ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 466/9916/21

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа – державний реєстратор Жирівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (далі – державний реєстратор) ОСОБА_4 , про скасування рішення державного реєстратора.

Позов мотивований тим, що сторонам у справі належало на праві спільної часткової власності будинковолодіння на АДРЕСА_1 .

Розпорядженням Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 01 березня 2018 року № 150 «Про присвоєння поштової адреси житловому будинку на АДРЕСА_1 » проведено розподіл вказаного будинковолодіння на два окремі самостійні будинки з присвоєнням поштових адрес, а саме: частині житлового будинку під літ. «А-1», загальною площею 41,1 кв. м, житловою площею 28,6 кв. м, з гаражем під літ. «Б», яка належить

ОСОБА_1 , залишено поштову адресу: АДРЕСА_1 ; частині житлового будинку під літ. «А-1», загальною площею 55,4 кв. м, житловою площею

37,3 кв. м, з гаражем під літ. «В», яка належить ОСОБА_2 , присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 .

Вказувала, що гараж літ. «В», який відноситься до частини будинку

АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_2 , позначено як руїну у зв`язку з тим, що фактично його не існувало з 90 років.

Позивачці стало відомо, що державний реєстратор ОСОБА_4 прийняв рішення від 31 березня 2020 року № 51841242 про державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю (гараж літ. «В») загальною площею 14,8 кв. м на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Позивачка зазначала, що вона позбавлена можливості затвердити документацію із землеустрою у зв`язку з тим, що гараж під літ. «В», якого не існувало, але який документально належить до будинку ОСОБА_2 , розташований на частині земельної ділянки, яка згідно з актом встановлення та узгодження меж відноситься до належного їй будинку на

АДРЕСА_1 .

Уважаючи, що рішення державного реєстратора прийняте з грубим порушенням чинного законодавства, ОСОБА_1 просила скасувати рішення державного реєстратора ОСОБА_4 від 31 березня 2020 року № 51841242 про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю – гараж літ. «В» загальною площею 14,8 кв. м на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 13 квітня 2022 року позовні вимоги задоволено.

Скасовано рішення державного реєстратора ОСОБА_4 від 31 березня 2020 року № 51841242 про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю (гараж літ. «В») загальною площею 14,8 кв. м на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що в державного реєстратора не було підстав для прийняття рішення про державну реєстрацію речового права на спірний гараж, оскільки ОСОБА_2 не мала довідки про присвоєння окремої поштової адреси нежитловій будівлі, а також у неї не було речового права на земельну ділянку під таким об`єктом. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що відповідачка не надала висновку щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна.

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 13 квітня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанова мотивована відсутністю порушених прав позивачки оспорюваною реєстрацією права власності відповідачки на гараж літ. «В».

12 липня 2023 року представник ОСОБА_1 – ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2023 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 13 квітня 2022 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не навів жодних норм матеріального чи процесуального права, яке було порушене судом першої інстанції та стало підставою для скасування судового рішення. Вказує, що апеляційний суд не дав правової оцінки по суті спору, пославшись лише на той факт, що позивачка не довела порушення прав. Реєстрація права власності на спірний гараж за відповідачкою порушує права позивачки як землекористувача, оскільки земельна ділянка загальною площею 0,0557 га відведена під будинковолодіння на АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 не має речового права на земельну ділянку, відведену для обслуговування нежитлової будівлі (гараж літ. «В»).

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Львова.

25 вересня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволеннюз таких підстав.

Фактичні обставини справи

На підставі договору дарування від 18 січня 2017 року ОСОБА_1 отримала в дар 42/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 14 січня 2017 року отримала в дар 58/100 частини цього будинку, разом із відповідною часткою допоміжних будівель та споруд.

У цілому житловий будинок АДРЕСА_1 , співвласниками якого були сторони, складався з чотирьох житлових кімнат та кухні, житловою площею 65,9 кв. м, загальною площею 96,5 кв. м. До будинку належали (складові частини об`єкта нерухомого майна): житлова прибудова літ. «А-1», гараж літ. «Б» і гараж літ. «В».

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 є власником 58/100 частини вказаного будинку. В цьому витягу станом на 14 січня 2017 року зафіксована наявність належних до будинку гаражів літ. «Б» і літ. «В» як складових частин будинку.

Нотаріально посвідченою спільною заявою від 24 травня 2017 року

ОСОБА_2 – власник 58/100 частини і ОСОБА_1 – власник

42/100 частини дали згоду:

поділити будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 96,5 кв. м, житловою площею 65,9 кв. м, на два окремі будинки з таким припиненням права спільної часткової власності на вказаний будинок:

залишити будинковий номер АДРЕСА_1 належній ОСОБА_1 частині будинку (42/100), позначеній в технічному паспорті під індексом І площею 3,4 кв. м – тамбур; 3-1 площею 9,1 кв. м – кухня;

3,2 площею 28,6 кв. м – житлова; загальною площею 41,1 кв. м, житловою площею 28,6 кв. м; гараж під літ. «Б»;

виділити в натурі належні ОСОБА_2 58/100 часток вказаного будинку, позначених в технічному паспорті під індексами І площею 6,9 кв. м – підвал;

ІІ площею 2,5 кв. м – коридор; 2-1 площею 5,4 кв. м – коридор; 2-2 площею

14,1 кв. м – житлова; 2-3 площею 9,2 кв. м – житлова; 2-4 площею 14,0 кв. м – житлова; 2-5 площею 1,5 кв. м – коридор; 2,6 площею 1,8 кв. м – санвузол; загальною площею 55,4 кв. м, житловою площею 37,3 кв. м; гараж під літ. «В», з присвоєнням окремого будинкового номера 15 «Б».

Розпорядженням Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради від 01 березня 2018 року № 150 «Про присвоєння поштової адреси житловому будинку на АДРЕСА_2 , з урахуванням спільної заяви співвласників будинку та рішення міжвідомчої комісії (протокол від 27 лютого 2018 року

№ 8/2), розділено будинковолодіння АДРЕСА_1 на два окремі самостійні будинки з присвоєнням поштових адрес, а саме:

частині житлового будинку під літ. «А-1», загальною площею 41,1 кв. м, житловою площею 28,6 кв. м, гараж літ. «Б», які належать ОСОБА_1 , залишено поштову адресу: АДРЕСА_1 ;

частині житлового будинку під літ. «А-1», загальною площею 55,4 кв. м, житловою площею 37,3 кв. м, гараж літ. «В», які належать ОСОБА_2 , присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 .

Після поділу будинку ОСОБА_1 зареєструвала право власності на будинок АДРЕСА_1 , складовою частиною якого є гараж літ. «Б».

ОСОБА_2 зареєструвала своє право власності на будинок

АДРЕСА_1 .

З метою приватизації закріпленої за вказаним будинковолодінням земельної ділянки, загальною площею 0,0557 га, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 подали заяви у Львівську міську раду про надання дозволу на виготовлення документації із землеустрою.

Ухвалою Львівської міської ради від 20 червня 2019 року № 5279 «Про надання громадянам дозволу на виготовлення документації із землеустрою», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення документації із землеустрою для оформлення землекористування на земельні ділянки, які раніше були надані в користування громадянам для обслуговування індивідуальних житлових будинків.

На підставі заяви ОСОБА_2 від 23 грудня 2019 року рішенням державного реєстратора ОСОБА_4 від 31 березня 2020 року окремо зареєстровано право власності на гараж літ. «В» як нежитлову будівлю, загальною площею 14,8 кв. м на АДРЕСА_1 .

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

В абзаці третьому частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон

№ 1952-IV), зокрема, встановлювалося, що ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Зазначене положення закону обумовлене тим, що суд вирішує спір про право. Скасування державної реєстрації речових прав повинно бути пов`язано з підставою для проведення такої реєстрації, з одночасним визнанням того, хто набуватиме це право. Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.

При розгляді справи цієї категорії суд визначає: (а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей); (б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому

(в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже (г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини).

Положення Закону № 1952-IV регламентують процедуру внесення державним реєстратором відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За загальним правилом, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, державний реєстратор повинен керуватися положеннями Закону № 1952-IV, чинними на момент вчинення ним дій на підставі такого судового рішення.

Абзацом другим частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у чинній нині редакції) передбачено, що якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав.

Чинна нині редакція абзацу другого частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV встановлює, що у разі якщо в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

Чинне нині положення абзацу третього частини третьої статті 26 Закону

№ 1952-IV також містить пряму вказівку на те, що в разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Таким чином, порядок дій державного реєстратора в разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення врегульований чинними нині абзацами другим і третім частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV.

Отже, державний реєстратор повинен одночасно з державною реєстрацією припинення права власності відповідача на відповідне нерухоме майно провести державну реєстрацію набуття права власності на спірне нерухоме майно за позивачем.

При цьому, в силу положень абзацу першого частини третьої статті 26 Закону

№ 1952-IV, відомості про право власності відповідача з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не вилучаються. Задоволення позову є підставою для вчинення державним реєстратором нової реєстраційної дії – внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі судового рішення.

Обов`язок суду скасовувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав (обтяжень) слід розуміти як обов`язок суду вирішити наявний спір про право.

З урахуванням конкретних обставин справи та положень абзаців другого і третього частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності може забезпечити відновлення порушених прав особи без застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності (за умови, якщо суд, задовольнивши таку позовну вимогу, вирішить тим самим спір про право, наявний між сторонами).

Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження

№ 12-83гс21).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Установивши, що позивачка не надала жодного доказу на підтвердження тієї обставини, що їй було відмовлено у виготовленні та/або затвердженні документації із землеустрою для приватизації земельної ділянки, на якій знаходиться її будинок та належна до нього будівля гаража літ. «Б», для обслуговування належного їй на праві власності нерухомого майна, апеляційний суд зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки за фактичних обставин цієї справи немає підстав вважати, що порушені права позивачки оспорюваною реєстрацією права власності відповідачки на гараж літ. «В».

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним заявником у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого

2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови Львівського апеляційного суду від 20 червня

2023 року– без змін, оскільки підстав для її скасування немає.

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат, понесених заявником, відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду