ПОСТАНОВА
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Львівського апеляційного суду від 10 лютого 2026 року щодо
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК)
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 червня 2025 року ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено за ч. 3 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням на строк 3 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.
Вирішено питання заходів забезпечення кримінального провадження, процесуальних витрат, арешту майна та речових доказів.
За вироком районного суду ОСОБА_6 засуджено за те, що він 15 лютого 2025 року близько 22:15, керуючи технічно справним автомобілем марки «ЗАЗ FORZA» (д. н. з. НОМЕР_1 ) та рухаючись ним по автодорозі М-06 сполученням «Київ - Чоп», на 544 км + 900 м, поблизу с. Бережани Львівського району Львівської області, в напрямку до м. Чоп, порушив чинні вимоги Правил дорожнього руху (далі - ПДР), а саме: п. 1.5, підпункти «б», «д» пункту 2.3, п. 12.1, підпункт «б» пункту 12.9; а також вимоги дорожньої розмітки 1.1 Розділу 34, які виразилися в тому, що ОСОБА_6 , керуючи транспортним засобом проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін, рухаючись у крайній правій смузі руху зі швидкістю приблизно 90 км/год, де дозволена максимальна швидкість руху становить 70 км/год, на правому заокругленні дороги по напрямку його руху, втратив контроль над керованим транспортним засобом та без причин технічного характеру, всупереч вимогам дорожньої розмітки 1.1 додатку 2 ПДР, здійснив виїзд на смугу зустрічного руху, де відбулося зіткнення із автопоїздом у складі спеціалізованого сідлового тягача марки «Маn ТGХ 18.440» (д. н. з. НОМЕР_2 ) та напівпричепу марки «Коgеl S 24» (д. н. з. НОМЕР_3 ), під керуванням водія ОСОБА_8 , який рухався в напрямку до м. Києва.
В результаті порушення водієм ОСОБА_6 Правил дорожнього руху відбулася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої пасажири автомобіля марки «ЗАЗ FORZA» - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (кожен окремо) отримали тяжкі тілесні ушкодження за ознакою небезпеки для життя в момент спричинення та перебувають у прямому причинному зв`язку з настанням смерті кожного окремо.
Окрім цього пасажири автомобіля марки «ЗАЗ FORZA» - ОСОБА_11 та ОСОБА_12 (кожен окремо) отримали тяжкі тілесні ушкодження по ознаці небезпеки для життя в момент спричинення.
Львівський апеляційний суд вироком від 10 лютого 2026 року скасував вирок місцевого суду (в частині призначеного покарання) та ухвалив новий, яким призначив ОСОБА_6 покарання за ч. 3 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. Початок строку відбування покарання вирішено рахувати з моменту звернення вироку до виконання. В решті вирок суду першої інстанції залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У поданій касаційній скарзі захисник засудженого - адвокат ОСОБА_7 просить скасувати вирок апеляційного суду та призначити новий розгляд у цьому суді.
Суть доводів зводяться до того, що обраний ОСОБА_6 захід примусу, який належить відбувати реально, є явно несправедливим через суворість. На переконання захисника, апеляційний суд, усупереч приписам статей 50, 65, 66 КК, не врахував усіх даних про особу засудженого, пом`якшуючих обставин та відсутності обтяжуючих. Зокрема, під час здійснення апеляційного провадження було залишено поза увагою те, що ОСОБА_6 раніше не судимий, вперше вчинив злочин з необережності, повністю визнав вину щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю вчиненого злочину, має постійне місце проживання та роботи, де позитивно характеризується, виховувався в неповній сім`ї, добровільно частково відшкодував і продовжує відшкодовувати завдану потерпілим шкоду, відсутність претензій зі сторони потерпілих, які повністю погодились з покаранням, призначеним районним судом (застосування ст. 75 КК) та не оскаржували його в апеляційному порядку, повністю сплатив процесуальні витрати, а також те, що трудовий колектив одноголосно просив не позбавляти його волі. Зауважує, що після скоєння ДТП його підзахисний не вчинив жодного кримінального правопорушення, що свідчить, як уважає захисник, про те, що засуджений став на шлях виправлення. Зазначене, на думку адвоката, доводить правильність рішення суду першої інстанції про застосування до засудженого інституту умовного звільнення, тобто ст. 75 КК. З огляду на викладене уважає вирок суду апеляційної інстанції не справедливим.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_13 заперечила проти задоволення касаційної скарги сторони захисту, вирок апеляційного суду просила залишити без змін.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що під час судового розгляду ОСОБА_6 визнав свою винуватість за пред`явленим обвинуваченням повністю, надавши відповідні показання щодо обставин вчиненого кримінального правопорушення, що дозволило суду першої інстанції в порядку ч. 3 ст. 349 КПК не досліджувати доказів стосовно тих обставин, які ніким не оспорюються. Із зазначеним порядком дослідження доказів погодилися всі учасники судового провадження, що позбавляє їх права оскаржувати ці обставини в апеляційному порядку.
У касаційній скарзі сторони захисту не заперечуються висновки суду в частині доведеності винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, правильності кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 286 КК, а також розмір додаткового покарання.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, про невідповідність призначеного апеляційним судом покарання (незастосування положень ст. 75 КК) тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, внаслідок суворості, Верховний Суд уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.
Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації захід примусу повинен бути адекватним характеру вчинених діянь, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання беруться до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
За змістом ст. 75 КК, застосування закріплених у ній правил допустиме лише за наявності обґрунтованих підстав для висновку, що з огляду на тяжкість злочину, дані про особу винного та інші обставини кримінального провадження виправлення засудженого можливе без ізоляції від суспільства.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
Повноваження суду (його права та обов`язки), надані державою, щодо обрання між альтернативними видами покарань у встановлених законом випадках та інтелектуально-вольова владна діяльність суду з вирішення спірних правових питань, враховуючи цілі та принципи права, загальні засади судочинства, конкретні обставини справи, дані про особу винного, справедливість обраного покарання тощо, визначають поняття «судова дискреція» (судовий розсуд) у кримінальному судочинстві.
Дискреційні повноваження суду повинні відповідати принципу верховенства права з обов`язковим обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.
Частиною 1 ст. 420 КПК встановлено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі: необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; необхідності застосування більш суворого покарання; скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції; неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.
Водночас за приписами ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.
Ухвалюючи вирок, апеляційний суд зазначених вимог кримінального процесуального закону дотримався, про що свідчить нижченаведене.
Так, частиною 3 ст. 286 КК передбачено покарання за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо вони спричинили загибель кількох осіб, у виді позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до 3 років.
Як слідує із вироку районного суду ОСОБА_6 призначено за ч. 3 ст. 286 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування основного покарання з випробуванням на строк 3 роки та покладено на нього обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.
Апеляційний суд перевірив вирок місцевого суду за відповідними доводами сторони обвинувачення на предмет призначення більш суворого покарання ОСОБА_6 . Цей суд, скасовуючи вирок районного суду в частині призначеного ОСОБА_6 покарання та ухвалюючи в цій частині свій вирок, обґрунтував свою позицію тим, що суд першої інстанції не в повному обсязі врахував характер та ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК, а саме те, що останній, керуючи технічно справним транспортним засобом, порушив правила безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілих ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , а також заподіяло тяжкі тілесні ушкодження потерпілим ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .
Так, метою покарання є не тільки виправлення винного, а й запобігання вчиненню злочинів як винним, так і іншими особами - це так зване загальне запобігання злочинів. Застосовуючи покарання до засудженого, суд таким чином констатує, що відповідні діяння є суспільне небезпечними і всі особи зобов`язані уникати їх вчинення. Сама можливість караності таких діянь виступає засобом стримування осіб, схильних до кримінально-протиправної поведінки.
З огляду на зазначене, апеляційний суд дійшов переконливого висновку, що за конкретних обставин скоєного та його наслідків, звільнення ОСОБА_6 від відбування основного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, як це зробив районний суд, не сприятиме його виправленню та попередженню вчинення нових злочинів як ним самим, так і іншими особами.
У той же час, апеляційний суд, призначаючи ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років (тобто в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією цієї частини статті) з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, врахував не тільки тяжкість скоєного ним діяння, а й усі дані про особу винного, зокрема й ті, про які вказується у касаційній скарзі сторони захисту (позитивні характеристики за місцем проживання та роботи, стійкі соціальні зв`язки, відсутність судимостей, не перебування на обліку у лікарів психіатра та нарколога; наявність обставин, що пом`якшують покарання - вперше притягається до кримінальної відповідальності, активно сприяв слідству та суду у встановленні істини по справі, щиросердечно розкаявся у вчиненому, відсутність обставин, що його обтяжує).
За таких обставин суд апеляційної інстанції акцентував, що вчинений обвинуваченим ОСОБА_6 тяжкий злочин є суспільно небезпечним, його наслідки - невідворотними, а мета покарання це те, чого прагне держава, застосовуючи його щодо особи, яка вчинила злочин.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що наявність постійного місця роботи в ОСОБА_6 , а також те, що він виховувався в неповній сім`ї, та позитивна характеристика за місцем проживання не можуть враховуватись як підстава для звільнення обвинуваченого від відбування основного покарання з випробуванням. З чим погоджується і Верховний Суд.
Що стосується доводів сторони захисту про те, що потерпілі просили не призначати покарання ОСОБА_6 , яке слід відбувати реально, то як правильно звернув увагу апеляційний суд, покликаючись на практику Верховного Суду, думка потерпілих хоч і враховується при призначенні покарання, однак не є визначальною.
Обставини, на які сторона захисту посилається в касаційній скарзі як на підстави для твердження про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, були враховані апеляційним судом під час призначення покарання в мінімальній межі, передбаченої ч. 3 ст. 286 КК. Ці обставини не є безумовними і достатніми для застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК та зміни або скасування вироку апеляційного суду.
Колегія суддів уважає, що призначене апеляційним судом покарання відповідає загальним засадам призначення покарання, є законним та справедливим, сприятиме виправленню винного, попередженню вчинення нових злочинів, а також не буде становити «особистий надмірний тягар для особи», адже відповідає справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.
Вирок апеляційного суду є достатньо мотивованим і повною мірою відповідає вимогам статей 370, 420 КПК.
Враховуючи наведене, переконливих аргументів, які би доводили явну несправедливість призначеного покарання за вироком апеляційного суду, в касаційній скарзі захисника не наведено, а тому підстав для її задоволення немає.
Порушень норм матеріального чи процесуального права, які би були безумовними підставами для скасування судового рішення, як того просить захисник, під час перевірки матеріалів кримінального провадження суд касаційної інстанції не встановив.
Урахувавши наведене, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга сторони захисту задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд