ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 161/17202/22

За змістом ч. 1 ст. 433 КПК України Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

За приписами ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Статтею 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

При цьому каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави і суспільства. У будь-якому разі покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу й об`єкта посягання, тяжкості його наслідків і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.

У справі «Бакланов проти росії» (рішення від 9 червня 2005 року) та «Фрізен проти росії» (рішення від 24 березня 2005 року) ЄСПЛ зазначив, що «досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принцип «законності» і воно не було свавільним». У справі «Ізмайлов проти росії» (п. 38 рішення від 16 жовтня 2008 року) Суд вказав: «Для того щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистого надмірного тягаря для особи».

Згідно із ст. 65 цього Кодексу суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Виправлення як мета покарання - це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу. Виправлення засудженого - це ті певні зміни в його особистості, які утримують його надалі від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Як убачається з матеріалів провадження суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_12 покарання, врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які відповідно до ст. 12 КК України є нетяжким і тяжким злочинами, дані про особу винного, котрий раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, одружений, пенсіонер, має інвалідність 2 групи, на спеціалізованих обліках не перебуває, за місцем проживання характеризується позитивно.

Також місцевий суд врахував, що обставин, які пом`якшують покарання ОСОБА_12 , не встановлено, а обставинами, що обтяжують покарання є вчинення кримінальних правопорушень стосовно особи похилого віку, а за ч. 1 ст. 135 КК України - вчинення кримінального правопорушення в стані алкогольного сп`яніння.

Крім того, суд узяв до уваги дані досудової доповіді, наданої органом пробації, який вважав, що виправлення ОСОБА_12 можливе без позбавлення волі або обмеження волі на певний строк.

З урахуванням викладеного, а також того, що обвинувачений провину у скоєному не визнав, не розкаявся, матеріальну шкоду потерпілим не відшкодував, місцевий суд дійшов переконання про можливість призначення винному за ч. 3 ст. 286-1 КК України основного покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років, яке необхідно відбувати реально, та додаткового - позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 7 років. Також місцевий суд призначив ОСОБА_12 покарання за ч. 1 ст. 135 КК України у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

Не погоджуючись із указаним рішенням, прокурор та захисник обвинуваченого оскаржили його до апеляційного суду.

Сторона обвинувачення, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення й особі засудженого через м`якість, просила скасувати вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_12 та ухвалити свій вирок, яким призначити останньому за ч. 3 ст. 286-1 КК України покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 10 років. Крім того, прокурор просив виключити обтяжуючу покарання обставину - вчинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку.

У свою чергу сторона захисту з урахуванням поданих доповнень до своєї апеляційної скарги просила апеляційний суд вирок місцевого суду змінити, застосувати положення ст. 69 КК України та призначити ОСОБА_12 за ч. 3 ст. 286-1 КК України покарання, нижче від нижчої межі.

Розглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами прокурора та захисника, апеляційний суд проаналізував зазначені вище доводи, частину з яких визнав слушними та дійшов переконання, що призначене ОСОБА_12 місцевим судом покарання за ч. 3 ст. 286-1 КК України є надмірно суворим.

Зокрема, колегія суддів обґрунтовано погодилася із твердженням сторони обвинувачення про те, що місцевий суд безпідставно визнав обставиною, що обтяжує покарання, вчинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку, і виключила таку.

Водночас апеляційний суд вмотивовано відкинув аргументи сторони захисту про можливість призначення обвинуваченому ОСОБА_12 покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, тобто призначення більш м`якого покарання, ніж передбачено законом.

Разом з цим, апеляційний суд, взявши до уваги, що ОСОБА_12 під час перегляду вироку місцевого суду свою винуватість у вчиненні інкримінованих злочинів визнав та розкаявся, відшкодував потерпілим завдану шкоду, вперше притягується до кримінальної відповідальності, має інвалідність 2-ї групи, невиліковну хворобу опорно-рухової системи та інші супутні тяжкі хвороби, а також позитивно характеризується за місцем проживання, дійшов переконання, що необхідно пом`якшити призначене обвинуваченому за ч. 3 ст. 286-1 КК України покарання до мінімального (5 років), залишити покарання за ч. 1 ст. 135 КК України, та на підставі ч. 1 ст. 70 КК України визначити остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.

З наведеними апеляційним судом мотивами погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

Слід вказати, що місцевий суд визнав доведеним обвинувачення, яке інкримінувалося ОСОБА_12 , та засудив його за ч. 1 ст. 135, ч. 3 ст. 286-1 КК України, тобто за залишення в небезпеці й порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керувала транспортним засобом у стані алкогольного сп`яніння, що спричинило смерть потерпілого.

Обставини, на які посилався прокурор у своїй апеляційній скарзі і які, на його думку, суд апеляційної інстанції проігнорував, є самостійними елементами об`єктивної сторони інкримінованих ОСОБА_12 злочинів, прямо закріплені законодавцем у диспозиції статті, наявні в юридичному формулюванні обвинувачення та були враховані судом під час кваліфікації дій засудженого. Отже, ці фактичні дані не можуть повторно враховуватися при призначенні покарання.

На думку колегії суддів касаційного суду, обраний вид, розмір і спосіб відбування покарання відповідають вимогам ст. 65 КК України, є справедливим і сприятиме перевихованню ОСОБА_12 та попередженню вчинення ним нових кримінальних правопорушень. Причин вважати це покарання явно несправедливим унаслідок м`якості або підстав для його посилення Верховний Суд не вбачає.

Що стосується доводів касаційних скарг прокурора та потерпілої сторони про те, що апеляційний суд не спростував аргументів апеляційної скарги сторони обвинувачення про необхідність призначення ОСОБА_12 .максимального розміру покарання за ч. 3 ст. 286-1 КК України, а також не взяв до уваги позицію потерпілих щодо міри примусу, то такі є безпідставними та спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Таким чином, ухвала апеляційного суду є законною, обґрунтованою і належним чином вмотивованою, вона в повній мірі відповідає вимогам КПК України.

Підстави, передбачені ст. 438 КПК, для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні, а тому колегія суддів вважає, що у задоволенні касаційних скарг прокурора та представника потерпілих - адвоката ОСОБА_8 необхідно відмовити.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд