ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 509/876/16-ц

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом, вимоги якого у подальшому збільшив та уточнив, і, вказавши відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та Товариство з обмеженою відповідальністю «Руніком Стройінвест» (далі - ТОВ «Руніком Стройінвест»), просив: визнати майнові права на квартири АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка» спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , визнати незаконною передачу ОСОБА_2 майнових прав на вказані квартири за договорами № 458 від 4 лютого 2013 року, № 445 від 19 лютого 2013 року, № Р777 від 19 березня 2013 року;

визнати недійсними свідоцтво про право власності від 22 грудня 2015 року № 505221022 на квартиру АДРЕСА_4 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», видане ОСОБА_2 , свідоцтво про право власності від 22 грудня 2015 року № 50523365 на квартиру АДРЕСА_2 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», видане ОСОБА_2 , свідоцтво про право власності від 22 грудня 2015 року № 50525000 на квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», видане ОСОБА_2 ;

визнати недійсними договір купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року квартири АДРЕСА_4 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», укладений ОСОБА_2 з ОСОБА_3 , договір купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року квартири АДРЕСА_2 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», укладений ОСОБА_2 з ОСОБА_3 , договір купівлі-продажу від 29 грудня 2015 року квартири АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», укладений ОСОБА_2 з ОСОБА_5 , скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_4 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», індексний номер 27660506, від 29 грудня 2015 року за ОСОБА_3 , скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», індексний номер 27665439, від 29 грудня 2015 року за ОСОБА_3 , скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка» за ОСОБА_5 ;

витребувати квартири АДРЕСА_6 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка» із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .

Позов мотивував тим, що з 7 квітня 1990 року він перебував з ОСОБА_4 у шлюбі, який рішенням Київського районного суду міста Одеси від 21 червня 2016 року розірвано. У цьому ж рішенні зазначено про припинення ведення сторонами спільного господарства з жовтня 2015 року.

За час шлюбу він та ОСОБА_4 проінвестували і набули майнові права на квартири № 58 - договір № 458 від 4 лютого 2013 року та № 45 - договір № 445 від 19 лютого 2013 року в будинку № 13 , а також квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка».

Згодом йому стало відомо, що власником зазначених квартир є ОСОБА_3 та ОСОБА_5 за договорами купівлі-продажу, укладеними з ОСОБА_2 , який став власником квартир внаслідок уступки майнових прав, згоди на які він не давав.

Вважаючи порушеним своє право власності, позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 , діючи в інтересах сім`ї та в порядку статті 65 СК України, уклала договори купівлі-продажу майнових прав, а у подальшому відступила права за ними їх сину - ОСОБА_2 , зі згоди і відома ОСОБА_1 , тому дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Овідіпольського районного суду Одеської області від 31 березня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, що, на думку заявника, призвело до неправильного вирішення справи.

Також заявник вказує, що суди попередніх інстанцій у порушення норм процесуального права розглянули справу у відсутності представника ТОВ «Руніком Стройінвест».

Вирішуючи справу, суди залишили поза увагою те, що майнові права на спірні квартири набуті подружжям за час шлюбу, тому є спільною сумісною власністю подружжя, а висновок судів про передачу цих прав ОСОБА_2 в інтересах сім`ї є помилковим.

Посилаючись на зазначене, заявник просив судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано з Овідіопольського районного суду Одеської області матеріали цивільної справи № 509/876/16-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Київського районного суду міста Одеси від 21 червня 2016 року, яке набрало законної сили 4 липня 2016 року, шлюб ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 7 квітня 1990 року Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Малиновського районного управління юстиції міста Одеси, актовий запис № 316, розірвано. У цьому ж рішенні зазначено про припинення ведення сторонами спільного господарства з жовтня 2015 року.

За час шлюбу ОСОБА_4 з ТОВ «Руніком Стройінвест» уклала договори купівлі-продажу майнових прав: № Р445 від 19 лютого 2013 року - на квартиру АДРЕСА_2 , № Р458 від 4 лютого 2013 року - на квартиру № 58 в будинку № 13 та № Р777 від 19 березня 2013 року - на квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка»; з додатковими угодами про відступлення прав за вказаними договорами від 21 лютого 2013 року та від 28 березня 2013 року; додатковими угодами до вказаних договорів від 12 червня 2013 року, 28 лютого 2013 року і 17 лютого 2015 року.

З актів прийому-передачі квартир за вказаними договорами від 12 червня 2014 року та від 17 лютого 2015 року, а також з довідок ТОВ «Руніком Стройінвест» від 12 червня 2014 року і від 17 лютого 2015 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_4 набула майнові права на квартири за вказаними договорами, повністю сплативши за них внески у розмірі 100% вартості квартир та інші платежі, пов`язані з набуттям права власності на майнові права на зазначені квартири.

Також судами встановлено, що ОСОБА_4 є фізичною особою-підприємцем, що підтверджено свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця та довідкою державної податкової інспекції у Київському районі міста Одеси Головного управління державної фіскальної служби в Одеській області № 22180/13-02 від 11 листопада 2016 року, в якій зазначено, що ОСОБА_4 перебуває на обліку в державній податковій інспекції у Київському районі міста Одеси як платник податків. Відповідно до наданої звітності ОСОБА_4 отримала дохід від здійснення підприємницької діяльності у 2012 році - 630 000 грн, у 2013 році - 690 000 грн, у 2014 році - 385 000 грн та у 2015 році - 95 000 грн.

Встановивши зазначене, суди дійшли висновку про те, що ОСОБА_4 з урахуванням вартості цих квартир мала достатньо коштів для придбання майнових прав на спірні квартири; належних і допустимих доказів офіційного працевлаштування ОСОБА_1 протягом перебування у шлюбі з ОСОБА_4 , а також отримання ним будь-якого доходу суди не встановили.

У подальшому ОСОБА_4 відступила майнові права на вказані квартири їхньому спільному з ОСОБА_1 сину - ОСОБА_2 , який оформив право власності на вказані квартири, отримавши свідоцтва про право власності на них: від 22 грудня 2015 року № 50523365 - на квартиру АДРЕСА_2 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», від 22 грудня 2015 року № 50521558 - на квартиру АДРЕСА_4 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка» та від 22 грудня 2015 року № 50526510 - на квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка», і згодом, як законний власник квартир і продавець, уклав 29 грудня 2015 року нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_3 ) з покупцем ОСОБА_3 та того ж дня - квартири № 76 в будинку № 17 за вказаною адресою (реєстраційний номер № 2-2259 ) з покупцем ОСОБА_5 .

Вирішуючи справу, суди встановили, що майнові права на спірні квартири ОСОБА_4 відступила у період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 їхньому спільному сину - ОСОБА_2 зі згоди і відома позивача, який був обізнаний зі змістом угод, що підтвердив його представник; договори купівлі-продажу укладені в порядку і з додержанням вимог статей 203-211 ЦК України, а покупці за вказаними нотаріально посвідченими договорами ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є добросовісними набувачами.

Згідно з частиною третьою статті З ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-IX від 15 січня 2020 року касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК Україниу редакції Кодексу від 3 жовтня 2017 року підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК Україниу тій же редакції Кодексу).

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Майном як особливим об`єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

У статті 60 СК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК Українипередбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов`язки. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

У постанові Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року (справа № 6-846цс16) зазначено, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (стаття 65 СК України).

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.

Майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності (саме такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України у справі № 6-79цс13).

Згідно зі статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у шлюбі ОСОБА_4 (покупець) та ТОВ «Руніком Стройінвест» (продавець) уклали договори купівлі-продажу майнових прав: № Р445 від 19 лютого 2013 року - на квартиру АДРЕСА_2 , № Р458 від 4 лютого 2013 року - на квартиру № 58 в будинку № 13 та № Р777 від 19 березня 2013 року - на квартиру АДРЕСА_3 у масиві «Радужний» житлового масиву «Ульянівка».

Встановлено судами і те, що ОСОБА_4 придбала майнові права на зазначені квартири за кошти, отримані від зайняття підприємницькою діяльністю.

Разом з цим, необхідно зазначити, що оскаржувані судові рішення не містять висновків стосовно того, що майнові права на квартири належали ОСОБА_4 на праві особистої власності, проте судові рішення містять посилання на те, що ОСОБА_4 уклала договори в інтересах сім`ї, для матеріального благополуччя і розвитку своєї родини, до якої входив і син сторін - ОСОБА_2 .

Майнові права за додатковими угодами від 12 червня 2013 року, від 28 лютого 2013 року та від 17 лютого 2015 року про відступлення прав за договорами від 21 лютого 2013 року і від 28 березня 2013 року перейшли до ОСОБА_2 . Отже відступлення майнових прав відбулось протягом перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у шлюбі і до припинення ведення ними спільного господарства.

Вирішуючи справу та відмовляючи у позові, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_4 , діючи в інтересах сім`ї, уклала договори купівлі-продажу майнових прав зі згоди і відома позивача, що підтвердив представник позивача у судовому засіданні.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Законодавством України не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Враховуючи встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, касаційний суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову про визнання незаконним відступлення майнових прав на вказані квартири за договорами № 458 від 4 лютого 2013 року, № 445 від 19 лютого 2013 року, оскільки встановлену судами і підтверджену представником позивача обставину щодо обізнаності ОСОБА_1 про відчуження майнових прав їх сину та згоди на таке відчуження позивач не спростував.

ОСОБА_2 отримав свідоцтва про право власності на квартири, скористався правом власника на розпорядження власністю, уклавши з ОСОБА_3 і ОСОБА_5 договори купівлі-продажу. Вказані договори нотаріально посвідчені.

Згідно з частиною четвертою статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки, передбачені статтею 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною, і настання певних юридичних наслідків.

Стаття 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства визначає : 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свободу договору; 4) свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами статті 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина перша пункту третього статті 208 ЦК України зазначає, що у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Статтями 627-629, 638, 639, 640 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми. договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації.

Відповідно до приписів статей 655-658 ЦК України - за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з пунктами 10, 26 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції - може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частини першої статті 388 ЦК України.

За частиною п`ятою статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень).

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року (справа №6-251цс15), одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України).

За змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

Такий висновок узгоджується з правовому позицією Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року (справа № 6-1203цс15).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Доказів недобросовісності під час укладання договорів зі сторони ОСОБА_6 та ОСОБА_5 матеріали справи не містять. Стороною договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 не був і судами встановлена правомірність набуття ОСОБА_2 спірних квартир.

З урахуванням зазначеного, касаційний суд вважає, що висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для задоволення позову є правильним, таким, що відповідає законодавству.

Виходячи з цих позицій, Верховний Суд відхиляє вимоги заявника в касаційній скарзі, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій дана належна оцінка обставинам справи, правильно визначено характер спірних правовідносин та застосовано матеріальне право.

Відхиляє касаційний суд і доводи про невстановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення, та ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, оскільки такі доводи спростовуються змістом судових рішень.

Наведені у касаційній скарзі інші доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400, 410 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду