ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 205/7675/20

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ЗМНО) Сенченка В. М., приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус ДМНО) Яковлевої І. М., приватного нотаріуса ДМНО Іванова О. І., третя особа - приватний нотаріус ДМНО Шрамко В. В., про визнання недійсними довіреностей та договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивовано тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 02 серпня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Новіковою Н. А. за реєстровим № 5607.

У липні 2016 року з вказаної квартири було викрадено правовстановлюючі документи на квартиру. У серпні 2020 року позивач звернулась за виготовленням паспорта громадянина України замість викраденого. 02 вересня 2020 року вона звернулась до приватного нотаріуса ДМНО Новікової Н. А. з питання отримання дубліката договору дарування вказаної квартири. З відповіді нотаріуса від 04 вересня 2020 року позивач дізналася, що за договором купівлі-продажу від 10 травня 2016 року за реєстровим № 821, посвідченим приватним нотаріусом ДМНО Івановим О. І. спірна квартира продана у власність ОСОБА_3 . У відповіді вказано, що від імені позивача на підставі довіреності, посвідченої 23 квітня 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Яковлевою І. М. діяв ОСОБА_4 у порядку передоручення від ОСОБА_5 , який уповноважений ОСОБА_1 на розпорядження спірною квартирою. За договором купівлі-продажу від 21 квітня 2017 року, реєстровий № 686, посвідченим приватним нотаріусом ДМНО Шрамко В. В., спірна квартира продана ОСОБА_2 .

Позивач вказує, що ніколи не видавала довіреності на ім`я ОСОБА_5 , не мала наміру продавати та не надавала повноважень на відчуження квартири АДРЕСА_1 та зняття її з реєстрації будь-якій особі. Указана квартира вибула з володіння позивача проти її волі 10 травня 2016 року за підробленою довіреністю. Позивач не надавала ОСОБА_5 повноважень на відчуження своєї власності, отже довіреність від 21 квітня 2016 року є недійсною.

Видана ОСОБА_5 довіреність від 23 квітня 2016 року в порядку передоручення ОСОБА_4 також є недійсною з огляду на недійсність попередньої довіреності. Як наслідок, договір купівлі-продажу від 10 травня 2016 року є недійсним, оскільки ОСОБА_4 не мав повноважень на відчуження спірної квартири, яка належала на праві власності позивачу.

Договір купівлі-продажу від 21 квітня 2017 року є недійсним, оскільки на момент відчуження ОСОБА_3 не була власником спірної квартири з огляду на те, що не набула право власності за недійсним договором, а відтак і незаконно відчужена ОСОБА_2 .

Позивач просила суд (з урахуванням уточнених позовних вимог):

- визнати недійсною довіреність від 21 квітня 2016 року, посвідчену приватним нотаріусом ЗМНО Сенченком В. М. та зареєстровану в реєстрі за № 471 за якою ОСОБА_1 уповноважує ОСОБА_5 розпоряджатися належною їй квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 ;

- визнати недійсною довіреність від 23 квітня 2016 року, посвідчену приватним нотаріусом ДМНО Яковлевою І. М. та зареєстровану в реєстрі за № 964 за якою в порядку передоручення ОСОБА_5 передає ОСОБА_4 право розпоряджатися належною ОСОБА_1 квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 10 травня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Івановим О. І. та зареєстрований в реєстрі за № 821, укладений між ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 щодо продажу квартири АДРЕСА_1 ;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , скасувавши запис про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 № 20087049 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 34884998 від 21 квітня 2017 року приватним нотаріусом ДМНО Шрамко В. В.

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 11 липня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.

Витребував з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , скасувавши запис про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 № 20087049 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, який внесений на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 34884998 від 21 квітня 2017 року приватним нотаріусом ДМНО Шрамко В. В.

У решті вимог відмовив. Вирішив питання про судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_1 не підписувала довіреності від 21 та від 23 квітня 2016 року, вони є нікчемними правочинами, так і договір купівлі-продажу квартири від 10 травня 2016 року, який не належить визнавати судом недійсним, тому вимоги про визнання довіреностей та договору купівлі-продажу недійсними задоволенню не підлягають з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, тому можуть бути розглянуті лише вимоги щодо витребування майна з чужого незаконного володіння.

Суд вважав, що права та інтереси власника ОСОБА_1 , яка позбулась права володіння квартирою внаслідок злочинних дій, за обставин цієї справи перевищують інтереси добросовісного набувача, який набуває право власності на майно. Отже за обставин цієї справи, суд дійшов висновку про необхідність витребування квартири з чужого незаконного володіння. У той же час, ОСОБА_2 не позбавлена права на відшкодування за рахунок продавця майна збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 22 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2022 року скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову у позові.

Апеляційний суд відмовив в позові з підстав пред`явлення його до неналежного відповідача. Суд зазначив, що оскільки позовні вимоги про визнання правочинів недійсними необхідно пред`являти безпосередньо до осіб, які порушили право позивача, тобто ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , проте, позивач звернулась з позовними вимогами лише до ОСОБА_2 , яка не може відповідати за нікчемність правочинів у цій справі. Позовні вимоги до приватних нотаріусів є помилковими, оскільки вони у цивільно-правових спорах не можуть бути відповідачами.

Верховний Суд постановою від 27 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання довіреностей, договорів купівлі-продажу недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння скасував, справу у цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У решті вимог постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 грудня 2022 року залишив без змін.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що висновки апеляційного суду про необхідність залучення до участі у справі повірених за оспорюваними довіреностями, є помилковими. Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Позов про визнання недійсним першого правочину пред`явлений до належного відповідача - сторони правочину ОСОБА_3 .

На час розгляду справи за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на спірну квартиру, тому саме ОСОБА_2 є належним відповідачем за позовною вимогою про витребування цього майна. Отже, оскільки позивачем правильно визначені відповідачі, які повинні відповідати за позовом, апеляційний суд безпідставно відмовив в позові за підстав пред`явлення позову до неналежного відповідача, не здійснив перевірки обґрунтованості позову та висновків суду першої інстанції.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 17 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 липня 2022 року залишив без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи у сукупності з проаналізованими та наданими доказами (висновок експерта за наслідками проведення судової почеркознавчої експертизи), які мають суттєве значення для її вирішення. Встановив відсутність волевиявлення позивача на видачу спірної довіреності та відповідно відчуження квартири, враховуючи інтереси самої ОСОБА_1 як власника спірної квартири, яка позбулась права володіння квартирою внаслідок злочинних дій, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог про витребування цього майна з чужого незаконного володіння, а також скасування запису про проведення державної реєстрації права власності за ОСОБА_2 . Разом з тим, суд першої інстанції належно мотивував підстави відмови решти позовних вимог внаслідок обрання позивачем неефективного способу захисту.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2024 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 23 лютого 2024 року відкрив касаційне провадження у даній справі, витребував її з Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

20 березня 2024 року справу передано колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Верховний Суд ухвалою від 03 червня 2026 року призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно із протоколом повторного автоматизованого визначення складу колегії суддів від 04 червня 2026 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк Є. В.

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та від 31 січня 2024 року у справі № 570/1706/21.

У касаційній скарзі зазначається, що позивач знала про вибуття майна зі свого володіння ще у 2016 році, а тому пропустила позовну давність. Суди помилково пов`язали початок перебігу позовної давності з моментом, коли позивач дізналася про нового власника майна.

Відповідач є добросовісним набувачем майна, а тому витребування майна порушує принцип захисту права власності добросовісного набувача.

Суди встановили істотні для справи обставини на підставі неналежних або недопустимих доказів.

Суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суд установив, що ОСОБА_1 належала квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 02 серпня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом ДМНО Новіковою Н. А. за реєстровим № 5607.

21 квітня 2016 року ОСОБА_1 видала нотаріально посвідчену довіреність на ім`я ОСОБА_5 щодо розпорядження квартирою АДРЕСА_1 .

23 квітня 2016 року на підставі нотаріально посвідченої довіреності ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 повноваження щодо продажу квартири АДРЕСА_1 .

Згідно із договором купівлі-продажу від 10 травня 2016 року ОСОБА_4 на підставі довіреності від 23 квітня 2016 року продав спірну квартиру у власність ОСОБА_3 .

За договором купівлі-продажу від 21 квітня 2017 року ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 .

Також суд встановив, що співробітниками Ленінського ВП ДВП ГУНП в Дніпропетровській області проводиться досудове розслідування кримінального провадження, внесеного 11 липня 2016 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016040690003096, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, за фабулою правопорушення, що невстановлена особа шахрайським шляхом заволоділа майном, яке належить ОСОБА_1 , чим їй завдано шкоду у великих розмірах.

Згідно із висновком експерта № 3350-21 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи в кримінальному провадженні № 12016040690003096, складеним 26 серпня 2021 року судовим експертом Дніпропетровського науково-дослідного інституту судових експертиз, рукописний запис «ОСОБА_1» та підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Підпис» довіреності, якою ОСОБА_1 уповноважує ОСОБА_5 розпоряджатися (продати, обміняти, здати в оренду, передати в іпотеку) квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , посвідченої 21 квітня 2016 року приватним нотаріусом ЗМНО Сенченком В. М., зареєстрованої в реєстрі за № 471, нотаріальний бланк серії НАІ 452241 - виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідування її справжнього підпису.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання довіреностей, договорів купівлі-продажу недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного правочину в мотивувальній частині судового рішення.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 обґрунтовувала позов тим, що не підписувала довіреність на ім`я ОСОБА_5 щодо розпорядження належною їй квартирою, а тому укладений на її підставі договір купівлі-продажу квартири не породжує правових наслідків через відсутність у представника належних повноважень.

При цьому висновком судової почеркознавчої експертизи, проведеної у межах кримінального провадження, підтверджено, що підпис від імені ОСОБА_1 у довіреності від 21 квітня 2016 року виконаний іншою особою з наслідуванням її підпису. Отже, суди установили відсутність волевиявлення позивача на видачу довіреності та відчуження належної їй квартири.

З урахуванням наведених норм матеріального права, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які повно та всебічно дослідили обставини справи, надали належну оцінку зібраним доказам у їх сукупності та правильно встановили фактичні обставини, що мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Зокрема, суди врахували висновок судової почеркознавчої експертизи, проведеної в межах кримінального провадження, відповідно до якого підпис від імені ОСОБА_1 у спірній довіреності виконано іншою особою. Вказаний доказ у сукупності з іншими матеріалами справи підтверджує відсутність волевиявлення позивача на видачу довіреності щодо розпорядження належною їй квартирою, а відтак і відсутність її волі на подальше відчуження спірного нерухомого майна.

Установивши, що вибуття квартири з володіння ОСОБА_1 відбулося не з її волі, а внаслідок протиправних дій третіх осіб, суди обґрунтовано надали перевагу захисту прав законного власника майна, яка фактично була позбавлена права володіння та розпорядження належною їй квартирою внаслідок злочинних дій. За таких обставин суди дійшли правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для витребування спірного майна з чужого незаконного володіння.

Водночас колегія суддів вважає правильними і висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови у задоволенні решти позовних вимог. Суд належним чином мотивував, що обраний позивачем спосіб захисту в цій частині не є ефективним, оскільки не здатний забезпечити реальне поновлення порушеного права власності. Відтак відмова у задоволенні таких вимог відповідає як вимогам закону, так і усталеній судовій практиці щодо застосування належного та ефективного способу судового захисту.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Умови компенсації, передбачені відповідним законодавством, є суттєвими для оцінки того, чи відповідає оскаржуваний захід вимозі справедливого балансу і, зокрема, чи не покладає він непропорційний тягар на заінтересованих осіб. У цьому зв`язку вилучення майна без виплати суми, пропорційної його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, тоді як повна відсутність компенсації може вважатися виправданою відповідно до статті 1 Протоколу першого лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ у справі «Jahn and Others v. Germany», № 46720/99, 72203/01 та 72552/01, § 94).

Колегія суддів також звертає увагу, що добросовісний набувач не позбавлений права на захист своїх майнових інтересів, зокрема шляхом пред`явлення до продавця вимог про відшкодування збитків відповідно до статті 661 ЦК України, а розрахунки між власником і добросовісним набувачем у разі витребування майна здійснюються в порядку, визначеному статтею 390 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності розпочинається з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила.

Судами встановлено, що відомості про існування спірних довіреностей та укладений на їх підставі договір купівлі-продажу позивач отримала лише з відповіді нотаріуса від 04 вересня 2020 року. З позовом до суду вона звернулася у жовтні 2020 року, тобто в межах установленого законом строку.

За таких обставин підстав для застосування наслідків спливу позовної давності у цій справі немає і колегія суддів відхиляє доводи відповідача ОСОБА_2 щодо пропуску позивачем позовної давності.

У справі, що переглядається, ключова обставина щодо належності підпису позивачу у спірній довіреності підтверджена висновком судової почеркознавчої експертизи, проведеної у межах кримінального провадження. Зазначений висновок є належним та допустимим доказом, містить відповіді на питання, що входять до предмета доказування у цій справі та був оцінений судами разом з іншими доказами відповідно до вимог процесуального закону.

Безпідставними є посилання скаржника на недопустимість висновку почеркознавчої експертизи, проведеної у межах кримінального провадження.

Вказаний висновок стосується предмета доказування у цій справі, складений атестованим судовим експертом та відповідає вимогам процесуального закону.

При цьому скаржник не навела доводів щодо неповноти, неясності чи суперечливості зазначеного висновку, а також не доказів, які б ставили під сумнів його правильність або обґрунтованість. За таких обставин, відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень у зв`язку з непризначенням судом апеляційної інстанції судової почеркознавчої експертизи.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно з`ясували обставини справи, надали належну оцінку доказам, правильно визначили характер спірних правовідносин і застосували норми матеріального та процесуального права.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та від 31 січня 2024 року у справі № 570/1706/21 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення в частині,переданій на новий розгляд до суду апеляційної інстанції постановою Верховного Суду від 27 вересня 2023 року, ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів в цій частині не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині - без змін.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду