ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 461/66/24

1. У січні 2024 року керівник Франківської окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської міської ради звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- витребувати квартиру АДРЕСА_1 у власність територіальної громади в особі Львівської міської ради.

2. Позов мотивував тим, що на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 26 березня 2020 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 642, ОСОБА_1 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 .

3. Право власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 було зареєстровано на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого 09 червня 1995 року Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради згідно з розпорядженням виконавчого комітету Львівської міської ради № 1479/1995 від 12 травня 1995 року.

4. Проте, таке розпорядження виконавчим комітетом Львівської міської ради не видавалося, що свідчить про те, що ОСОБА_2 в незаконний спосіб набув право власності на спірну квартиру, а відтак її відчуження призвело до незаконного вибуття квартири з комунальної власності. Квартира

АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку не приватизовувалася, а відтак перебуває у віддані Львівської міської ради.

5. Майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у власність останнього набувача.

6. Прокурор вважає, що бездіяльність Львівської міської ради щодо невжиття заходів щодо витребування майна свідчить про нездійснення захисту інтересів територіальної громади м. Львова та є підставою для представництва прокуратурою в суді інтересів держави.

7. Галицький районний суд м. Львова рішенням від 19 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року, відмовив у задоволенні позову.

8. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна квартира не перебувала у власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради, і що така не вибувала з її володіння поза її волею. Крім того, суд, з посиланням на статтю 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинно бути законним, дійшов висновку про нелегітимність мети у вигляді безоплатного позбавлення майна відповідачки, як добросовісного набувача майна, котрою не було допущено жодної винної, протиправної поведінки, зазначивши, що неприйнятним та таким, що покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар є те, що добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх прав.

9. У березні 2025 року перший заступник керівника Львівської обласної прокуратури засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2025 року, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

10. Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08 січня 2025 року у справі № 760/21831/18, від 10 травня 2018 року у справі № 910/15993/16, від 12 квітня 2018 року у справі № 910/16133/16, від 09 лютого 2022 року у справі № 916/1613/20; у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 392/1829/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 9901/120/19, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня

2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

11. Касаційна скарга мотивована тим, що заявник не погоджується із висновками судів щодо того, що спірна квартира не перебуває у комунальній власності Львівської міської ради, оскільки вказане спростовується актами прийому-передачі житлового будинку до комунальної власності територіальної громади в особі Львівської міської ради із комунікаціями на АДРЕСА_2 в цілому.

12. Відсутні підстави вважати ОСОБА_2 добросовісним набувачем майна, оскільки останній не міг не знати про відсутність в нього будь-яких майнових прав на спірне майно, зважаючи на відсутність волі та будь-яких дій територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради та її виконавчих органів, спрямованих на передачу спірного майна будь-якій особі.

13. В даному випадку слід застосувати положення статті 388 ЦК України, відповідно до якої власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача, оскільки спірна квартира придбана відповідачем за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

14. Витребування спірної квартири у відповідача буде підставним і законним, відповідатиме легітимній меті та переслідуватиме законний суспільний інтерес, оскільки спрямовуватиметься на поновлення порушеного права власника - територіальної громади м. Львова.

15. Ураховуючи незаконне набуття права власності, забезпечуватиметься також пропорційність, співрозмірність між метою та інтересами суспільства, як невід`ємною складовою та інструментом верховенства права.

16. Не можна погодитися із висновками судів щодо неможливості витребування нерухомого майна у ОСОБА_1 , оскільки вказане не матиме втручання на мирне володіння своїм майном з урахуванням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у даній справі.

17. Заявник також не погоджується із твердженнями суду першої інстанції, які залишив поза увагою суд апеляційної інстанції, щодо строку позовної давності, оскільки ухвала слідчого судді Галицького районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року належно не досліджено, так як провадження, в межах якого виносилась вказана ухвала, закрито у зв`язку із встановленням відсутності в діянні кримінального правопорушення та не стосується об`єкту нерухомості на

АДРЕСА_3 .

18. Крім того, Львівська міська рада як уповноважений орган розпоряджатися об`єктами комунальної власності не залучалась в якості потерпілої сторони у вказаному кримінальному провадженні, а тому їй, як власнику не було відомо про підроблення документів щодо спірного майна.

19. Тому з урахуванням правової позиції викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження

№ 14-376цс18), строк необхідно рахувати коли уповноважений орган дізнався про порушення закону, оскільки прокурор діє в інтересах держави в особі Львівської міської ради, яка не була учасником кримінального провадження.

20. Арешт накладено на спірний об`єкт нерухомості 08 червня 2022 року в межах кримінального провадження, за матеріалами якого подано позов прокурором, а тому строки звернення з позовною заявою необхідно рахувати саме з цього часу.

21. Висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що звернення прокурора з вказаним позовом в інтересах Львівської міської ради відбулося за відсутності доказів про порушення прав та інтересів такої є надуманими та не узгоджується з висновками Верховного Суду та Європейського суду з прав людини у подібних правовідносинах.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

22. Верховний Суд ухвалою від 09 квітня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Галицького районного суду м. Львова.

23. 08 травня 2025 року цивільна справа № 461/66/24 надійшла до Верховного Суду.

24. Верховний Суд ухвалою від 03 червня 2026 року призначив справу до розгляду колегією у складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи

25. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про передачу нерухомого військового майна у м. Львові» від 03 лютого 2010 року № 193, уряд вирішив прийняти пропозицію Міністерства оборони та Львівської міської ради щодо передачі нерухомого військового майна (будівель та споруд, об`єктів житлового фонду і комунального призначення, інженерних мереж військових містечок) у м. Львові згідно з додатком, яким визначено перелік майна, що передається у власність територіальної громади м. Львова, зокрема, зазначено « АДРЕСА_2 , - 21 пог. метр».

26. Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради № 614 від 21 жовтня 2015 року було затверджено акт № 1 приймання-передачі військового майна залишковою вартістю 287 443 796,84 грн, у відповідності до якого комісія, керуючись розпорядженням Львівського міського голови від 22 вересня 2015 року № 342, провела обстеження об`єктів передачі, житлових будинків, нежитлових будівель, комунальних споруд та інженерних мереж, які належать до сфери управління Міністерства оборони України та передаються у власність територіальної громади м. Львова і щодо військового містечка № НОМЕР_1 зазначено будинок на АДРЕСА_2 : кількість поверхів - 3; рік побудови - 1892; площа, що передається - 1 113,90; об`єм - 6 351,00; кількість квартир - 12; залишкова вартість станом на 01 жовтня 2015 року - 41 428.

27. Наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 30 вересня 2015 року за № 541 було затверджено акти приймання-передачі житлових будинків 44 , 44а на АДРЕСА_5 , на

АДРЕСА_6 , на АДРЕСА_7 від будинкоуправління 4 (Липники) квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова військ Західного оперативного командування у власність територіальної громади м. Львова, у якому зазначено: «до складу об`єкта передачі належить житловий будинок на АДРЕСА_2, площа квартир 676,6 (в т. ч. житлова 509,4) кв. метрів; загальна площа житлового будинку - 1 113,9 кв. м; кількість квартир - 12».

28. Із листа юридичного департаменту Львівської міської ради від 23 січня 2023 року за № 314-23, вбачається, що до житлових будинків, які передавались у власність територіальної громади м. Львова належав і будинок АДРЕСА_2 . До складу об`єкта передачі, згідно акту, входило 12 квартир. Проте, як вбачається з інвентаризаційної справи, квартир у будинку АДРЕСА_2 , було 13. На момент передачі будинку на АДРЕСА_2 до комунальної власності, квартира № 8 не була зазначена у акті приймання-передачі.

29. 13 листопада 2019 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради Бацик М. Г. проведено державну реєстрацію права приватної власності

ОСОБА_2 на квартиру № 8, загальною площею 57,1 кв. м на АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1964087146101).

19 листопада 2019 року зазначеним державним реєстратором прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 49736722.

30. Відповідно до листів Архівного відділу Львівської міської ради від 21 квітня

2022 року № 110003-вих-28505 та від 04 січня 2023 року № 4-110003-104 в облікових даних архіву розпорядження виконкому Львівської міської ради № 1479/1995 від 12 травня 1995 року, № 1479 від 12 травня 1995 року та № 1995 від 12 травня

1995 року не значиться. Відповідно до листа Галицької районної адміністрації Львівської міської ради від 11 серпня 2022 року № 4-31-6917, розпорядження

№ 1479/1995 від 12 травня 1995 року не приймалось. Згідно із листами Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 05 травня 2022 року № 1072 та від 25 листопада 2022 року № 3255 слідує, що згідно архівних даних станом на 29 грудня 2012 року право власності на вказану квартиру в БТІ не реєструвалось, запис у реєстровій книзі за № 7377 про проведену реєстрацію даної квартири не проводився, а реєстраційна справа не заводилась. У матеріалах інвентаризаційної справи на будинок відсутнє свідоцтво про право власності за

№ НОМЕР_2 , видане 09 червня 1995 року Виконкомом Львівської міської ради. При тому бюро зазначає, що «згідно матеріалів інвентаризаційної справи в будинку

АДРЕСА_2 обліковуються 12 квартир». Комунальною установою «Львівський міський центр приватизації державного житлового фонду» у листі від 28 квітня 2022 року № 28/04-22-01 також повідомлено, що інформація щодо приватизації та видачі свідоцтва про право власності на дану квартиру в архіві відсутня.

31. 26 березня 2020 року ОСОБА_2 відчужив на користь відповідачки ОСОБА_1 спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвєєвою Ю. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 642.

32. 30 червня 2022 року Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради було видано розпорядження № 201 «Про затвердження актів списання багатоквартирних будинків 21 , 23 , 24 , 27 , 28 на АДРЕСА_8 з балансу ЛКП «Цитадель-Центр», в акті про списання багатоквартирного будинку з балансу за адресою: АДРЕСА_2 значиться: загальна площа будинку - 1 113,9 кв. м, житлова площа квартир - 509,4 кв. м, загальна площа квартир - 812.7 кв. м, кількість квартир у будинку - 13 у тому числі приватної форми власності - 13.

33. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

- якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

- якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

- якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

- якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

34. Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

35. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

36. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

37. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

38. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

39. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

40. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

41. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

42. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

43. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

44. Оскаржувані судові рішення вищезазначеним вимогам закону не відповідають.

45. У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

46. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

47. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

48. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

49. Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

50. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

51. Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

52. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

53. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

54. Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють підстави та порядок передачі державного майна у комунальну власність. При цьому поза увагою судів залишилося те, що спеціальним нормативно-правовим актом, який регламентує порядок передачі таких об`єктів, є Закон України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності».

55. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2010 року

№ 193-р «Про передачу нерухомого військового майна у м. Львові», уряд ухвалив рішення про передачу нерухомого військового майна (зокрема об`єктів житлового фонду та комунального призначення) з державної власності (в особі Міністерства оборони України) у власність територіальної громади м. Львова. Відповідно до додатка до вказаного розпорядження, у переліку майна зазначено об`єкт за адресою: « АДРЕСА_2 , - 21 пог. метр».

56. Отже, колегія суддів вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірна квартира не перейшла до комунальної власності, оскільки житловий будинок та розташовані в ньому квартири змінили правовий режим з державної на комунальну власність, а правовий статус спірної квартири як об`єкта комунальної власності у встановленому законом порядку припинено або змінено не було, відповідно, особа, яка в подальшому відчужила це майно, не мала законних підстав для набуття права власності на нього, а отже, не мала і права його відчужувати.

57. Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

58. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті

388 ЦК України.

59. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

60. З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

61. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

62. Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

63. Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада

2019 року у справі № 911/3680/17, провадження № 12-104гс19).

64. Витребування квартири у добросовісного її набувача покладає на нього надмірний індивідуальний тягар, пов`язаний із позбавленням права власності на житло, яке було придбане ним на законних підставах.

65. Водночас для вирішення питання про витребування квартири необхідна оцінка балансу інтересів сторін за «трискладовим тестом» як юридичної конструкції, що є засобом перевірки правомірності втручання у право особи на мирне володіння майном. Зазначений тест дозволяє встановити, чи є таке втручання законним, чи переслідує воно суспільний інтерес та чи є пропорційним у контексті захисту прав як первісного власника, так і добросовісного набувача житла.

66. Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Sporrong and Lonnroth v. Sweden», заяви № 7151/75, № 7152/75; «James and others v. The United Kingdom», заява № 8793/79; «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України», заява № 39766/05; «Трегубенко проти України», заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, «Борисов проти України», заява № 2371/11) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

67. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

68. Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

69. Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

70. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

71. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

72. У рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ визначив, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

73. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. The Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).

74. У пункті 102 рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (заяви № 846/16 та № 1075/16) при оцінці дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції констатовано, що суд повинен здійснити загальний розгляд різних інтересів, які є предметом спору, пам`ятаючи, що метою Конвенції є гарантування прав, які є «практичними та ефективними». Суд поза межами очевидного повинен дослідити реалії оскаржуваної ситуації. Така оцінка може стосуватись не лише відповідних умов компенсації, якщо ситуація схожа з тією, коли позбавляють майна, але також і поведінки сторін, у тому числі вжитих державою заходів та їх реалізації. У цьому контексті необхідно наголосити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами влади практики, - є фактором, який необхідно враховувати оцінюючи поведінку держави (рішення у справі «Броньовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland»), заява № 31443/96, пункт 115).

75. У пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).

76. Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

77. Предметом спору у цій справі є витребування майна (квартири) від відповідача на користь позивача.

78. Верховний Суд зауважує, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції під час вирішення справи не досліджували та не оцінювали потребу дотримання такого балансу інтересів.

79. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

80. Верховний Суд зауважує, що встановлення добросовісності/недобросовісності дій відповідача, має важливе значення для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, і залежно від встановлених обставин правильного вирішення спору по суті.

81. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

82. Колегія суддів також звертає увагу, що добросовісний набувач не позбавлений права на захист своїх майнових інтересів, зокрема шляхом пред`явлення до продавця вимог про відшкодування збитків відповідно до статті 661 ЦК України, а розрахунки між власником і добросовісним набувачем у разі витребування майна здійснюються в порядку, визначеному статтею 390 ЦК України.

83. Проте суди попередніх інстанцій на вказані вимоги закону уваги не звернули, не встановили коло осіб, чиї права та обов`язки можуть бути порушені або змінені наслідками розгляду цього позову, та не вирішили питання про залучення продавця майна до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

84. Відповідно до частини першої статті 660 ЦК України, якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред`явить до покупця позов про вилучення товару, покупець повинен заявити клопотання про залучення продавця до участі у справі, а продавець повинен вступити у справу на боці покупця.

85. Згідно з частиною першою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї з сторін.

86. Системний аналіз зазначених норм свідчить про те, що залучення продавця до участі у справі про вилучення майна у покупця є не лише процесуальним гарантом повного та всебічного з`ясування обставин справи (зокрема щодо добросовісності набуття, підстав вибуття майна з володіння первісного власника тощо), а й передумовою для належного вирішення питання про матеріально-правові наслідки вилучення майна, передбачені статтею 661 ЦК України.

87. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

88. За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

89. Разом з тим, відповідачка у відзиві на позовну заяву заявила про застосування позовної давності.

90. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

91. Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

92. Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

93. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

94. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

95. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

96. Тлумачення частини першої статті 261 ЦК України свідчить про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

97. Відповідно до частини п`ятої статті 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

98. Отже, при новому перегляді справи суду першої інстанції необхідно надати оцінку поданій відповідачкою заяви про застосування позовної давності.

99. Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

100. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

101. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

102. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

103. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, встановити всі обставини, які мають значення для правильного вирішення справи з додержанням вимог ЦПК України, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір відповідно до вимог закону.

Щодо судових витрат

104. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

105. З огляду на результат перегляду цієї справи у суді касаційної інстанції розподіл судових витрат має бути здійснено судом, який буде ухвалювати остаточне рішення у справі.

Керуючись статтями 400, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду