ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 554/12995/24

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Перша полтавська державна нотаріальна контора, Полтавський обласний державний нотаріальний архів, про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на частку житлового будинку з частиною надвірних будівель.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що 19 травня 1989 року між нею та ОСОБА_3 укладено шлюб. До часу смерті її чоловіка (ІНФОРМАЦІЯ_1) вони проживали разом у будинку АДРЕСА_1 .

15 липня 1994 року вона уклала договір міни зі своєю дочкою ОСОБА_4 , за умовами якого обміняла 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .

Після укладення договору міни позивач була переконана, що ще має право на обов`язкову частку у спадщині за законом після смерті її чоловіка, а саме на частку житлового будинку АДРЕСА_1 з частиною надвірних будівель, у зв`язку з чим продовжувала далі проживати за вказаною адресою.

Зазначала, що після смерті свого чоловіка вона звернулася до Першої полтавської державної нотаріальної контори з метою оформлення спадкових прав на майно, однак державний нотаріус повідомила їй, що не потрібно подавати заяву про прийняття спадщини, оскільки вона фактично прийняла спадщину після померлого чоловіка спільним проживанням за однією адресою зі спадкодавцем та зможе у будь-який час оформити обов`язкову частку у спадщині за законом після смерті її чоловіка, а саме на 4/9 частки житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними будівлями.

Позивач одразу не оформляла свідоцтво про право на спадщину за законом як його дружина у зв`язку з тим, що в неї не було достатньо коштів, зважаючи на те, що вона була пенсіонером, на пенсію утримувала дочку та трьох онуків.

Невдовзі позивач дізналася, що частку від майна померлого ОСОБА_3 , а саме 2/3 частки спірного будинку, за заповітом успадкував ОСОБА_2 , при цьому вона була переконана, що інша частка будинку належить їй, а тому вона не могла раніше дізнатися про порушення свого права. ОСОБА_2 не показував їй документів щодо успадкованого ним нерухомого майна.

У 2021 році вона звернулася до Першої полтавської державної нотаріальної контори з метою отримання свідоцтва про право на спадщину за законом та 02 грудня 2021 року нотаріус відкрила спадкову справу № 153/2021, в якій вона зазначена єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 .

Проте листом від 23 листопада 2022 року № 537/02-14 державний нотаріус Полтавської районної державної нотаріальної контори Махринська О. В. відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом та роз`яснила, що спадкова справа за її заявою була відкрита помилково, оскільки у Полтавському обласному державному нотаріальному архіві наявна спадкова справа № 115, відкрита 10 жовтня 1994 року за заявою іншого спадкоємця на підставі заповіту.

Позивач звертала увагу на те, що на підставі статті 535 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), який діяв на дату смерті її чоловіка ОСОБА_3 , та згідно з довідкою Відділу обслуговування громадян Шевченківського району в м. Полтаві від 07 червня 2021 року вона як непрацездатна дружина спадкодавця ОСОБА_3 успадкувала 2/3 частки від майна, що належало спадкодавцю. Оскільки ОСОБА_3 належало 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , то, з урахуванням успадкованої за заповітом частки ОСОБА_2 , вона успадкувала обов`язкову частку в розмірі 4/9 частки житлового будинку.

Вважала, що неотримання свідоцтва про право на спадщину не позбавляє її права власності на спадкове майно, оскільки вона фактично вступила в управління та володіння спадковим майном, продовжувала проживати у будинку, користуватися ним та не відмовлялася від спадщини.

Зауважувала, що у державного нотаріуса була інформація про те, що вона є непрацездатною дружиною спадкодавця ОСОБА_3 , спадщину прийняла та фактично вступила в управління та володіння спадковим майном, проте її частку у спадщині не залишив відкритою, чим порушив її права на обов`язкову частку у спадщині.

Крім того, зазначала, що за життя ОСОБА_3 своє право власності на частку спірного житлового будинку не оформив та не зареєстрував у Бюро технічної інвентаризації, хоча така реєстрація була обов`язковою, а тому видача ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом є незаконною. Крім того, посвідчення про реєстрацію частки спірного житлового будинку за ОСОБА_3 було видано після його смерті, а саме 16 березня 1994 року на підставі довіреності, виданої від імені ОСОБА_3 на ім`я батька відповідача ОСОБА_2 , яка на підставі закону втратила чинність після смерті спадкодавця ОСОБА_3 .

Також звертала увагу на те, що відповідач ОСОБА_2 не повідомляв її про наявність заповіту, складеного на його ім`я, а у подальшому не повідомляв та приховав, що успадкував після померлого ОСОБА_3 2/3 частки спірного житлового будинку, а тому своїми діями сприяв, щоб ОСОБА_1 не знала, яку саме частку житлового будинку він успадкував. Також він приховував і від державного нотаріуса важливу інформацію про наявність спадкоємця на обов`язкову частку, не надав доступу до частки житлового будинку працівникам Приватного підприємства «Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор»». ОСОБА_2 був недобропорядним господарем спірного майна, яке він успадкував, незаконно здійснював будівельні роботи за адресою спірного житлового будинку, на зауваження позивача не реагував, лише їй погрожував, подавав до суду підробні документи у справі № 2-1861/1994.

На сьогодні частка спірного житлового будинку не виділена в окремі одиниці, за 30 років не визначений порядок користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 .

Постановою від 22 лютого 2024 року у справі № 554/3467/20 Полтавський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_4 та скасував заочне рішення Октябрського районного суду м. Полтави (нині - Шевченківський районний суд м. Полтави) від 11 квітня 2023 року та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Позивач вважала, що не пропустила строк позовної давності, оскільки строк обчислюється з 23 листопада 2022 року, саме до цієї дати вона не знала, що відповідач отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на все майно померлого ОСОБА_3 .

Посилаючись на викладені обставини, позивач просила суд визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 10 жовтня 1994 року, видане державним нотаріусом Першої полтавської державної нотаріальної контори Башинською Т. В., зареєстроване в реєстрі за № 3-4904, на ім`я ОСОБА_2 , та визнати за нею право власності на 4/9 частки спірного житлового будинку, як обов`язкову частку за непрацездатною дружиною померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Шевченківський районний суд м. Полтави рішенням від 18 серпня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Додатковим рішенням від 21 серпня 2025 року Шевченківський районний суд м. Полтави стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 22 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 прийняв спадщину у межах встановленого законом шестимісячного строку. На час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) ОСОБА_1 була його дружиною та проживала спільно зі спадкодавцем за однією адресою, а також досягла віку, що давало їй право на призначення пенсії на пільгових умовах, і відповідно до статті 535 ЦК УРСР позивач як непрацездатна дружина мала право на обов`язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що належними, допустимими і достатніми доказами у справі, зокрема завіреною копією спадкової справи № 115, достовірно підтверджується, що ОСОБА_1 не мала наміру оформляти обов`язкову частку у спадщині та до нотаріуса у межах шестимісячного строку для видачі свідоцтва про право на спадщину до державної нотаріальної контори не звернулася. Тому факту порушення права ОСОБА_1 на оформлення обов`язкової частки у спадщині суд не встановив.

Щодо застосування позовної давності суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 за 30 років не спромоглась отримати свідоцтво про право на спадщину за законом на обов`язкову частку у спадщині ОСОБА_3 , знаючи про наявність заповіту на користь відповідача ОСОБА_2 . Тому, врахувавши недоведеність факту порушення спадкових прав позивача та пропуск трирічного строку на звернення до суду з цим позовом, наявність заяви представника відповідача про застосування позовної давності, суд на підставі встановлених фактичних обставин дійшов висновку про відмову в задоволенні позову з цих підстав.

Ухвалюючи додаткове рішення про розподіл судових витрат на правову допомогу, суд першої інстанції, надавши оцінку доказам щодо витрат відповідача на професійну правничу допомогу, врахувавши складність цієї справи, розгляд якої здійснювався у порядку загального позовного провадження, обсяг наданих адвокатом юридичних послуг та виконаних робіт під час її розгляду, тривалість розгляду справи з об`єктивних причин, значення справи для сторін, дійшов висновку про обґрунтованість вимог представника відповідача про відшкодування витрат на правничу допомогу у сумі 22 000,00 грн.

Полтавський апеляційний суд постановою від 28 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 18 серпня 2025 року залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 18 серпня 2025 року - без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 21 серпня 2025 року задовольнив. Зменшив суму судових витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_2 до 5 000,00 грн. В іншій частині додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 21 серпня 2025 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав пропуску нею позовної давності для звернення до суду з цим позовом. При цьому апеляційний суд керувався тим, що матеріалами справи встановлено та не спростовано доводами апеляційної скарги, що своє право на одержання свідоцтва про право на спадщину після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловіка ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 не реалізовувала, з відповідною заявою до державної нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини не зверталася та про наявність у неї статусу непрацездатної дружини спадкодавця, який пов`язаний з правом на отримання пенсії на пільгових умовах до досягнення пенсійного віку, нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини не повідомляла. Крім того, позивач не довела, що вона вживала заходів для встановлення частки ОСОБА_2 у спільному нерухомому майні. Діючи розумно, обачливо і добросовісно, позивач мала можливість з`ясувати, на якій правовій підставі відповідач вселився та користується часткою спірного житлового будинку, що належала спадкодавцю, та встановити частку володіння відповідача з огляду на те, що обсяг спадкового майна був достеменно відомий ОСОБА_1 , яка як співвласник житлового будинку та спадкоємець першої черги за законом після померлого ОСОБА_3 не мала перешкод для встановлення таких обставин.

Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що наведені позивачем причини звернення до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину від 10 жовтня 1994 року та визнання за нею права власності на 4/9 частки спірного житлового будинку, як обов`язкову частку у спадщині, після спливу трирічного строку за обставин цієї справи не є поважними, тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову з цих підстав.

Однак апеляційний суд вважав помилковими висновки суду першої інстанції про недоведеність факту порушення спадкових прав позивача, оскільки сам факт видачі відповідачу ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 2/3 частки житлового будинку з частиною надвірних будівель на АДРЕСА_1 перешкоджає оформленню права позивача на обов`язкову частку у спадщині померлого чоловіка ОСОБА_5 . Проте на вирішення справи такі висновки суду не впливають, оскільки за наявності порушеного права позивача сплив позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові.

Перевіряючи додаткове рішення суду першої інстанції про розподіл судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, апеляційний суд вважав, що присуджений відповідачеві розмір витрат на оплату послуг адвоката Васильєвої Л. М. у сумі 22 000,00 грн не відповідає критеріям розподілу таких витрат, є неспівмірним зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим часом на надання таких послуг, не відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру та становить надмірний тягар для позивача, що суперечить принципу розподілу таких витрат.

21 лютого 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 18 серпня 2025 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Полтави від 21 серпня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 28 січня 2026 року, ухвалити нове рішення, яким задовольнити її вимоги у повному обсязі.

У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, а також суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 388/383/18, від 22 квітня 2024 року у справі № 346/2744/21, від 05 березня 2025 року у справі № 367/3618/21, від 14 січня 2026 року у справі № 206/5307/23, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, від 25 листопада 2020 року у справі № 631/1153/13-ц, від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, від 24 липня 2023 року у справі № 757/66309/21, Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18.

Також зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме:

- щодо того, чи зобов`язаний спадкоємець, який прийняв обов`язкову частку у спадщині, але не отримав свідоцтво про право на спадщину, періодично перевіряти інформацію, чи залишилася ця частка відкритою;

- чи може вважатися пропущеною позовна давність для особи, яка фактично прийняла спадщину (вступила у володіння спадковим майном), якщо законом встановлено, що строк отримання свідоцтва про право на спадщину не обмежений, а порушення права відбулося внаслідок прихованих дій спадкоємця за заповітом та державного нотаріуса (статті 535, 560 ЦК УРСР та статті 1297 Цивільного кодексу України 2004 року (далі - ЦК України) у поєднанні зі статтею 76 ЦК УРСР та статтею 261 ЦК України);

- щодо застосування статті 535 ЦК УРСР та пункту 112 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 14 червня 1994 року № 18/5 про те, чи покладається на непрацездатного спадкоємця, який має право на обов`язкову частку у спадщині та який фактично прийняв спадщину, і відомості про якого наявні в матеріалах спадкової справи, обов`язок здійснювати постійний контроль за станом спадкової справи та тим, щоб успадкована ним частка у спадщині залишилася відкритою, чи особа повинна покладатися на презумпцію законності дій державного нотаріуса, який відповідно до вимог законодавства зобов`язаний залишити обов`язкову частку відкритою під час видачі свідоцтв про право на спадщину іншим спадкоємцям;

- щодо застосування статті 76 ЦК УРСР та статті 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності у правовідносинах, де підставою для видачі оскаржуваного свідоцтва став дублікат документа, отриманий іншою особою у державного нотаріуса за відсутності належних повноважень (без довіреності);

- щодо часу, з якого необхідно обчислювати позовну давність під час оскарження свідоцтва про право на спадщину, виданого на підставі документів, отриманих за недійсною довіреністю, якщо факт відсутності такої довіреності в архівах встановлено більше, ніж через 30 років після відкриття спадщини.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про пропуск позивачем позовної давності для звернення до суду з цим позовом. Зазначає, що вона вчинила дії, передбачені статтею 549 ЦК УРСР, а саме фактично вступила в управління та володіння спадковим майном, від спадщини не відмовлялася. У зв`язку з чим вона є власником частки спадкового майна з часу відкриття спадщину. Незвернення нею як спадкоємцем за законом до нотаріуса з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину не позбавляє її права власності на спадкове майно.Вважає, що ні норми ЦК України, ні норми ЦК УРСР не містять жодних обмежень чи заборон на спадкування такого права за відсутності його оформлення.

Також заявник зазначає, що вона не пропустила позовну давність, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише після отримання листа від державного нотаріуса Полтавської районної державної нотаріальної контори 23 листопада 2022 року і до цієї дати вона не знала, що ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на все спадкове майно, що залишилося після померлого ОСОБА_3 . Звертає увагу на те, що їй було відомо лише про спадкування відповідачем частки спірного житлового будинку, але вона була переконана, що оскаржуване свідоцтво про право на спадщину не охоплє її обов`язкову частку у спадщині. Враховуючи те, що відповідач не показував їй оскаржуване свідоцтво про право на спадщину, а також те, що державний нотаріус запевнила її у тому, що вона фактично прийняла спадщину та може оформити свою обов`язкову частку у спадщині будь-коли, оскільки отримання свідоцтва про право на спадщину не обмежене строком, то до зазначеної дати у неї була відсутня об`єктивна можливість дізнатися про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом ОСОБА_2 , зокрема, і на її частку спадкового майна.

Необізнаність позивача щодо незалишення державним нотаріусом відкритою її обов`язкову частку у спадщині не є її недбалістю, а є результатом помилки державного нотаріуса чи її умисних дій.

Щодо оскарження судових рішень у частині стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правову допомогу заявник зазначає, що суди не врахували те, що відповідач та його представник до закінчення судових дебатів не подавали попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які сторона відповідача понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи, а також не зазначали поважних причин, через які ці докази не можуть бути подані до закінчення судових дебатів у цій справі. Відповідні докази було подано лише після ухвалення рішення суду, проте не зазначено поважні причини неможливості подання доказів, що підтверджують розмір понесених відповідачем судових витрат до ухвалення судового рішення по суті спору.

У квітні 2026 році ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Ухвалою від 13 березня 2026 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Шевченківського районного суду м. Полтави.

Справа надійшла до Верховного Суду у травні 2026 року.

Ухвалою від 15 червня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

З 19 травня 1989 року позивач ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_3 (том 1, а. с. 65).

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 48, 166 зворот).

За життя, 01 листопада 1993 року, ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Першої полтавської державної нотаріальної контори Башинською Т. В., зареєстрований у реєстрі за № 3-7268, відповідно до якого заповів усе належне йому майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, ОСОБА_2 (том 1, а. с. 167).

16 березня 1994 року ОСОБА_2 звернувся до Першої полтавської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за заповітом, за якою 16 березня 1994 року відкрито спадкову справу № 115 (том 1, а. с. 164, 165).

10 жовтня 1994 року ОСОБА_2 звернувся до Першої полтавської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом (том 1, а. с. 164-166).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 жовтня 1994 року, виданого державним нотаріусом Першої полтавської державної нотаріальної контори Башинською Т. В., зареєстрованого в реєстрі за № 3-4904, спадкова справа № 115/1994, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 .

Спадкове майно складається з 2/3 часток житлового будинку з частиною надвірних будівель, що розташований у АДРЕСА_1 на земельній ділянці розміром 1856 кв. м, що належало померлому ОСОБА_3 на підставі дубліката свідоцтва про право на спадщину, виданого Першою полтавською державною нотаріальною конторою 18 серпня 1992 року за реєстром № 4-2810 (дублікат свідоцтва про право на спадщину видано Першою державною нотаріальною конторою 05 березня 1994 року за реєстром № 3-615), зареєстрованого в Полтавському Бюро технічної інвентаризації 16 березня 1994 року у реєстровій книзі № 6 під № 242 (том 1, а. с. 170 зворот, 171).

Факт видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 10 жовтня 1994 року на майно померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 підтверджено відповідним записом у Книзі обліку і реєстрації спадкових справ Першої полтавської державної нотаріальної контори 1993-1994 років № НОМЕР_1 (том 1, а. с. 162, 163).

ОСОБА_3 за життя належали 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18 серпня 1992 року, виданого заступником старшого державного нотаріуса Першої полтавської державної нотаріальної контори Новіковою Н. І.

ОСОБА_1 на праві власності належала 1/3 частка житлового будинку з частиною надвірних будівель на АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 232).

15 липня 1994 року ОСОБА_1 обміняла належну їй 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується договором міни, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідченим старшим державним нотаріусом Першої полтавської нотаріальної контори Полежаєвою Н. П. 15 липня 1994 року, зареєстрованого у реєстрі за № 2-2322 (том 1, а. с. 188).

На час смерті чоловіка ОСОБА_3 позивач ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала спільно зі спадкодавцем за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 з 04 лютого 1994 року отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», а з 20 квітня 2001 року її переведено на пенсію за віком (том 2, а. с. 24).

Із матеріалів спадкової справи № 115 встановлено, що листами завідуючої Першої державної нотаріальної контори Полежаєвої Н. П. від 26 вересня 1994 року та від 03 жовтня 1994 року у спадковій справі № 115 ОСОБА_1 повідомлено про те, що є дружиною померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та є власницею 1/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , а також про те, що ОСОБА_3 залишив заповіт на належну йому частку житлового будинку на користь ОСОБА_2 , який звернувся до нотаріальної контори з заявою про оформлення спадщини. У разі заперечення проти цього та звернення до суду ОСОБА_1 просили повідомити до 10 жовтня 1994 року нотаріальну контору. А також зауважено, що у випадку незвернення до суду свідоцтво про право на спадщину буде видано ОСОБА_2 (том 1, а. с. 34, 171 зворот, 172).

Також установлено, що Октябрський районний суд м. Полтави (нині -Шевченківський районний суд м. Полтави) у 1994 році розглядав спір щодо володіння ОСОБА_1 спадковим майном та було виготовлено (далі на мові оригіналу докуманта) «Заключение технической експертизы по делу ОСОБА_2 и ОСОБА_1 » від 10 травня 1994 року, відповідно до якого в розділі власники зазначено: ОСОБА_3 - 2/3 частки і ОСОБА_1 - 1/3 частка (том 1, а. с. 39, 40). Згідно з вказаним висновком експерта сторонам було запропоновано розподіл будинку і земельної ділянки як схематично, так і реально. Надалі зазначений будинок було технічно переобладнано на дві частини і вже близько 30 років нові власники користуються ним.

У 2021 році ОСОБА_1 звернулася до Першої полтавської державної нотаріальної контори з метою оформлення спадкових прав на майно. Державний нотаріус повідомила позивачу, що спадкову справу до моменту її звернення не було заведено і вона може оформити свідоцтво про право на спадщину за законом у будь- який час. Згодом ОСОБА_1 отримала лист-роз`яснення від 23 листопада 2022 року № 537/02-14, згідно з яким державний нотаріус повідомила, що заява позивача про прийняття спадщини як дружини померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 зареєстровано, а спадкову справу відкрито помилково на підставі довідки Полтавського обласного державного нотаріального архіву від 06 жовтня 2021 року № 2846. Державний нотаріус повідомила їй про спадкову справу № 115 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , яку було відкрито 10 жовтня 1994 року за заявою іншого спадкоємця згідно із заповітом (том 1, а. с. 196 зворот).

Викладені обставини є преюдиціальними та встановлені судами під час розгляду цивільних справ за позовом ОСОБА_1 № 554/6879/23 та справи № 554/9806/18.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині задоволення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці рішення лише в означеній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У цій справі ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом за захистом свого порушеного права як спадкоємця на обов`язкову частку у спадщині після смерті свого чоловіка та просила суд визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, виданого на ім`я ОСОБА_2 , та визнати за нею право власності на частку житлового будинку з частиною надвірних будівель.

Суди першої та апеляційної інстанцій, установивши, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживала спільно зі спадкодавцем за однією адресою, а також досягла віку, що давало їй право на призначення пенсії на пільгових умовах (за вислугу років), дійшли висновків про те, що вона як непрацездатна дружина мала право на обов`язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту, тому видача відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все спадкове майно порушує її право. Водночас суди відмовили у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позовної давності.

Верховний Суд не погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про наявність у ОСОБА_1 права на обов`язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_3 з огляду на таке.

Оскільки спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК УРСР 1963 року, чинні на момент відкриття спадщини.

Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК УРСР (тут і далі - у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом (стаття 534 ЦК УРСР).

Згідно зі статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений у статті 21 цього Кодексу.

Відповідно до статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Відповідно до статті 535 ЦК УРСР неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов`язкова частка). При визначенні розміру обов`язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Право на обов`язкову частку є винятком із принципу свободи заповіту та виникає лише у визначеного законом кола осіб. Тому коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, є вичерпним і не підлягає розширювальному тлумаченню. Під час вирішення питання про наявність такого права суд повинен встановити, чи була особа непрацездатною саме на момент відкриття спадщини.

Під час з`ясування належності особи до кола спадкоємців, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, слід керуватися правовим змістом поняття «непрацездатність», визначеним законодавством, чинним на час відкриття спадщини.

Непрацездатність - це соціально-фізіологічний стан людини, який визначається її об`єктивною втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням кваліфікації, значним зменшенням обсягу чи припиненням трудової діяльності, у разі настання якого особа втрачає засоби до існування та потребує матеріального соціального забезпечення (постанова Верховного Суду від 16 липня 2018 року у справі № 525/216/17-ц (провадження № 61-29933св18)).

Відповідно до статті 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у редакції, чинній на момент смерті спадкодавця, непрацездатними членами сім`ї вважалися, зокрема, дружина або чоловік, які є особами з інвалідністю або досягли встановленого законом пенсійного віку: чоловіки - 60 років, жінки - 55 років.

Суди встановили, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 . На день відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) їй виповнилося 50 років, тобто вона не досягла встановленого законом пенсійного віку для жінок (55 років). Також матеріали справи не містять доказів того, що на момент відкриття спадщини вона була особою з інвалідністю, оскільки інвалідність їй встановлено лише з 25 жовтня 2024 року.

Обґрунтовуючи наявність у позивача права на обов`язкову частку у спадщині, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що на час відкриття спадщини вона отримувала пенсію за вислугу років як працівник охорони здоров`я, а тому була непрацездатною особою.

Проте з такими висновками погодитися не можна з огляду на таке.

Як установили суди, з 04 лютого 1994 року ОСОБА_1 призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», а лише з 20 квітня 2001 року її переведено на пенсію за віком (том 2, а. с. 24).

Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, працівники охорони здоров`я за наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років мали право на пенсію за вислугу років незалежно від віку.

Отже, призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років було зумовлене набуттям необхідного спеціального стажу роботи як працівником охорони здоров`я, а не досягненням пенсійного віку чи віку, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах.

Згідно зі статтями 51, 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсія за вислугу років є самостійним видом пенсійного забезпечення, який призначається окремим категоріям працівників у зв`язку з наявністю спеціального стажу роботи. Для працівників освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення така пенсія призначалась за наявності визначеного законом спеціального стажу незалежно від віку.

Отже, призначення пенсії за вислугу років не пов`язується ані з досягненням особою пенсійного віку, ані з установленням інвалідності, а тому саме собою не свідчить про непрацездатність особи у розумінні статті 535 ЦК УРСР.

Колегія суддів враховує, що положення статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» регулювали інший вид пенсійного забезпечення - пенсії за віком на пільгових умовах, які призначалися після досягнення особою спеціального пільгового пенсійного віку. Натомість ОСОБА_1 не отримувала пенсію за віком на пільгових умовах, а була одержувачем пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 зазначеного Закону.

Тому висновки судів про те, що позивач досягла віку, який давав право на призначення пенсії на пільгових умовах, не ґрунтуються на встановлених у справі обставинах та суперечать змісту пенсійного законодавства, чинного на момент відкриття спадщини.

Аналогічний правовий підхід викладено у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2011 року у справі № 6-21635св08, постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 208/9389/15-ц та від 26 вересня 2019 року у справі № 303/674/17, у яких зазначено, що отримання особою пенсії за вислугу років саме собою не свідчить про її непрацездатність та не надає права на обов`язкову частку у спадщині, якщо така особа не досягла встановленого законом пенсійного віку та не є особою з інвалідністю.

Таким чином, на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 . ОСОБА_1 не належала до кола осіб, визначених статтею 535 ЦК УРСР, які мають право на обов`язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту.

За таких обставин немає підстав для висновку про порушення прав позивача видачею ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все спадкове майно.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову, проте помилково вважали, що позивач мала право на обов`язкову частку у спадщині та що її право було порушене видачею свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у зв`язку із чим застосували наслідки спливу позовної давності. Оскільки право позивача на обов`язкову частку у спадщині не виникло, підстав для застосування позовної давності не було, а у задоволенні позову належало відмовити з підстав його необґрунтованості.

Ураховуючи висновок Верховного Суду про необґрунтованість позовних вимог, колегія суддів не надає оцінки доводам касаційної скарги та висновкам судів попередніх інстанцій щодо пропуску позивачем позовної давності.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду позовна давність застосовується лише за наявності підстав для задоволення позову. Тому перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Якщо право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у позові як необґрунтованому. Лише у разі встановлення факту порушення права або охоронюваного законом інтересу та спливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною спору, суд відмовляє у позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску.

Такі правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19) та від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19).

Отже, оскільки ОСОБА_1 на момент відкриття спадщини не належала до кола осіб, визначених статтею 535 ЦК УРСР, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, підстав вважати порушеними її спадкові права немає. За таких обставин позов є необґрунтованим, а оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин у редакції цієї постанови.

Щодо оскарження додаткового судового рішення та постанови апеляційного суду про розподіл судових витрат на правову допомогу

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

У частинах другій-четвертій статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, керуючись умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними зі складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

У частині восьмій статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.

З матеріалів справи встановлено, що 02 грудня 2024 року між ОСОБА_2 та адвокатом Васильєвою Л. М. укладено договір про надання правової допомоги.

Згідно з актом приймання-передачі наданих послуг від 10 серпня 2025 року за договором про надання правової допомоги від 02 грудня 2024 року, складеним ОСОБА_2 та адвокатом Васильєвою Л. М., ОСОБА_2. сплатив адвокату гонорар, передбачений договором, у розмірі 22 000,00 грн, що підтверджується квитанціями від 09 грудня 2024 року, від 30 червня 2025 року (том 2, а. с. 158, 159).

Сторона позивача подала заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу), у якій, посилаючись на неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу, а також на неподання відповідачем попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат до закінчення судових дебатів, поросила відмовити у задоволенні заяви адвоката Васильєвої Л. В. про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу) у суді першої інстанції у повному обсязі (том 2, а. с. 167-174).

Змінюючи додаткове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, врахувавши складність справи, керуючись критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), принцип розумності судових витрат, їх пропорційності до предмета спору, а також матеріальний стан сторін, дійшов правильного висновку про необхідність зменшення розміру витрат на правничу допомогу, понесених відповідачем у суді першої інстанції, з 22 000,00 грн до 5 000,00 грн.

Так, згідно з частиною другою статті 134 ЦПК України в разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Аналіз частини другої статті 134 ЦПК України свідчить про те, що у разі неподання попереднього розрахунку у суду є право, а не обов`язок відмовити у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Сам собою факт неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат разом із першою заявою по суті спору не є безумовною та абсолютною підставою для відмови у відшкодуванні.

Аналогічні висновки щодо застосування частини другої статті 124 ГПК України, яка є тотожною за змістом частині другій статті 134 ЦПК України, викладено у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 922/1897/18, від 24 грудня 2019 року у справі № 909/359/19, від 13 лютого 2020 року у справі № 911/2686/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 910/16223/18, від 21 травня 2020 року у справі № 922/2167/19, від 10 грудня 2020 року у справі № 922/3812/19, від 08 березня 2023 року у справі № 755/7694/20 та інших.

Також Верховний Суд неодноразово зазначав, що застосування частини другої статті 134 ЦПК України (частини другої статті 124 ГПК України) належить до дискреційних повноважень суду та вирішується ним у кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи, а також інших чинників (постанови Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 903/753/22, від 16 квітня 2025 року у справі № 904/142/22, від 08 червня 2021 року у справі № 910/3419/20, від 20 липня 2021 року у справі № 914/2531/19).

Отже, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що суди за відсутності попереднього розрахунку судових витрат на правову допомогу помилково здійснили розподіл таких витрат, оскільки неподання стороною попереднього розрахунку судових витрат не є безумовною підставою для відмови у відшкодуванні відповідних судових витрат.

Також колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що, вирішуючи питання про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що відповідач та його представник не подали доказів, що підтверджують розмір судових витрат, до закінчення судових дебатів, а також не зазначали поважних причин, через які ці докази не можуть бути подані до закінчення судових дебатів у цій справі, що є самостійною підставою для відмови у відшкодуванні таких витрат, з огляду на таке.

Як відомо з матеріалів справи, до закінчення судових дебатів у суді першої інстанції адвокат Васильєва Л. М. 08 серпня 2025 року заявила усне клопотання про те, що відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України протягом п`яти днів після ухвалення рішення вона планує подати докази понесених витрат на правничу допомогу.

Верховний Суд звертає увагу на те, що процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів.

Зважаючи на те, що про стягнення витрат на правничу допомогу представник відповідача заявила до закінчення судових дебатів, а докази на підтвердження понесених витрат подала до суду 19 серпня 2025 року, тобто на другий день після дня ухвалення рішення судом першої інстанції, а отже не настали підстави для оцінки поважності причин неподання доказів понесених витрат на правничу допомогу до закінчення судових дебатів (постанова Верховного Суду від 08 січня 2026 року у справі № 607/16193/23).

За таких обставин посилання позивача на неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, є безпідставним з огляду на його нерелевантність. Так, у зазначеній справі у задоволенні вимог про стягнення витрат на правничу допомогу суди відмовили з огляду на подання стороною відповідної заяви та доказів на сьомий день з дня ухвалення рішення судом першої інстанції, тобто поза межами строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За таких обставин рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення спору по суті Верховний Суд змінює в мотивувальній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в іншій частині залишає без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду Верховний Суд дійшов висновку про зміну рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в мотивувальних частинах щодо підстав відмови у задоволенні позову, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду