ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 309/4235/21

Описова частина

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Хустська міська рада Закарпатської області, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Позовну заяву мотивовано тим, що батько ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а їхня мати - ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті батьків залишилося спадкове майно, яке складається з житлового будинку з надвірними побудовами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 , його брат - ОСОБА_3 та сестра - ОСОБА_2 проживали окремо від своїх батьків і жоден з них не звертався до нотаріуса в установлений законом строк із заявою про прийняття спадщини.

Зазначав, що у батьківському будинку ніхто не проживає. Звернувшись до сільської ради та до нотаріуса з метою з`ясування питання щодо належності спадкового майна, ОСОБА_1 дізнався, що спадкова справа після смерті його матері ОСОБА_5 не відкривалася, однак, 13 травня 2002 року його мати склала на його ім`я заповіт на все майно, яке належало їй на день смерті, який посвідчений та зберігається в Ізянській сільській раді Хустського району Закарпатської області.

Про заповіт за життя мати ОСОБА_1 не повідомляла, про його існування дізнався тільки 17 вересня 2021 року після звернення до сільської ради та нотаріуса.

Причиною пропуску строку на прийняття спадщини позивач зазначав те, що йому не було відомо про наявність заповіту, складеного на його ім`я. Вважав, що відповідачам у справі було відомо про заповіт їхньої матері ОСОБА_5 , однак через неприязні відносини відповідачі не повідомили йому про заповіт.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд визначити йому додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті його матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Хустська міська рада Закарпатської області, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

08 лютого 1977 року після укладення шлюбу змінила прізвище із « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ».

Після смерті батьків залишилося спадкове майно, яке складається із житлового будинку з надвірними побудовами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначала, що з 1981 року вона та ОСОБА_1 проживали окремо від батьків, жоден з дітей не звертався до нотаріуса в установлений законом строк із заявою про прийняття спадщини.

ОСОБА_2 зі своїми братами не спілкується, тому не знала, чи прийняли вони спадщину. Про наявність заповіту від 13 травня 2002 року, посвідченого Ізянською сільською радою Хустського району Закарпатської області, яким, нібито, їхня мати заповіла все своє майно ОСОБА_1 , їй стало відомо після відкриття провадження у цій справі за позовом ОСОБА_1 та ознайомлення з матеріалами справи.

На момент смерті матері ОСОБА_5 . ОСОБА_2 була повнолітньою непрацездатною дочкою, тому мала повне право на обов`язкову частку у спадщині, яка гарантована їй згідно з чинним законодавством. Оскільки на день відкриття спадщини ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їй виповнилося 59 років, вона відноситься до осіб, які відповідно до вимог частини першої статті 1241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мають право на обов`язкову частку у спадщині, розмір якої буде визначатися нотаріусом після відкриття спадкової справи, а у випадку не встановлення судом строку для подання заяви про прийняття спадщини таке право буде порушено.

Причиною пропуску строку на прийняття спадщини ОСОБА_2 зазначала те, що їй не було відомо про існування заповіту від 13 травня 2002 року, складеного на ім`я ОСОБА_1 .

Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просила суд визначити їй додатковий строк два місяці для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У лютому 2022 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Хустська міська рада Закарпатської області, про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Зустрічний позов ОСОБА_3 мотивовано тим, що позивач є сином ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після смерті батьків залишилося спадкове майно, яке складається із житлового будинку з надвірними побудовами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Зазначав, що з 1981 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 проживали окремо від батьків, жоден з дітей не звертався до нотаріуса в установлений законом строк із заявою про прийняття спадщини.

Вказував, що про існування заповіту, складеного 13 травня 2021 року та посвідченого Ізянською сільською радою Хустського району Закарпатської області, відповідно до якого їхня мати заповіла все майно ОСОБА_1 , дізнався після відкриття провадження у цій справі та ознайомлення з її матеріалами. Ані на момент складення заповіту, ані на день смерті їхньої матері ОСОБА_3 не було відомо про існування заповіту.

ОСОБА_3 зазначав, що зі змісту заповіту не можливо встановити, яке саме майно їхня мати заповіла ОСОБА_1 , тому існування спадкового майна, яке не охоплено заповітом та на частку якого він має право за законом, повинно бути визначено нотаріусом.

Причиною пропуску строку на прийняття спадщини ОСОБА_3 зазначав те, що йому не було відомо про заповіт, складений 13 травня 2002 року на ім`я його брата ОСОБА_1 .

Посилаючись викладене, ОСОБА_3 просив суд визначити йому додатковий строк два місяці для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Хустський районний суд Закарпатської області рішенням від 23 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку на прийняття спадщини відмовив.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини відмовив.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач за первісним позовом та позивачі за зустрічними позовами не довели поважність причин пропуску встановленого строку для прийняття спадщини, пов`язаних з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами на вчинення цих дій, що є підставою для відмови в задоволенні їх позовів.

На думку місцевого суду, твердження спадкоємців про те, що причиною поважності пропуску ними строку для звернення із заявою про прийняття спадщини є необізнаність про наявність заповіту, складеного на ім`я ОСОБА_1 , а також необізнаність про реєстрацію спадкового житлового будинку за їх матір`ю ОСОБА_5 , не є поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Отже, суд першої інстанції виснував, що усі спадкоємці першої черги після смерті ОСОБА_5 , а саме ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не бажали приймати спадщину після смерті своєї матері ОСОБА_5 , про що свідчать безпричинне незвернення кожного з них до нотаріуса у встановлений законом шестимісячний строк із заявою про прийняття спадщини за законом, як спадкоємців першої черги.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 подали апеляційні скарги оскаржили його в апеляційному порядку.

Закарпатський апеляційний суд постановою від 09 листопада 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 23 грудня 2022 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції, зазначивши, що наведені заявниками обставини не підтверджують поважних причин, які пов`язані з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для спадкоємців, що унеможливили звернення до нотаріуса у визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Судові рішення в частині вирішення зустрічних позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до Верховного Суду не оскаржуються, тому перегляду в касаційному порядку в цій частині не підлягають.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22), постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 697/2052/17-ц (провадження № 61-3014св19), від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц (провадження № 61-26164св18), від 15 липня 2020 року у справі № 759/3515/19 (провадження № 61-6701св20).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ОСОБА_1 , звернувшись до суду з цим позовом, зазначив відповідачами інших спадкоємців першої черги за законом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які не прийняли спадщину.

Водночас у справах за позовом про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, у випадку відсутності інших спадкоємців за законом та за заповітом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, відповідачем є територіальна громада в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Зазначає, що усупереч обов`язку щодо встановлення належності відповідачів, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, розглянув по суті позов ОСОБА_1 , який заявлений до неналежного відповідача, відмовивши у його задоволенні за недоведеністю.

На думку заявника, рішення судів у оскаржуваній частині підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суд за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним, не закриваючи провадження у справі.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційну скаргу ОСОБА_1 подав до Верховного Суду у грудні 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 08 січня 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував цивільну справу з Хустського районного суду Закарпатської області.

У січні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 , після смерті якої залишилося спадкове майно у вигляді житлового будинку з надвірними будівлями, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - діти померлої ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвами про їх народження та свідоцтвом про укладення шлюбу ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а тому мали право на спадкування, як діти померлої, у першу чергу.

Після смерті ОСОБА_5 ніхто зі спадкоємців у встановлений законом строк із заявами про прийняття спадщини не звертався, що підтверджується і самими учасниками справи в судовому засіданні.

За життя, 13 травня 2002 року, ОСОБА_5 залишила заповіт, згідно з яким на випадок своєї смерті заповідала жилий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , сину ОСОБА_1 , 1956 року народження, який посвідчений Виконавчим комітетом Ізянської сільської Ради депутатів трудящих Хустського району Закарпатської області, зареєстрований в Книзі для запису нотаріальних дій під № 50.

На момент смерті ОСОБА_5 в житловому будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , ніхто не був зареєстрований та не проживав, що підтверджується довідкою, виданою Ізянським старостинським округом Хустської міської ради від 16 вересня 2021 року № 02-22/877, а також підтверджується учасниками справи в судовому засіданні.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У статтях 1216, 1217 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною третьою статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не відмовився від неї.

Отже, закон розрізняє факти, які свідчать про прийняття спадщини особою, яка на час відкриття спадщини постійно проживала зі спадкодавцем, та особою, яка на час відкриття спадщини не проживала (постійно не проживала) зі спадкодавцем.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Подання заяви про прийняття спадщини є дією, яку повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину тоді, коли такий спадкоємець не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем. Відповідно, пропустити строк на прийняття спадщини може лише спадкоємець, який на час відкриття спадщини постійно не проживав зі спадкодавцем.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 20 січня 2021 року у справі № 752/11156/18-ц (провадження № 61-14082св20).

Водночас відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом зазначеної статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) спадкоємець пропустив строк для прийняття спадщини; 2) у спадкоємця були перешкоди для подання заяви для прийняття спадщини; 3) ці обставини визнані судом поважними.

Отже, лише якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку для прийняття спадщини, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Водночас необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, встановлення судом факту, що має юридичне значення для прийняття спадщини, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, проживання у спадковому майні після відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2023 року у справі № 521/20201/21.

Колегія суддів зазначає, що спадкоємець за законом першої черги здійснює право на спадкування в такому ж порядку, що й спадкоємець за заповітом, відповідно до статей 1268-1270 ЦК України, та на нього поширюються наслідки пропущення строку для прийняття спадщини, передбачені статтею 1272 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 зазначила, що «факт усвідомлення спадкоємцем першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом (у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування), який не знав про існування заповіту, наявності в нього права на спадкування та невчинення ним неодмінних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини не свідчить про виникнення в нього об`єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили йому своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у передбачений ЦК України строк у зв`язку з його необізнаністю про існування заповіту, складеного на його ім`я. Сам факт відмови нотаріуса, за цих обставин, у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину не порушує принцип свободи заповіту.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте таку необізнаність суд не повинен ототожнювати з його (спадкоємця) незнанням про його право на спадкування загалом, оскільки в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов`язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування.

Коли ж особа усвідомлює чи повинна усвідомлювати, що вона є учасником процесу спадкування, зокрема на підставі своєї спорідненості зі спадкодавцем як спадкоємець першої черги спадкування або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, і не вчиняє активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця) виходячи з обставин, які не пов`язані з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для своєчасного прийняття спадщини, то її необізнаність про наявність заповіту не може розглядатися як підстава для визначення їй додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини.».

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначав, що строк для подання заяви про прийняття ним спадщини пропущений з поважних та об`єктивних причин, оскільки він на час смерті матері разом з нею не проживав та не перебував на території України, а про існування заповіту, складеного на його ім`я, дізнався лише після закінчення строку для прийняття спадщини.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дав належну оцінку обставинам, на які посилався позивач на підтвердження поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини та дійшов правильного висновку про відсутність у нього об`єктивних, непереборних та істотних труднощів для своєчасного прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 .

З огляду на обставини справи, що переглядається, враховуючи факт усвідомлення позивачем ОСОБА_1 його права на спадкування за законом як спадкоємця першої черги спадкування поряд із незнанням про існування заповіту, складеного на його ім`я, за умови невжиття ним жодних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини протягом передбаченого ЦК України строку, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимим доказами існування в нього об`єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у відведений ЦК України строк.

Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник у касаційній скарзі послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20, постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 697/2052/17-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц, від 15 липня 2020 року у справі № 759/3515/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20, вирішуючи виключну правову проблему у питанні визначення належного відповідача у спорах про визнання незаконними та скасування реєстраційних дій, вчинених державним реєстратором щодо третьої особи, виснувала, що позивачем заявлено позовні вимоги у цій справі до державного реєстратора, який не вчинив дій щодо порушення його прав та інтересів у спірних матеріально-правових відносинах корпоративного управління щодо ОСББ «Самоврядна громада Жукова 53-А», перейменованого на ОСББ «Екос-53А». Велика Палата Верховного Суду вважала, що зміст і характер відносин між учасниками справи, а також установлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою - ОСББ «Екос-53А`з приводу стверджуваного позивачем порушення його права, як керівника зазначеної юридичної особи, незаконно, на його погляд, перейменованої з ОСББ «Самоврядна громада Жукова 53-А» відповідно до зазначеного рішення загальних зборів членів ОСББ. З огляду на те, що позивач пред`явив позов до неналежного відповідача, висновки судів попередніх інстанцій про відмову в позові є обґрунтованими.

Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 697/2052/17-ц (провадження № 61-3014св19) зазначив, що відповідачами у справах про спадкування (визнання права власності в порядку спадкування на будинки, щодо яких відсутні правовстановлюючі документи (право власності на які не оформлене у встановленому законодавством порядку)), за відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом або усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, мають бути територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц (провадження № 61-26164св18) Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду, якою залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання поважною причину пропущення строку для подання заяви про прийняття спадщини та визначення додаткового строку для подання такої заяви, направив справу на новий апеляційний розгляд із тих підстав, що шестимісячний строк подання позивачами заяви про прийняття спадщини після смерті матері сплив 04 лютого 2017 року, а позов до суду вони пред`явили 15 лютого 2017 року, тобто пропущений ними строк для подання заяви про прийняття спадщини є незначним. При цьому, вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

Верховний Суд у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 759/3515/19 (провадження № 61-6701св20) встановив, що предметом спору у цій справі є визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а тому відповідачами у справі мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Установивши, що після смерті ОСОБА_2 у встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернувся його син, який залучений до розгляду цієї справи третьою особою, Верховний Суд дійшов висновку про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, оскільки КМР у цьому випадку як орган місцевого самоврядування не є належним відповідачем у справі. Належним відповідачем у цій справі є ОСОБА_1, який своєчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. З огляду на те, що МВС України пред`явило позов до неналежного відповідача, висновки суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про задоволення позову, є помилковими. Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на основний довід апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що КМР не є належним відповідачем у спірних правовідносинах. Верховний Суд скасував рішення судів та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Посилаючись на зазначені висновки Верховного Суду, ОСОБА_1 у доводах касаційної скарги зазначає, що звернувся до суду з цим позовом до інших спадкоємців першої черги за законом - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які не прийняли спадщину, тобто до неналежних відповідачів.

Проте, усупереч обов`язку щодо встановлення належності відповідачів, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, розглянув по суті позов ОСОБА_1 , який заявлений до неналежного відповідача, відмовивши у його задоволенні за недоведеністю.

На думку заявника, рішення судів у оскаржуваній частині підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суд за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним, не закриваючи провадження у справі.

Колегія суддів вважає такі доводи заявника необґрунтованими з огляду на таке.

Касаційний суд вже звертав увагу, що позов спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, про визначення йому додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини порушує права іншого спадкоємця, який спадщину прийняв, а тому належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину. За відсутності таких спадкоємців відповідачем виступає територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 2516/1356/12-ц (провадження № 61-28938св18) постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2022 року в справі № 543/459/21 (провадження № 61-30св22)).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61?11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанова Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)).

У суді першої інстанції ОСОБА_1 клопотань про залучення відповідачем Ізянського старостинського округу Хустської міської ради Закарпатської області не заявляв. Крім того, Хустська міська рада Закарпатської області, яка залучена до участі у справі третьою особою, рішення судів першої та апеляційної інстанції у касаційному порядку не оскаржила.

Відповідно до положень статті 411 ЦПК України вирішення судами спору до неналежного відповідача не є обставиною, за якої судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61?13667сво21)).

При цьому, колегія суддів зазначає, що відмова у задоволенні позову у цій справі з наведених підстав не перешкоджає позивачу пред`явити позов до належного кола відповідачів на загальних підставах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Також Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).

Верховний Суд, на підставі статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду