ПОСТАНОВА Касаційний господарський суд ВС у справі № 904/4124/24

1.1. У вересні 2024 року Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Державного підприємства "Дніпродіпрошахт" (далі - ДП "Дніпродіпрошахт"), ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ), Товариства з обмеженою відповідальністю "Днепр-Бизнес-Люкс" (далі - ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс"), ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ) про (1) визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008, укладеного між ДВАТ "Дніпродіпрошахт" і ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О. А., зареєстрованого в реєстрі за № 2659; (2) витребування на користь ФДМУ з незаконного володіння ОСОБА_1 частини нерухомого майна, а саме нежитлових приміщень цокольного поверху адміністративної будівлі (літ. "А-4", "А2-1", "а3-1", "а4-1"), позиції за №№ 1-14, 15, 16-20, 22-26, 28-60, І, II, XIV загальною площею 1145,6 м2, ґанок а2, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; (3) скасування запису про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на вказані нежитлові приміщення, номер запису про право власності 33368752, дата державної реєстрації 24.09.2019, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1338066612101; (4) визнання недійсним договору іпотеки від 09.08.2021, серія та номер 2007, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою-Соловей Т. В., укладеного між ОСОБА_1 (іпотекодавець) і ОСОБА_2 (іпотекодержатель) (далі - договір іпотеки від 09.08.2021), рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяження від 09.08.2021 № 59738530, номер запису про іпотеку в реєстрі 43397884; (5) скасування запису про державну реєстрацію обтяження у виді заборони відчуження згідно з договором іпотеки від 09.08.2021, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяження від 09.08.2021 № 59738530, номер запису про іпотеку в реєстрі 43397884.

Позов обґрунтовано обставинами незаконного поза волею власника вибуття спірного майна із державної власності.

1.2. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили застосувати позовну давність до заявлених вимог.

2.1. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 позовні вимоги задоволено частково. Витребувано на користь держави в особі ФДМУ у ОСОБА_1 з незаконного володіння спірні нежитлові приміщення; скасовано запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на вказані нежитлові приміщення; визнано недійсним договір іпотеки від 09.08.2021 та скасовано запис про державну реєстрацію обтяження у виді заборони відчуження згідно з цим договором іпотеки. В іншій частині позову (про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008) відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що договір купівлі-продажу від 10.10.2008 є нікчемним з огляду на положення статті 228 Цивільного кодексу України, адже спрямований на використання всупереч закону майна державної власності, тобто є таким, що порушує публічний порядок. Між тим, нікчемність правочину не потребує визнання його недійсним, тому наслідком недійсності нікчемного правочину є повернення майна його власнику. Тому держава в особі ФДМУ має право на витребування спірного майна з незаконного володіння, що є ефективним способом захисту, враховуючи зміст та характер спірних правовідносин. Суд дійшов висновку про те, що спірне майно входило до майнового комплексу ДВАТ "Дніпродіпрошахт", є об`єктом права державної власності, який у подальшому був відчужений у приватну власність ТОВ "Днепр Бізнес Люкс" без згоди власника. ОСОБА_1 є останнім набувачем майна, який його отримав за безвідплатним договором - договором дарування від 24.09.2019, тому позов в частині витребування спірного майна із чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірні нежитлові приміщення підлягає задоволенню. Також суд зазначив про обґрунтованість позову в частині визнання недійсним іпотечного договору та скасування запису про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, оскільки згоди на передачу спірного майна в іпотеку ФДМУ для забезпечення зобов`язань не надавав, договір іпотеки суперечить приписам частини 1 статті 5 Закону України "Про іпотеку".

Щодо застосування позовної давності до заявлених вимог, то суд установив, що ФДМУ при зверненні до суду з позовом позовну давність не пропущено.

2.2. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.02.2025 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 у цій справі скасовано. Прийнято у справі нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у позові в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008 у судовому порядку, погодившись із висновками суду першої інстанції у вказаній частині. Водночас суд апеляційної інстанції установив, що матеріалами справи не підтверджено, що останній набувач - ОСОБА_1 знав чи міг знати про наявність перешкод у вчиненні правочину - договору дарування від 24.09.2019, на підставі якого він набув у власність спірне майно, а також про наявність перешкод у вчиненні першого правочину у ланцюгу угод - договору купівлі-продажу від 10.10.2008, укладеному між ДВАТ "Дніпродіпрошахт" і ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс". Разом із тим, апеляційний господарський суд дійшов висновку про недоведення позивачем недобросовісності дій першого набувача у ланцюгу угод - ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", оскільки станом на момент укладання першого правочину купівлі-продажу від 10.10.2008 спірне нерухоме майно було зареєстроване за продавцем - ДВАТ "Дніпродіпрошахт"; правочин не суперечив статуту продавця; на вчинення правочину отримано дозвіл органу управління продавця - Міністерства вугільної промисловості України. За висновками суду, спірне майно вибуло із володіння власника - держави в особі Міністерства вугільної промисловості України і особи, якій він передав це майно у володіння - ДВАТ "Дніпродіпрошахт" за волею вказаних осіб.

Крім того, як зазначив суд апеляційної інстанції, місцевий господарський суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин частину 3 статті 388 Цивільного кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292 щодо виключень у витребуванні державою на свою користь майна від добросовісного набувача, а саме через граничний строк для витребування майна, який становить десять років. Суд установив, що станом на день звернення позивача до суду з позовом про витребування спірного нерухомого майна, з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів майна на ОСОБА_2 та на ОСОБА_1 не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, який становить десять років, що передбачено частиною 3 статті 388 Цивільною кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292.

Також, за висновками суду апеляційної інстанції, місцевий господарський суд не встановив та не дослідив наявності чи відсутності будь-якої підстави для застосування винятків, передбачених частиною 3 статті 388 Цивільного кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292, стосовно категорії об`єктів, на які не поширюється дія положень цієї частини. При цьому суд апеляційної інстанції установив, що спірне майно не належало до об`єктів, які підпадають під виключення, передбачені у вказаній нормі. Отже, як висновував суд апеляційної інстанції, заявлені позовні вимоги про витребування на користь ФДМУ спірного нерухомого майна не підлягали задоволенню.

Поза тим, апеляційний господарськи суд звернув увагу на те, що суд першої інстанції застосував спосіб захисту у виді витребування майна, проте не вирішив питання про компенсацію вартості майна добросовісному набувачеві, як того вимагає частина 5 статті 390 Цивільного кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292.

За наведеного суд зазначив, що оскільки позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору іпотеки, скасування запису про державну реєстрацію є похідними від вимоги про витребування спірного нерухомого майна, то у їх задоволенні також слід відмовити. Враховуючи, що позовні вимоги є необґрунтованими, підстав для застосування до заявлених вимог позовної давності немає.

3.1. ФДМУ, не погоджуючись із постановою Центрального апеляційного господарського суду від 18.12.2025 у цій справі, звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить її скасувати, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 залишити в силі.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначає пункти 1, 3 частини 2 статті 287 господарського процесуального кодексу України та посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зокрема ФДМУ зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статті 388, 390 Цивільного кодексу України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22.05.2024 у справі № 924/408/21(924/287/23), від 20.03.2019 у справі № 927/735/19 від 14.02.2018 у справі № 920/1077/16, від 28.03.2018 у справі № 925/792/17, від 30.09.2018 у справі № 915/825/16 від 14.02.2018 у справі № 920/1077/16, від 28.03.2018 у справі № 925/792/17, від 08.05.2018 у справі № 925/875/17, від 22.05.2018 у справі № 915/1021/16, від 30.05.2018 у справі № 915/825/16, від 05.07.2018 у справі № 915/826/16, від 11.10.2018 у справі № 906/916/16, від 06.11.2018 у справі № 925/473/17, від 20.03.2019 у справі № 927/735/16, від 13.11.2019 у справі № 916/665/18, від 10.09.2020 у справах № 923/197/18, № 923/576/18, від 01.10.2020 у справах № 924/647/18, № 912/1672/18, від 18.03.2021 у справі № 924/592/20; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах - положень підпункту "а" частини 3 статті 388 Цивільного кодексу України з урахуванням відсутності законодавчого визначення поняття "критична інфраструктура" та критеріїв віднесення об`єктів до критичної інфраструктури у період із 24.08.1991 до 15.12.2021 (день набрання чинності Законом України "Про критичну інфраструктуру"), що унеможливлює здатність держави повернути майно, яке незаконно було відчужене у підприємств, що відповідають критеріям критичної інфраструктури, але у зв`язку з прогалиною у законодавстві, яка існувала тривалий час, не можуть бути віднесені до таких.

Загалом скаржник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спірне майно вибуло з волі держави; зазначає, що погодження ФДМУ чи його регіональне відділення на відчуження спірного майна не надавали; останній набувач спірного майна - ОСОБА_1 мав проявити розумну спостережливість та обачність у набутті у власність такого майна та міг і повинен був знати про те, що нерухоме майно, яке було передано йому за договором дарування, вибуло з державної власності всупереч волі держави.

3.2. Від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він заперечує проти доводів касаційної скарги, просить відмовити у її задоволенні, а оскаржену постанову у справі залишити без змін як законну та обґрунтовану.

3.3. ДП "Дніпродіпрошахт" у відзиві на касаційну підтримує касаційну скаргу ФДМУ та вважає, що вона підлягає задоволенню в повному обсязі.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

4.2. Як установив суд апеляційної інстанції та свідчать матеріали справи, згідно з пунктами 1, 4 Положення про Міністерство вугільної промисловості України, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 02.11.06 № 1527, Міністерство вугільної промисловості України (Мінвуглепром) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінвуглепром відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює відповідно до законодавства управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

ДВАТ "Дніпродіпрошахт" було засновано відповідно до наказу Міністерства вугільної промисловості України від 30.09.1996 № 499 шляхом перетворення Державного проєктного інституту "Дніпродіпрошахт" у ДВАТ відповідно до Указу Президента України 15.06.1993 № 210/93 "Про корпоратизацію підприємства".

Згідно з додатком № 2 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 01.10.2005 № 417-р повноваження з управління корпоративними правами держави у ДВАТ "Дніпродіпрошахт" передано Міністерству вугільної промисловості України. Засновником та власником 100 % пакету акцій ДВАТ "Дніпродіпрошахт" є держава в особі Мінвуглепрому.

В свою чергу, ДП "Дніпродіпрошахт" засноване на державній власності шляхом реорганізації - перетворення ДВАТ "Дніпродіпрошахт" згідно з наказом Міністерства вугільної промисловості України від 15.11.2010 № 456 "Про припинення діяльності ДВАТ "Дніпродіпрошахт" та належить до сфери управління Міністерства енергетики України, перейменованого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02.05.2020 № 425 "Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" (пункт 1.1 статуту ДП "Дніпродіпрошахт").

07.04.2008 ДВАТ "Дніпродіпрошахт" на підставі акта прийому-передачі нерухомого майна, яке увійшло до статутного фонду під час корпоратизації, прийняло від Міністерства вугільної промисловості України державне майно, а саме об`єкти нерухомого майна згідно з переліком: адміністративна будівля з прибудовами (літ. "А-4", "А1-5", "А11-1", "А3-1", "а3-1", "а4-1", "а2", "а3", "а4", "а5", "а6", "а7", "а8"), допоміжні споруди - сарай (літ. "В"), гараж (літ. "Г"), навіс (літ. "Д"), сарай (літ. "Е"); адміністративна будівля з прибудовами (двоповерховою та триповерховою) літ. "Б-3", "Б1-3", "Б2-3", "Б3-2", "Б4-1", "Б5-3", "Б6-1", "Б7-1", "Б8-2", "б1", "б11", розташовані за адресою: м. Дніпро, вул. Миронова (Європейська),15.

Згідно з листом "Щодо відчуження основних засобів" від 27.07.2007 № 02/02-022/439 Міністерство вугільної промисловості надало згоду на відчуження шляхом продажу майна ДВАТ "Дніпродіпрошахт" в порядку, передбаченому чинним законодавством.

У листах від 12.09.2007 № Д-91, від 22.05.2008 № д-43 ДВАТ "Дніпродіпрошахт" звернувся до ФДМУ з проханням надати додаткову згоду щодо відчуження цокольного поверху загальною площею 1150 м2 (2832,9 м2) будівлі, що розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Миронова, 15, шляхом продажу на конкурсних засадах (аукціон) за оціночною вартістю.

ФДМУ, розглянувши зазначені листи, поінформував ДВАТ "Дніпродіпрошахт", що Порядок про відчуження об`єктів державної власності № 803 від 06.06.2007 не поширюється на відчуження майна, переданого у власність господарських товариств (листи від 01.10.2007 № 10-24-15842, від 13.06.2008 № 10-24-8438).

В газеті "Донеччина" від 09.09.2008 № 57 (15385) опубліковане оголошення про проведення аукціону з відчуження спірного майна.

10.10.2008 на Донецькій товарній біржі "Південний Схід" проведено аукціон з продажу майна, що знаходиться на балансі ДВАТ "Дніпродіпрошахт". Переможцем лоту став ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" (протокол № 1 аукціону № 10).

10.10.2008 між ДВАТ "Дніпродіпрошахт" в особі директора-голови правління Скляренка О. А., який діяв на підставі статуту, наказу Міністерства вугільної промисловості України від 12.05.2008 № 88-к/к, листів Міністерства вугільної промисловості України від 27.07.2007 № 01/02-02/439, від 01.08.2008 № 951/02/02-02, згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 08.10.2008 (продавець) та ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" (покупець), укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець передає у власність, а покупець приймає у власність в адміністративній будівлі літ. "А-4", "А2-1", "а3-1", "а4-1" в цокольному поверсі нежитлові приміщення - позиції за №№ 1-14, 15, 16-20, 22, 28-60, I, II, XIV загальною площею 1145,6 м2, ґанок літ."а2", розташовані за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15.

Продаж майна вчинено за суму 3 149 671,80 грн (пункт 2.1 договору).

Договір купівлі-продажу від 10.10.2008 посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Савчук О. А., за реєстровим номером 2659.

На виконання пункту 1.3 договору купівлі-продажу від 10.10.2008 складено акт прийому-передачі від 17.11.2008, згідно з яким ДВАТ "Дніпродіпрошахт" передало, а ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" прийняло вказані нежитлові приміщення цокольного поверху адміністративної будівлі за адресою: м. Дніпро, вул. Європейська, 15.

Обставини повної оплати ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" продавцю вартості придбаного нерухомого майна визнані сторонами та не підлягають доведенню.

У подальшому, як було установлено судом апеляційної інстанції, право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29.09.2009 ВМО № 292373, № 292374, реєстраційний № 3156, посвідченого приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Малихіною М. М., запис в реєстрі здійснений 10.12.2009 і присвоєно реєстраційний номер майна 25805967.

Також суд установив, що право власності на спірне майно зареєстроване за ОСОБА_1 згідно з договором дарування від 24.09.2019, серія та номер: 2344, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою Т. В., номер запису про право власності: 33368752, дата державної реєстрації 24.09.2019, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1338066612101.

09.09.2021 між ОСОБА_1 (іпотекодавець) та ОСОБА_2 (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косарєвою-Соловей Т. В. за реєстровим номером 2007.

Договір іпотеки укладено на виконання договору позики від 09.08.2021, укладеного між ОСОБА_1 (позичальник) і ОСОБА_2 (позикодавець), строк виконання зобов`язань з поверненню коштів 08.08.2026.

На спірне майно накладено обтяження (рішення про державну реєстрації прав та їх обтяження: 59738530 від 09.07.2021, номер запису про іпотеку в реєстрі 43397884).

Наразі, зареєстрованим власником спірних нежитлових приміщень є ОСОБА_1 .

Згідно з актом приймання-передачі від 01.11.2022 на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.07.2022 № 683-р "Деякі питання управління об`єктами державної власності", затвердженого головою ФДМУ, зі сфери управління Міністерства енергетики України до сфери управління ФДМУ передано єдиний майновий комплекс ДП "Дніпродіпрошахт".

4.3. Посилаючись на обставини вибуття спірних нежитлових приміщень з володіння держави (власника) в особі уповноваженого органу управління поза її волею, ФДМУ звернувся з позовом до ДП "Дніпродіпрошахт", ОСОБА_1 , ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс", ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008, витребування на користь ФДМУ з незаконного володіння ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, скасування запису про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на таке майно, визнання недійсним договору іпотеки від 09.08.2021 та скасування запису про державну реєстрацію обтяження у виді заборони відчуження.

4.4. Рішенням місцевого господарського суду позовні вимоги задоволено частково. Витребувано на користь держави в особі ФДМУ у ОСОБА_1 з незаконного володіння спірні нежитлові приміщення; скасовано запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на вказані нежитлові приміщення; визнано недійсним договір іпотеки від 09.08.2021 та скасовано запис про державну реєстрацію обтяження у виді заборони відчуження згідно з цим договором іпотеки. В іншій частині позову (про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008) відмовлено.

4.5. Переглядаючи справу в апеляційному порядку відповідно до вимог статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції скасував рішення місцевого господарського суду, відмовивши у позові повністю. При цьому, як свідчить зміст постанови у справі, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого господарського суду про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.10.2008.

4.6. Скаржник у касаційній скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення господарського суду першої інстанції залишити в силі, тому Верховний Суд переглядає оскаржену постанову в межах доводів і підстав касаційного оскарження.

4.7. Розглянувши касаційну скаргу, суд касаційної інстанції виходить із такого.

4.8. Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною 1 статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України.

09.04.2025 набув чинності Закон України від 12.03.2025 № 4292-ІХ "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача", яким внесені зміни, серед іншого, до статей 388, 390, 391 Цивільного кодексу України.

Зокрема, Законом від 12.03.2025 № 4292-ІХ статтю 388 Цивільного кодексу України викладено у наступній редакції:

"Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

4. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках".

Статтю 390 Цивільного кодексу України доповнено частиною 5 такого змісту: "5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви".

Відповідно до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону від 12.03.2025 № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Колегія суддів зауважує, що Закон від 12.03.2025 № 4292-ІХ набув чинності 09.04.2025, тобто до ухвалення рішення судом першої інстанції (26.05.2025). Отже, положення цього закону щодо умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка якого (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) здійснена у порядку, визначеному законом, чинному на дату подання позовної заяви, а також положення щодо порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права, у даному випадку мають ретроспективну дію, а отже, підлягали застосуванню, про що підставно було зауважено судом апеляційної інстанції під час розгляду справи в апеляційному порядку та, відповідно, правомірно застосовано апеляційним господарським судом до спірних правовідносин положення статті 388 Цивільного кодексу України з урахуванням вказаних змін.

У розумінні наведених положень право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 Цивільного кодексу України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 Цивільного кодексу України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 , від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

За змістом частини 5 статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що стаття 388 Цивільного кодексу України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини 1 вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (підпункти 9.4, 9.5 постанови верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 вказано, що: "Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (зокрема, постанови від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))".

Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як добросовісність, яка належить до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях.

Добросовісність набувача презюмується, тобто набувач вважається добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку.

Основними критеріями, які визначають добросовісність/недобросовісність набувача майна, є такі категорії, як "знав/не знав", "міг знати/не міг знати".

За загальним правилом, під поняттям "знав" необхідно розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно в суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи. Що ж до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але, проявивши принаймні розумну обачність, міг знати про це (постанова Верховного Суду від 18.09.2025 у cправі № 922/82/20).

Особа, купуючи майно, має діяти обачно. Однак проста необачність не може виключати добросовісності особи.

За правилами доказування, визначеними статтями 13, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Під час розгляду справ у порядку господарського судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23, від 31.10.2023 у справі № 908/722/20, від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 05.09.2023 у справі № 910/11761/21.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17.03.2026 у справі № 916/3079/23, від 08.07.2025 у справі № 917/504/23, від 14.03.2023 у справі № 911/1411/19, від 30.08.2022 у справі № 925/778/19, від 16.06.2022 у справі № 910/366/21, від 15.07.2021 у справі № 916/2586/20, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18.

Відповідно до положень статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

4.9. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю, апеляційний господарський суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення (зокрема обставини, що стосуються підстав та добросовісності набуття права власності на спірне нерухоме майно та його відчуження), надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, виходив із того, що позовні вимоги ФДМУ не підлягають задоволенню, оскільки ним не доведено недобросовісності як останнього набувача спірного майна - ОСОБА_1 , так і недобросовісності дій першого набувача у ланцюгу угод - ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" під час придбання нерухомості у власника (продавця). Суд апеляційної інстанції установив, що матеріалами справи не підтверджено, що останній набувач - ОСОБА_1 знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення останнього правочину - договору дарування від 24.09.2019, у тому числі про те, що дарувальник не мав права відчужувати спірне майно, а також про наявність перешкод до вчинення першого правочину у ланцюгу угод - договору купівлі-продажу від 10.10.2008, адже не повинен був перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а міг діяти, покладаючись на відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Тобто останній набувач не знав і не міг знати про незаконність свого володіння.

Також суд апеляційної інстанції установив, що право власності на спірне майно перейшло від ДВАТ "Дніпродіпрошахт" до ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" і від ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" до ОСОБА_2 на підставі оплатних договорів (договорів купівлі-продажу від 10.10.2008 і від 29.09.2009). І тільки згодом 24.09.2019 на підставі безоплатного договору дарування (між матір`ю та сином) право власності на спірне майно набув ОСОБА_1 .

Разом із тим суд апеляційної інстанції установив, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (держави) в особі Міністерства вугільної промисловості України та із володіння особи, якій власник передав це майно (ДВАТ "Дніпродіпрошахт"), за їх волею.

Крім того, суд апеляційної інстанції констатував, що первісне відчуження спірного майна відбулося 10.10.2008, тобто більше ніж 16 років потому; рішення про державну реєстрацію права власності первісного набувача ТОВ "Днепр-Бизнес-Люкс" на спірне нерухоме майно прийнято 16.12.2008, про що зазначено у витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 21279014. Отже, станом на день звернення ФДМУ до суду з позовом про витребування зазначеного нерухомого майна з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача нерухомого майна минуло більше десяти років. Водночас зміна першого та подальших набувачів на ОСОБА_2 і згодом на ОСОБА_1 не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, який становить десять років, що передбачено положеннями частини 3 статті 388 Цивільною кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292-ІХ.

Звідси, як висновував апеляційний господарський суд, держава в силу вимог частини 3 статті 388 Цивільною кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292-ІХ не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років, що має місце у спірних правовідносинах. Водночас випадків (виключень), за наявності яких дія положень частини 3 статті 388 Цивільною кодексу України у редакції Закону від 12.03.2025 № 4292-ІХ не застосовується, зокрема віднесення спірного майна до визначених у ній об`єктів, судом апеляційної інстанції установлено не було.

Поза тим, суд апеляційної інстанції установив, що господарський суд першої інстанції на порушення імперативної норми частини 5 статті 390 Цивільного кодексу України не вирішив питання про компенсацію вартості майна добросовісному набувачеві, як того вимагають вказані положення. Водночас втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову за необґрунтованістю і не надавав оцінки заяві відповідачів-2,4 про застосування позовної давності до заявлених вимог.

4.10. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

4.11. Зважаючи на наведені положення законодавства, яке регулює спірні правовідносин, та з огляду на встановлені апеляційним господарським судом обставини справи, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів визнає обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про відмову в позові.

4.12. Як уже зазначалося, скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилався на положення пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.13. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Разом із тим зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

У цій справі, що розглядається, та справах, на які посилається позивач, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону, що свідчить про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин. Слід звернути увагу, що у кожній справі з подібним предметом спору суд виходить із конкретних обставин справи з урахуванням принципу пропорційності у господарському судочинстві та дотриманням розумного балансу інтересів сторін.

Звідси вказані для порівняння судові рішення не можуть бути релевантним до обставин цієї справи.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим і залежить насамперед від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію.

Посилання на практику Верховного Суду (без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах) щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування апеляційним господарським судом у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.

Верховний Суд у своїй діяльності висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування таких правових висновків у кожній конкретній справі. Схожа правова позиція є усталеною та знайшла своє відображення у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, визначена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не знайшла підтвердження.

4.14. Водночас визнаються неспроможними посилання скаржника на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Так, відповідно до приписів пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики, шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

При цьому формування правового висновку не може здійснюватися поза визначеними статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Надаючи оцінку визначеній скаржником підставі, Верховний Суд зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Також у такому випадку з`ясуванню підлягає як відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, так і наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Тобто скаржник повинен обґрунтувати в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка суду при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судом були застосовано неправильно).

Проте скаржник у касаційній скарзі, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування вказаних ним норм права, фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції; ним не вмотивовано необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо зазначених норм для правильного вирішення справи, зважаючи на встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи. Касаційна скарга у цій частині за своїм змістом фактично зводиться до незгоди скаржника з встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи стосовно того, що спірне майно не належить до визначених у частині 3 статті 388 Цивільного кодексу України у редакції Закону № 4292 об`єктів, на які не поширюється дія вказаних положень.

З огляду на викладене, у справі, яка розглядається, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду із зазначеного скаржником питання в спірних правовідносинах.

Загалом доводи скаржника фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлення інших, ніж встановлені судом апеляційної інстанції, фактичних обставин задля ухвалення іншого рішення по суті заявлених позовних вимог, тобто рішення про відмову у позові. Однак з огляду на визначені у статті 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції переоцінка доказів та встановлення по новому обставин справи не належить до повноважень Верховного Суду. Незгода скаржника з ухваленим судовим рішенням у справі або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться у ньому, не свідчить про його незаконність.

За наведеного, доводи касаційної скарги ФДМУ обґрунтовані підставами касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 господарського процесуального кодексу України не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, а тому підстави для скасування постанови апеляційного суду за касаційною скаргою позивача відсутні.

5.1. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 21.06.2007 у справі "Васильєв проти України" (заява №11370/02) також зазначається, що перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох поглядів на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.

5.2. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.3. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, в зв`язку з чим оскаржену у справі постанову слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування оскарженої у справі постанови та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за її подання слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд