ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 2-177/2007

У грудні 2006 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки дійсним, визнання права власності на землю, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та визнання недійсним і скасування державного акту на право власності на землю.

Позовна заява мотивована тим, що 04 квітня 2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір про наміри, згідно з яким останні повинні були отримати документи для оформлення на користь позивачки договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, наданої для ведення особистого селянського господарства.

Дана земельна ділянка належала ОСОБА_2 , однак згідно статей 60, 61 СК України була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У відповідності до п. 1.3. договору про наміри ОСОБА_2 і ОСОБА_3 повинні були підписати договір купівлі-продажу земельної ділянки до 04 травня 2006 року. У свою чергу позивачка повинна була сплатити їм в якості оплати за спірну земельну ділянку 10 100 грн., що є еквівалентом 2000 дол. США.

У день підписання договору про наміри позивачка передала відповідачам вищевказану суму, що підтверджується їхньою розпискою. Отже, всі умови договору про наміри позивачкою виконанні в повному обсязі. Однак, зобов`язання щодо укладення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки з боку відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не виконані, а отже, таким чином вони ухилилися від виконання п.2.1 договору про наміри щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Позивачка вказувала на те, що їй нещодавно стало відомо про те, що відповідачка ОСОБА_2 подарувала спірну земельну ділянку ОСОБА_6 , про що свідчить договір дарування земельної ділянки від 06 травня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Павлюк В. І. На підставі цього договору дарування Хустська районна державна адміністрація видала ОСОБА_6 державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку ЗК № 012587 від 27 червня 2006 року. Вказаний договір дарування земельної ділянки та державний акт на право власності на землю, на переконання позивачки, повинні бути визнані недійсними, оскільки вони суперечать пункту 2.2 договору, в якому зазначено, що сторони не повинні укладати будь-яких угод з іншими юридичними особами щодо спірної земельної ділянки.

ОСОБА_1 просила:

визнати дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, наданої для ведення особистого селянського господарства, яка була оформлена на ім`я ОСОБА_2 , а належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , укладений на підставі договору про наміри від 04 квітня 2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на спірну земельну ділянку;

визнати недійсним договір дарування спірної земельної ділянки ВСР № 654924 від 06 травня 2006 року, укладений між ОСОБА_2 (даруватель) та ОСОБА_6 (обдарована), посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Палюком В. І.;

визнати недійсним і скасувати державний акт серії ЗК № 012587 від 27 червня 2006 року на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_6 .

Заочним рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 20 лютого 2007 року:

позов ОСОБА_1 задоволено;

визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, наданої для ведення особистого селянського господарства, яка була оформлена на ім`я ОСОБА_2 , а належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , укладений на підставі договору про наміри від 04 квітня 2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 1,47 га, що розташовану в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області;

визнано недійсним договір дарування земельної ділянки ВСР № 654924 від 06 травня 2006 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Палюком В.І. за № 764;

визнано недійсним і скасовано Державний акт серії ЗК № 012587 від 27 червня 2006 року на право власності на землю, виданий на ім`я ОСОБА_6 (а. с. 41.-43).

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

усудовому засіданні встановлено, що 04 квітня 2006 року між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачами ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було укладено договір про наміри, згідно якого відповідачі повинні були отримати необхідні документи для оформлення договору купівлі -продажу в користь позивачки земельної ділянки площею 1,47 га. розташованої в с. Шаян Хустського району Закарпатської області урочище «Цейбей лаз» наданої для ведення особистого селянського господарства. Ця земельна ділянка належала відповідачці ОСОБА_2 , яка перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 , та на підставі статей 60, 61 СК України є спільною сумісною власністю;

відповідно до пункту 1.3 договору про наміри, який було укладено 04 квітня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , повинні були підписати договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки до 4 травня 2006 року. Позивачка повинна була заплатити відповідачам як оплату за спірну земельну ділянку суму в розмірі 10 100 грн, яка еквівалентна 2000 дол. США, яку їм надала в день підписання договору про наміри, тобто 4 квітня 2006 року, що підтверджено розпискою. Всі умови договору про наміри позивачкою виконанні в повному обсязі, однак всупереч пункту 2.2. договору про наміри 06 травня 2006 року відповідачка ОСОБА_2 договір купівлі-продажу земельної ділянки не підписала та відмовилась від його нотаріального посвідчення. В судовому засіданні встановлено, що після підписання договору про наміри від 04 квітня 2006 року відповідачка ОСОБА_2 отримала в якості оплати за спірну земельну ділянку суму в розмірі 10 100 грн, що стверджено розпискою, відмовилась від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу;

відповідно до частини другої статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Враховуючи, що сторони: позивачка ОСОБА_1 та відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 домовились щодо усіх істотних умов договору про купівлю-продаж земельної ділянки площею 1,47 га. в с. Шаян урочище «Цейбей лаз», позивачкою виконано умови договору, а відповідачі, після виконання позивачкою договору фактично ухилилися від виконання умов договору купівлі-продажу з позивачкою, суд вважає, що вимоги позивачки щодо визнання дійсним договору купівлі-продажу зазначеної ділянки площею 1,47 га. в с Шаян урочище «Цейбей лаз» між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на підставі договору про наміри від 04 квітня 2006 року є обґрунтованими і підлягають до задоволення;

у судовому засіданні встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 подарувала спірну земельну ділянку ОСОБА_6 згідно договору дарування від 06 травня 2006 року, який посвідчено приватним нотаріусом Палюк В. І. за реєстром № 764, на підставі якого ОСОБА_6 27 червня 2006 року виготовлено та видано державний акт на право власності на землю. Відповідно до пункту 2.2. укладеного між позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 договору про наміри, останні не повинні були укладати будь-які угоди з іншими фізичними особами стосовно спірної земельної ділянки. За наведених обставин договір дарування від 06 травня 2006 року відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України слід визнати недійсним. Враховуючи, що договір дарування від 06 травня 2006 року є недійсним, підлягає визнанню недійсним і скасуванню державний акт на право власності на землю, на підставі якого відповідачці ОСОБА_6 виданий зазначений акт.

Ухвалою Хустського районного суду Закарпатської області від 13 червня 2022 року:

заяву представника відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_8 про перегляд заочного рішення Хустського районного суду від 20 лютого 2007 року залишено без задоволення.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що:

відповідачка ОСОБА_9 під час перебування цивільної справи на розгляді в Хустському районному суді Закарпатської області з 05 грудня 2006 року по 20 лютого 2007 року знаходилася за кордоном, а саме: з 12 серпня 2006 року по 10 червня 2007 року;

відповідачка ОСОБА_9 , від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_8 , не вказала ніяких достатніх та належних доказів та не надала суду жодних доказів, які мають значення для справи та можуть привести до ухвалення рішення, протилежного заочному повністю або частково, або до його зміни;

підстави для скасування заочного рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 20 лютого 2007 року відсутні, а тому заяву про перегляд заочного рішення суду слід залишити без задоволення.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 08 липня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на заочне рішення Хустського районного суду від 20 лютого 2007 року.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

ОСОБА_7 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Мельник П. П., 21 червня 2022 року оскаржила заочне рішення Хустського районного суду від 20 лютого 2007 року, яким позов задоволено;

оскільки форма та зміст апеляційної скарги відповідають вимогам процесуального закону, чинного на день подання скарги, апеляційне провадження у справі слід відкрити.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 27 липня 2022 року залучено до участі в справі ОСОБА_5 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

при підготовці до апеляційного розгляду справи суддею-доповідачем проведені підготовчі дії відповідно до статті 365 ЦПК України, зокрема, при з`ясуванні питання про склад учасників судового процесу, суд дійшов висновку про необхідність залучення до участі в справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, а саме ОСОБА_5 , оскільки матеріалами справи встановлено, що земельна ділянка, яка є предметом позову в цій справі зареєстрована за ОСОБА_5 , що може вплинути на його права та обов`язки.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року:

апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено;

заочне рішення Хустського районного суду від 20 лютого 2007 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

ОСОБА_1 пред`явила позов до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області дійсним та визнання права власності на цю земельну ділянку. Також позивачка просила визнати недійсним договір дарування спірної земельної ділянки, що був укладений після договору про наміри, та скасувати державний акт на право власності на землю. Як на підставу своїх вимог позивачка посилалася на те, що 04 квітня 2006 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір про наміри, згідно з яким останні повинні були укласти з нею договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, наданої для ведення особистого селянського господарства. Позивачка вважає, що виконала всі умови договору про наміри, передавши відповідачам 2000 дол. США, що підтверджується розпискою, а відповідачі у свою чергу свої зобов`язання не виконали, ухиляються від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки;

колегія суддів констатувала, що договір про наміри від 04 квітня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не є попереднім договором у контексті розуміння статті 635 ЦК України. Попередній договір повинен бути укладений у формі, встановленій для основного договору. У даному випадку форма основного договору встановлена статтею 657 ЦК України - договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Згідно з матеріалами справи ані попередній договір, ані договір купівлі-продажу у письмовій формі, з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією не укладався. При цьому сам по собі договір про наміри, якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (стаття 635 ЦК України). Отже, в даному випадку угода сторін про наміри не визнається попереднім договором та не породжує юридичні наслідки для сторін цього правочину;

апеляційний суд також звертає увагу на те, що основний зміст попереднього договору - зв`язати сторони обов`язком укласти в майбутньому певний договір, який потрібен сторонам в кінцевому рахунку (основний договір). Протокол (угода) про наміри сторони укладається для того, що зафіксувати певний етап домовленостей, які не будуть мати юридичну силу договору та юридичних наслідків, в тому числі наслідків попереднього договору. Таким чином, зазначені договори відрізняються здатністю або нездатністю породжувати певні правові наслідки у разі не укладення основного договору в майбутньому;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15 зазначено, що якщо у передбачений попереднім договором строк, договір не уклали, то сплачені кошти є авансом та підлягають поверненню. Отже, з вказаного слідує, що договір про наміри не породжує жодних юридичних наслідків, а сплачені за нього кошти підлягають поверненню особі, яка їх сплатила. За цих обставин позов є необґрунтований, в його задоволенні слід відмовити.

Аргументи учасників справи

13 квітня 2026 року ОСОБА_5 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу на постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року (повне судове рішення складено 12 березня 2026 року), в якій просив:

постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року скасувати;

рішення Хустського районного суду від 20 лютого 2007 року залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

ОСОБА_5 придбав земельні ділянки з кадастровими номерами 2125355300:06:001:0034, 2125355300:06:001:0035 у ОСОБА_11 за оплатними договорами купівлі-продажу 10 жовтня 2020 року за №6285, №6286 за змістом яких земельні ділянки, що є предметами цих договорів належить продавцю на праві приватної власності на підставі договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 11 листопада 2019 року №8720 та №8721. У ОСОБА_5 були відсутні жодні підстави сумніватись у праві ОСОБА_11 на земельні ділянки, а також у попередніх володільців;

апеляційний суд допустив неправильне застосування норм матеріального права та не застосував закон, що підлягав застосуванню до спірних правовідносин, а саме: пункт 6 частини 1 статті 3, статтю 13, частину 3 статті 16 ЦК України; статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19; від 26 травня 2022 року у справі № 459/844/20; від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц; від 04 жовтня 2023 року у справі № 567/1471/21; від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц; від 14 травня 2024 року у справі № 357/13500/18; від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21; від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц; від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц; від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20; 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19; від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц; від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц; від 01 листопада 2018 року у справі №761/41616/16-ц; від 19 липня 2023 року у справі № 344/9616/13; від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/2011;

звертаючись із заявою про перегляд заочного рішення та з апеляційною скаргою через 15 років після винесення рішення суду, ОСОБА_4 зазначає, що вона та ОСОБА_1 є рідними сестрами, а відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - їхні батьки. У підставах позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що 04 квітня 2006 року між нею та батьками укладений договір про наміри, згідно якого вони повинні були підписати договір купівлі-продажу земельної ділянки до 04 травня 2006 року. Позивачка передала відповідачам 10 100 грн, яка еквівалентна 2 000 дол. США 04 квітня 2006 року, що підтверджується розпискою, яка міститься в матеріалах справи, проте вони ухились від виконання пункту 2.1 Договору про наміри щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки на її користь та 06 травня 2006 року за договором дарування подарували спірну земельну ділянку її сестрі ОСОБА_9 , яка отримала державний акт на право приватної власності на спірну ділянку ЗК № 012857 від 27 червня 2006 року;

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнали позов у повному обсязі, письмові заяви про що містяться в матеріалах справи. Упродовж 15 років ОСОБА_4 не цікавилась земельною ділянкою, не сплачувала за неї земельний податок, взагалі не проявляла будь-якого інтересу до цього об`єкту нерухомого майна. За даними закордонного паспорту, наданого ОСОБА_4 до, вона постійно приїздила в Україну, зокрема, перебувала у країні з 10 червня 2007 року по 20 липня 2007 року, 24 березня 2008 року по 12 травня 2008 року, 30 травня 2009 року по 12 липня 2009 року. У матеріалах справи міститься довіреність від 15 липня 2006 року, видана ОСОБА_6 на ОСОБА_2 . Також, ОСОБА_9 відзначає, що 18 липня 2007 року нею було видано довіреність на ОСОБА_2 ;

відповідно до документів, залучених апелянтом до матеріалів справи, 11 травня 2021 року ОСОБА_9 уклала договори купівлі-продажу за яким продала належні їй житловий будинок та земельну ділянку у м. Мукачево. 12 травня 2021 року ОСОБА_9 уклала договори купівлі-продажу за якими придбала у власність будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . 13 травня 2021 року ОСОБА_9 видано довіреність на ОСОБА_1 та ОСОБА_11 з широкими повноваженнями строком до 13 травня 2071 року. За даними довідки №26845/0/99-21 від 12 жовтня 2021 року станом на 12 жовтня 2021 року у зазначеному будинку були зареєстровані ОСОБА_9 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

у подальшому, очевидно, що між членами родини виник конфлікт, що в спричинив ініціацію ОСОБА_9 подальших дій та з`ясування стосунків. Так, ОСОБА_9 відзначає, що нею 06 жовтня 2021 року скасовано довіреність від 18 липня 2007 року на ОСОБА_2 , а також скасовано довіреність на ОСОБА_1 та ОСОБА_11 . Після цих подій у розвиток конфлікту, 19 жовтня 2021 року на запит адвоката отримано Інформацію із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №№280006055, 280004348, 280005145, а також витяги з Державного земельного кадастру НВ-9902037232021, НВ-9902037612021 щодо земельних ділянок. Також апелянтом до матеріалів справи долучено письмову вимогу №272 від 27 жовтня 2021 року адвоката Мельника П. П. в інтересах ОСОБА_7 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про звільнення до 15 листопада 2021 року будинку АДРЕСА_1 . Після цього, ОСОБА_7 11 листопада 2021 року звернулась до Хустського районного суду Закарпатської області із позовною заявою від 10 листопада 2021 року до ОСОБА_5 , за участі третіх осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_12 , ОСОБА_11 у якій ОСОБА_7 просить суд: витребувати земельну ділянку площею 0,57 га з кадастровим номером 2125355300:06:001:0034, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1577472621253 з чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_7 ; витребувати земельну ділянку площею 0,9 га з кадастровим номером 2125355300:06:001:0035, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1577541021253 з чужого незаконного володіння на користь ОСОБА_7 . У подальшому, ОСОБА_7 звернулась із заявою від 09 лютого 2022 року про перегляд заочного рішення Хустського районного суду від 20 лютого 2007 року у справі №2-177/2077;

такі дії ОСОБА_7 не відповідають стандартам добросовісної поведінки та із визначеними статтею 3 ЦК України засадами розумності, добросовісності, справедливості не узгоджуються. Також наведене свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України. Наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК України, зокрема, є підставою для відмови у захисті цивільного права та інтересу особи відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України. Ініціація ОСОБА_7 через 15 років перегляду заочного рішення є явно неправомірною та суперечливою поведінкою, спрямованою на втручання у право власності інших осіб на шкоду їх правам та охоронюваним законом інтересам;

вирішуючи питання про перегляд через 19 років у апеляційному порядку заочного рішення у даній справі, зокрема, слід враховувати принцип правової визначеності, який застосовується Європейським судом з прав людини при вирішенні звернень відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та підлягає застосуванню судами України відповідно до статті 9 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Водночас скасування рішення суду, яке вже частково виконано, може (поряд з іншими обставинами) свідчити про зведення принципу res judicata нанівець (пункт 35 Рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України» (заява № 61333/00)). Враховуючи наведене і прецеденти Європейського суду з прав людини, скасування заочного рішення у даній справі призведе до порушення принципу верховенства права через викривлення таких його складників, як правова визначеність правовідносин і res judicata та дестабілізує приватні відносини;

скасування заочного рішення є невиправданим при обставинах, що настільки змінились з того часу (поділ земельної ділянки та фактична відсутність первісного об`єкту власником якого вважає себе ОСОБА_9 , законне відкрите володіння та користування земельними ділянками кількома особа упродовж дев`ятнадцяти років) та не відповідає вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод оскільки в такому випадку порушується принцип правової визначеності. Отже, зважаючи на викладене, скасування судового рішення через 19 років не відповідає вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду та принципу правової визначеності;

заочним рішенням суду у справі, зокрема, визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 1,47 га розташовану в с. Шаян Хустського району Закарпатської області в урочищі «Цейбей лаз», яку в подальшому було кілька раз відчужено та яка у зміненому, шляхом поділу, первісному вигляді знаходиться у власності третьої особи ОСОБА_5 на законних підставах. ОСОБА_5 є добросовісним набувачем, з огляду на наведені обставини та поведінку за якими майно набувалось у власність. Отже, втручання у мирне володіння ОСОБА_5 нерухомим майном не є законним та не відповідає справедливому балансу (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»).

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.

15 червня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 26 травня 2026 року зазначено, що наведені у наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19; від 26 травня 2022 року у справі № 459/844/20; від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц; від 04 жовтня 2023 року у справі № 567/1471/21; від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц; від 14 травня 2024 року у справі № 357/13500/18; від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21; від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц; від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц; від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20; 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19; від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц; від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20; від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц; від 01 листопада 2018 року у справі №761/41616/16-ц; від 19 липня 2023 року у справі № 344/9616/13; від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/2011.

Фактичні обставини

04 квітня 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір про наміри, згідно якого відповідачі повинні були отримати необхідні документи для оформлення договору купівлі-продажу на користь позивачки земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в с. Шаян Хустського району Закарпатської області урочище «Цейбей лаз» наданої для ведення особистого селянського господарства. Дана земельна ділянка належала ОСОБА_2 , яка перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 , та на підставі статей 60, 61 СК України була спільною сумісною власністю.

Відповідно до пункту 1.3 договору про наміри, який було укладено 04 квітня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , повинні були підписати договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки до 4 травня 2006 року.

Позивачка повинна була заплатити відповідачам як оплату за спірну земельну ділянку суму в розмірі 10 100 грн, яка еквівалентна 2 000 дол. США, яку їм надала в день підписання договору про наміри, тобто 4 квітня 2006 року, що підтверджено розпискою.

Договір купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено не було.

ОСОБА_2 подарувала спірну земельну ділянку ОСОБА_6 згідно договору дарування від 06 травня 2006 року, який посвідчено приватним нотаріусом Палюк В. І. за реєстром № 764, на підставі якого ОСОБА_6 27 червня 2006 року виготовлено та видано державний акт на право власності на землю.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Здоровий глузд (засада розумності) характерний як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2026 року в справі № 757/34767/23).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (частина друга статті 220 ЦК України).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (частини третя та четверта статті 334 ЦК України (у редакції, станом на момент виникнення спірних відносин).

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (стаття 657 ЦК України у редакції, станом на момент виникнення спірних відносин).

У постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року у справі № 6-49цс13 вказано, що: «Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада2009 року № 9 роз`яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Однак, при розгляді справи суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій на зазначені положення закону уваги не звернули та не врахували, що договір купівлі-продажу нежитлового будинку в силу статті 657 ЦК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України, і, відповідно, відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно».

У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1288цс17 зазначено, що: «Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз`яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Статтею 657 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Судом встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу S_1 частки квартири АДРЕСА_1 укладено 01 травня 2013 року, тобто після набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11 лютого 2010 року N 1878-VI, яким державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасовано. З огляду на зазначене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується до спірних правовідносин у зв`язку з необхідністю державної реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 листопада 2025 року у справі № 1522/28669/12 (провадження № 61-343св24) зазначено: «конвалідація, згідно частини другої статті 220 ЦК України, можлива за наявності таких умов: досягнення між сторонами згоди щодо усіх істотних умов договору; наявність письмових доказів досягнення домовленості щодо всіх істотних умов договору; повне або часткове виконання договору; ухилення однією зі сторін від його нотаріального посвідчення. Визнання договору (конвалідація) на підставі частини другої статті 220 ЦК України є спеціальним способом захисту сторін нікчемних правочинів (тобто для яких недотримання письмової форми пов`язується саме з відсутністю нотаріального посвідчення і це зумовлює їх нікчемність)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 449/593/22 (провадження № 61-5176сво24) зазначено: «з урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання договору дійсним на підставі частини другої статті 220 ЦК України є способом захисту цивільних прав та інтересів учасників приватних відносин. Рішення суду про визнання договору дійсним при недодержанні сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору «зцілює» тільки таку ваду як відсутність нотаріального посвідчення договору. При цьому наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається в силу прямої вказівки в частині другій статті 220 ЦК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду віл 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) міститься висновок про те, що «до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності».

Згідно з частиною першою статті 635 ЦК України (у редакції, станом на момент виникнення спірних відносин) попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Відповідно до частини четвертої статті 635 ЦК України (у редакції, станом на момент виникнення спірних відносин) договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Касаційний суд вже вказував, що положення статті 635 ЦК України свідчать про те що для того, щоб договір про наміри мав обов`язковий характер, в ньому повинна бути прямо передбачена воля сторін щодо надання йому сили попереднього договору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15 лютого 2018 року у справі № 910/11358/16).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

За змістом частини першої статті 188 ЦК України в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина перша статті 89 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилався на те, що 04 квітня 2006 року між нею та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було укладено договір про наміри, згідно з яким останні повинні були укласти з нею договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,47 га, розташованої в урочищі «Цейбей Лаз» в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, наданої для ведення особистого селянського господарства. Позивачка зазначала, що виконала всі умови договору про наміри, передавши відповідачам 2 000 дол. США, що підтверджується розпискою, а відповідачі у свою чергу свої зобов`язання не виконали, ухиляються від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки;

апеляційний суд врахував, що сам по собі договір про наміри, якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором. Для того, щоб договір про наміри мав обов`язковий характер, в ньому повинна бути прямо передбачена воля сторін щодо надання йому сили попереднього договору;

апеляційний суд встановив, що договір про наміри від 04 квітня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , не є попереднім договором у контексті розуміння статті 635 ЦК України;

договір про наміри від 04 квітня 2006 року не визнається попереднім договором та не породжує для сторін цього правочину юридичні наслідки, притаманні попередньому договору;

врахувавши, що договір про наміри від 04 квітня 2006 року не є попереднім договором, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки дійсним, визнання права власності на землю.

За таких обставин апеляційний суд зробив обґрунтований висновок скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову.

Касаційний суд відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що скасування судового рішення через 19 років не відповідає вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду та принципу правової визначеності.

Суд першої інстанції під час вирішення заяви про перегляд заочного рішення встановив, що відповідачка ОСОБА_9 під час перебування цивільної справи на розгляді в Хустському районному суді Закарпатської області з 05 грудня 2006 року по 20 лютого 2007 року знаходилася за кордоном, а саме: з 12 серпня 2006 року по 10 червня 2007 року.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача (частина перша статті 284 ЦПК України).

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (частина четверта статті 287 ЦПК України).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення (частина перша статті 354 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року у справі № 369/1534/18 (провадження № 61-47851св18) зазначено, що: «тлумачення статей 284, 287, 288 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ЦПК України передбачає дві форми перегляду заочного рішення: загальну (перегляд в апеляційному порядку) та спеціальну (перегляд судом, який виніс заочне рішення, за заявою відповідача). При цьому апеляційну скаргу можуть подати сторони (відповідач лише у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення) та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки. Таким чином, процесуальним законом визначено спеціальний порядок перегляду заочного рішення, який проводиться судом, що його ухвалив, і лише за письмовою заявою відповідача. Оскарження заочного рішення відповідачем в апеляційному порядку може мати місце лише в разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення та в разі ухвалення повторного заочного рішення».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18) вказано, що: «згідно з пунктом 13 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»,судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Разом з тим, у пункті 9 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 була подана 03 квітня 2018 року, то апеляційний суд вірно керувався нормами ЦПК України у редакції, що діяла з 15 грудня 2017 року. Зазначене відповідає загальновизнаному положенню про дію цивільних процесуальних норм у часі, згідно з яким незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовуються той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій (частина третя стаття 3 ЦПК України)».

Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_7 була подана 21 червня 2022 року, то апеляційний суд обґрунтовано керувався нормами ЦПК України у редакції, що діяла з 15 грудня 2017 року, зазначене відповідає загальновизнаному положенню про дію цивільних процесуальних норм у часі, згідно з яким незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовуються той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій (частина третя стаття 3 ЦПК України).

Аргумент касаційної скарги ОСОБА_5 на те, що він є добросовісним набувачем земельних ділянок і втручання у його мирне володіння майном не є законним та не відповідає справедливому балансу касаційний суд відхиляє з тих причин, що у цій справі предметом позову не є витребування земельних ділянок із володіння ОСОБА_5 , тому питання про його добросовісність як набувача не є предметом доказування, а має досліджуватися в справі № 309/4294/21 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду