ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/17720/20

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор Плюс» (далі - ТОВ «ФК «Фактор Плюс») про визнання дій протиправними, скасування запису про реєстрацію права власності та витребування майна з незаконного володіння.

Позов мотивовано тим, що 25 квітня 2008 року між Фондом приватизації комунального майна Святошинського району м. Києва та позивачем укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з № 1 по № 15 (групи приміщень № 142), загальною площею 258,0 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

25 квітня 2008 року між позивачем та ВАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір № 03.77/08-СК та з метою забезпечення кредитних зобов`язань укладено іпотечний договір № 03.77/08-ДІ, за яким предметом іпотеки є нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Кредитні зобов`язання за кредитним договором позивач виконав в повному обсязі, проте 08 серпня 2018 року позивачу з єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно стало відомо про те, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Джуринською Л. В. належне йому нерухоме майно було перереєстровано за ТОВ «ФК Фактор Плюс».

Відповідно до вказаного, позивач просив суд:

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запис № 18669674, внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватним нотаріусом Київського МНО Джуринською Л. В., з відкриттям розділу, індексний номер 33528270 від 23 січня 2017 року про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення з АДРЕСА_2 , реєстраційний номер нерухомого майна 1153293980000 за ТОВ «ФК «Фактор Плюс»;

- відновити становище позивача, яке існувало до порушення права власності, шляхом визнання за позивачем права власності на вказане нерухоме майно;

- витребувати у ТОВ «ФК «Фактор Плюс» спірне майно.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 липня 2022 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що ПАТ «ВТБ Банк» та позивач у договорі іпотеки передбачили, що відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» цей договір є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого іпотекодержатель на власний розсуд може згідно статті 37 Закону України «Про іпотеку» набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Позивач не надав доказів, які підтверджують виконання кредитного договору перед ПАТ «ВТБ Банк».

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_9 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права тапорушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її із Святошинського районного суду м. Києва.

26 травня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

08 вересня 2023 року до Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_9 про зупинення провадження у справі із посиланням на те, що позивач по справі ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . На підтвердження факту його смерті додано копію свідоцтва про смерть, виданого Васильківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) серії НОМЕР_1 , витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року касаційне провадження у справі зупинено до залучення до участі у справі правонаступників ОСОБА_1

01 березня 2024 року до Верховного Суду надійшов лист Дванадцятої київської державної нотаріальної контори від 23 лютого 2024 року № 1141/01-16, в якому зазначено, що 31 липня 2023 року в Дванадцятій київській державній нотаріальній конторі заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_1 .

Спадщину за законом після смерті ОСОБА_1 прийняли: дружина - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; дочка - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; дочка - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 ; дочка - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_7 ; син - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .

Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2024 року поновлено касаційне провадження у справі № 759/17720/20 та залучено правонаступників позивача.

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановахВерховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 629/1299/17-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 755/7239/16-ц та від 03 серпня 2020 року у справі № 344/5595/19.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на порушення пункту 23 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України ,затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року за № 20/5. Перехід права власності іпотечного майна відбувся на підставі договору, який не був забезпечений іпотекою та без дозволу позивача.

У червні 2023 року ТОВ «ФК «Фактор Плюс» надіслало відзив на касаційну скаргу, проте колегія суддів Верховного Суду вказаний відзив до уваги не бере, оскільки ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2020 року відзив повернуто заявнику без розгляду.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що 25 квітня 2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «ВТБ Банк» укладено кредитний договір № 03.77/08-КЛ, за умовами якого позивачу надавано кредитна лінія у розмірі 1 561 176,00 грн для придбання об`єкта нерухомого майна, загальною площею 258,0 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , строком до 24 лютого 2023 року зі сплатою 15 % річних (т. 1 а. с. 84-87).

25 квітня 2008 року між позивачем та ВАТ «ВТБ Банк» укладено іпотечний договір № 03.77/08-ДІ, предметом іпотеки за яким є нежитлові приміщення з № 1 по № 15 (групи приміщень № 142), загальною площею 258,0 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 88, 89).

Іпотечний договір був укладений в якості забезпечення виконання позивачем його зобов`язань саме за кредитним договором від 25 квітня 2008 року № 03.77/08-КЛ та в тексті іпотечного договору мала місце описка - вказаний номер кредитного договору «03.77/08-СК» замість «03.77/08-КЛ», вказана описка виправлена нотаріусом (т. 2 а. с. 7).

13 липня 2010 року Святошинський районний суд м. Києва ухвалив заочне рішення, яким стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_10 на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість у сумі 1 717 309,02 грн, що виникла на підставі кредитного договору № 03.77/08-КЛ (т. 2 а. с. 12-14).

04 лютого 2014 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс»укладено договір № 1МБ про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитними договорами, за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору свої права вимоги, а новий кредитор набуває право вимоги та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги ціну договору (т. 1 а. с. 90-93).

Згідно із розрахунком, що складений ПАТ «ВТБ Банк» станом на 12 лютого 2014 року заборгованість позивача перед банком за кредитним договором становить 3 619 286,13 грн (т. 1 а. с. 94).

25 березня 2015 року між ПАТ «ВТБ Банк» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс»укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 03.77/08-ДІ, який був нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Джуринською Л. В. та зареєстрований в реєстрі за № 580. (т. 1 а. с. 95, 96).

31 серпня 2015 року та 01 грудня 2015 року відповідач надіслав на адресу позивача цінні листи з повідомленням про усунення порушень умов кредитного та іпотечного договору (т. 1 а. с. 98-101).

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов`язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону України «Про іпотеку).

Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

На підставі частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Чинним законодавством передбачений порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, як шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса (у примусовому порядку), так і позасудове (добровільне) врегулювання згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, зокрема й шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді (частина четверта статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Встановлено, що предметом оскарження у цій справі є рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію за відповідачем права власності на нерухоме майно на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а також рішення щодо подальших реєстраційних дій з цими об`єктами нерухомості.

За договорами іпотеки іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов`язань за основним договором незалежно від настання строку виконання таких зобов`язань, а в разі їх невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки і задовольнити за його рахунок свої вимоги в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця відповідно до умов статті 5 договору іпотеки.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що вказаний договір іпотеки відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» є договором про задоволення вимог іпотекодержателя, на підставі якого іпотекодержатель на власний розсуд може згідно із статтею 37 Закону України «Про іпотеку» набути право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов`язань іпотекодавця за кредитним договором. В цьому випадку цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначені підстави для державної реєстрації прав. Відповідно до пункту 14 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема вказано, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що у цій справі був укладений один кредитний договір від 25 квітня 2008 року № 03.77/08-КЛ, індекс вказаного договору «КЛ». Зазначене підтверджується матеріалами справи (т. 1 а. с. 84).

Також, із матеріалів справи відомо, що 25 квітня 2008 року позивач та ВАТ «ВТБ Банк» уклали іпотечний договір № 03.77/08-ДІ, предметом іпотеки за яким є нежитлові приміщення з № 1 по № 15 (групи приміщень № 142), загальною площею 258,0 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 88, 89).

Факт передачі в іпотеку за іпотечним договором № 03.77/08-ДІ приміщень в якості забезпечення за кредитним договором № 03.77/08-KЛ встановлено, зокрема, рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 13 липня 2010 року у справі № 2-1925-1/10 (т. 2 а. с. 13-18).

У пункті 1.1 вказаного іпотечного договору міститься виправлення у номері кредитного договору, а саме у індексі номеру договору - «СК» виправлене на «КЛ».

Встановлено, що позивач не надав доказів того, що вказане не було опискою та наявності іншого кредитного договору.

Отже, доводи позивача про те, що кредитні зобов`язання, які забезпечені іпотекою по кредитному договору від 25 квітня 2008 року № 03.77/08-СК виконані у повному обсязі, а реєстрація права власності за ТОВ «ФК Фактор Плюс» була вчинена, в тому числі, і на підставі кредитного договору 03.77/08-КЛ, зобов`язання за яким не були забезпечені іпотечним договором № 03.77/08-ДІ є безпідставними, оскільки спростовуються вищезазначеним.

Згідно із абзацом 1 пункту 23 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (у редакції, яка діяла на момент внесення змін до договору купівлі-продажу) тексти нотаріально посвідчуваних правочинів, засвідчуваних копій (фотокопій) документів і виписок з них, тексти перекладів та заяв повинні бути написані зрозуміло і чітко; числа і строки, що стосуються змісту посвідчуваних правочинів, мають бути позначені хоча б один раз словами, а назви юридичних осіб без скорочень і із зазначенням їх адреси.

Відповідно до положень пунктів 3, 4, 5 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України дописки і виправлення повинні бути застережені нотаріусом перед підписом відповідних осіб (сторін правочинів та інших осіб, які підписали правочин, заяву та ін.) і повторені в кінці посвідчувального напису.

При цьому виправлення мають бути зроблені так, щоб усе помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати. Виправлення, зроблені в тексті нотаріально оформлюваного документа, який не потребує підпису особи, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії (наприклад, копія документа), застерігаються нотаріусом лише в кінці посвідчувального напису до підпису нотаріуса і проставлення печатки.

Якщо документ, що підлягає посвідченню або засвідченню, викладений неправильно чи неграмотно (чи складений з порушенням вимог чинного законодавства), нотаріус пропонує особі, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, виправити його або скласти новий. На бажання зацікавленої особи документ може бути складений нотаріусом.

З матеріалів справи відомо, що у розділі 9 іпотечного договору від 25 квітня 2008 року № 03.77/08-ДІ приватний нотаріус Київського МНО Чорноног В. П. зазначив, що: «закреслено «СК», дописано «КЛ». Вказане підписано нотаріусом та проставлено печаткою.

Отже, судами правильно зазначено, що сторони уклали саме кредитний договір № 03.77/08-КЛ.

Відповідно до вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли до висновку про те, що нотаріусом не було порушено пункт 23 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року за № 20/5.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач не надав доказів підтвердження виконання кредитного договору перед ПАТ «ВТБ Банк», а тому обґрунтовано зазначили, що ТОВ «ФК «Фактор Плюс» правомірно, з дотриманням вимог чинного законодавства, звернуло стягнення на предмет іпотеки.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 629/1299/17-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 755/7239/16-ц та від 03 серпня 2020 року у справі № 344/5595/19 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду