ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 354/595/15-ц

Описова частина

У вересні 2015 року перший заступник прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України (далі - Держлісагентство), Державного підприємства «Ворохтянське лісове господарство» (далі - ДП «Ворохтянське лісове господарство») звернувся до суду з позовом до Поляницької сільської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акту від 17 червня 2003 року серії ІФ № 047320 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1644 га та зобов`язання повернути вказану земельну ділянку, яка розташована на ділянці «ІНФОРМАЦІЯ_1» у АДРЕСА_1, з чужого незаконного володіння у державну власність в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Свої вимоги прокурор обґрунтовував тим, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року у кримінальній справі № 248436 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 за вчинення злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 364 КК України.

Під час розгляду вказаної справи встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 червня 2003 року № 26 щодо безоплатної передачі ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1644 га не приймалося в установленому порядку на засіданні виконавчого комітету Поляницької сільської ради та є фіктивним. На це вказує й те, що ОСОБА_1 із відповідною заявою до сесії сільської ради не звертався.

Спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі державного акту на право постійного користування землею від 10 листопада 2001 року серії НОМЕР_7 та знаходиться у кварталі 7 , виділ 43-44 Поляницького лісництва, що підтверджується матеріалами лісовпорядкування.

Впродовж 2002-2003 років члени організованої групи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконно передали у приватну власність під будівництво індивідуальних житлових будинків землі державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу, рішення про вилучення яких Поляницька сільська рада та виконавчий комітет сільської ради не приймали, дозволу на таке вилучення постійний землекористувач не надавав. Унаслідок передачі у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у ДП «Ворохтянське лісове господарство» незаконно вилучено земельну ділянку площею 0,1644 га.

Оскільки рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 червня 2003 року № 26 є фіктивним, воно не підлягає визнанню недійсним у суді, а спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у державну власність в особі постійного землекористувача ДП «Ворохтянське лісове господарство».

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 лютого 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Питлюком В. І., зареєстрованим у реєстрі за № 308, право власності на спірну ділянку набув ОСОБА_2 .

На обґрунтування повноважень прокурора на представництво інтересів держави у цій справі зазначено, що, незважаючи на те, що постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду та роз`яснено право на його пред`явлення у порядку цивільного судочинства, постійний землекористувач не вжив жодних заходів щодо повернення спірної ділянки у державну власність, що стало підставою для звернення прокурора до суду з указаним позовом. Перед зверненням до суду прокурор, відповідно до вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», направив відповідне повідомлення постійному землекористувачу. Із урахуванням того, що зазначені у позові обставини встановлені постановою суду від 04 березня 2015 року, прокурор просив визнати поважними причини пропуску позовної давності з метою захисту інтересів держави та задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, поданої в порядку статті 49 ЦПК України, просив:

визнати недійсним державний акт від 17 червня 2003 року серії ІФ НОМЕР_6 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1644 га;

витребувати у ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1444, яка розташована на ділянці «ІНФОРМАЦІЯ_1» у АДРЕСА_1, з чужого незаконного володіння у державну власність в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

Рішенням Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 01 травня 2024 року позов задоволено частково.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1644 га, що розташована у АДРЕСА_1 Надвірнянського району Івано-Франківської області, у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Установивши, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та вибула з володіння держави в особі постійного землекористувача всупереч його волі у протиправний спосіб, суд першої інстанції витребував її у кінцевого набувача у державну власність в особі Держлісагентства. Суд урахував, що ОСОБА_6 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що вказана ділянка відноситься до земель лісового фонду, які не підлягали передачі у приватну власність для використання не за цільовим призначенням, що ставить добросовісність поведінки відповідача під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позовної давності та необхідність захисту інтересів держави шляхом задоволення позову прокурора в частині витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у власність, з огляду на те, що існували об`єктивні обставини, які унеможливили таке звернення з позовом раніше, а саме: відсутність підстав, визначених законодавством, для звернення прокурора до суду з позовною заявою в інтересах держави.

При вирішенні позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку суд дійшов висновку, що такі вимоги не є ефективним способом захисту порушеного права, тому відмовив в їх задоволенні.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 грудня 2024 року, за наслідками розгляду апеляційної скарги представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Шургот О. В., рішення Яремчанського міського суду Івано-Франківської області від 01 травня 2024 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції як таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, вважав його законним та обґрунтованим і не вбачав підстав для його скасування.

15 січня 2025 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - Шургот О. В. звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у позові прокурору відмовити у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 369/3147/19, від 27 липня 2023 року у справі № 372/1710/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 366/1866/17, від 16 листопада 2022 року у справі № 369/16312/18, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 619/720/17, від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц, від 31 березня 2021 року по справі № 240/12017/19, від 18 серпня 2021 року у справі №352/467/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Судові рішення в частині відмови в позові до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (стаття 400 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Заявник зазначає, що Держлісагентство в силу наданих йому повноважень здійснює управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду в межах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління, а також об`єктами державної власності, які належать до сфери його управління, до яких відносяться відповідні державні лісогосподарські підприємства, тому Держлісагентство є суб`єктом владних повноважень, інтереси якого може представляти прокурор, однак на законодавчому рівні воно не наділене повноваженнями щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, а тому не є органом, який може бути належним позивачем у спірний правовідносинах.

Заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Яремчанського міського суду Івано-Франківської області цивільну справу № 354/595/15-ц за позовом першого заступника прокурора Івано-Франківської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України до Поляницької сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, Державне підприємство «Ворохтянське лісове господарство» про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння у державну власність в особі Державного агентства лісових ресурсів України.

Матеріали справи № 354/595/15 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2026 року справу № 354/595/15 призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2026 року зупинено касаційне провадження у справі № 354/595/15-ц до закінчення перегляду у касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 354/625/15 (провадження № 61- 1790сво25).

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2026 року касаційне провадження у справі № 354/595/15 поновлено.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Суди встановили, що у постійному користуванні Ворохтянського державного лісогосподарського підприємства перебували землі для ведення лісового господарства площею 4358,5 га на підставі державного акта на право постійного користування землею серії НОМЕР_7, виданого 10 листопада 2001 року Поляницькою сільською радою, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 0000.

Наказом Державного комітету лісового господарства України від 03 квітня 2006 року № 87 Ворохтянський держлісгосп був перейменований у 2006 році на ДП «Ворохтянське лісове господарство».

Також суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 червня 2003 року № 23 «Про вилучення, надання та передача земельних ділянок у приватну власність», відповідно до рішення сільської ради від 16 квітня 2002 року «про делегування сільвиконкому повноважень в галузі регулювання земельних відносин», розглянувши заяви громадян про вилучення, надання та передачу земельних ділянок у приватну власність, вирішено вилучити земельні ділянки у громадян згідно статей 140, 149 ЗК України (додаток № 1); надати земельні ділянки громадянам згідно статей 40, 119, 120 ЗК України (додаток № 2); передати безоплатно у приватну власність земельні ділянки громадянам згідно статей 118, 121 ЗК України (додаток № 3).

Відповідно до пункту 1 додатку № 3 до вказаного рішення «Передача земельних ділянок у приватну власність» ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1644 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, а 17 червня 2003 року на підставі рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради від 12 червня 2003 року № 26 виданий державний акт на право власності на землю серії ІФ НОМЕР_6, який зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 000059. Кадастровий номер земельній ділянці присвоєний не був.

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21 лютого 2004 року ОСОБА_1 відчужив вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_2 .

Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року (справа №1-6/11) у відповідності до статті 49 КК України звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 за вчинення злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 364, частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366 КК України, ОСОБА_4 за вчинення злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 364 КК України, ОСОБА_5 за вчинення злочинів, передбачених частиною третьою статті 28, частиною першою статті 366, частиною третьою статті 28, частиною другою статті 364 КК України. Цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» залишено без розгляду. Вказана постанова суду не оскаржувалась та набрала законної сили 11 березня 2015 року.

Відповідного до змісту вказаної постанови суду, з метою протиправного вилучення з державної власності земель державного лісового фонду Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ та їх незаконної передачі у приватну власність фізичним особам шляхом зловживання владою та службовим становищем і службового підроблення офіційних документів, сільський голова АДРЕСА_1 ОСОБА_3 у листопаді 2001 року створив та очолив організовану групу, до якої завербував спеціаліста 1 категорії Яремчанського міського відділу земельних ресурсів, інженера-землевпорядника Поляницької сільської ради ОСОБА_4, а також начальника відділу земельних ресурсів Яремчанської міської ради ОСОБА_7.

Упродовж 2002-2003 років ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 незаконно надали у приватну власність фізичних осіб під будівництво індивідуальних житлових будинків 5,452 га земель державного лісового фонду, які перебували у користуванні Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ, рішення про вилучення яких Поляницькою сільською радою та виконавчим комітетом Поляницької сільської ради не приймались, в тому числі ОСОБА_1 площею 0,1644 га, у результаті чого незаконно вилучено з державної власності 5,452 га земель державного лісового фонду. Усього внаслідок злочинних дій ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 упродовж 2001-2004 років незаконно вилучено з державної власності всього 46,142 га земель державного лісового фонду, чим заподіяно збитків охоронюваним законом державним інтересам на загальну суму 6 944 718,89 грн та спричинено тяжкі наслідки.

Висновком проведеної у кримінальній справі № 248436 комісійної судово-земельної експертизи від 11 березня 2005 року встановлено, що сільський голова АДРЕСА_1 ОСОБА_3 звертався із листами протягом 2001- 2003 років у Ворохтянський держлісгосп про одержання згоди на вилучення земельних ділянок лісового фонду площею 27,87 га. Ворохтянський держлісгосп своїми листами не заперечував проти вилучення земельних ділянок і надавав попереднє погодження на передачу земельних ділянок лісового фонду в землі запасу АДРЕСА_1. Проте виконком сільської ради АДРЕСА_1 прийняв рішення про вилучення в Поляницького лісництва Ворохтянського ДЛГ земельних ділянок лісового фонду загальною площею 40,69 га без дотримання процедури вилучення, надання та зміни цільового призначення земель лісового фонду.

Відповідно до листа Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру від 01 жовтня 2004 року, отриманого в ході досудового слідства у кримінальній справі № 248436, працівники ДП «Карпатигеодезкартографія» виготовляли технічну документацію громадянам, яким були надані земельні ділянки на території земель лісокористування Поляницького лісництва Ворохтянського держлісгоспу. Під порядковим № 20 у додатку № 1 «Список громадян, яким виготовлені державні акти на право власності на землю в АДРЕСА_1 з розбивкою на квартали та ділянки» до вказаного листа зазначено прізвище ОСОБА_1 , якому надана ділянка площею 0,1644 га у кварталі 7 , ділянки 43 , 44 . Підприємством також зазначено, що розбивка на квартали та ділянки була здійснена спільно з Ворохтянським держлісгоспом.

27 серпня 2015 року прокуратура Івано-Франківської області направила на адресу ДП «Ворохтянське лісове господарство» повідомлення про те, що з моменту винесення постанови Галицького районного суду від 04 березня 2015 року у кримінальній справі № 248436, якою встановлено, що рішення виконавчого комітету Поляницької сільської ради щодо безоплатної передачі ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку площею 0,1644 га на ділянці «ІНФОРМАЦІЯ_1» не приймалося, а було підроблене, а вказана земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» та знаходиться у кварталі 7 виділ 43-44 Поляницького лісництва, лісгоспом не вжито жодних заходів щодо повернення вказаної земельної ділянки у державну власність. Із урахуванням наведеного прокурор, зважаючи на відсутність належного реагування з боку уповноважених державних органів, повідомив про наявність підстав для звернення до суду з позовом в інтересах держави, в особі Держлісагентства та ДП «Ворохтянське лісове господарство» про визнання недійсним державного акту та повернення земельної ділянки.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт четвертий частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 369/3147/19, від 27 липня 2023 року у справі № 372/1710/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 366/1866/17, від 16 листопада 2022 року у справі № 369/16312/18, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 619/720/17, від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц, від 31 березня 2021 року по справі № 240/12017/19, від 18 серпня 2021 року у справі №352/467/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) від 26 квітня 2023 року у справі № 337/3725/22, від 29 березня 2023 року у справі № 753/8033/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Земля є унікальним обмеженим природним ресурсом. Земля є базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства.

Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Верховний Суд зазначає, що на будь-якому етапі надання земельної ділянки у власність чи користування сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, придбання за договором купівлі-продажу та безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності (пункти «а», «б» частини першої статті 81 ЗК України).

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» частини першої статті 12 ЗК України (тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісового фонду (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Частиною першою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно із пунктом 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Частиною шостою статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.

Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення (частина сьома статті 118 ЗК України).

Частинами першою, другою статті 20 ЗК України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні (частина друга статті 3 ЛК України, тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства (стаття 4 ЛК України).

Ліси України підлягають охороні і захисту, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також раціональне використання. Забезпечення охорони та захисту лісів покладається на центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, Верховну Раду Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та постійних лісокористувачів відповідно до законодавства України (частини перша, друга статті 85 ЛК України).

У частині другій статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

Згідно зі статтями 56, 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5,0 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.

Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Згідно зі статтею 42 ЛК України переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.

Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За загальним правилом, закріпленим у статті 387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, який підтримав Верховний Суд, зокрема у постановах від 13 вересня 2023 року у справі № 359/3912/15-ц (провадження № 61-3901св23), від 20 вересня 2023 року у справі

№ 206/2421/16-ц (провадження № 61-18150св21), захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Можливість власника реалізувати його право на витребування майна від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21, пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21, пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (провадження № 14-206цс21, пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (провадження № 12-8гс22, пункт 9.47) та інших).

У справі, що переглядається, суди встановили порушення відповідачами порядку вилучення та отримання безоплатно у приватну власність спірної земельної ділянки лісового фонду.

Зокрема, суди попередніх інстанцій, на підставі матеріалів кримінальної справи № 1-6/11, порушеної щодо посадових осіб Поляницької сільської ради за фактом підроблення рішень Виконавчого комітету Поляницької сільської ради за 2002-2003 роки щодо передачі у приватну власність незаконно вилучених у ДП «Ворохтянське лісове господарство» земельних ділянок лісового фонду фізичним особам, зокрема постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року у справі № 1-6/11 про закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, встановили, що передана ОСОБА_1 спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП «Ворохтянське лісове господарство» на підставі державного акта на право постійного користування землею від 10 листопада 2001 року серії НОМЕР_7 та знаходиться у кварталі 24 , виділ 4 , Поляницького лісництва Ворохтянського Держлісгоспу (лист Карпатського державного підприємства геодезії, картографії та кадастру Державного комітету природних ресурсів України від 01 жовтня 2004 року № 464).

Згідно з висновком комісійної судово-земельної експертизи від 11 березня 2005 року, проведеної у рамках вказаної кримінальної справи, рішення виконкому чи сесії сільської ради про вилучення земельної ділянки лісового фонду у кв. 7 виділ 43-44 відсутні.

Таким чином, позивач довів, що також підтверджується матеріалами справи, а відповідачі не спростували, що спірна земельна ділянка в установленому порядку органом місцевого самоврядування не вилучалась, зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась, а рішення Поляницької сільської ради від 12 червня 2003 року № 26 та державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ІФ № НОМЕР_8 не відповідають положенням законодавства.

Отже, надання ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки площею 0,1644 га із земель лісового фонду, що перебували у користуванні Поляницького лісництва, без прийняття рішення про її вилучення у встановленому законом порядку, вказує на незаконне вибуття з державної власності спірної земельної ділянки.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна земельна ділянка, яка вибула з володіння держави поза її волею, підлягає витребуванню у її набувача у власність держави в особі Державного агентства лісових ресурсів у порядку, визначеному статтею 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 вказано, що: «Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).».

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Потрібний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, потрібно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади чи місцевого самоврядування постанову (постанова Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 472/156/21).

Правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес. Повернення у державну власність земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням.

У справі, яка переглядається, суди дійшли обґрунтованих висновків щодо відповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, зазначивши, що як ОСОБА_1 на час отримання земельної ділянки, так і ОСОБА_2 , купуючи земельну ділянку, не міг не розуміти в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, що вказана ділянка відноситься до земель лісового фонду, які не підлягали передачі у приватну власність для використання не за цільовим призначенням, що ставить добросовісність поведінки обох відповідачів під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

При цьому, ОСОБА_2 , не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, шляхом пред`явлення вимог про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судами із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Суди правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустила порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваних судових рішень, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Посилання заявника на відсутність належних відомостей у Державному земельному кадастрі про витребувані судом земельні ділянки не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для захисту права власності держави. Колегія суддів бере до уваги, що виділеній у приватну власність» ОСОБА_1 спірній земельній ділянці державного лісового фонду присвоєно окремий кадастровий номер та виданий державний акт на право власності на землю серії ІФ НОМЕР_6.

Відповідно до частини четвертої статті 79-1 ЗК України земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Безпідставними є доводи касаційної скарги про відсутність порушених прав Державного агентства лісових ресурсів України, в інтересах якого подано прокурором позов у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Представництво інтересів громадянина або держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру».

Згідно із частиною третьою зазначеної статті, у редакції, яка діяла на час звернення до суду із позовом у цій справі, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

В судовому процесі, зокрема цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.

Отже, незалежно від того, хто саме звернувся до суду - орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, чи прокурор, у судовому процесі держава бере участь у справі як позивач, а відповідний орган або прокурор здійснюють процесуальні дії на захист інтересів держави як суб`єкта процесуальних правовідносин.

Аналогічний правовий висновок було викладено Верховним Судом у постановах від 20 грудня 2023 року у справі № 619/77/15-ц (провадження № 61-9722св23), від 31 січня 2024 року у справі № 380/13877/21 (провадження № К/990/27577/23), від 14 березня 2024 року у справі № 620/278/23 (провадження № К/990/21991/23), від 11 червня 2024 року у справі № 380/9047/22 (провадження № К/990/3496/23), від 06 листопада 2024 року у справі № 354/681/15-ц (провадження № 61-14611св23), 31 січня 2025 року у справі № 360/346/24 (провадження № К/990/35794/24), від 06 листопада 2025 року у справі № 120/2426/23 (провадження № К/990/49960/24), від 03 грудня 2025 року у справі № 354/599/15-ц (провадження № 61-2992св25), від 23 грудня 2025 року у справі № 354/601/15-ц (провадження № 61-1868св25), від 28 січня 2026 року у справі № 354/637/15-ц (провадження № 61-16378св23).

У справі, яка переглядається, перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України. Таким чином, позивачем у зазначеній справі є держава, представництво інтересів якої в особі зазначеного вище органу державної влади здійснює прокурор. Прокурор обґрунтовував порушення прав держави як власника земельної спірної ділянки зокрема тим, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави з порушенням вимог закону, у зв`язку з чим просив витребувати з володіння ОСОБА_2 (останнього власника) на користь держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» земельну ділянку площею 0,1444 га, що розташована у АДРЕСА_1 Надвірнянського району Івано-Франківської області.

Аналіз спірних правовідносин свідчить про звернення прокурора до суду із позовом у справі саме в інтересах держави. Прокурор обґрунтовував порушення прав держави, як власника земельної ділянки лісового фонду, зокрема тим, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави з порушенням вимог закону, на підставі підробленого рішення виконавчого комітету сільської ради, внаслідок незаконних дій її посадових осіб.

Отже, вимоги прокурора про витребування земельної ділянки на користь держави в особі ДП «Ворохтянське лісове господарство» пред`явлено саме в інтересах держави.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 619/77/15-ц (провадження № 61-9722св23), в якій суд касаційної інстанції відхилив доводи касаційної скарги про те, що при вирішенні справи щодо захисту права власності держави на спірну земельну ділянку позов прокурора міг бути поданий виключно в інтересах держави в особі належних уповноважених державних органів, а Державне агентство лісових ресурсів України є неналежним позивачем.

Верховний Суд також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо позовної давності.

У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди попередніх інстанцій установили, що 23 березня 2004 року було порушено кримінальну справу № 248436 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 364 КК України, за фактом зловживання службовим становищем посадовими особами Поляницької сільської ради у зв`язку з незаконним вилученням із власності Ворохтянського держлісгоспу 40,69 га земель лісового фонду та безоплатною передачею цих земель у приватну власність 160 громадянам для будівництва та обслуговування житлових будинків упродовж 2002-2003 років.

Постановою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 04 березня 2015 року посадових осіб Поляницької сільської ради звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне провадження закрито. Цивільний позов ДП «Ворохтянське лісове господарство» про стягнення завданих державі збитків залишено без розгляду з роз`ясненням права на звернення до суду в порядку цивільного судочинства. Водночас ДП «Ворохтянське лісове господарство» чи Державне агентство лісових ресурсів України до суду з відповідними позовами не звернулися.

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду у цій справі, прокурор послався на необхідність захисту інтересів держави, оскільки після залишення цивільного позову ДП «Ворохтянське лісове господарство» про стягнення завданих збитків, заявленого в межах кримінального провадження, не було вжито заходів щодо захисту прав держави, зокрема повернення спірної земельної ділянки у державну власність.

Матеріали справи, що переглядається, вказують, що обставини, які свідчили про незаконне вибуття земель лісового фонду, підлягали встановленню судом в межах зазначеного вище кримінального провадження. Постійним користувачем спірної земельної ділянки у кримінальній справі був поданий цивільний позов про відшкодування збитків, який розглядався судом разом з обвинувальним актом у період з 2005 року до березня 2015 року. Отже, ДП «Ворохтянське лісове господарство» вчинило процесуальні дії, спрямовані на захист майнових прав та інтересів.

У частині сьомій статті 128 КПК України гарантовано право особи, яка не пред`явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особи, цивільний позов якої залишено без розгляду, пред`явити його в порядку цивільного судочинства.

Разом із тим частиною шостою статті 82 ЦПК України передбачено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

У постанові від 25 травня 2026 року у справі № 354/625/15 (провадження № 61-1790сво25) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави, як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Тривалий розгляд кримінального провадження, в якому підлягали оцінці та були встановлені обставини підробки офіційних документів, на підставі яких земельні ділянки вибули з володіння держави на користь приватного власника (обставини незаконного вибуття майна власника), може за певних обставин вважатися поважною причиною пропуску позовної давності за вимогою про витребування земельної ділянки, як правового наслідку протиправних дій.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судами надана належна оцінка, тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі доводи, які не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 41о, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,