 травня 2023 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 21 серпня 2023 року (провадження

№ 61-8916св23), в частині позовних вимог ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності).

Вказує, що ОСОБА_2 було відомо, що АТ «Альфа-Банк» набуло право власності на спірні житловий будинок і земельну ділянку на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку», і проявивши розумну обачність, вона могла перевірити, чи дотримані банком вимоги закону при набутті такого права. Цього нею зроблено не було. Проте такі обставини повинні були викликати у неї додаткові підозри і обґрунтовані очікування, що позивач буде оскаржувати в судовому порядку припинення її права власності. Відчуження спірного майна за цінами нижче ринкових, теж мало викликати якісь питання.

Касаційна скарга також містить доводи щодо незаконності рішення державного реєстратора про державну реєстрацію за АТ «Альфа Банк» права власності на спірне нерухоме майно.

У січні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., від АТ «Сенс Банк», проте він не надісланий усім учасникам справи, зокрема ОСОБА_2 , а тому цей відзив до розгляду не приймається та не розглядається (частина четверта статті 395 ЦПК України) (див. подібний висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року в справі № 757/43793/18-ц, провадження № 14-311цс19, пункти 44-46).

19 лютого 2024 року до суду касаційної інстанції надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., від представника ОСОБА_2 – адвоката Штогрін В. С., у якому зазначено, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення – без змін. Вказується, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного майна, оскільки придбала таке майно за відплатним договором, і вона не повинна була ставити під сумнів відомості з реєстру згідно з якими були відсутні будь-які зареєстровані обтяження на майно. Посилається на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, у тому числі щодо застосування положень статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

Крім цього, в судовому засіданні апеляційного суду, представник позивача підтвердив той факт, що рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 19 травня 2015 року в справі № 570/3458/14-ц, яке набрало законної сили, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість у розмірі 860 809,43 грн, і з цього часу ОСОБА_1 не вчиняла жодних дій для погашення кредитної заборгованості, що свідчить про її недобросовісну поведінку в кредитних правовідносинах.

Звертає увагу, що сума за якою було відчужено спірне майно є більшою (1 121 382,00 грн), ніж заборгованість за кредитним договором (860 809,43 грн), а тому є недоречними твердження позивача, що ціна нерухомого майна була занижена.

Позивач разом із своєю сім`єю із 2015 року у спірному будинку не проживала, комунальні послуги не сплачувала, не обслуговувала ні будинок, ані земельну ділянку, а з 2020 року там проживає ОСОБА_2 , разом із своїм сином та його родиною, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами та показаннями свідків.

11 березня 2024 року від ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., у якому він підтримує доводи поданої позивачем касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

30 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк» укладено кредитний договір № 1701/0908/71-142, за умовами якого позичальник отримала кредитні кошти в сумі 60 000,00 доларів США на строк до 29 вересня 2038 року

(а. с. 16-23, т. 2).

З метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань між ОСОБА_1 та ВАТ «Сведбанк», у цей самий день, 30 вересня 2008 року, було укладено іпотечний договір № 1701/0908/71-142-Z-1, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук С. Є., зареєстрований в реєстрі за № 2161, за умовами якого іпотекодавець передала в іпотеку належне їй на праві приватної власності нерухоме майно: земельну ділянку, площею 0,101 га, кадастровий номер: 5624680700:02:008:0079, та розміщений на ній житловий будинок, загальною площею 193,2 кв. м, житловою площею

101,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 16-17, т. 1; 8-11, т. 2).

Правонаступником всіх прав та обов`язків ВАТ «Сведбанк» за цими договорами стало АТ «Альфа-Банк», а після перейменування – АТ «Сенс Банк» (а. с. 34-61, т. 2).

Рішенням державного реєстратора Ященка В. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень з відкриттям розділу, індексний номер: 47987387 від 29 липня

2019 року здійснено реєстрацію права власності на земельну ділянку (розмір частки 1/1), площею 0,1008 га, кадастровий номер: 5624680700:02:008:0079, та розміщений на ній житловий будинок (розмір частки 1/1), загальною площею 193,2 кв. м, житловою площею 101,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , за АТ «Альфа-Банк» на підставі кредитного договору № 1701/0908/71-142 від 30 вересня

2008 року та договору іпотеки № 1701/0908/71-142-Z-1 від 30 вересня 2008 року

(а. с. 8-9, т. 1).

31 січня 2020 року між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 були укладені договори купівлі-продажу нерухомого майна та земельної ділянки, які посвідчені приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Мечкало О. В., зареєстровані в реєстрі за № 305 і № 306, відповідно (а. с. 189-191, 230-232, т. 1).

На підставі зазначених договорів за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, площею 0,1008 га, кадастровий номер: 5624680700:02:008:0079 (номер запису про право власності – 35286591), та розміщений на ній житловий будинок, загальною площею 193,2 кв. м, житловою площею 101,4 кв. м (номер запису про право власності – 35286411), за адресою:

АДРЕСА_1 (а. с. 10, 11, т. 1).

Апеляційним судом у попередній постанові, яка була скасована судом касаційної інстанції, встановлено, що 02 липня 2019 року на адресу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) АТ «Альфа-Банк» надіслало повідомлення від 21 червня 2019 року про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, згідно з яким банк: вимагає від ОСОБА_1 сплатити борг за кредитним договором, розмір якого станом на 21 червня 2019 року складає 114 737,65 доларів США; попереджає, що у випадку невиконання цієї вимоги в 30-денний строк АТ «Сенс Банк» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки (спірні житловий будинок і земельна ділянка) у порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; зазначає про анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням у випадку задоволення вимог (а. с. 70-71, т. 1).

Надіслання указаного повідомлення підтверджується реєстром № 156 рекомендованих поштових відправлень, описом вкладення поштового відправлення та списком згрупованих відправлень (а. с. 72, 73, 74, т. 1).

Матеріали справи не містять доказів про отримання ОСОБА_1 даного повідомлення, оскільки відсутній її підпис про отримання рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 75-77, т. 1).

Згідно з довідкою № 128/02-13/20 від 28 січня 2020 року Білокриницької сільської ради Рівненського району за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до запису № 1227 погосподарської книги № 9 зареєстровані 4 особи, зокрема ОСОБА_1

(а. с. 154, т. 1).

Допитані в суді першої інстанції свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 – сусіди по спірному житлу по АДРЕСА_1 , підтвердили, що попередньої сусідки ОСОБА_6 за її місцем проживання не бачили багато років, знають, що вона весь цей час практично постійно проживає за кордоном, а спірний будинок, який був в іпотеці, виставлений на продаж і його купила ОСОБА_7 , але проживають Дьомушкіни.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції в частині витребування майна із чужого незаконного володіння відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Частинами першою та другою статті 10 ЦПК України закріплено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним і скасувати рішення про державну реєстрацію за АТ «Альфа Банк» (після зміни найменування – АТ «Сенс Банк») права власності на нерухоме майно (предмет іпотеки); витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 спірне майно.

Особливістю цієї справи є те, що після реєстрації права власності на спірне майно за іпотекодержателем останній відчужив його ОСОБА_2 .

Суд апеляційної інстанції у своїй постанові від 23 травня 2023 року, з висновками якого погодився й Верховний Суд у постанові від 21 серпня 2023 року, дійшов висновку, що оспорюване рішення державного реєстратора є незаконним.

Разом із цим, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій переглядаються лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна із чужого незаконного володіння. В іншій частині (скасування рішення про державну реєстрацію права власності) судові рішення не переглядаються.

Суди розглядали справу, яка переглядається Верховним Судом, неодноразово, в тому числі суд касаційної інстанції (провадження № 61-8916св23).

Рівненський районний суд Рівненської області своїм рішенням від 16 березня

2023 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Апеляційний суд постановою від 23 травня 2023 року скасував рішення районного суду та задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння.

Верховний Суд у постанові від 21 серпня 2023 року скасував постанову Рівненського апеляційного суду від 23 травня 2023 року зокрема в частині витребування майна із чужого незаконного володіння та направив справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рівненський апеляційний суд своєю постановою від 30 листопада 2023 року змінив рішення районного суду в частині відмови у витребуванні майна із чужого незаконного володіння, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

При новому розгляді цієї справи в частині витребування майна із чужого незаконного володіння суд апеляційної інстанції, виконуючи вказівки Верховного Суду, з яких було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду

(частина перша статті 417 ЦПК України), пославшись на відповідні положення

ЦК України, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у подібних правовідносинах, перевірив добросовісність/недобросовісність набувача та не встановив, що ОСОБА_2 знала чи могла знати про наявність перешкод до вчинення правочину, що продавець не мав права відчужувати майно, про існування обтяжень речових прав на це майно та/або про наявність на нього речових прав третіх осіб. Апеляційний суд уважав, що вона є добросовісним набувачем, оскільки вправі була покладатися на відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про витребування спірного майна з володіння ОСОБА_2 .

Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328

ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частин першої та третьої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження

№ 12-122гс18).

У пунктах 6.5-6.7, 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) зазначено, що: «Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього…Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно)».

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень

(див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункт 38), від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункт 46.2), від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункт 7.15), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21, пункт 5.61)).

У пункті 6.50 постанови від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що: «Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей».

Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388

ЦК України (див. пункт 5.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21)).

Вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі

№ 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року в справі № 923/196/20

(пункт 40)).

На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року в справі

№ 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02 листопада 2021 року в справі

№ 925/1351/19).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи

(частина перша статті 417 ЦПК України).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові виконав вказівки Верховного Суду, з яких було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду, перевірив, чи є володілець спірного майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, з`ясував характер набуття такого майна, оцінив поведінку володільця. Змінюючи мотивувальну частину рішення районного суду, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, при укладенні договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки та сплаті за придбане майно

1 121 382,00 грн, вона була вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому вона не знала та не могла знати, що таке майно вибуло поза волею позивача.

Верховний Суд уважає правильними висновки апеляційного суду про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про витребування спірного нерухомого майна з володіння ОСОБА_2 із підстав того, що остання є добросовісним набувачем, що виключає можливість задоволення позовних вимог про витребування спірного майна.

Такі висновки не суперечать правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, зазначених заявником у касаційній скарзі. Вони узгоджуються із судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у цій категорії справ, яка є сталою та сформованою.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа – добросовісний набувач – внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див.: рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року

(Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).

ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року, заява № 70445/13, у справі «Шмакова проти України» у пунктах 15, 16, 17, 21 дійшов висновку про те, що у цій справі згідно з документами та інформацією, наданою заявницею, яку Уряд не оскаржував, завод не працював протягом багатьох років. Крім того, Суд зазначає, що під час першого розгляду позову прокурора національні суди наголосили, що відповідна земельна ділянка ніколи не використовувалася заводом і на ній не було споруд, які належали б заводу. Суд також зазначає, що Уряд не пояснив, чому, якщо існувала нагальна суспільна потреба у виділенні цієї землі для будівництва школи та дитячого садка, ця земельна ділянка стільки років не використовувалася, і чи така потреба усе ще існувала.

Така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (див. рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу.

Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями).

Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого.

До подібних висновків дійшов ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України»

(заяви № 846/16 та № 1075/16) від 22 серпня 2018 року.

Отже, позбавлення добросовісного набувача права власності на спірне нерухоме майно призведе до порушення положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Посилання представника позивача в касаційній скарзі про те, що обставини набуття банком права власності на спірне майно в порядку статті 37

Закону України «Про іпотеку», відчуження такого майна за цінами нижче ринкових, мали викликати у ОСОБА_2 додаткові підозри/питання, є безпідставними. При цьому судами такі обставини не встановлювалися. Тим більше, що в цьому випадку заниження вартості могло мати негативні наслідки виключно для банка, а не позивача.

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190 цс 20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

Під час набуття спірного нерухомого майна ОСОБА_2 правомірно очікувала, що банк мав право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти. Також були відсутні відомості щодо належності спірного нерухомого майна позивачу. Вочевидь ОСОБА_2 не могла знати про те, що це майно вибуло з власності позивача, як вона про це заявляє, поза її волею. Указане спростовує посилання касаційної скарги на недобросовісність дій ОСОБА_2 . Апеляційний суд проаналізував добросовісність дій останньої.

Критерії правомірності втручання у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Трискладовий тест, застосовуваний ЄСПЛ, використовується і в практиці українських судів, у тому числі Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Оцінюючи пропорційність втручання у право ОСОБА_2 на житло та баланс між захистом права власності позивача та правом відповідача, Верховний Суд зауважує, що ОСОБА_1 має у власності інше житло; заборгованість за кредитним договором не погасила; на території України тривалий час не проживає (що підтверджено свідками та не спростовано позивачем); натомість ОСОБА_2 іншого житла не має. Відтак, у цьому випадку втручання у право ОСОБА_2 порушить справедливий баланс інтересів, оскільки можливі позитивні наслідки вилучення нерухомого майна для захисту інтересів позивача не переважають дотримання прав власника ОСОБА_2 , яка законно набула у власність майно.

Отже, доводи представника ОСОБА_1 – адвоката Ошурка Й. М., не знайшли своє підтвердження, вони не можуть бути підставами для скасування рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції в частині витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції в частині витребування майна із чужого незаконного володіння без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень в оскаржуваній частині не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення у відповідній частині – без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду