ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 463/5585/22

Описова частина

У серпні 2022 року Львівська міська рада як орган місцевого самоврядування, що представляє Львівську територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просила зобов`язати відповідачку знести об'єкт самочинного будівництва - гараж, площею 29,5 кв. м, що знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,0029 га.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 13 липня 2022 року за результатами комісійного обстеження представниками Львівської міської ради та Личаківської районної адміністрації було встановлено факт самовільного зайняття відповідачкою земельної ділянки площею 0,0029 га, що знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , шляхом будівництва на ній цегляного гаражу розмірами 6,27 м х 4,70 м, площею 29,5 кв. м, та фактичне використання цієї земельної ділянки для його обслуговування. Будівництво гаража відбулося за відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування, без наявності угоди про надання у користування (оренду) ОСОБА_1 земельної ділянки та без затвердження містобудівних умов і обмежень на її забудову. Земельна ділянка під гаражем перебуває у комунальній власності, а Личаківською районною адміністрацією не приймалось розпорядження щодо надання дозволу на експлуатацію гаража.

Львівська міська рада вказувала, що згідно з наданою відповідачем інформацією гараж був встановлений на підставі рішення виконавчого комітету Червоноармійської районної ради народних депутатів м. Львова від 10 грудня 1974 року № 1199. Однак, відповідно до пункту 1 цього рішення ОСОБА_2 надавався дозвіл на встановлення металевого збірно-розбірного гаража в торцевій частині житлового будинку АДРЕСА_1 .

Позивач вважав, що будівництво відповідачкою об`єкта нерухомості на земельній ділянці, яка їй не була відведена під будівництво у встановленому законом порядку, за відсутності відповідних документів, які надають право на виконання будівельних робіт, та без затвердженого проекту, є самочинним.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 21 березня 2024 року, залишеним без змін постановоюЛьвівського апеляційного суду від 05 грудня 2024року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив, зокрема, із того, що жодних доказів на підтвердження факту спорудження саме відповідачкою будь-якої капітальної споруди, зокремацегляного гаража, на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності, позивачем суду не надано.

За таких обставин, на думку судів попередніх інстанцій, в судовому засідання позивач не довів обставини, на які посилався, а відтак і свого суб`єктивного права на заявлення негаторного позову про усунення перешкод в користуванні земельноюділянкою шляхом знесення самочинно збудованого цегляного гаража.

У січні 2025 року Львівська міська рада звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 21 березня 2024 року та постанову Львівського апеляційногосуду від 05 грудня 2024року й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Роюк Л. І. через систему «Електронний суд» надіслала відзив на касаційну скаргу, у якому просить закрити касаційне провадження у справі, а у разі, якщо суд не дійде висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження з наведених у відзиві мотивів, просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

17 лютого 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з розпорядженням заступника керівника АпаратуВерховного Суду - керівника секретаріатуКасаційного цивільного суду ОлениГрицик від 25 травня 2026 року № 550/0/226-26 про призначення повторногоавтоматизованого розподілу судової справиу зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Судусудді ТітоваМ. Ю. на підставі службової записки Секретаря Другої судової палати Зайцева А. Ю. справу № 463/5585/22 (провадження № 61-862св25) призначено судді-доповідачеві Коротенку Є. В., у складі колегії суддів: Воробйова І. А., Зайцев А. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що рішенням Червоноармійської районної ради депутатів трудящих від 10 грудня 1974 року № 1199 ОСОБА_2 , як особі з інвалідністю ІІ групи, було надано дозвіл на встановлення металевого збірно-розбірного гаража у торцевій частині житлового будинку АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_2 зареєструвати встановлення гаража в райфінвідділі та підтримувати біля нього належний санітарний стан.

Згідно з актом обстеження земельних ділянок комунальної власності між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 й плану-схеми до нього від13 липня 2022 року за № 25 комісією за участі представників Львівської міської ради та Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради проведено обстеження, за результатами якого встановлено, що ОСОБА_1 самовільно зайняла шляхом будівництва цегляного гаража з розмірами 6,27 м х 4,7 м (площею 29,5 кв. м), який знаходиться між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , та фактично використовує земельну ділянку орієнтовною площею 0,0029 га для його обслуговування за відсутності відповідного рішення Львівської міської ради про надання її в користування(оренду), а також за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки. Містобудівні умови та обмеження на забудову цієї земельної ділянки не видавались. Розпоряджень Личаківської районної адміністрації щодо експлуатації цегляних гаражівміж будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 за період з 1995 року по час обстеження не приймалось.

Відповідно до наданої позивачем план-схеми земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_1 , між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 та прилеглих до них земельних ділянок, земельна ділянка АДРЕСА_3 , між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 самовільно зайнята та фактично використовується ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Тип власності: комунальна. Ухвал Львівської міської ради щодо відведення земельної ділянки не приймалося.

13 травня 2022 року Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради направила ОСОБА_1 лист № 3-вих. з пропозицією подати в термін до 18 травня 2022 року документи, на підставі яких збудовано цегляний гараж за адресою: АДРЕСА_1 , яким вона користується.

18 травня 2022 року ОСОБА_1 письмово повідомила Личаківську районну адміністрацію Львівської міської ради, що гараж, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був встановлений відповідно до рішення Червоноармійської районної ради депутатів трудящих м. Львова від 10 грудня 1974 року № 1199.

ОСОБА_1 у поданому до суду першої інстанції відзиві пояснила, що відповідно до рішення Червоноармійської районної ради депутатів трудящих від 10 грудня 1974 року №1199 ОСОБА_2 спочатку було встановлено металевий гаражний бокс, який безпосередньо прилягав до зовнішньої стіни будинку АДРЕСА_1 , а в подальшому зведено капітальний. На підставі рішення Личавіського районного суду м.Львова від 20 червня 2012 року вона набула право приватної власності на будинковолодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_4 у порядку поділу спільного майна подружжя, а спірний гараж є його складовою.

Згідно технічного паспорта, виготовленого 01 вересня 2023 року ТОВ «ІНМ», гараж, загальною площею 22,8 кв. м, дати початку та завершення будівництва не вказано, є складовою частиною об`єкта нерухомого майна - житлового будинку садибного типу за адресою: АДРЕСА_4 .

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав № 349710011 від 09 жовтня 2023 року гараж, загальною площею 22,8 кв. м, є складовою частиною об`єкта нерухомого майна - житлового будинку садибного типу за адресою: АДРЕСА_4 . Тип речового права - право власності. Власник - ОСОБА_1 , дата реєстрації - 04 жовтня 2023 року, державний реєстратор: Працювита О. С. (Оброшинська сільська рада Львівського району Львівської області), підстава внесення - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 69660681 від 09 жовтня 2023 року, Працювита О. С. ; документи, подані для державної реєстрації - рішення Личавіського районного суду м.Львова від 20 червня 2012 року, технічний паспорт, виданий 09 жовтня 2023 року.

Наказом Міністерства юстиції України № 2123/5 від 15 липня 2024 року скаргу Львівської міської ради від 18 квітня 2024 року № 2901-вих-54221 було задоволено. Визнано прийнятим з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та анульовано рішення від 09 жовтня 2023 року № 69660681 державного реєстратора Оброшинської сільської ради Львівського району Львівської області Працювитої О. С. Тимчасово блоковано доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державному реєстратору Оброшинської сільської ради Львівського району Львівської області Працювитій О. С. на 3 місяці.

Відповідно до листа регіональної філії АТ «Укрзалізниця» від 11 травня 2023 року за наслідками проведеного 09 травня 2023 року комісійного обстеження земельної ділянки залізниці, що знаходиться на АДРЕСА_1 , з 4 км + 880 м по 4 км + 920 м з лівої сторони за напрямком зростання кілометрів виявлено самовільно збудований гараж, який частково знаходиться на земельній ділянці залізниці на відстані 8,5 м від осі під'їзної залізничної колії, у той час, як ширина смуги відведення залізниці у цьому місці складає 11 м. При цьому регіональна філія АТ «Укрзалізниця» додає до вказаного листа відповідне викопіювання згідно матеріалів інвентаризації 1998 року № 96017 Львівтранспроект «План смуги відчуження Львівської залізниці в межах м.Львова».

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є, серед іншого, земля, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.

Стаття 143 Конституції України наділяє територіальні громади правом безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляти майном, що є в комунальній власності.

За змістом статей 316, 317, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Частиною четвертою статті 376 ЦК України передбачено, що, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (пункт «б» частини першої статті 80 Земельного кодексу України (далі - ЗК України)).

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності (частини перша-друга статті 83 ЗК України).

У частині другій статті 152 ЗК України зазначено, що лише власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частина третя статті 152 ЗК України визначає способи захисту порушених прав, а саме: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Відповідно до частини другої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» суб`єкти містобудування зобов`язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об`єктів.

Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво, або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил. Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

Виходячи зі змісту частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.

Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.

Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватись земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Судуу постанові від 17 грудня 2025 року у справі № 908/2388/21(провадження № 12-73гс24), зазначивши при цьому, що належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.

Відповідно до частини другої статті 212 ЗК України приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Негаторний позов пред`являється у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьої особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпоряджання річчю.

Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном.

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей.

Звернення з негаторним позовом спрямоване на відновлення суб`єкта речового права у попередньому стані. Вимоги за негаторним позовом полягають в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Негаторний позов може бути пред`явлений впродовж всього строку тривання відповідного порушення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Вимога про знесення майна, яке власник земельної ділянки вважає самочинним будівництвом, є різновидом негаторного позову власника земельної ділянки з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою.

Як зазначалося вище, статтею 376 ЦК України регламентовано правовий режим самочинного будівництва. Частиною другою статті 212 ЗК України встановлено право власника вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з боку суб`єктів, які створюють такі перешкоди.

Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду.

Як уже зазначалося, обов`язок знести об`єкт самочинного будівництва має розглядатися в контексті правового захисту права власності на земельну ділянку.

Отже, відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач) (див. пункт 177 постанови від 17 грудня 2025 року Великої Палати Верховного Судуу справі № 908/2388/21(провадження № 12-73гс24)).

З огляду на викладене, оскільки ОСОБА_1 є останнім набувачем спірного гаража, саме вона є належним відповідачем у цій справі і той факт, що цегляний гараж між будинками АДРЕСА_1 побудований не нею, у цьому випадку не має жодного значення.

При цьому слід ураховувати, що дозвільні документи на побудову саме цегляного гаражу за вказаною адресою в матеріалах справи відсутні.

Щодо належності земельної ділянки, на якій розташований спірний гараж, до земель комунальної власності, то слід приймати до уваги, що у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності (пункт «а» частини другої статті 83 ЗК України).

Докази віднесення спірної земельної ділянки у повному обсязі до земель приватної або державної власностів матеріалах справи не містяться.

При цьому лист регіональної філії АТ «Укрзалізниця» від 11 травня 2023 року дає підстави для висновків, що спірний гараж може лише частково знаходитися на земельній ділянці залізниці. Водночас, навіть якщо такий факт має місце, часткове знаходження вказаного гаражу на землях комунальної власності не спростоване, а відтак Львівська міська рада,що представляє Львівську територіальну громаду,не позбавлена можливості заявляти відповідний негаторний позов, як власник / співвласник земельної ділянки, з усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своєю земельною ділянкою.

Ураховуючи наведене, висновки суду апеляційної інстанції при апеляційному перегляді справи не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які суди не досліджували, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Щодо клопотання про закриття провадження у справі

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Роюк Л. І. просить закрити касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України, посилаючись на те, що скаржник у касаційній скарзі навів правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі № 822/2149/18 та від 29 червня 2022 року в справі № 639/6261/13, які стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Колегія суддів вважає, що підстави для закриття касаційного провадження, передбачені статтею 396 ЦПК України, відсутні, оскільки касаційна скарга Львівської міської ради подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України та містила підстави касаційного оскарження. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відкриття касаційного провадження та необхідність надання відповідної правової оцінки доводам касаційної скарги під час касаційного перегляду справи.

За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у задоволенні заяви про закриття касаційного провадження слід відмовити.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду цієї справи, з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України) дійшов висновку про направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін з огляду на мотиви скасування судового рішення, на підставі чого вирішити спір.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду