ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 641/4984/24

За вироком Комінтернівського районного суду м. Харкова від 2 серпня 2024 року, залишеним без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, ОСОБА_7 було засуджено за ч. 1 ст. 190 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік, а на підставі ст. 75 цього Кодексу звільнено від відбування заходу примусу з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік і покладено на нього виконання обов`язків, передбачених ст. 76 КК.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат, речових доказів та заходів забезпечення в кримінальному провадженні.

ОСОБА_7 визнано винуватим у шахрайстві, вчиненому за обставин, викладених у вироку.

Як установив суд, 13 травня 2024 року приблизно о 8:00 біля будинку № 53-Г на вул. Зерновій у м. Харкові ОСОБА_7 , зловживаючи довірою під приводом скрутного матеріального становища попросив ОСОБА_8 тимчасово надати йому ноутбук «ToshibaSatellite C 50-B-14-D» із зарядним пристроєм за умови подальшого повернення речей, чого не зробив і 27 червня 2024 року заволодів належним потерпілому майном, завдавши матеріальної шкоди на суму 2650 грн.

Справу було розглянуто в порядку спрощеного провадження за правилами § 1 гл. 30 розд. IV Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор просить на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК, скасувати згадані судові рішення і згідно з п. 41 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу закрити кримінальне провадження. Суть доводів скаржника зводиться до того, що відповідно до Закону України від 18 липня 2024 року № 3886-ІХ «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та деяких інших законів України щодо посилення відповідальності за дрібне викрадення чужого майна та врегулювання деяких інших питань діяльності правоохоронних органів» (далі - Закон № 3886-ІХ) та ст. 5 КК вчинене засудженим діяння перестало бути кримінально караним. Попри це суд апеляційної інстанції невмотивовано залишив вирок без змін, що призвело до обмеження прав засудженого ОСОБА_7 .

Учасникам кримінального провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У суді касаційної інстанції (далі - Суд) прокурор підтримав вимоги сторони обвинувачення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК Суд здійснює перегляд у межах касаційної скарги, а вирішуючи питання про наявність підстав для скасування оспорюваних рішень ураховує також імперативні приписи ст. 22 цього Кодексу (загальна засада змагальності сторін), принципи юридичної визначеності й обов`язковості виконання остаточного рішення.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вирок стосовно ОСОБА_7 прокурор оскаржив в апеляційному порядку, заявивши вимогу, аналогічну викладеній в касаційній скарзі. Подану скаргу суд апеляційної інстанції залишив без задоволення, пославшись, серед іншого, на рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року № 6-рп/2000, відповідно до якого нормативно-правові акти інших галузей права не є законами, що пом`якшують або скасовують кримінальну відповідальність. За змістом оспорюваної ухвали в ній усупереч твердженням автора касаційної скарги докладно відображено мотиви відхилення аргументів сторони обвинувачення.

Слід зауважити, що думка об`єднаної палати Суду про нерелевантність висновків Конституційного Суду України в рішенні № 6-рп/2000 щодо ситуації, яка виникла у зв`язку з унесенням змін до ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення, не була відома апеляційному суду, адже її сформульовано в постанові від 7 жовтня 2024 року (справа № 278/1566/21), тобто після постановлення оскарженої ухвали. Водночас міркування вказаної палати ще не створює умов для перекреслення позиції суду конституційної юрисдикції, висловленої в межах його виключної компетенції.

Разом із тим за правилами ч. 2 ст. 74 КК усунення законом караності діяння, за яке було засуджено особу, є підставою для негайного звільнення цієї особи від призначеного судом покарання. Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 537 та п. 2 ч. 2 ст. 539 КПК вирішення окреслених питань належить до повноважень місцевого суду, у межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок.

Саме такий юридичний механізм було застосовано в цьому кримінальному провадженні.

Відповідно до розміщеної в Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвали від 20 листопада 2024 року (справа № 641/4984/24) Комінтернівський районний суд м. Харкова задовольнив подання начальника Слобідського районного відділу Державної установи «Центр пробації» в Харківській області й на підставі ч. 2 ст. 74 КК у порядку статей 537, 539 КПК звільнив ОСОБА_7 від покарання, призначеного за вироком цього суду від 2 серпня 2024 року, у зв`язку з усуненням караності діяння. Таким чином суд застосував Закон № 3886-IX. Зазначену ухвалу було постановлено за участі прокурора ОСОБА_9 , котрий оскаржував вирок в апеляційному порядку, і він не заперечував проти задоволення подання органу пробації. Наведене рішення суду є чинним із 28 листопада 2024 року та підлягає обов`язковому виконанню всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України (ст. 13 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).

У касаційній скарзі не викладено аргументів щодо неправильного застосування Закону № 3886-ІХ у згаданій ухвалі від 20 листопада 2024 року. Сторона захисту не вважала, що Комінтернівський районний суд м. Харкова, звільнивши засудженого від покарання, не забезпечив реалізації прав останнього чи обмежив їх, адже в апеляційному порядку не оскаржила прийнятого рішення, а також не зверталася з касаційною скаргою на вирок від 2 серпня 2024 року й ухвалу від 17 вересня 2024 року.

Крім того, ст. 22 КПК передбачено самостійне обстоювання сторонами кримінального провадження їхніх інтересів; функції державного обвинувачення та захисту не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Окреслені приписи кореспондуються зі ст. 2 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», на що Суд раніше звертав увагу (див., наприклад, ухвалу від 28 липня 2025 року в провадженні № 51-2874ск25).

З огляду на те, що в цій справі закон, який усуває караність діяння, уже було застосовано за процедурою розд. VIII КПК, наразі його повторне (подвійне) застосування до тих самих правовідносин суперечило би принципу юридичної визначеності та ст. 22 цього Кодексу, звідси, і неприйнятність доводів скаржника.

Оскільки порушене в касаційній скарзі питання про застосування Закону № 3886-IX буловирішено в порядку, передбаченому КПК, безумовних підстав для скасування оскаржених судових рішень не вбачається.

Отже, у задоволенні скарги прокурора належить відмовити.

Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК, колегія суддів