ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/25337/23

1. Описова частина

У грудні 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, у якому просили встановити факт належності ОСОБА_3 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 , майнових прав на об`єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що ОСОБА_3 на підставі договору про поступку зобов`язань від 25 квітня 2006 року укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю «Київвисотбуд» (далі - ТОВ «Київвисотбуд»), ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , належать майнові права за інвестиційним договором від 14 квітня 2005 року на об`єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_1 .

ТОВ «Київвисотбуд» припинено у зв`язку з визнанням банкрутом у 2018 році.

На підставі рішення Київської міської ради від 26 квітня 2012 року № 542/7879 та розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 12 вересня 2012 року № 1604 замовником завершення будівництва будинків та інженерних мереж будинків на АДРЕСА_2 визначено Комунальне підприємство з питань будівництва житлових будинків «Житлоінвестбуд-УКБ» (далі - КП «Житлоінвестбуд-УКБ»).

Разом з цим КП «Житлоінвестбуд-УКБ» відмовляє у видачі довідки про належність померлому ОСОБА_3 майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 , що позбавляє їх як спадкоємців можливості оформити майнові права на квартиру за собою в порядку спадкування.

У зв`язку з цим позивачі просили позов задовольнити.

Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 21 травня 2024 року відмовив у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що предметом спору є право позивачів на спадщину. Це право фактично не визнає відповідач, що свідчить про наявність спору про право.

Водночас належним способом захисту у спорі про право на майно, відповідно до статей 15, 16 ЦК України, є вимога спадкоємця про визнання за ними цього права, що є предметом позову.

Той чи інший факт не може бути предметом спору, юридичні факти підлягають доказуванню (підтвердженню) в межах розгляду спору про право, тобто факти є підставою позову.

Юридичні факти, що мають юридичне значення, можуть встановлюватись судом в порядку окремого провадження, але лише у разі відсутності спору про право.

Позивачі не заявили матеріально-правової вимоги про вирішення існуючого спору, а тому позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства й у відкритті провадження за заявою слід відмовити.

Київський апеляційний суд постановою від 12 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишив без задоволення. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 21 травня 2024 року залишив без змін.

Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що ухвала місцевого суду є законною та обґрунтованою. При цьому апеляційний суд зазначив, що вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист справ у справах, де предметом спору є право позивачів на спадщину, а є лише підставою для вирішення такої справи.

Суд першої інстанції правильно встановив, що дійсно виник та існує спір про право і дійшов обґрунтованого висновку про відмову у відкритті провадження за позовною заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, оскільки така вимога за своєю суттю є вимогою окремого провадження, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства за правилами позовного провадження. Жодної вимоги, яка могла би бути розглянутою в порядку позовного провадження, позивачі не заявляли. Саме це (а не встановлення належності способу захисту порушеного права, як про те стверджував представник позивачів) і стало підставою для ухвалення оскаржуваного судового рішення.

У жовтні 2024 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Шнайдер С. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 21 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 вересня 2024 року і передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання відкриття провадження у справі.

Підставою відкриття касаційного оскарження судових рішень вказував те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме статті 16 ЦК України та статті 186 ЦК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції відмовив у відкритті провадження з посиланням на те, що позивачі не заявили матеріально-правової вимоги, тому їх позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Такий висновок суду є помилковим, оскільки встановлення належності способу захисту порушеного права вирішується під час розгляду справи по суті та не може бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі.

Суд апеляційної інстанції безпідставно посилається на норми ЦПК України, які регулюють окреме провадження, адже позивачі звернулись з позовом у позовному провадженні.

Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

07 листопада 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачі обґрунтовували позов тим, що відповідач відмовляє у видачі довідки про належність померлому майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 , що позбавляє їх як спадкоємців можливості оформити майнові права на квартиру за собою, в порядку спадкування.

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Статтею 1216 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За правилами статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 зроблено висновок, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

У постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 480/2365/16 викладено висновок про те, що некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України (суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про те, що вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у спорах, де предметом є право позивачів на спадщину, а є лише підставою для вирішення такої справи.

Суди зазначили, що дійсно виник та існує спір про право, однак з огляду на те, що позивачі не заявили жодної вимоги, яка могла би бути розглянутою в порядку позовного провадження, у відкритті провадження необхідно відмовити.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки вони не відповідають нормам права, які підлягають застосуванню.

Так, встановивши наявність спору про право, суди дійшли помилкового висновку про необхідність розгляду заявленого позивачами факту в порядку окремого провадження, адже наявність спору про право виключає можливість розгляду заяви про встановлення певного факту в порядку окремого провадження.

Крім того, суди як на підставу відмови у відкритті провадження у справі безпідставно посилалися на обрання позивачами неналежного способу захисту, залишили поза увагою, що це може бути підставою для відмови у позові, а не у відкритті провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 406 ЦПК України у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.

Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

За викладених обставин ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі та постанова суду апеляційної інстанції не можуть вважатись законними й обґрунтованими та підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для продовження розгляду - вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду