ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 465/8/19

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), Сокільницької сільської ради Львівського району Львівської області (далі - Сокільницька сільрада), треті особи: державний реєстратор Сокільницької сільради Тузяк Павло Тарасович, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання незаконним і скасування рішення державного реєстратора, скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання права.

Позов мотивовано тим, що позивачу на праві спільної сумісної власності належала спірна квартира, яка перебувала в іпотеці на підставі нотаріально посвідченого іпотечного договору від 08 квітня 2008 року, укладеного із закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») для забезпечення зобов`язання ОСОБА_1 перед цим банком з повернення кредитних коштів і нарахованих процентів за користування ними згідно з умовами цього договору.

01 вересня 2011 року позивач отримав від банку лист з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту за відповідним кредитним договором, нарахованих процентів та штрафних санкцій.

У подальшому державний реєстратор Тузяк П. Т. прийняв рішення від 09 вересня 2016 року, відповідно до якого у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі зазначеного іпотечного договору від 08 квітня 2008 року зареєстроване право власності за банком на спірну квартиру.

Однак на день прийняття спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі ухвали Галицького районного суду м. Львова від 14 червня 2013 року у кримінальній справі № 461/6899/13-к було зареєстроване обтяження переданої в іпотеку спірної квартири від 10 липня 2013 року № 1585300. Тому ОСОБА_1 вважає, що державний реєстратор мав відмовити банку у державній реєстрації права власності на спірну квартиру.

Також ОСОБА_1 вважає, що державний реєстратор Тузяк П. Т. перед прийняттям спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року не отримав від банку документи, які б підтверджували наявність факту завершення тридцятиденного строку з моменту отримання ОСОБА_1 (як боржником та одним з іпотекодавців спірної квартири) та двома іншими іпотекодацями спірної квартири письмової вимоги банку про усунення порушень відповідного кредитного договору.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що за результатами спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року державний реєстратор Тузяк П. Т. повинен був проводити державну реєстрацію права власності банку на спірну квартиру на підставі договору іпотеки № 930, а не на підставі договору іпотеки № 931, який між ним та банком не укладався.

Не погоджується ОСОБА_1 й з розрахунком заборгованості, наданим банком державному реєстратору Тузяку П. Т., оскільки вважає, що неправомірно були нараховані проценти, комісії та штрафні санкції після 01 жовтня 2011 року, тобто після закінчення строку їх нарахування, зміненого банком шляхом надіслання зазначеної вище вимоги.

Позивач, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, просив суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Тузяка П. Т. від 09 вересня 2016 року (індексний номер: 31322534) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), номер запису: 16317299, відповідно до якого зареєстроване право власності за АТ КБ «ПриватБанк» на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1022716846101) загальною площею 66,8 кв. м, житловою площею 39,0 кв. м;

- скасувати запис від 09 вересня 2016 року № 16317299 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за АТ КБ «ПриватБанк» на спірну квартиру;

- визнати за ОСОБА_1 право не сплачувати проценти за договором про іпотечний кредит від 08 квітня 2008 року № LVH9G10000006827 після спливу шістдесяти календарних днів з дня одержання ним від банку повідомлення з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту за цим договором, нарахованих процентів та штрафних санкцій.

Франківський районний суд м. Львова рішенням від 16 липня 2021 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 16 вересня 2021 року про виправлення описки, позов задовольнив частково.

Скасував спірне рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року.

Скасував спірний запис в Державному реєстрі речовихправ на нерухоме майно.

Додатковим рішенням від 16 вересня 2021 року Франківський районний суд м. Львова доповнив резолютивну частину рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 липня 2021 року - «в решті позовних вимог відмовити».

Здійснив розподіл судових витрат наступним чином:

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відшкодування понесених судових витрат у сумі 16 403,00 грн;

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 відшкодування судового збору у сумі 840,80 грн;

Стягнув з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави 1 536,80 грн судового збору.

Суд першої інстанції виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не довело суду надання державному реєстратору усіх необхідних документів, передбачених законодавством України, для прийняття спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року. Встановити на підставі яких документів відповідний державний реєстратор виніс це спірне рішення не виявилось можливим.

Спірне рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року прийняте без дотримання вимог законодавства України, а тому вимоги позивача щодо визнання незаконним та скасування спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року й скасування спірного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги позивача про визнання за ним права не сплачувати проценти за договором іпотечного кредитування від 08 квітня 2008 року після спливу шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту за договором, нарахованих процентів та штрафних санкцій, суд першої інстанції дійшов висновку, що права, свободи чи законні інтереси позивача не є порушеними, невизнаними або оспорюваними, а відтак в задоволенні такої позовної вимоги слід відмовити.

Приймаючи зазначене додаткове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що АТ КБ «ПриватБанк» не надало доказів неспівмірності судових витрат позивача на правничу допомогу, заявлених ним до відшкодування. На думку суду витрати на послуги адвоката є реальними та становлять 1 200,00 грн за судове засідання. З урахуванням п`ятнадцяти судових засідань, у яких брав участь представник позивача, загальна сума витрат позивача - 18 000,00 грн.

Також суд першої інстанції дійшов висновку, що визначена адвокатом сума гонорару за підготовку, підписання та скерування до суду позовної заяви у сумі 6 200,00 грн є обґрунтованою та такою, що відповідає складності справи та обсягу наданих послуг, а також часу, який затрачено на фактичне надання правової допомоги позивачу.

Враховуючи надані позивачем фіскальні чеки на підтвердження понесених ним витрат на відправку поштовим зв`язком документів у цій справі її учасникам та суду першої інстанції, відшкодуванню підлягає сума в розмірі 405,00 грн (27 чеків х 15,00 грн).

Водночас, у урахуванням обсягу (дві з трьох заявлених) задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача відшкодування 16 403,00 грн судових витрат позивача.

З посиланням на частину шосту статті 141 ЦПК України суд першої інстанції вказав на необхідність стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» витрати на судовий збір у сумі 1 536,80 грн у зв`язку із задоволенням двох позовних вимог немайнового характеру позивача, звільненого від сплати судового збору.

Також суд першої інстанції вирішив стягнути на користь позивача з АТ КБ «ПриватБанк» відшкодування судового збору: 1) за подання ОСОБА_1 до суду заяви про забезпечення позову у сумі 420,40 грн; 2) за подання апеляційної скарги на ухвалу Франківського районного суду м. Львова від 02 листопада 2020 року про відмову у забезпеченні позову у сумі 420,40 грн.

Львівський апеляційний суд своєю постановою від 19 квітня 2022 року частково задовольнив апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк».

Скасував рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 липня 2021 року у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Сокільницької сільради та у частині задоволення його позовної вимоги до АТ КБ «ПриватБанк» щодо скасування спірного запису про державну реєстрацію прав та ухвалив у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні відповідних вимог.

В іншій частині, щодо визнання незаконним та скасування спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року,рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 липня 2021 року залишив без змін.

Додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 вересня 2021 року скасував у частині стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави 1 536,80 грн судового збору та у цій частині ухвалив нове судове рішення. Стягнув на користь держави: з ОСОБА_1 768,40 грн судового збору за розгляд справи судом першої інстанції; з АТ КБ «ПриватБанк» 768,40 грн судового збору за розгляд справи судом першої інстанції.

В іншій частині додаткове рішення Франківського районного суду м. Львова від 16 вересня 2021 року залишив без змін.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» відшкодування судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції у загальній сумі 1 152,60 грн.

У частині вимоги про скасування спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року апеляційний суд виходив з вимог законодавства про обов`язкове повідомлення іпотекодавців щодо необхідності виконати основне зобов`язання та обов`язку державного реєстратора належним чином перевірити документи при здійсненні реєстрації права власності. Зокрема, апеляційний суд звернув увагу на те, що у 2011 році та у 2015 році позивачу, поручителю ( ОСОБА_4 ) та ще двом (окрім позивача) іпотекодавцям надсилались вимоги про усунення порушень у розумінні статті 35 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку». Проте належних та допустимих доказів надіслання та отримання таких вимог іншим співвласникам спірної квартири, окрім позивача, а також доказів про направлення таких вимог та документа, що підтверджує завершення тридцятиденного строку з моменту їх отримання усіма іпотекодавцями та боржником державному реєстратору, іпотекодержателем до суду не подано, а судом, незважаючи на неодноразове постановлення ухвал про витребування таких доказів, та застосування заходів процесуального примусу, не отримано. Непрямим доказом цього є і відсутність інформації про вказані документи в Державному реєстрі в розділі «підстава виникнення права власності», який заповнено державним реєстратором Тузяком П. Т.

У частині вимоги скасувати спірний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно апеляційний суд виходив з того, що з 16 січня 2020 року після внесення змін у статтю 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон більше не передбачав, а ефективним способом захисту є вимоги позивача про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав. Тому суд першої інстанції помилково задовольнив позовні вимоги в частині скасування спірного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Сокільницька сільрада, як суб`єкт державної реєстрації, є неналежним відповідачем за відповідними позовними вимогами. У зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог до неї необхідно відмовити.

Заперечень щодо неспівмірності заявленого позивачем розміру витрат на оплату правничої допомоги або клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зменшення заявленого позивачем розміру витрат на професійну правничу допомогу до суду першої інстанції не надходило, тому обґрунтованими є висновки суду першої інстанції щодо відшкодування судових витрат.

Додатково апеляційний суд, вирішуючи питання розподілу судових витрат, звернув увагу на те, що зазначений позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» щодо визнання протиправним та скасування спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року та спірного запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не стосується захисту прав споживача, а випливає з положень Закону України «Про іпотеку» та укладеного між сторонами договору іпотеки, що є акцесорним зобов`язанням. У зв`язку з цим суд першої інстанції зробив неправильний висновок про те, що позивач звільнений від сплати судового збору за цими позовними вимогами та безпідставно стягнув судовий збір з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави.

У частині позовної вимоги про визнання за позивачем права не сплачувати проценти за договором іпотечного кредитування від 08 квітня 2008 року апеляційний суд визнав поширення на неї статті 22 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів», зокрема щодо звільнення від сплати судового збору. Водночас, оскільки суд першої інстанції відмовив у її задоволенні, підстави для стягнення відшкодування судового збору за її розгляд судом відсутні.

З урахуванням зазначеного, у тому числі того, що відбулось часткове задоволення позовних вимог позивача до АТ КБ «ПриватБанк» як відповідача за відповідним предметом спору - вирішено скасувати спірне рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року, апеляційний суд дійшов висновку, що судовий збір за розгляд цієї судової справи судами першої та апеляційної інстанцій підлягає перерозподілу пропорційно задоволеним позовним вимогам, а саме: 1) з АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 на користь держави підлягає стягненню судовий збір у сумі 768,40 грн, з кожного; 2) з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» підлягає стягненню відшкодування судового збору, сплаченого у зв`язку з переглядом оскаржуваних судових рішень суду першої інстанції у суді апеляційної інстанції у сумі 1 152,60 грн.

У касаційній скарзі, поданій у липні 2022 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, постанову апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 10 серпня 2022 року відкрив касаційне провадження у справі, витребував її із Франківського районного суду м. Львова.

25 січня 2023 року згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв`язку із відрядженням судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Усика Г. І. до Вищої ради правосуддя справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Пророка В. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.

Верховний Суд ухвалою від 05 травня 2026 року справу призначив до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із п'яти суддів.

11 травня 2026 року згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв`язку із перебуванням у відрядженні судді Петрова Є. В. справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ситнік О. М.

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц.

У касаційній скарзі зазначається, що на думку АТ КБ «ПриватБанк», до банку була звернута лише одна позовна вимога - визнати за ОСОБА_1 право не сплачувати проценти за договором іпотечного кредитування від 08 квітня 2008 року після спливу шістдесяти календарних днів з дня одержання ним від банку повідомлення з вимогою про дострокове повернення всієї суми кредиту за цим договором, нарахованих процентів та штрафних санкцій. І саме у задоволенні цієї позовної вимоги відмовили суди першої та апеляційної інстанцій. Але попри це, з банку вирішили стягнути відшкодування витрат позивача на професійну правничу допомогу - всупереч змісту статті 141 ЦПК України.

АТ КБ «ПриватБанк» стверджує, що спір про скасування спірного рішення державного реєстратора від 09 вересня 2016 року має розглядатись як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно, а тому належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснений аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Однак відповідні позовні вимоги, на думку АТ КБ «ПриватБанк», позивач до нього не заявляв та не визнавав його відповідачем за цими вимогами.

У вересні 2022 року Верховний Суд засобами поштового зв`язку отримав відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу банку, у якій він зазначає про безпідставність цієї касаційної скарги, вважаючи, що вона не підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

Суди встановив, що ОСОБА_1 був співвласником (спільна сумісна власність) квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру від 29 листопада 1996 року № НОМЕР_1 .

Відповідно до договору про іпотечний кредит від 08 квітня 2008 року № LVH9GI0000006827 АТ КБ «ПриватБанк» зобов`язалося надати ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 378 750,00 грн, а позивач зобов`язався повернути кредит у цій сумі, сплатити проценти за його користування у розмірі 15 % річних та інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором. Передбачається, що виконання позичальником зобов`язань за цим договором забезпечується іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , визначеного в цьому договорі.

За умовами іпотечного договору від 08 квітня 2008 року іпотекодавці ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з метою забезпечення належного виконання зобов`язання позичальника за цим договором передали в іпотеку спірну квартиру.

Згідно із додатковою угодою від 17 травня 2012 року № 1 до договору про іпотечний кредит від 08 квітня 2008 року, укладеною між ОСОБА_1 та банком, сума заборгованості, що виникла в період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання цієї додаткової угоди зменшена на 7 475,92 грн, а саме: проценти у розмірі 0 грн, комісія у розмірі 0 грн, пеня у розмірі 7 475,92 грн.

Згідно з повідомленням банку від 20 липня 2015 року № 30.1.0.0/2-NZ9, воно було надіслане ОСОБА_1 та поручителю ОСОБА_4 та інформувало про наявність у ОСОБА_1 простроченої заборгованості у сумі 429 228,82 грн.

Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у відповідності до інформаційної довідки від 06 листопада 2017 року № 102712854 власником спірної квартири є АТ КБ «ПриватБанк» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 09 вересня 2016 року (індексний номер: 31322534), прийнятого державним реєстратором Годовицько?Басівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області Тузяком П. Т. Підставою виникнення права власності зазначений іпотечний договір від 08 квітня 2008 року № 931. Також наявна інформація про те, що 10 липня 2013 року державним реєстратором Львівського міського управління юстиції Бігун М. В. зареєстроване обтяження (арешт нерухомого майна) на спірну квартиру на підставі ухвали Галицького районного суду м. Львова від 14 червня 2013 року у справі № 461/6899/13-к (індексний номер рішення державного реєстратора: 3809627).

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення та додаткове рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постановасуду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідності до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - в редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

У частині першій статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації.

Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок) визначено процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Пунктом 61 Порядку визначено вичерпний перелік обов`язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і державний реєстратор у ході її проведення приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

У постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року в справі № 715/1788/19 зазначено, що: «за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов`язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання. Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. […] Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення також слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання. […] В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Таким чином, недотримання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов`язання унеможливлює застосовування позасудового способу задоволення вимог іпотекодержателя». При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання».

У справі, що переглядається, спір виник між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк», оскільки саме право банку на спірне майно оспорюється позивачем.

В матеріалах справи відсутні докази подання державному реєстратору документів, які відповідно до вимог законодавства повинні підтверджувати як факт належного направлення вимог усім іпотекодавцям та боржнику, так і сплив тридцятиденного строку з моменту їх отримання, що є необхідною передумовою для реалізації іпотекодержателем права на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що АТ КБ «ПриватБанк» не надало державному реєстратору повного переліку документів, необхідних для проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку. Наслідком такого порушення стало недотримання вимог законодавства у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, що обґрунтовано було покладено судом першої інстанції в основу рішення про задоволення позовної вимоги про скасування відповідного рішення державного реєстратора.

Той факт, що у задоволенні позовної вимоги про визнання за позивачем права не сплачувати проценти за кредитним договором відмовлено, сам по собі не свідчить про відсутність підстав для покладення на банк обов`язку з відшкодування судових витрат. Відповідно до статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат здійснюється з урахуванням результатів розгляду справи та пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки позовні вимоги до банку були частково задоволені, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для покладення на нього відповідної частини судових витрат.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та додаткове рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду