ПОСТАНОВА
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції), виправданої ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції), розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 27 лютого 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 4201308039000021, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки с. Мичкове Борисоглібського району Ярославської області російської федерації, жительки АДРЕСА_1 , раніше не судимої, у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 2 червня 2023 року ОСОБА_7 визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні щодо вчинення нею кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК, та виправдано її на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК у зв`язку з недоведеністю вчинення нею зазначених кримінальних правопорушень.
Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувалася у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364 КК, як зловживання службовим становищем, тобто умисне, в інтересах третіх осіб, використання службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, яке спричинило тяжкі наслідки, а також за ч. 1 ст. 366 КК, як складання та видача завідомо неправдивого офіційного документу, за обставин, детально викладених у вироку.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 27 лютого 2025 року залишено без задоволення апеляційну скаргу прокурора, а вирок суду-без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у цьому суді. Вказує, що апеляційний суд без співставлення та аналізу дослідження доказів, на які посилалася сторона обвинувачення, як на підтвердження винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих їй кримінальних правопорушень, дійшов до необґрунтованого висновку, що передана ОСОБА_8 земельна ділянка не відноситься до водного фонду. Стверджує, що судом апеляційної інстанції не отримали належної перевірки та об`єктивної оцінки доводи сторони обвинувачення про те, що ОСОБА_7 крім документів, які вона підписувала (висновку та експлікації), із березня 2007 року достовірно знала про розташування земельних ділянок біля ставка с. Н. Хортиця, оскільки була присутня при перенесенні в натурі меж земельної ділянки, наданої на умовах довгострокової оренди ОСОБА_9 для облаштування берегозахисної смуги шляхом залуження, залісення та берегоукріплення. Зазначає, що твердження судів про те, що спірна земельна ділянка, передана у власність ОСОБА_8 не відноситься до земель водного фонду, спростовуються показаннями свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , а також листом директора Департаменту екології та природних ресурсів Запорізької ОДА від 2 квітня 2015 року та листом Державної екологічної інспекції сільського господарства в Запорізькій області. Вказує, що твердження судів попередніх інстанцій про не доведення стороною обвинувачення відстані у 9 метрів від урізу ставка до земельної ділянки, спростовуються листом директора Запорізької регіональної філії ДП «Центр Державного земельного кадастру» від 31 березня 2015 року №07/87 та доданим до нього топографічним планом земельної ділянки.
Зазначає, що ухвала Апеляційного суду Запорізької області від 21 січня 2014 року, а також рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 23 жовтня 2013 року, на які міститься посилання у оскаржуваному рішенні, не є преюдиційними у кримінальному судочинстві та не спростовують наявності в діях ОСОБА_7 складів інкримінованих їй кримінальних правопорушень.
В запереченнях на касаційну скаргу виправдана та її захисник просять залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій-без зміни.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор підтримала касаційну скаргу та просила її задовольнити. Захисник та виправдана заперечували проти її задоволення.
Мотиви Суду
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як установлено частинами 1, 2 ст. 438 КПК, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження або неповноту судового розгляду, чинним законом не передбачено.
Як убачається зі змісту касаційної скарги прокурора, суть наведених у ній доводів, серед іншого, зводиться до неналежної оцінки доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, що згідно зі статтями 433, 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Доводи, наведені у касаційній скарзі прокурора, про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, допущені судом апеляційної інстанцій, які призвели до незаконного виправдання ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК, є необґрунтованими з огляду на таке.
Як передбачено ст. 370 КПК, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, визначених цим Кодексом, а обґрунтованим рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
За ч. 1 ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 зазначеного Кодексу, за винятком випадків, передбачених ч. 2 цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та у визначених цим же Кодексом випадках на потерпілого.
Частиною 3 ст. 62 Конституції України встановлено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви стосовно доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь.
Відповідно до ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.
Згідно з ч. 1 ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, має оцінити кожний доказ із точки зору його належності, допустимості, достовірності, а сукупність забраних доказів із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.
Матеріали справи свідчать, що місцевий суд повно й усебічно розглянув обставини кримінального провадження, проаналізував докази, які перевірив і належним чином оцінив із точки зору допустимості, належності, достовірності та достатності, і дійшов правильного висновку про недоведеність вчинення ОСОБА_7 кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366ККта обґрунтовано виправдав останню.
Разом із цим, суд зазначив у вироку, на яких саме підставах він дійшов висновку про необхідність виправдання ОСОБА_7 , з яким погоджується й колегія суддів.
Так, органом досудового розслідування ОСОБА_12 обвинувачувалася у зловживанні службовим становищем, тобто умисному, в інтересах третіх осіб, використанні службовою особою службового становища всупереч інтересам служби, яке спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364 КК), та у складанні та видачі завідомо неправдивого офіційного документу (ч. 1 ст. 366 КК).
Вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 2 червня 2023 року ОСОБА_7 визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні щодо вчинення нею кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК, та виправдано її на підставі п. 2 ч. 1 ст.373 КПК у зв`язку з недоведеністю вчинення нею зазначених кримінальних правопорушень.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що місцевий суд згідно зі ст. 94 КПК повно та всебічно дослідив усі докази, надані стороною обвинувачення, дав їм оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупності - з точки зору достатності та взаємозв`язку. Свій висновок щодо відсутності належних доказів, які би вказували на винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень, суд зробив на підставі показань самої ОСОБА_7 , свідків та аналізу доказів сторони обвинувачення.
Зокрема суд першої інстанції зазначив, що доказів наявності у ОСОБА_7 умислу, спрямованого на вчинення злочину, всупереч інтересам служби, під час досудового розслідування та в ході судового розгляду стороною обвинувачення не надано, як і не надано жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 діяла в інтересах ОСОБА_8 .
При цьому місцевий суд зауважив, що обвинуваченням не доведено, що ОСОБА_7 , погодивши своїм підписом на кадастровому плані земельної ділянки експлікацію земельних угідь і ситуаційну схему, достовірність яких не спростовується, та надавши замовнику висновок щодо наявності обмежень на використання земельної ділянки, протиправно визнала законність складання розробником технічної документації замість проекту відведення.
Також суд першої інстанції наголосив, що земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_8 не відносилась до земельних ділянок водного фонду, а відносилась до земель Розумівської сільської ради, тому і обов`язкового погодження з органом водного господарства в даному випадку не потребувалося, а позитивний висновок ОСОБА_7 щодо технічної документації із землеустрою не потягнув за собою передачу земельної ділянки Розуміською сільською радою, оскільки своїм рішенням сільська рада затвердила саме технічну документацію, а не проект відведення земельної ділянки, а також підтвердила, що вказана земельна ділянка вже перебувала в користуванні ОСОБА_8 і межі її були визначені в натурі на місцевості.
За доводами місцевого суду, матеріали кримінального провадження не містять належних доказів щодо розташування спірної земельної ділянки відносно водного об`єкта у 2007 році, доводи сторони обвинувачення щодо цього є суперечливими і ґрунтуються на припущеннях.
Місцевий суд зазначив, що висновок експертів КНДІСЕ №5032/21-41 від 8 лютого 2023 року підтверджує, що ОСОБА_7 не могла достовірно знати із наданого кадастрового плану земельної ділянки про те, що запроектована земельна ділянка знаходиться у безпосередній близькості до водного об`єкта і в межах нормативної 25-метрової прибережно-захисної смуги. Докази, які б беззаперечно доводили знаходження земельної ділянки ОСОБА_8 в межах нормативної прибережно-захисної смуги станом на червень 2007 року, відсутні. Те, що прибережні захисні смуги ставка в натурі не встановлені та не закріплені водоохоронними знаками, а відомості про наявність прибережних захисних смуг, встановлених у передбаченому законом порядку не були внесені до Державного земельного кадастру, вбачається з відповіді начальника Запорізького регіонального управління водних ресурсів №0712 від 16 жовтня 2013 року, з листа №2226 від 22 листопада 2013 року Державного підприємства «Запорізький науково-дослідний проектний інститут землеустрою», і узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 і поясненнями обвинуваченої.
Також суд першої інстанції зауважив, що зазначена в обвинувальному акті відстань 9 метрів від урізу ставка, на якій знаходилася запроектована земельна ділянка станом на 21 червня 2007 року, будь-якими належними доказами не підтверджена. Всі виміри мали місце у вересні 2013 року, і протокол не містить фактичних даних щодо розташування спірної земельної ділянки відносно водного об`єкту у 2007 році, а тому даний протокол огляду жодним чином не підтверджує доводи обвинувачення і не є доказом винних дій ОСОБА_7 .
Суд критично оцінив визначений в обвинувальному акті розмір завданої матеріальної шкоди з огляду на те, що згідно з обвинувальним актом, не вся запроектована земельна ділянка, що передана ОСОБА_8 , знаходиться в межах нормативної 25-метрової прибережно-захисної смуги, а лише її частина площею 0,04 га.
При цьому місцевий суд зазначив, що обвинувальний акт не містить жодного обґрунтування, чому негативними наслідками інкримінованого ОСОБА_7 злочину є незаконне вибуття з державної власності переданої у власність ОСОБА_8 земельної ділянки площею 0,1293 га, а не її частини площею 0,04 га, тоді як законодавчих перешкод для передачі у власність іншої її частини площею 0,0893 га обвинувачення не доводить, та відповідно, чому розмір спричиненої шкоди визначений виходячи з вартості всієї земельної ділянки площею 0,1293 га, а не її частини площею 0,04 га, яка згідно доводів обвинувачення була передана у власність з порушенням вимог земельного і водного законодавства.
Відтак, на переконання суду першої інстанції, оскільки в судовому засіданні не доведено умисного вчинення ОСОБА_7 неправомірних дій, тобто зловживання службовим становищем в інтересах ОСОБА_8 , що спричинило тяжкі наслідки державі, передбачені диспозицією ч. 2 ст. 364 КК, є свідченням відсутності в її діях складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК, і виключає можливість притягнення її до кримінальної відповідальності.
З приводу доводів сторони обвинувачення про те, що ОСОБА_7 , являючись службовою особою, склала та підписала висновок №01-12/920 від 21 червня 2007 року, який є офіційним документом, до якого внесла завідомо неправдиві відомості про можливість видачі державного акта на підставі розробленої технічної документації та відсутність обмежень у використанні земельної ділянки, що не відповідає дійсності, то місцевий суд зазначив, що дійсно вищезазначений висновок був складений ОСОБА_7 і виданий ОСОБА_8 як офіційний документ.
Разом з тим, на переконання суду першої інстанції, погодження ОСОБА_7 підписом експлікації земельних угідь та ситуаційної схеми по своїй суті не є службовим підробленням, оскільки в цих документах графічно відображено лише розташування земельної ділянки.
Також місцевий суд зауважив, що у вищезазначеному висновку не міститься неправдивої інформації, а зазначено, що обмежень на використання земельної ділянки не існує. Земельні сервітути не встановлені. Застережено, що земельна ділянка повинна використовуватися за цільовим призначенням, з додержанням вимог законодавства про охорону довкілля, з дотриманням правил добросусідства.
Посилання сторони обвинувачення на технічну документацію, пов`язану із наданням в оренду гр. ОСОБА_9 земельної ділянки, яка знаходиться у безпосередній близькості до земельної ділянки ОСОБА_8 , що свідчить про те, що ОСОБА_7 виїжджала на вищевказану ділянку ОСОБА_9 , обізнана із її межами та орієнтується в схематичному її розташуванні, то суд першої інстанції визнав це припущеннями, які не стосуються правильності дій ОСОБА_7 , зміст яких визначається законодавством, оскільки надана суду технічна документація не містить такого кадастрового плану, підписаного ОСОБА_7 , план цієї земельної ділянки складений станом на 2005 рік, а не на 2007 рік.
Відтак, з врахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що доказів вчинення ОСОБА_7 кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364, ч.1 ст. 366 КК, стороною обвинувачення суду не надано, а надані докази саме стороною обвинувачення не підтверджують вчинення ОСОБА_7 вказаних кримінальних правопорушень.
Доводи прокурора, аналогічні за змістом доводам, викладеним у касаційній скарзі, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який належним чином розглянув їх і визнав неспроможними, а тому відмовив у задоволенні заявлених вимог, навівши обґрунтування прийнятого рішення.
Апеляційний суд у своєму рішенні спростував твердження сторони обвинувачення щодо безпідставності виправдання ОСОБА_7 та відповідно до вимог ст. 419 КПК належним чином мотивував своє рішення. Ухвала повною мірою відповідає вимогам ст. 370 КПК.
При цьому підстав для повторного дослідження при апеляційному розгляді обставин кримінального провадження та доказів сторони обвинувачення, як про це просить прокурор, колегія суддів не знайшла, мотивуючи це тим, що всі обставини провадження та докази судом дослідженні повно і всебічно, з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства.
Суд апеляційної інстанції наголосив, що посада, яку обіймала ОСОБА_7 дійсно пов`язана з виконанням організаційно-розпорядчих обов`язків, отже остання відповідала критеріям службової особи, визначеним у примітці до ст. 364 КК, разом з тим колегія суддів погодилася з висновком місцевого суду про те, що доказів наявності у ОСОБА_7 умислу, спрямованого на вчинення злочину, всупереч інтересам служби, як під час досудового розслідування так і в ході судового розгляду стороною обвинувачення не надано.
Апеляційний суд зазначив, що свідки ОСОБА_15 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_16 , ОСОБА_8 лише повідомили про обставини процедури передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_8 , проте жоден з них не надав показань на підтвердження висунутого ОСОБА_7 обвинувачення за ч. 2 ст. 364 КК, а показаннями ОСОБА_16 взагалі фактично спростовується висунуте ОСОБА_7 обвинувачення, оскільки даний свідок прямо зазначила, що складання обвинуваченою вищевказаного позитивного висновку щодо технічної документації із землеустрою, само по собі не було підставою для передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_8 .
Колегія суддів зауважила, що згідно матеріалів провадження, обвинувачена ОСОБА_7 одноособово рішення з зазначеного вище приводу не приймала, будь-якого факту звернення ОСОБА_7 із проханням або вказівками стосовно позитивного вирішення цього питання до уповноважених на те осіб, стороною обвинувачення не встановлено. Обставин, які б об`єктивно свідчили про зацікавленість останньої у вирішенні вищезазначеного земельного питання, з матеріалів провадження не вбачається.
З приводу висунутого ОСОБА_7 обвинувачення щодо службового підроблення (ч. 1 ст. 366 КК) апеляційний суд зазначив, що досліджені судом докази не доводять поза розумним сумнівом того, що дії ОСОБА_7 в частині погодження експлікації земельних угідь та ситуаційної схеми на кадастровому плані носили умисний протиправний характер, а стороною обвинувачення не було доведено того, що складений ОСОБА_7 висновок містить недостовірні відомості.
Апеляційний суд погодився з тим, що висновок ОСОБА_7 про наявність обмежень на використання земельної ділянки, безоплатно переданої у власність, погодження (підписання) експлікація земельних угідь та ситуаційної схеми на кадастровому плані технічної документації, підписані останньою як в.о. начальника районного відділу земельних ресурсів, є тією необхідною і обов`язковою складовою технічної документації із землеустрою, що забезпечило можливість Розумівській сільській раді Запорізького району Запорізької області затвердити технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку площею 0,1293 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_8 , передати йому у власність цю земельну ділянку, замовити виготовлення Державного акту на право власності на землю в ліцензованій землевпорядній організації та провести його державну реєстрацію згідно з чинним законодавством.
Проте, на переконання колегії суддів, такий висновок є обов`язковою умовою для розгляду на сесії депутатів сільської ради питання щодо надання земельної ділянки у власність громадянам. Тобто цей висновок дає підстави лише для розгляду такого питання, але не є безумовною підставою для прийняття депутатами сільської ради виключно позитивного рішення з зазначеного приводу, а тому, позитивний висновок, складений обвинуваченою ОСОБА_7 , не міг бути сам по собі безумовною підставою для прийняття сесією сільської ради рішення про надання права власності ОСОБА_8 на вищезазначену земельну ділянку.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що надана суду технічна документація не містить такого кадастрового плану, підписаного ОСОБА_7 , план цієї земельної ділянки складений станом на 2005 рік, а не на 2007 рік, а тому посилання сторони обвинувачення на технічну документацію, пов`язану із наданням в оренду гр. ОСОБА_9 земельної ділянки, яка знаходиться у безпосередній близькості до земельної ділянки ОСОБА_8 , де міститься підписаний ОСОБА_7 кадастровий план з відображенням відстані земельної ділянки від урізу водного об`єкту (ставку), на думку колегії суддів, не є переконливими.
При цьому колегія суддів зазначила, що твердження сторони обвинувачення про те, що ОСОБА_7 виїжджала на земельну ділянку ОСОБА_9 дійсно підтверджуються матеріалами провадження, проте, на думку суду апеляційної інстанції ,та обставина, що вона на момент складання вищезазначеного висновку пам`ятала про обставини цього виїзду, подробиці, встановлені на місці, а також те, що ця земельна ділянка знаходиться у безпосередній близькості до земельної ділянки ОСОБА_8 , є лише припущенням.
Апеляційний суд наголосив, що суд першої інстанції обґрунтовано послався на ухвали Апеляційного суду Запорізької області від 21 січня 2014 року, а також рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 23 жовтня 2013 року, оскільки, на переконання колегії суддів, висновки суду у вказаній цивільній справі мають значення для цього кримінального провадження, так як судом не встановлено порушень законодавства під час надання вищевказаної земельної ділянки у власність ОСОБА_8 . Суд як першої так і апеляційної інстанції констатував, що посилання прокурора на те, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду та знаходиться в межах 100-метрової прибережної смуги водного об`єкту і тому не може передаватися у приватну власність громадян, не підтверджені належними доказами.
На переконання суду апеляційної інстанції, місцевий суд на виконання вимог закону та вказівок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладених в ухвалі від 4 лютого 2016 року, проаналізувавши всебічно, повно і об`єктивно всі фактичні обставини, а також представлені на їх підтвердження докази сторін, оцінивши їх з точки зору допустимості, достовірності і взаємозв`язку, дійшов обґрунтованого висновку, що стороною обвинувачення не доведено вчинення ОСОБА_7 вищевказаних кримінальних правопорушень.
Колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
Інші доводи, викладені в касаційній скарзі прокурора, та мотиви незгоди з оскаржуваним рішенням не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення було постановлено з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів його законність.
Під час перегляду кримінального провадження, суд касаційної інстанції не встановив обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про невинуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 366 КК.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, ухвалу апеляційного суду слід залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд