ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 337/5721/21

Описова частина

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Богдан Хмельницький» (далі - ТОВ «Богдан Хмельницький»), у якому просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за договором позики від 18 грудня 2008 року у розмірі 119 000,00 євро та за додатковою угодою до цього договору від 20 лютого 2014 року в сумі 103 426,00 дол. США.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що 18 грудня 2008 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу готівкові кошти в сумі 50 000,00 євро під 8 % річних із кінцевим строком повернення до 31 грудня 2018 року.

20 лютого 2014 року сторони уклали додаткову угоду до зазначеного договору позики, відповідно до якої ОСОБА_2 отримав від позивача ще 55 000,00 дол. США під 10 % річних із кінцевим строком повернення до 31 грудня 2018 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за договором позики та додатковою угодою між позивачем і ТОВ «Богдан Хмельницький» укладено договори поруки, схвалені рішеннями загальних зборів учасників товариства, відповідно до умов яких товариство прийняло на себе солідарну відповідальність перед кредитором за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики.

Позивач зазначав, що у встановлений договором та додатковою угодою строк відповідач позикові кошти не повернув і проценти за користування ними не сплатив.

У зв`язку з невиконанням позичальником зобов`язань за договором позики від 18 грудня 2008 року утворилася заборгованість у розмірі 119 000,00 євро, яка складається з 50 000,00 євро основного боргу, 40 000,00 євро процентів за користування позикою, 10 000,00 євро штрафу та 19 000,00 євро трьох процентів річних.

За додатковою угодою від 20 лютого 2014 року, за розрахунком позивача, утворилася заборгованість у розмірі 103 426,00 дол. США, яка складається з 55 000,00 дол. США основного боргу, 26 731,00 дол. США процентів за користування позикою, 11 000,00 дол. США штрафу та 10 695,00 дол. США трьох процентів річних.

Хортицький районний суд міста Запоріжжя рішенням від 14 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ТОВ «Богдан Хмельницький» на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 18 грудня 2008 року в сумі 103 932,00 євро та заборгованість за додатковою угодою від 20 лютого 2014 року в сумі 97 057,00 дол. США.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що надані позивачем оригінали договору позики від 18 грудня 2008 року, додаткової угоди від 20 лютого 2014 року, договорів поруки та протоколів загальних зборів учасників ТОВ «Богдан Хмельницький» є належними та допустимими доказами існування між сторонами спірних правовідносин.

Суд керувався тим, що підписанням договору позики та додаткової угоди ОСОБА_2 підтвердив факт отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 50 000,00 євро та 55 000,00 дол. СШАвідповідно, а тому зазначені документи, з огляду на реальний характер договору позики, є доказами не лише укладення договорів, а й передання позикових коштів.

Відхиляючи доводи відповідачів про підроблення документів та виготовлення їх на раніше підписаних чистих аркушах, суд зазначив, що відповідачі не заперечували належність підписів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спірних документах, однак не надали належних і допустимих доказів на підтвердження своїх тверджень про фальсифікацію документів.

Оцінюючи висновок судової технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 12 вересня 2024 року № 23576/23-34, суд дійшов висновку, що експертиза не встановила фактів підроблення чи монтажу спірних документів, а неможливість надання відповідей на більшість поставлених питань була зумовлена сукупністю причин, зокрема відсутністю достатніх порівняльних матеріалів, відсутністю відповідних методик дослідження та ненаданням дозволу на застосування окремих руйнівних методів дослідження.

Суд також відхилив посилання відповідачів на статтю 109 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), зазначивши, що неможливість проведення експертного дослідження у повному обсязі була спричинена не лише відмовою позивача від надання дозволу на часткове пошкодження документів, а й ненаданням відповідачами необхідних порівняльних матеріалів та іншими об`єктивними обставинами, тому підстав для застосування наслідків, передбачених зазначеною нормою процесуального права, немає.

Крім того, суд урахував подані позивачем банківські документи, відповідно до яких у листопаді 2008 року на рахунок його дружини надійшли кошти в сумі 110 000,00 євро, що додатково підтверджує наявність у позивача фінансової можливості надати відповідачу позику.

Визначаючи розмір заборгованості, суд дійшов висновку про помилковість розрахунку трьох процентів річних, здійсненого позивачем за весь період дії договорів, та зазначив, що такі проценти підлягають нарахуванню лише з моменту прострочення виконання грошового зобов`язання, тобто з 01 січня 2019 року. У зв`язку із цим суд самостійно здійснив перерахунок сум, що підлягають стягненню, та частково відмовив у задоволенні позову.

Запорізький апеляційний суд постановою від 29 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Зубицька Л. М., залишив без задоволення, а рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 14 жовтня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив надані сторонами докази і дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що оригінали договору позики від 18 грудня 2008 року, додаткової угоди від 20 лютого 2014 року, договорів поруки та протоколів загальних зборів ТОВ «Богдан Хмельницький» є належними і допустимими доказами, а підписанням договору позики та додаткової угоди ОСОБА_2 підтвердив факт отримання грошових коштів у визначених у цих документах сумах. При цьому справжність підписів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спірних документах відповідачі не заперечували.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо необхідності застосування наслідків, передбачених статтею 109 ЦПК України, апеляційний суд зазначив, що неможливість надання експертами відповідей на поставлені питання була зумовлена не лише ненаданням дозволу на застосування руйнівних методів дослідження, а й відсутністю необхідних порівняльних зразків, а також відсутністю методик встановлення абсолютного часу виконання друкованих текстів, нанесених за допомогою лазерного друку. За таких обставин підстав для висновку про ухилення позивача від участі в експертизі не встановлено.

Апеляційний суд також урахував висновок судової технічної експертизи від 12 вересня 2024 року № 23576/23-34, яким не підтверджено обставин підроблення чи виготовлення спірних документів в інший час, ніж зазначено в них, а лише констатовано неможливість надання відповідей на окремі питання з причин, наведених експертами.

Посилання заявника на показання свідків, бухгалтерські довідки ТОВ «Богдан Хмельницький», недопустимість протоколів загальних зборів товариства, відсутність доказів передання коштів та упередженість суду першої інстанції апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки вони не спростовують належними та допустимими доказами встановлених судом обставин існування зобов`язань за договором позики та договорами поруки.

Крім того, апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання про призначення повторної судової технічної експертизи, зазначивши, що відповідачі вже реалізували право на проведення відповідного експертного дослідження у суді першої інстанції, а наведені у клопотанні доводи не свідчать про необхідність призначення нової експертизи на стадії апеляційного перегляду справи.

У червні 2026 року ОСОБА_2 через представника Прасол А. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням поданих уточнень, просить скасувати рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 14 жовтня 2025 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 29 квітня 2026 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 1512/2-234/11, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17, від 25 січня 2023 року у справі № 369/11450/19, від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21, від 28 квітня 2025 року у справі № 585/1947/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Відсутні висновки Верховного Суду щодо застосування статті 109 ЦПК України у подібних правовідносинах, а саме щодо встановлення факту ухилення учасника справи від участі у судовій експертизі у випадку, коли проведення експертного дослідження виявилося неможливим через ненадання згоди на застосування руйнівних методів дослідження оригіналів документів (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання про призначення судово-технічної експертизи документів, виклик та допит експерта для надання роз`яснень щодо висновку експертизи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що суди безпідставно не застосували наслідки, передбачені статтею 109 ЦПК України, хоча саме відмова позивача надати згоду на пошкодження та часткове знищення досліджуваних документів призвела до неможливості проведення судово-технічної експертизи в повному обсязі та ненадання експертами відповідей на більшість поставлених судом питань.

Заявник стверджує, що суди не встановили фактичних обставин щодо часу виготовлення спірних документів, послідовності виконання їх реквізитів, часу нанесення підписів та відтисків печатки, а також не врахували обставин здійснення термічного впливу на оригінали документів після їх замокання, про що представник позивача повідомив лише після завершення експертного дослідження.

Крім того, апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судово-технічної експертизи на стадії апеляційного перегляду справи, у виклику експерта для надання роз`яснень щодо висновку експертизи, а також не навів мотивів відхилення відповідних доводів апеляційної скарги.

На думку заявника, апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи для підготовки та подання письмової заяви про відвід колегії суддів, чим фактично позбавив його можливості реалізувати передбачене процесуальним законом право на заявлення відводу.

Також заявник посилається на недоведеність факту передання позикових коштів, відсутність належних доказів наявності у позивача достатніх грошових коштів для надання позики у 2008 та 2014 роках, неналежну оцінку судами показань свідків та письмових доказів, а також про невстановлення дійсного змісту та достовірності документів, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Аргументи інших учасників справи

У липні 2026 року ОСОБА_1 через представника Савченка В. І. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Верховний Суд ухвалою від 11 червня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Хортицького районного суду міста Запоріжжя.

30 червня 2026 року матеріали справи № 337/5721/21 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

18 грудня 2008 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав позичальнику грошові кошти в сумі 50 000,00 євро під 8 % річних із кінцевим строком повернення позики та сплати процентів до 31 грудня 2018 року. Договором передбачено, що підписанням договору позичальник підтверджує факт отримання зазначених коштів (том 1, а. с. 10; том 2, а. с. 163).

Цього ж дня, 18 грудня 2008 року, між ОСОБА_1 та ТОВ «Богдан Хмельницький» укладено договір поруки на забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики від 18 грудня 2008 року. Укладення договору поруки схвалено рішенням загальних зборів учасників ТОВ «Богдан Хмельницький», оформленим протоколом від 18 грудня 2008 року (том 1, а. с. 12, 14).

20 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до договору позики від 18 грудня 2008 року, за умовами якої позикодавець передав позичальнику грошові кошти в сумі 55 000,00 дол. США під 12 % річних із кінцевим строком повернення позики та сплати процентів до 31 грудня 2018 року. Підписанням додаткової угоди позичальник також підтвердив факт отримання зазначених коштів (том 1, а. с. 11).

Цього ж дня, 20 лютого 2014 року, між ОСОБА_1 та ТОВ «Богдан Хмельницький» укладено договір поруки на забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики з урахуванням додаткової угоди від 20 лютого 2014 року. Укладення цього договору поруки схвалено рішенням загальних зборів учасників товариства, оформленим протоколом від 20 лютого 2014 року(том 1, а. с. 13, 15).

Суди також з`ясували, що ОСОБА_1 працював у ТОВ «Богдан Хмельницький»: з 01 березня 2010 року - на посаді виконавчого директора, з 23 травня 2013 року - на посаді директора товариства, а 03 квітня 2015 року був звільнений за угодою сторін (том 1, а. с. 43, 44).

Відповідно до бухгалтерських довідок до забалансового рахунку ТОВ «Богдан Хмельницький», затверджених директором товариства ОСОБА_7. 01 лютого 2022 року, станом на 31 грудня 2008 року, 28 лютого 2014 року, 31 грудня 2014 року та 03 квітня 2015 року в бухгалтерському обліку товариства відсутні записи щодо наявності та руху виданих підприємством гарантій, порук чи інших забезпечень виконання зобов`язань та платежів (том 1, а. с. 126-129).

Згідно з меморіальними валютними ордерами та випискою з особового рахунку філії Запорізьке Регіональне управління Акціонерного товариства «Банк Фінанси та Кредит» 28 листопада 2008 року на рахунок ОСОБА_6 надійшов грошовий переказ у сумі 110 000,00 євро (том 1, а. с. 184-189).

Відповідно до висновку судової технічної експертизи від 12 вересня 2024 року № 23576/23-34, складеного експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України, експертам не вдалося встановити час виконання підписів, відтисків печатки та друкованих текстів у спірних документах, а також послідовність нанесення їх реквізитів. Неможливість надання відповідей на поставлені питання була обумовлена, зокрема, ненаданням дозволу на застосування руйнівних методів дослідження, відсутністю належних порівняльних зразків відтисків печатки, відсутністю методик встановлення абсолютного часу виконання друкованих текстів та впливом сторонніх факторів на досліджувані документи.

Разом із тим експерти встановили, що друковані тексти у досліджуваних документах є однаковими за способом нанесення, типом друкуючого пристрою, типом і кольором барвної речовини та мають однорідний елементний склад, а відтиски печатки ТОВ «Богдан Хмельницький» у договорах поруки від 18 грудня 2008 року та 20 лютого 2014 року є однаковими за способом нанесення та структурою штрихів. Також установлено, що кожен із досліджуваних документів виконаний на окремому аркуші паперу, а аркуші належать до різних партій випуску (том 2, а. с. 125-153).

У судовому засіданні суд першої інстанції допитав як свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , а також відповідача ОСОБА_2 .

Свідок ОСОБА_7 пояснив, що працює директором ТОВ «Богдан Хмельницький» з 2015 року, а до цього обіймав посаду начальника служби безпеки товариства. За його словами, на підприємстві використовувалися заздалегідь підписані засновниками чисті аркуші, а також аркуші з підписами та відтисками печатки товариства. Крім того, свідок зазначив, що з фінансової звітності підприємства за 2007-2009 роки йому не відомо про наявність доходів товариства, а про існування спірних позикових зобов`язань він не знає.

Свідок ОСОБА_8 показав, що у 2018-2019 роках ОСОБА_1 демонстрував йому чисті аркуші з підписами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та відтисками печатки ТОВ «Богдан Хмельницький» і повідомляв про намір використати їх для оформлення договору позики між ним та ОСОБА_2 .

Свідок ОСОБА_9 пояснив, що працював у ТОВ «Богдан Хмельницький» із серпня 2010 року до грудня 2016 року на різних посадах, пов`язаних із бухгалтерським та податковим обліком. За його словами, він здійснював облік особистих боргових зобов`язань ОСОБА_2 та мав відомості про існування між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 взаємних боргових зобов`язань на значні суми. Водночас свідок зазначив, що за час роботи не бачив чистих аркушів із підписами засновників товариства.

Допитаний як свідок відповідач ОСОБА_2 показав, що ОСОБА_1 працював директором ТОВ «Богдан Хмельницький» як найманий працівник та мав доступ до печатки товариства. Він заперечив факт отримання від позивача будь-яких позикових коштів, стверджував, що спірні договори та протоколи загальних зборів є підробленими, а також зазначив, що зазвичай підписує документи на кожній сторінці.

Свідок ОСОБА_3 пояснила, що вона разом із ОСОБА_2 є засновником ТОВ «Богдан Хмельницький». За її словами, з метою забезпечення поточної діяльності товариства вони підписували чисті аркуші паперу для подальшого оформлення документів директором підприємства ОСОБА_1 . Також вона заперечила факт надання позивачем позики ОСОБА_2 .

Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком (частина перша статті 546 ЦК України).

Згідно з частинами першою статті 553, частинами першою та другою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зазначив, що у частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належного виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати увагу на декількох аспектах: а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що, незважаючи на «знаходження» у боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються у тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належне виконання зобов`язання. Водночас процесуальні відносини проявляються у тому, що презумпція належного виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належне виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належне виконання боржником свого обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14 (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам собою факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15 (провадження № 61-3741св19).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно зістаттею 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зробила такі висновки: «Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить. […] Томуяк укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. […] Що стосується можливості і порядку визначення у рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18, у якій вказано, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні».

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зробила висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що 18 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого позичальник отримав 50 000,00 євро під 8 % річних із кінцевим строком повернення до 31 грудня 2018 року, а 20 лютого 2014 року сторони уклали додаткову угоду до цього договору, за умовами якої ОСОБА_2 отримав ще 55 000,00 дол. США під 12 % річних, виконання зобов`язань за якими було забезпечено договорами поруки, укладеними з ТОВ «Богдан Хмельницький», суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди були зобов`язані застосувати наслідки, передбачені статтею 109 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто з таких осіб ухиляється, а також яке значення для неї має експертиза, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Отже, застосування зазначеної норми можливе лише за умови встановлення судом факту ухилення учасника справи від участі в експертизі та наявності причинного зв`язку між такою поведінкою і неможливістю проведення експертного дослідження.

Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що неможливість проведення експертизи в повному обсязі була зумовлена не лише ненаданням позивачем згоди на застосування руйнівних методів дослідження. Як відомо з матеріалів справи та висновку судово-технічної експертизи від 12 вересня 2024 року № 23576/23-34, експерти також указували на недостатність порівняльних матеріалів для проведення дослідження, відсутність документів, які б дозволяли встановити час нанесення досліджуваних відтисків печатки, а також відсутність науково обґрунтованих методик встановлення абсолютного часу виконання друкованих текстів, нанесених за допомогою лазерного друку.

За таких обставин суди дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав вважати, що саме поведінка позивача унеможливила проведення експертизи, а тому відсутні й підстави для застосування процесуальних наслідків, передбачених статтею 109 ЦПК України. При цьому апеляційний суд правильно зазначив, що неможливість проведення дослідження була зумовлена сукупністю обставин, пов`язаних як з обсягом наданих матеріалів, так і з об`єктивними обмеженнями самого експертного дослідження.

Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про недоведеність факту передання позикових коштів та відсутність у позивача фінансової можливості надати позику.

Суди встановили, що відповідно до меморіальних валютних ордерів та виписки з особового рахунку 28 листопада 2008 року на рахунок дружини позивача надійшли грошові кошти в сумі 110 000,00 євро, що підтверджує наявність у сім`ї позивача достатніх коштів для надання позики. Апеляційний суд обґрунтовано врахував зазначені докази та критично оцінив показання свідків щодо відсутності у позивача фінансової можливості надати відповідачу позику.

Крім того, за наявності в позикодавця оригіналів договору позики та додаткової угоди саме лише заперечення позичальником факту отримання коштів не є достатнім для спростування позовних вимог. Такі заперечення повинні бути підтверджені належними та допустимими доказами. Апеляційний суд правильно зазначив, що тягар доведення обставин непередання коштів покладається на відповідача, який відповідних доказів суду не надав.

Безпідставними є й доводи касаційної скарги про те, що відсутність відображення договорів поруки у бухгалтерському обліку ТОВ «Богдан Хмельницький» свідчить про їх неукладення. Сам собою факт невідображення певної господарської операції у бухгалтерському обліку не спростовує факту існування цивільно-правового зобов`язання та не свідчить про недійсність чи неукладеність відповідних правочинів. Така обставина не спростовує факту підписання договорів поруки та отримання ОСОБА_2 позикових коштів.

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги щодо неналежної оцінки судами показань свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Оцінка доказів відповідно до статті 89 ЦПК України належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій. Суди надали оцінку показанням усіх допитаних свідків у сукупності з іншими доказами у справі та дійшли обґрунтованих висновків, що такі показання не підтверджують обставин підроблення договору позики, додаткової угоди, договорів поруки та протоколів загальних зборів учасників товариства.

Водночас показання свідка ОСОБА_9 свідчили про існування між сторонами боргових зобов`язань ще в період його роботи в товаристві, що також було враховано судами під час оцінки доказів.

При цьому самі лише показання свідків про можливість існування чистих аркушів із підписами засновників не можуть спростувати зміст письмових правочинів, оригінали яких подані до суду, а справжність підписів на яких відповідачі не заперечували. Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що спростування письмового договору позики та письмової додаткової угоди виключно показаннями свідків є неспроможним.

Не можуть бути підставою для скасування судових рішень і доводи касаційної скарги щодо відмови апеляційного суду у призначенні повторної судово-технічної експертизи.

За змістом статей 12, 13 та 367 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, несе ризик настання наслідків, пов`язаних із невчиненням процесуальних дій, а подання нових доказів на стадії апеляційного перегляду допускається лише у виняткових випадках.

Апеляційний суд установив, що сторона відповідачів була ознайомлена з висновком експертизи ще 12 листопада 2024 року та мала достатньо часу до ухвалення рішення судом першої інстанції 14 жовтня 2025 року для подання клопотання про призначення повторної експертизи, однак таким процесуальним правом не скористалася. При цьому відповідачі не навели об`єктивних причин, які б перешкоджали заявленню такого клопотання під час розгляду справи судом першої інстанції. За таких обставин висновок апеляційного суду про відмову у призначенні повторної експертизи є обґрунтованим та відповідає вимогам процесуального закону.

Безпідставними є і доводи касаційної скарги щодо порушення апеляційним судом права заявника на відвід суддів та права на справедливий суд.

З матеріалів справи відомо, що під час апеляційного розгляду представник відповідача заявила відвід складу суду, який був розглянутий апеляційним судом у порядку, передбаченому статтями 36-40 ЦПК України. Запорізький апеляційний суд ухвалою від 29 квітня 2026 року у задоволенні заяви про відвід відмовив із мотивів її необґрунтованості.

Водночас заявник не навів жодних обставин, які б свідчили про особисту заінтересованість суддів у результаті розгляду справи чи інші обставини, здатні викликати обґрунтований сумнів у їх безсторонності. Незгода сторони з процесуальними рішеннями суду не є підставою для відводу судді та не свідчить про порушення гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Інші доводи касаційної скарги були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, отримали належну правову оцінку та не спростовують правильності висновків про наявність у відповідачів невиконаних зобов`язань за договором позики та договором поруки.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, надали належну оцінку зібраним доказам та правильно застосували норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.

Загалом доводи касаційної скарги не спростовують встановлених у справі обставин та висновків судів попередніх інстанцій, а переважно зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з їх оцінкою та необхідності встановлення інших фактичних обставин справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо клопотання про розгляд справи за участю сторони

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , а у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просили суд здійснювати розгляд касаційної скарги за участю їх представників у судовому засіданні.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої вказаної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Верховний Суд створив учасникам процесу у цій справі належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, у яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

З огляду на вказане, а також ураховуючи те, що сторони у справі вже надали свої аргументи, суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не знайшла, то у задоволенні клопотань ОСОБА_2 та ОСОБА_1. про розгляд справи за участю сторін слід відмовити.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду