ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 334/1277/16-ц

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області про розірвання договору позики, розірвання договору іпотеки, визнання недійсною додаткової угоди до договору позики, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора.

Позов обґрунтований тим, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 12 серпня 2013 року укладено договір позики, за яким ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 163 000,00 грн на строк до 12 серпня 2015 року, зі сплатою щомісячно процентів за користування грошовими коштами у вигляді трьох відсотків від суми позики.

З метою забезпечення виконання умов договору позики між сторонами 12 серпня 2013 року укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Петрушенко Т. І. за № 3763. Предметом договору іпотеки є квартира АДРЕСА_1 загальною площею 67,79 кв. м та житловою площею 45,6 кв. м, яка належить позивачеві на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом ЗМНО Пянтковською О. Г. 29 квітня 2011 року за № 2120.

Позичальником виконувалися умови договору позики. При цьому, протягом дії договору позики ОСОБА_2 неодноразово вимагав, щоб позичальник сплачувала відсотки за користування грошовими коштами у доларовому еквіваленті, які дорівнювали 600 доларів на місяць, але враховуючи, що з 2014 року курс долара США стрімко зростав, сплата грошових коштів у доларовому еквіваленті була для позивача неможливою, а тому позивач продовжила виконувати свої обов`язки, але вже у гривні. З метою остаточного виконання договору позики у квітні 2014 року позивач намагалася повернути залишок суми та процентів за договором позики ОСОБА_2 , але останній відмовлявся отримати залишок суми боргу та процентів за користування грошовими коштами у гривні та безпідставно вимагав повернення коштів у доларовому еквіваленті.

25 лютого 2016 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 5402 позивач дізналась, що 02 лютого 2016 державним реєстратором Вільнянського районного управління юстиції Запорізької області Ревенко О. Ю. внесено запис за номером 13137981 відповідно до якого зареєстровано право власності на належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Підставою виникнення права власності за ОСОБА_2 вказано іпотечний договір № 3763 від 12 серпня 2013 року.

ОСОБА_2 надав для реєстрації права власності на спірну квартиру додаткову угоду від 04 серпня 2014 року № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року, якою викладено у новій редакції пункт 1 договору позики: «Позикодавець передає на умовах договору у власність позичальнику грошові кошти у сумі 163 000,00 грн, котрі є еквівалентом 20 000,00 дол. США, які позичальник має повернути у строк, передбачений цим Договором».

Крім того, ОСОБА_2 надав до реєстраційної служби повідомлення про намір реєстрації права власності на предмет іпотеки без дати, де вказує, що ОСОБА_1 заборгувала йому 20 000 доларів США або 440 200,00 грн, та проценти у розмірі 9 600 доларів США або 211 296,00 грн. На цьому повідомленні є підроблений від імені ОСОБА_1 напис: «Получила 17 вересня 2015 року ОСОБА_1 ». Такого повідомлення ОСОБА_1 ніколи не отримувала і підпис на цьому повідомленні не ставила.

Замість еквівалента грошових коштів та процентів за користування ними у гривнях, ОСОБА_2 в односторонньому порядку, без будь-якої згоди позичальника та волевиявлення на це, шляхом підроблення підпису на додатковій угоді від 04 серпня 2014 року № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року, визначено предмет договору у доларовому еквіваленті. За цим фактом Дніпровським відділом поліції Головного управління Національної поліції в Запорізькій області 04 березня 2016 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12016080050001639 та розпочато досудове розслідування, у якому ОСОБА_1 визнано потерпілою особою.

Зазначені обставини підтверджуються висновком експертного дослідження від 21 листопада 2016 року № 1611/21-1, наданого судовим експертом ТОВ «Агенція судових експертиз», відповідно до якого підпис, який міститься у фотокопії додаткової угоди № 1 до договору позики від 04 серпня 2014 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Так само, вказаним висновком експерта спростовано належність підписів, що містяться у фотокопії повідомлення про намір реєстрації права власності на предмет іпотеки від 15 вересня 2015 року за вих. № 501.

Про те, що ніяких змін договору позики не відбувалось, свідчить і той факт, що у відповідності до статті 19 Закону України «Про іпотеку» будь-яке збільшення основного зобов`язання або процентів за основним зобов`язанням, крім випадків, коли таке збільшення прямо передбачене іпотечним договором, може бути здійснене після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою. Зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку. Зміни до іпотечного договору від 12 серпня 2013 року не вносились. Таким чином, підробивши додаткову угоду від 04 серпня 2014 року № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року, ОСОБА_2 фактично збільшив основне зобов`язання та проценти за ним, що не було передбачено у самому іпотечному договорі.

Враховуючи, що волевиявлення позичальника на укладення додаткової угоди від 04 серпня 2014 року № 1 не було, свого підпису у вказаній додатковій угоді ОСОБА_1 не ставила, вказана додаткова угода є недійсною з підстав, визначених статтею 215 ЦК України, оскільки недотримання вказаних вимог є підставою для визнання додаткової угоди від 04 серпня 2014 року № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року недійсною.

Водночас, підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки стало саме невиконання договору позики від 12 серпня 2013 року в редакції додаткової угоди від 04 серпня 2014 року № 1, умови якої по поверненню грошових коштів у доларовому еквіваленті у іпотечному договорі не містилися.

З копії вимог, які начебто направлялися позичальнику та які містяться в матеріалах справи слідує, що ОСОБА_2 повідомляє ОСОБА_1 про порушення нею вимог пункту 1 договору позики саме в редакції додаткової угоди від 04 серпня 2014 року № 1, яка позичальником не підписувалася та не отримувалась. Більш того, жодної письмової вимоги про усунення порушення та повідомлень про намір реєстрації права власності на предмет іпотеки від ОСОБА_2 позивач ОСОБА_1 не отримувала, а ОСОБА_2 не надано суду належних та допустимих доказів щодо отримання ОСОБА_1 таких вимог.

Таким чином, позивач вважає, що були відсутні не лише підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки, а й порушено процедуру набуття права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, передбачену статтею 35 Закону України «Про іпотеку».

З урахуванням наведеного та неодноразового уточнення позовних вимог, позивач просила: розірвати договір позики, укладений 12 серпня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; розірвати іпотечний договір укладений 12 серпня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Петрушенко Т. І. за № 3763; визнати недійсною додаткову угоду від 04 серпня 2014 року № 1, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнати незаконним та скасувати рішення № 28102841 державного реєстратора Вільнянського районного управління юстиції Запорізької області Ревенка О. Ю., прийнятого 05 лютого 2016 року, про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 67,79 кв. м та житловою площею 45,6 кв. м за ОСОБА_2 та поновити державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 25 січня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано рішення № 28102841 державного реєстратора Вільнянської районної державної адміністрації Запорізької області Ревенка О. Ю. від 05 лютого 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 67,79 кв. м та житловою площею 45,6 кв. м, на підставі іпотечного договору, серія та номер: 3763, виданого 12 серпня 2013 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Петрушенко Т. І., за ОСОБА_2 , та поновлено державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

В частині вимог позову про розірвання договору позики, розірвання договору іпотеки, визнання недійсною додаткової угоди до договору позики відмовлено.

Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 жовтня 2021 року в порядку розподілу судових витрат стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 5 073,80 грн. В іншій частині відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про те, що позивачем беззаперечно не доведено належними та допустимими доказами, що вона не підписувала додаткову угоду до договору позики від 04 серпня 2014 року, а тому у задоволенні позову в цій частині необхідно відмовити. Крім того, укладаючи договір позики від 12 серпня 2013 року, сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов. Укладення сторонами додаткової угоди до договору позики не є істотною зміною обставин в розумінні статті 652 ЦК України, доказів на підтвердження того, що позивач зверталася до відповідача з будь-якими заявами про приведення договору позики відповідно з обставинами, які, на його думку, змінилися, не надано. Тобто, позивачем не доведено настання умов, встановлених частиною другою статті 652 ЦК України.

Суди критично оцінили докази позивача, в тому числі наданий висновок експертного дослідження від 21 листопада 2016 року № 1611/21-1, яким був встановлений факт підробки підпису позивача на вищевказаній додатковій угоді.

Крім того, суди дійшли висновку, що договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 від 12 серпня 2013 року було укладено на строк до 12 серпня 2015 року, умовами додаткової угоди від 04 серпня 2014 року № 1 строк дії договору позики не змінювався. З позовом про розірвання договору позики позивач звернулась у лютому 2016 року.

Необхідною умовою для розірвання договору за рішенням суду є встановлення обставин щодо дії договору на момент подання відповідного позову, оскільки за статтею 651 ЦК України розірвано може бути лише чинний договір (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення).

З урахуванням викладеного, позовні вимоги про розірвання договору позики є необґрунтованими і задоволенню не підлягають. Оскільки не встановлено підстав для розірвання договору позики, суди дійшли висновку, що вимоги про розірвання договору іпотеки з підстав, заявлених у позові, також задоволенню у цій справі не підлягають.

Щодо визнання незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну квартиру за ОСОБА_2 та поновлення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за позивачем, у зв`язку з порушенням процедури набуття права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку, передбаченої статтею 35 Закону України «Про іпотеку», суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на іпотечне майно і внесення відповідного запису до реєстру державному реєстратору не були надані усі необхідні документи, які є підставою для набуття права власності на іпотечне майно у встановленому законом і договором порядку. Відповідно, у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 .

У лютому 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Приладишева Н. Г. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 30 вересня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 січня 2023 року в частині відмовлених позовних вимог, просить їх скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення вказаних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою, що у випадку змін договору позики, які призвели до збільшення основного зобов`язання, було б внесено і зміни до іпотечного договору від 12 серпня 2013 року. Договір про зміну або розірвання договору підписується сторонами і посвідчується нотаріусом. Разом із тим, на основному договорі взагалі відсутні будь-які відмітки нотаріуса.

Таким чином, підробивши додаткову угоду від 04 серпня 2014 року № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року ОСОБА_2 фактично збільшив основне зобов`язання та проценти за ним, що не було передбачено у самому іпотечному договорі від 12 серпня 2013 року. У зв`язку із цим, вказані зміни могли бути здійснені лише після державної реєстрації відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою.

Суди порушили принцип змагальності сторін, зокрема прийняли як належний та допустимий доказ експертизу, яку було надано відповідачем (оскільки під час проведення експертизи, експертам надавались підробні документи, де немає оригіналу підпису ОСОБА_1 ) та відхилили докази позивача, що підтверджували наявність підробки підпису позивача.

Також суди залишила поза увагою, що виконання договору позики в редакції додаткової угоди від 04 серпня 2014 року № 1 порушує співвідношення майнових інтересів позивача так як значно підвищує суму позики та процентів за користування нею у випадку визначення позики у доларовому еквіваленті, що у свою чергу позбавляє позивача того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Таким чином, наявні підстави визначені статтею 652 ЦК України, для розірвання договору позики від 12 серпня 2013 року.

Щодо неправильного застосування судами норм матеріального права при винесенні рішень, суди не врахували правову позицію Верховного Суду у справах № 910/15484/17, № 463/3724/18, № 910/14452/20, № 910/18036/17, № 917/1307/18.

У березні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Борисенко В. С. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 30 вересня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 січня 2023 року в частині задоволених позовних вимог, просить їх скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини у справі без належного дослідження матеріалів справи, зокрема роздруківки матеріалів реєстраційної справи в електронній формі, в якій є повідомлення про намір реєстрації права власності на предмет іпотеки від 15 вересня 2015 року № 501, яке містить відмітку зроблену позивачем про його отримання, а отже є документом на підтвердження завершення 30-тиденного строку з моменту отримання позивачем відповідної письмової вимоги, сплив якого надав відповідачу право звернути стягнення на предмет іпотеки. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до таких висновків без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі №916/3248/16.

Висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оцінка предмету іпотеки на момент переходу права власності до ОСОБА_2 у встановленому законом порядку не проводилась був зроблений без урахування правової позиції Верховного Суду, що міститься у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 904/592/18.

Крім того, позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови в позові, тому позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання протиправним та скасування рішення № 28102841 державного реєстратора Вільнянського районного управління юстиції Запорізької області Ревенка О. Ю. необхідно залишити без задоволення.

Аргументи інших учасників справи

Відзиви на касаційні скарги не надійшли.

Ухвалою Верховного Суду від 22 березня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - Борисенка В. С. у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Приладишевої Н. Г. у справі.

У квітні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

12 серпня 2013 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено договір позики відповідно до пункту 1 якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 163 000,00 грн, які позичальник повинен повернути в строк, передбачений цим договором. За домовленістю сторін позичальник повинен сплачувати щомісячно позикодавцю три відсотки від суми позики за користування грошовими коштами. Згідно пункту 2 договору, позика надається строком до 12 серпня 2015 року.

Виконання зобов`язання за договором позики забезпечено іпотечним договором, укладеним 12 серпня 2013 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Петрушенко Т. І., зареєстрованим за № 3763. Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 загальною площею 67,79 кв. м та житловою площею 45,6 кв. м, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом ЗМНО Пянтковською О. Г. 29 квітня 2011 року за № 2120.

Наявність невиконаних зобов`язань ОСОБА_1 за договором позики сторонами не заперечується, однак доказів щодо розміру заборгованості матеріали справи не містять.

04 серпня 2014 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 укладено додаткову угоду № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року, якою викладено у новій редакції пункт 1 договору позики: «Позикодавець передає на умовах договору у власність позичальнику грошові кошти у сумі 163 000,00 грн, котрі є еквівалентом 20 000,00 доларів США, які позичальник має повернути у строк, передбачений цим Договором. За домовленістю сторін позичальник повинен сплачувати щомісячно позикодавцю три відсотки від суми позики за користування грошовими коштами». Всі інші умови договору залишити без змін.

02 лютого 2016 року державним реєстратором Вільнянського районного управління юстиції Запорізької області Ревенко О. Ю. внесено запис за номером 13137981, відповідно до якого зареєстровано право власності на належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Підставою виникнення права власності за ОСОБА_2 вказано іпотечний договір від 12 серпня 2013 року № 3763.

Згідно з витягом з кримінального провадження № 12016080050001639, до ЄРДР 04 березня 2016 року внесено повідомлення ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 використав завідомо підроблений документ, а саме договір позики, яким скористався при переоформленні документів.

З витягу з кримінального провадження № 12026080210001031 вбачається, що 21 липня 2016 року внесена до ЄРДР заява ОСОБА_1 про те, що державний реєстратор Ревенко О. Ю. , зловживаючи службовим становищем, провів державну реєстрацію майна.

Згідно з висновком експертного дослідження від 21 листопада 2016 року № 1611/21-1, проведеного ОСОБА_7 за заявою ОСОБА_1 , судовим експертом ТОВ «Агенція судових експертиз», з якого вбачається, що ОСОБА_1 разом із заявою від 18 листопада 2016 року для проведення експертного почеркознавчого дослідження надійшли: фотокопія додаткової угоди № 1 до договору позики від 04 серпня 2014 року на 1 арк.; фотокопія повідомлення про намір реєстрації права власності на предмет іпотеки від 15 вересня 2015 року № 501 на 1 арк.; фотокопія листа від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 без дати на 1 арк.; документи зі зразками підписів та почерку ОСОБА_1 на 9 арк.

Експертом було встановлено: 1) підпис, електрофотографічне зображення якого містяться у графі «Позичальник:» в фотокопії додаткової угоди № 1 до договору позики від 04 серпня 2014 року, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою; 2) підпис, електрофотографічне зображення якого містяться поруч рукописних записів «получила 17 вересня 2015 року ОСОБА_1 » в фотокопії повідомлення про намір реєстрації права власності на предмет іпотеки від 15 вересня 2015 року № 501, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою; 3) підпис, електрофотографічне зображення якого містяться у графі « ОСОБА_1 » в фотокопії листа від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 без дати, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Оригінал додаткової угоди № 1 до договору позики від 04 серпня 2014 року до суду першої інстанції не надано. Ухвала суду про його витребування у відповідача ОСОБА_2 з метою проведення судової почеркознавчої експертизи не виконана у зв`язку з тим, що оригінал вказаного документа відсутній.

Дніпровським відділом поліції ГУНП в Запорізькій області здійснювалось досудове розслідування кримінального провадження № 12016080020002336 від 08 липня 2016 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, відомості про яке були внесені за заявою ОСОБА_2 .

В рамках даного кримінального провадження проводилася комплексна комісійна судова почеркознавча та технічна експертиза документу ? додаткової угоди № 1 до договору позики від 04 серпня 2014 року, з метою проведення якої адвокатом було надано письмовий дозвіл на вирізання штрихів підписів у всіх наданих (досліджуваному документі та у порівняльних зразках) документах.

Згідно з висновку експерта від 19 вересня 2016 року № 298/308/309-16 за результатами проведення комплексної комісійної судової почеркознавчої та технічної експертизи документів по матеріалам кримінального провадження № 12016080020002336, виконаного Запорізьким відділенням Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз по матеріалам кримінального провадження № 12016080020002336 від 08 липня 2016 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, для проведення судової експертизи адвокатом Кравцовим В. М. було представлено оригінал додаткової угоди до договору позики, укладеної 04 серпня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Також адвокатом надано письмовий дозвіл на вирізання штрихів підписів у всіх наданих (досліджуваному документі та у порівняльних зразках) документах.

За результатами експертного дослідження експертами ОСОБА_8 та ОСОБА_9 встановлено: почерк, яким виконано рукописні тексти в наданих порівняльних зразках почерку ОСОБА_1 , виконаний однією особою; підпис, виконаний від імені ОСОБА_1 в графі «Позичальник» оригіналу додаткової угоди до договору позики, укладеної 04 серпня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виконаний самою ОСОБА_1 , зі зміною ознак власного підписного почерку; при дослідженні підпису, виконаного від імені ОСОБА_1 в графі «Позичальник» оригіналу додаткової угоди до договору позики, укладеної 04 серпня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ознак, які б свідчили про виконання підпису під впливом «збиваючих» факторів (природних, штучних), не встановлено.

Щодо доводів касаційної скарги, поданої представником ОСОБА_1 - адвокатом Приладишевою Н. Г.:

Про розірвання договору позики від 12 серпня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , з підстав, передбачених частиною другою статті 652 ЦК України та договору іпотеки.

Обґрунтовуючи позов у цій частині, позивач посилалася на те, що на момент укладення договору позики від 12 серпня 2013 року сторони керувалися тим, що така зміна обставин як зміна предмета вказаного договору (з гривні на еквівалент у доларах), яка до того ж є істотною його умовою, не настане. Вказані зміни зумовлені причинами, які позивач, після їх виникнення, усунути не могла. Виконання договору позики в редакції додаткової угоди від 04 серпня 2014 року №1 порушує співвідношення майнових інтересів позивача, так як значно підвищує суму позики та процентів за користування нею у випадку визначення позики у доларовому еквіваленті, що у свою чергу позбавляє позивача того, на що вона розраховувала при укладенні договору. При цьому, ризик вказаної зміни обставин позивач не несе, так як із суті договору позики та звичаїв ділового обороту такий ризик за таких обставин не слідує.

Право змінити чи розірвати договір у разі істотної зміни обставин, які були визначальними на час його укладення, направлене на захист сторін договору від настання ще більш несприятливих наслідків, пов`язаних із подальшим його виконанням за існування обставин, що відповідають характеристикам, визначеним у статті 652 ЦК України.

За загальним правилом у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, його можна змінити чи розірвати за згодою сторін. Можливість такої зміни або розірвання може бути обмежена, коли інше передбачає договір або випливає із суті зобов`язання (абзац перший частини першої статті 651 ЦК України).

Припис абзацу другого частини першої статті 652 ЦК України встановлює критерій, за яким для зміни чи розірвання договору на підставі цієї статті обставини, якими, укладаючи його, керувалися сторони, мають змінитися настільки, що, якби останні могли це передбачити, то б узагалі не уклали договір чи уклали б його на інших умовах. За відсутності істотної зміни обставин, зокрема за незначної їх зміни або за виникнення труднощів у виконанні договору, які сторони могли розумно передбачити, на підставі статті 652 ЦК України договір не можна змінити ні за згодою сторін, ні за рішенням суду.

Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, має бути не наслідком поведінки сторін, а бути зовнішньою щодо юридичного зв`язку між ними. Зміна договору у зв`язку з істотною зміною обставин за рішенням суду, виходячи з принципу свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, частина перша статті 627 ЦК України), є винятковим заходом. Для застосування судом відповідного повноваження потрібна як сукупність чотирьох умов, визначених у частині другій статті 652 ЦК України, так і встановлення того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта цієї статті), тобто що таке розірвання буде необґрунтованим згідно з принципом «найменших негативних наслідків» для сторін договору (близькі за змістом висновки див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 вересня 2019 року у справі № 910/17469/18 (пункти 41?42), від 19 листопада 2019 року у справі № 910/9859/18 (пункти 37, 41?44), від 25 лютого 2020 року у справі № 922/2279/19 (пункти 8.8 - 8.12), від 19 липня 2022 року у справі № 910/14155/21 (пункт 8))».

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, судами першої та апеляційної інстанцій правильно враховано, що необхідною умовою для розірвання договору за рішенням суду є встановлення обставин щодо дії договору на момент подання відповідного позову, оскільки за змістом статті 651 ЦК України розірвано може бути лише чинний договір, проте договір позики, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 від 12 серпня 2013 року було укладено на строк до 12 серпня 2015 року, умовами додаткової угоди № 1 від 04 серпня 2014 року строк дії договору позики не змінювався. З позовом про розірвання договору позики позивач звернулась у лютому 2016 року.

Позов про розірвання договору іпотеки заявлено з тих підстав, що відповідно до статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір має похідний характер від основного зобов`язання, а тому розірвання договору позики від 12 серпня 2013 року є підставою для припинення іпотечного договору від 12 серпня 2013 року.

З урахуванням викладеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позовні вимоги позивача про розірвання договорів позики та іпотеки є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.

Про визнання недійсною додаткової угоди № 1 до договору позики від 12 серпня 2013 року з тих підстав, що свого підпису у вказаній додатковій угоді ОСОБА_1 не ставила, тобто волевиявлення позичальника на укладення додаткової угоди № 1 від 04 серпня 2014 року не було.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина перша статті 207 ЦК України в редакції на час укладення спірних додаткових угод).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (частина друга статті 207 ЦК України).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України).

Згідно зі статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд зауважує, що розподіл обов`язків з доказування здійснюється відповідно до законодавчо закріплених загальних і спеціальних правил. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила (презумпції та фікції) застосовуються стосовно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність або про відсутність позовних фактів. Винятки із загального правила розподілу обов`язку доказування випливають з норм матеріального права.

Відповідно до висновку експерта від 19 вересня 2016 року № 298/308/309-16 встановлено, що почерк, яким виконано рукописні тексти в наданих порівняльних зразках почерку ОСОБА_1 , виконаний однією особою; підпис, виконаний від імені ОСОБА_1 в графі «Позичальник» оригіналу додаткової угоди до договору позики, укладеної 04 серпня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виконаний самою ОСОБА_1 , зі зміною ознак власного підписного почерку; при дослідженні підпису, виконаного від імені ОСОБА_1 в графі «Позичальник» оригіналу додаткової угоди до договору позики, укладеної 04 серпня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , ознак, які б свідчили про виконання підпису під впливом «збиваючих» факторів (природних, штучних), не встановлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, належно оцінив доводи ОСОБА_1 щодо незгоди із висновком експерта від 19 вересня 2016 року № 298/308/309-16, які є аналогічними доводам касаційної скарги ОСОБА_1 , врахував інші докази та відповідно до статті 110 ЦПК України, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу, ухвалив рішення у справі.

З огляду на вказане висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 14 вересня 2021 року у справі № 910/14452/20, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 рок у яких зокрема зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Щодо доводів касаційної скарги представника ОСОБА_2 - Борисенка В. С .

Згідно із частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий ? на підставі рішення суду; позасудовий ? на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина четверта статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Частиною першою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

З наведеного слідує, що передумовою для реалізації права на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушення.

Визначена у частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц).

Наведені норми спрямовані на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника потрібно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Аналогічний висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц.

Умовами пункту 15 іпотечного договору також встановлено, що у разі невиконання іпотекодавцем в строк до 12 серпня 2015 року зобов`язань за основним договором, сторони домовились про те, що на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває право власності на предмет цього договору в рахунок виконання основного зобов`язання. У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

В ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2021 року зазначено, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 306/2053/16-ц (провадження № 14-22цс19) висловлено правовий висновок щодо необхідності подання державному реєстратору документа про експертну оцінку предмета іпотеки для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Відсутність оцінки предмету іпотеки на момент переходу права власності свідчить про порушення проведеної державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, що є підставою для скасування такої реєстрації.

В постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року (справа №520/8982/18) міститься правовий висновок, відповідно до якого з огляду на зміст положень, закріплених у статтях 10, 18 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 37 Закону України «Про іпотеку», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

ОСОБА_2 надав до реєстраційної служби експертний висновок щодо вартості квартири, складений СПД ОСОБА_10 , який працює у АДРЕСА_2 . Згідно з цим висновком, ринкова вартість спірної квартири на 09 листопада 2015 року становить 429 047,00 грн, разом із тим суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що він не є звітом у розумінні Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» та національного стандарту, оскільки у додатку до нього відсутня технічна документація об`єкту оцінки.

Установивши, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на іпотечне майно і внесення відповідного запису до реєстру, державному реєстратору не були надані усі необхідні документи, які є підставою для набуття права власності на іпотечне майно у встановленому законом і договором іпотеки порядку, суди дійшли обґрунтованого висновку, що у державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, яким надана належна оцінка апеляційного суду, та вони не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду