ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 752/6664/18

Описова частина

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який у ході розгляду справи уточнив, до ОСОБА_2 , третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, про визнання права власності, витребування майна від добросовісного набувача, в якому просив суд:

- визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- витребувати від добросовісного набувача ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 звільнити спірну квартиру та передати її йому або його представнику ОСОБА_3 ;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 29269597 від 15 квітня 2016 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року у справі № 752/6196/13-ц частково задоволено його заяву про перегляд рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року у зв`язку з нововиявленими обставинами. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року скасовано. Визнано за ним майнові права на двокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 71,4 кв. м. Визнано недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений між приватним акціонерним товариством «Торговий дім «Інтерсервіс» (далі - ПрАТ «ТД «Інтерсервіс») і ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О.

27 січня 2011 року за № 211 та скасовано його державну реєстрацію.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане

ПрАТ «ТД «Інтерсервіс». Зобов`язано ОСОБА_4 повернути спірну квартиру ПрАТ «ТД «Інтерсервіс». Стягнуто з ПрАТ «ТД «Інтерсервіс» на користь

ОСОБА_4 453 741,00 грн у рахунок отриманих коштів за договором купівлі-продажу цієї квартири. Зобов`язано ПрАТ «ТД «Інтерсервіс» виконати умови інвестиційного договору № Т-25 від 18 березня 2004 pоку, надати йому акт прийому-передачі спірної квартири та довідку про сплату ним повної суми інвестиційних внесків.

Тобто вказаним судовим рішення установлено, що він виконав умови інвестиційного договору № Т-25 від 18 березня 2004 року, укладеного між ним і ПрАТ «ТД «Інтерсервіс», та набув майнові права на квартиру АДРЕСА_1 .

Після цього він звернувся до реєстраційної служби з метою реєстрації права власності на спірну квартиру, проте йому було відмовлено, оскільки право власності на неї зареєстровано за іншою особою - ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Боднар Н. В., що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 вересня 2015 року.

Позивач зазначав, що на момент укладення вказаного вище договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2011 року діяла заборона на відчуження майна, а саме спірної квартири, яка була накладена в ході проведення досудового слідства в кримінальній справі № 20-3971, що виключало укладення будь-яких правочинів щодо неї.

Правочин, на підставі якого, ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру, судом був визнаний недійсним, а отже, спірна квартира відчужена на користь ОСОБА_5 особою, яка не мала на це відповідного права.

З інформаційної довідки від 16 жовтня 2018 року йому стало відомо, що на підставі договору дарування від 12 квітня 2016 року ОСОБА_5 подарувала спірну квартиру ОСОБА_2 . Відтак, він є добросовісним набувачем у розумінні частини першої статті 388 ЦК України.

Вищевказані обставини та встановлені судами обставини в справі

№ 752/6196/13-ц (виконання ним умов інвестиційного договору) підтверджують те, що спірна квартира вибула з його володіння поза його волею, а тому він має право на її витребування від добросовісного набувача ОСОБА_2 відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України, так як майно, яке набуто безоплатно від особи, яка не мала права його відчужувати, може бути витребувано від добросовісного набувача в усіх випадках.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд його позов задовольнити.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 травня 2023 року в складі судді Колдіної О. О. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Витребувано від добросовісного набувача ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 .

В іншій частині вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність у позивача майнових прав на спірну квартиру на підставі чинного інвестиційного договору встановлена рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року у справі № 752/6196/13-ц (частина четверта статті 82 ЦПК України), однак

ОСОБА_1 позбавлений можливості здійснити державну реєстрацію свого права, а тому, пославшись на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, районний суд уважав, що інвестор (позивач) наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи, тобто витребувати спірну квартиру в особи, за якою таке право зареєстровано ( ОСОБА_2 ). Вимога про витребування майна є належним способом захисту порушених прав позивача, в зв`язку з чим суд задовольнив позов у цій частині.

Разом із цим, суд першої інстанції уважав, що вимоги про визнання права власності та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не підлягають задоволенню, оскільки є неефективними.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині зобов`язання відповідача звільнити та передати спірну квартиру, суд виходив із передчасності таких вимог, оскільки права позивача у цій частині не порушені.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Глушкова В. О., задоволено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 травня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про витребування майна скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції врахував фактичні обставини цієї справи, преюдиційні обставини, встановлені рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року (частина четверта статті 82 ЦПК України), яким визнано за ОСОБА_1 майнові права на спірну квартиру та дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 у частині витребування спірної квартири від ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_4 не мала права нею розпоряджатись, а відтак вона вибула з володіння позивача поза його волею, що дає підстави для застосування статті 388 ЦК України в спірних правовідносинах.

Разом із цим, пославшись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України обчислюється із моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, а не з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, врахувавши заяву відповідача про застосування позовної давності до спірних правовідносин, апеляційний суд установив, що позивачу було відомо про порушення його права ще в березні 2011 року, на час його звернення до суду з позовом у справі

№ 752/6196/13-ц (до перегляду справи за нововиявленими обставинами - № 2-3026/11), проте вимог про витребування спірної квартири ОСОБА_1 не заявляв, із цим позовом до суду звернувся лише 28 березня 2018 року.

При цьому факт обізнаності позивача про порушення його прав ще в березні

2011 року встановлений також у рішенні Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року у справі № 752/6196/13-ц.

Установивши, що позовні вимоги є обґрунтованими, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що цей позов поданий із пропуском позовної давності, визначеним статтями 256, 257, 261 ЦК України, а тому відмовив у задоволенні позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача з цих підстав.

Суд послався на відповідні положення ЦК України, врахував правові висновки Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у подібних правовідносинах, і керувався положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).

У лютому 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Швець В. Ю., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: судом застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а також належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2024 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Швеця В. Ю., про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 20 грудня 2023 року. Касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.

У наданий судом строк представник ОСОБА_1 - адвокат Швець В. Ю., надіслав клопотання на виконання вимог ухвали суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі. Витребувано цю цивільну справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргута надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Швеця В. Ю., мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, не врахував відповідні правові висновки Верховного Суду у подібних справах, у зв`язку з чим зробив помилковий висновок, що перебіг позовної давності в частині вимог про витребування майна від добросовісного набувача розпочався у березні 2011 року.

Судом не враховано, що позивач дійсно знав про порушення своїх прав ще у березні 2011 року, проте тоді він звертався до суду за захистом порушених прав, обравши інший спосіб судового захисту - реституцію (справа № 752/6196/13-ц, № 2-3026/11). При цьому розгляд зазначеної справи тривав із березня 2011 року по травень 2014 року й весь цей час позивач намагався усунути порушення свого права на власність. Також судом не враховано норми статті 264 ЦК України, за змістом яких позовна давність переривається у разі пред`явлення особою віндикаційного позову до попереднього володільця.

У березні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Глушков В. О., надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, мотивований тим, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Швеця В. Ю., задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження

№ 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі

№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі

№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив суд, зокрема: витребувати від відповідача квартиру

АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що його права, як власника майнових прав на спірну квартиру за інвестиційним договором № Т-25 від 18 березня 2004 року, укладеного між ним і ПрАТ «ТД «Інтерсервіс», порушені, оскільки спірна квартира вибула з його володіння поза його волею.

Суд першої інстанції частково задовольнив позов ОСОБА_1 і витребував від відповідача спірну квартиру на користь позивача.

Апеляційний суд скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні обґрунтованого позову ОСОБА_1 у частині витребування майна з підстав пропуску позовної давності.

Верховний Суд погоджується із такими висновками суду апеляційної інстанції.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках

(частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, який підтримав Верховний Суд, зокрема у постановах: від 13 вересня 2023 року у справі № 359/3912/15-ц (провадження

№ 61-3901св23), від 20 вересня 2023 року у справі № 206/2421/16-ц (провадження № 61-18150св21), захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Судова практика у цій частині є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судом апеляційної інстанції установлено, що 18 березня 2004 року між ОСОБА_1 і закритим акціонерним товариством «Торговий Дім «Інтерсервіс», правонаступником якого є ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс», було укладено інвестиційний договір № Т-25, за умовами якого ОСОБА_1 зобов?язався здійснювати фінансування будівництва спірної квартири з метою отримання її у власність, а товариством взяло на себе зобов`язання використати інвестовані відповідно до договору кошти для будівництва об`єкту інвестування з виконанням робіт передбачених проєктом; сприяти будівництву об`єкта інвестування для введення його в експлуатацію у встановлені терміни; після введення будинку в експлуатацію, надати необхідні документи, для послідуючого оформлення об`єкта у його власність.

16 березня 2010 року на підставі наказу від 17 лютого 2010 року № 192-С/Ю Головне управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видало ПрАТ «Торговий Дім» свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

27 січня 2011 року між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири квартиру

АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. за № 211.

У березні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс», ОСОБА_4 про визнання права власності на об`єкт інвестування, зобов`язання виконати договірні зобов`язання, зареєструвати право власності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації (справа № 2-3026/11).

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року у справі № 2-3026/11 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1

03 листопада 2011 року ОСОБА_5 зареєструвала за собою право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 14 жовтня 2011 року, , укладеного між нею і ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Боднар Н. В., зареєстрованого в реєстрі за № 4489 (а. с. 21, т. 1).

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 21 лютого 2012 року рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2012 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 21 лютого 2012 року скасовано, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року залишено в силі.

У квітні 2013 року ОСОБА_1 подав заяву про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року у справі № 752/6196/13-ц частково задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року у зв`язку з нововиявленими обставинами. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року скасовано. Визнано за ОСОБА_1 майнові права на двокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 , загальною площею 71,4 кв. м. Визнано недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений між ПрАТ

«ТД «Інтерсервіс» і ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О. 27 січня 2011 року за № 211 та скасовано його державну реєстрацію. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане ПрАТ «ТД «Інтерсервіс». Зобов`язано ОСОБА_4 повернути спірну квартиру ПрАТ «ТД «Інтерсервіс». Стягнуто з ПрАТ «ТД «Інтерсервіс» на користь ОСОБА_4 453 741,00 грн у рахунок отриманих коштів за договором купівлі-продажу цієї квартири. Зобов`язано ПрАТ «ТД «Інтерсервіс» виконати умови інвестиційного договору

№ Т-25 від 18 березня 2004 pоку, надати ОСОБА_1 акт прийому-передачі спірної квартири та довідку про сплату ним повної суми інвестиційних внесків

(а. с. 13-19, т. 1).

12 квітня 2016 року право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого 12 квітня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу

Коноваловою В. М., зареєстрованого в реєстрі за № 680 (а. с. 78, т. 1).

Не погодившись із цим рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року в січні 2021 року ОСОБА_2 , який не брав участі в справі, подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 19 травня 2014 року на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

Постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року касаційну скаргу

ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Глушков В. О., залишено без задоволення. Ухвалу Київського апеляційного суду від 27 травня 2021 року про закриття апеляційного провадження залишено без змін.

Під час розгляду справи № 752/6196/13-ц судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій установлено, що: ОСОБА_1 сплачена повна ціна інвестиційного договору, який не розірвано, сплата відбулась на рахунки, в сумах та у строки, що кореспондуються з умовами інвестиційного договору, що надає йому право на захист майнового права; на момент укладення договору купівлі-продажу від 27 січня 2011 року існувала заборона відчуження спірної квартири; рішення районного суду від 19 травня 2014 року не порушує права ОСОБА_2 , який став власником спірної квартири лише 12 квітня 2016 року.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до інформації, наданої комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» у листі від 13 липня

2023 року, квартира АДРЕСА_1 , не перебувала під арештом (забороною) станом на 19 березня 2010 року, 04 лютого 2011 року та 03 листопада 2011 року. Цей об`єкт нерухомого майна в період часу з 19 серпня 2006 року по 06 вересня 2012 року під арештом (забороною) не перебував (інформація щодо арешту (заборони) в бюро відсутня) (а. с. 126, т. 3).

Апеляційний суд, надавши належну правову оцінку доводами сторін, зібраним у справі доказам у їх сукупності, встановив, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 , як власника майнових прав на неї за інвестиційним договором, поза його волею, ОСОБА_4 не мала права на її відчуження ОСОБА_5 , яка в подальшому подарувала її ОСОБА_2 , який є останнім набувачем, а тому вважав, що позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування спірної квартири від добросовісного набувача ( ОСОБА_2 ) на його користь є обґрунтованими.

Разом із цим, заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про застосування позовної давності (а. с. 175-177, т. 1).

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257

ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Закон також не пов`язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ні з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження

№ 12-128гс19), який неодноразово застосовувався Верховним Судом (постанови: від 28 червня 2023 року у справі № 511/2402/15 (провадження № 61-6218св23), від 04 квітня 2024 року у справі № 442/5872/21 (провадження № 61-504св23), від 14 травня 2024 року у справі № 711/1406/19 (провадження № 61-10876св23) та інші).

Отже, усталеним у практиці Верховного Суду є підхід до застосування правила статті 261 ЦК України, за яким початок відліку позовної давності у правовідносинах, що регулюються статтею 388 ЦК України, пов`язується із моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Звертаючись у березні 2011 року з позовом до ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс», ОСОБА_4 про визнання права власності на об`єкт інвестування, зобов`язання виконати договірні зобов`язання, зареєструвати право власності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації (справа

№ 2-3026/11), ОСОБА_1 посилався на те, що його права порушені, оскільки спірна йому належать всі майнові права на спірну квартиру, як єдиному інвестору цього майна, яке безпідставно перейшло у власність до ОСОБА_4 .

Отже, ОСОБА_1 стало відомо про порушення його прав саме в березні 2011 року, проте до суду з цим позовом звернувся у березні 2018 року зі спливом трирічного строку позовної давності.

При цьому позивач не заперечує ці обставини, навпаки підтверджує їх, що випливає із змісту касаційної скарги.

За змістом частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред`явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв`язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред`явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо переривання позовної давності зверненням до суду з позовом у березні 2011 року, оскільки ОСОБА_1 звертався із іншими позовними вимогами, а саме про визнання права власності на об`єкт інвестування, зобов`язання виконати договірні зобов`язання, зареєструвати право власності, визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації. Вимог про витребування спірної квартири не заявляв.

Районний суд не надав правової оцінки заяві відповідача. Натомість, апеляційний суд, перевіряючи доводи апеляційної скарги, усунув указані недоліки та дійшов висновку, що позов пред`явлений із пропуском позовної давності, визначеної статтями 256, 257, 261 ЦК України, в зв`язку з чим вирішив відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна.

Такі висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у справах, на які, як на підставу касаційного оскарження, посилається заявник касаційної скарги.

Верховний Суд зауважує, що право власності позивача на спірне нерухоме майно було порушено в момент його вибуття на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ПрАТ «Торговий Дім «Інтерсервіс» і ОСОБА_4 від 27 січня 2011 року, тому й початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується із моментом, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права або про особу, яка його порушила. Позивач підтвердив, що з 2011 року він знав про його порушене право. При цьому доводи касаційної скарги про те, що позивач звертався до суду й судовий розгляд його інших позовних вимог довго тривав жодним чином не змінює початок обчислення позовної давності. На початку мотивувальної частини цієї постанови Верховний Суд наголосив на тому, який саме спосіб судового захисту був би ефективним. Тобто, обрання спочатку іншого способу судового захисту, який не відновив порушене право, а потім - обрати ефективний спосіб судового захисту, не є підставою для твердження, що позовна давність не пропущена.

Таким чином, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну оцінку (частина третя статті 89 ЦПК України).

Судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції не встановлено. А правильне по суті й законне судове рішення не може бути скасованим з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги по суті вирішення спору не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, вони зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду