ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 755/10424/22

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 08 грудня 2022 року об`єднано в одне провадження цю справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя зі справою № 755/10461/22 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя.

У червні 2023 року ОСОБА_5 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання особистою приватною власністю автомобіля та грошових коштів.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 21 червня 2023 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 залишено без руху.

Протокольною ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 08 серпня 2023 року прийнято до розгляду зустрічний позов ОСОБА_6 .

Представник ОСОБА_4 - адвокат Погорілець Р. В. у суді першої інстанції заявив клопотання про закриття провадження у справі.

Вказане клопотання представник ОСОБА_4 обґрунтував тим, що спірне рухоме майно (автомобіль «Suzuki Vitara») на час розгляду справи перебуває на території Республіки Польщі та зареєстрований відповідачем у цій державі. Крім того, кошти, які є предметом спору, знаходяться на рахунках саме польського банку, відділення якого знаходиться у м. Варшава. ОСОБА_5 є громадянином Республіки Польщі, ОСОБА_1 отримала статус біженця у зазначеній державі. На час розгляду справи сторони проживають у м. Варшава, Республіка Польща. Таким чином, ця справа не підсудна судам держави Україна та не може бути розглянута в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 08 серпня 2023 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року, провадження у цій справі закрито.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що сторони на момент відкриття провадження у справі та на час розгляду справи в суді вже проживали на території Республіки Польщі. Позивач перетнула державний кордон України 26 березня 2022 року, з того часу проживає на території Республіки Польщі та має тимчасовий захист цієї держави. Відповідач перетнув державний кордон України 16 липня 2021 року, з того часу постійно проживає в Республіці Польщі та є громадянином зазначеної держави.

Крім того, спірне майно (автомобіль «Suzuki Vitara», VIN НОМЕР_1 , 2019 року випуску) перебуває на території Республіки Польщі, де його поставлено на облік і здійснено реєстрацію на ім`я відповідача. Спірні грошові кошти знаходяться на рахунках, відкритих на ім`я ОСОБА_4 у банку ING BANK SLASKI S.A., що також розташований в Республіці Польщі.

Таким чином, суди вважали, що оскільки спірне майно, а також сторони (позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_5 ), на час відкриття провадження та розгляду справи перебувають поза межами території України та знаходяться на території Республіки Польщі, то відповідно до статті 3, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, статті 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» та пункту 2 статті 25 Договору між Україною та Республікою Польщею про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах провадження у цій справі підлягає закриттю.

У січні 2024 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргуза підписом представника ОСОБА_3 , в якій просить ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 08 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2023 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

при закритті провадження у справі суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, посилався на пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки вважав, що цей спір між двома фізичними особами про поділ майна подружжя не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Проте всупереч норм процесуального права не виконав обов`язок щодо зазначення до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи. Наслідком таких дій позивачу фактично відмовлено у доступі до правосуддя, адже відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України повторне звернення позивача до суду з позовом до відповідача з аналогічними позовними вимогами не допускається;

у справі присутній іноземний елемент, тому суди керувалися нормами Законом України «Про міжнародне приватне право», Договору між Україною та Республікою Польщею про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Разом з цим суди здійснили вибіркове застосування норм вказаних нормативно-правових актів, проігнорувавши ті норми, які повинні були бути застосовані до спірних правовідносин;

суд першої інстанції під час відкриття провадження у справі правильно визначив підсудність цієї справи. Наслідком цього мав стати розгляд справи судом, який відкрив провадження у справі, навіть і у тому випадку, якщо у ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися. Проте суд першої інстанції не звернув уваги на норми статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»;

суди не врахували, що матеріали справи не містять достатніх і належних доказів того, що обидві сторони (за твердженням представника відповідача) постійно проживають на території Республіки Польщі, а тому для них спільним є закон Республіки Польщі у контексті норм Закону України «Про міжнародне приватне право», внаслідок чого розгляд справи не може здійснюватись в Україні. Більше того, такі твердження представника позивача спростовуються матеріалами справи. На підтвердження того, що ОСОБА_5 проживає саме на території Республіки Польщі надано посвідчення особи із зазначенням адреси зареєстрованого місця проживання у Республіці Польщі. Проте термін дії цього посвідчення сплинув 11 липня 2012 року. Інших доказів на підтвердження існування правових підстав для проживання або місцезнаходження саме на території Республіки Польщі відповідач не надав. Водночас у матеріалах справи містяться докази того, що відповідач зареєстрований і має достатні правові підстави для проживання в Україні (посвідка на постійне місце проживання в Україні). Суд не навів жодних аргументів, чому ці докази не були оцінені та не взяті до уваги;

для позивача (громадянки України) звичайним місцем перебування є та залишається: АДРЕСА_1 , адже це є зареєстроване місце проживання. Таке ж саме зареєстроване місце проживання згідно з матеріалами справи визначено за відповідачем. Ні позивач, ні відповідач не змінювали / не скасовували своє зареєстроване місце проживання в Україні як на момент відкриття провадження у справі, так і впродовж розгляду справи судом першої інстанції. У контексті процесуального законодавства це означає, що правила підсудності як при відкритті провадження у справі, так і під час розгляду справи не були порушені, незалежно від того, що певне рухоме майно знаходиться на території іншої країни. При цьому відповідні норми Закону України «Про міжнародне приватне право» та Договору між Україною та Республікою Польщею про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах не встановлюють імперативну підсудність відносно рухомого майна, на відміну від правил встановлення підсудності, коли предметом спору є нерухоме майно;

обидва з подружжя мають зареєстроване місце проживання в Україні, позивач є громадянкою України, а відповідач є громадянином Республіки Польщі. Таким чином, подружжя немає спільного особистого закону, тому правові наслідки шлюбу визначаються правом України, адже саме в Україні подружжя мало останнє спільне проживання. Крім того, «дія або подія», яка стала підставою для подання позову, мала місце на території України (державна реєстрація автомобіля в Україні, який був придбаний під час шлюбу і є спільним сумісним майном подружжя). Ці обставини встановлені постановою Київського апеляційного суду від 13 лютого 2023 року про забезпечення позову шляхом накладення арешту на автомобіль, яка набрала законної сили;

ні відповідач, ні його представник на момент відкриття провадження у справі, подання відзиву на позов та на момент звернення із зустрічною позовною заявою не вважали, що ця справа не підсудна судам України. Лише після того як на спірний автомобіль було накладено арешт сторона відповідача вирішила, що справа про поділ майна, в якій однією зі сторін є громадянин України, а відповідач має зареєстроване місце проживання в Україні і посвідку на постійне проживання, не підсудна судам України;

ураховуючи предмет спору у цій справі, наявні в матеріалах докази щодо зареєстрованого місця проживання відповідача, належність майна до спільної сумісної власності подружжя та території походження такого майна (територія України), а також протиправні дії відповідача, спрямовані на позбавлення позивача права користування спільним майном подружжя, та чинний арешт автомобіля, придбаного у шлюбі, суди зробили помилковий висновок про закриття провадження у справі;

апеляційний суд не виконав вимог ЦПК України та фактично не переглянув рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в частині наведених позивачем доводів (аргументів).

У березні 2024 року від представника ОСОБА_4 - адвоката Погорілець Р. В. надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

на момент звернення з позовною заявою та на момент відкриття провадження у справах № 755/10424/22 і № 755/10461/22 (02 листопада 2022 року) позивач ОСОБА_1 проживала на території Республіки Польщі понад шість місяців, а тому вона мала місце проживання на території цієї держави. Відповідач ОСОБА_5 перетнув державний кордон України 16 липня 2021 року і з того часу перебуває на території Республіка Польщі. Про своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 , Polska відповідач додатково повідомляв суд 27 листопада 2022 року. Крім того, вказане також встановлено у засіданні суду першої інстанції 08 грудня 2022 року. На підтвердження того, що ОСОБА_5 на момент відкриття провадження у справі проживав на території Республіки Польщі були долучені копія паспорта та засвідчення про адресу його проживання. Таким чином, оскільки як позивач, так і відповідач на момент звернення з позовною заявою до суду мали місце проживання та проживали на території Республіки Польщі, то відповідно до пункту 2 статті 25 Договору між Україною і Республікою Польщею до вирішення спору має бути застосовано законодавство тієї Договірної Сторони, на території якої вони мають місце проживання, тобто законодавство Республіки Польщі. При цьому частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює пріоритет правил міжнародного договору над правилами, що передбачені у відповідному акті законодавства України. Тому пункт 2 статті 25 Договору між Україною і Республікою Польщею має пріоритет над нормами, які встановлює Закон України «Про міжнародне приватне право» щодо права, яке має бути застосоване;

у переписці з відповідачем у застосунку «Viber» позивач вказала, що перетнула державний кордон України 26 березня 2022 року. Електронним листом від 10 січня 2023 року (надійшов з електронної адреси « ІНФОРМАЦІЯ_1 ») позивач повідомила, що перебуває на території Республіки Польщі у статусі тимчасового захисту, має місце проживання в Республіці Польщі. Крім того, зазначала, що вона має основне місце роботи в Республіці Польщі, а саме у Szkola Podstawowa nr 163 im. Batalionu «Zoska» ( ul. Osiecka 28/32, 04-173 Warszawa, Polska ). Ці обставини були визнані та підтверджені представником позивача - адвокатом Шаповаловою І. В. у судовому засіданні 21 червня 2023 року;

позивач зазначає, що докази перетину нею кордону у матеріалах справи відсутні і такі обставини встановлені виключно зі слів представника відповідача. Такі дії позивача є недобросовісними, оскільки спростовуються її повідомленням у переписці з відповідачем у застосунку «Viber» та в електронному листі від 10 січня 2023 року щодо перетину державного кордону України 26 березня 2022 року, адреси проживання в Республіці Польщі та отримання статусу тимчасового захисту, а також працевлаштування в цій державі. Тому поведінка позивача і заперечення в касаційній скарзі зазначених вище фактів суперечить принципу добросовісності, адже не відповідає попереднім заявам та поведінці сторони, а інші суб'єкти, в свою чергу, розумно покладалася на них.

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі № 755/10424/22 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У березні 2024 року справа № 755/10424/22 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 06 березня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 02 листопада 2022 року відкрито провадження у цій справі.

ОСОБА_1 перетнула державний кордон України 26 березня 2022 року (виїзд). Вона має тимчасовий захист на території Республіки Польщі.

ОСОБА_4 перетнув державний кордон України 16 липня 2021 року (виїзд). Він є громадянином Республіки Польщі.

У частинах першій - третій статті 3 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань визначення застосовуваного права.

У пункті 1 статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що приватноправові відносини - це відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (частина перша статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (стаття 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

Таким чином, частина друга статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює пріоритет правил міжнародного договору над правилами, що передбачені у відповідному акті законодавства України.

Відповідно до статті 20 Договору між Україною та Республікою Польщею про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах якщо відповідно до положень цього Договору порушення справи належить до компетенції органів обох Договірних Сторін, а клопотання про порушення справи подано до органу однієї з них, то компетенція органу іншої Договірної Сторони виключається.

Згідно зі статтею 25 Договору між Україною та Республікою Польщею про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах особисті і майнові стосунки подружжя визначаються законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя в час подання клопотання.

Якщо під час подання клопотання один з подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий - громадянином іншої Договірної Сторони, то в справах, пов`язаних з особистими і майновими стосунками між ними, діє законодавство тієї Договірної Сторони, на території якої вони мають місце проживання. Якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території іншої Договірної Сторони, то діє законодавство тієї Договірної Сторони, суд якої порушив справу.

В справах, пов`язаних з особистими і майновими стосунками подружжя, в випадку, передбаченому пунктом 2, компетентним є суд тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя має місце проживання. Якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї Договірної Сторони, а другий - на території іншої Договірної Сторони, то компетентними є суди обох Договірних Сторін.

Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу (частина шістнадцята статті 28 ЦПК України).

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя. Надалі ОСОБА_5 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про визнання особистою приватною власністю автомобіля та грошових коштів. Протокольною ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 08 серпня 2023 року прийнято до розгляду зустрічний позов ОСОБА_4 ;

при закритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суди виходили з того, що сторони на момент відкриття провадження у справі та на час розгляду справи в суді вже проживали на території Республіки Польщі. Зокрема, ОСОБА_1 перетнула державний кордон України 26 березня 2022 року, з того часу проживає на території Республіки Польщі та має статус тимчасового захисту цієї держави. ОСОБА_5 перетнув державний кордон України 16 липня 2021 року, з того часу постійно проживає в Республіці Польщі та є громадянином вказаної держави. Крім того, спірне майно (автомобіль «Suzuki Vitara», VIN НОМЕР_1 , 2019 року випуску) перебуває на території Республіки Польщі, де поставлений на облік та здійснено його реєстрацію на ім`я відповідача. Спірні грошові кошти також знаходяться на рахунках, відкритих на ім`я ОСОБА_4 у банку ING BANK SLASKI S.A., що також розташований в Республіці Польщі;

проте суди не врахували, що зареєстрованим місцем проживання позивача ОСОБА_1 , яка є громадянкою України, є: АДРЕСА_1 . Таке ж зареєстроване місце проживання визначено у ОСОБА_1 .

За таких обставин суд першої інстанції відкрив провадження у справі з дотриманням норм процесуального права, а в подальшому суди зробили помилковий висновок про те, що цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження

№ 61-39028св18) зроблено висновок, що: «згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційних скарг, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,