ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 372/6654/24

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 10 серпня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровали шлюб.

29 листопада 2013 року ОСОБА_4 подарувала своєму сину ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 3223110100:01:024:0025.

Починаючи з 18 квітня 2014 року на спільні кошти подружжя сторони придбали будівельні матеріали та почали будівництво житлового будинку.

21 серпня 2018 року за ОСОБА_2 зареєстровано транспортний засіб «KIA CERATO», державний номерний знак НОМЕР_1 .

Спірне майно вважає спільною сумісною власністю, оскільки воно набуто за час фактичних шлюбних відносин подружжя, тому вона має право на визнання за нею його 1/2 частини.

З урахуванням викладеного просила: визнати спільною сумісною власністю подружжя земельну ділянку площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025, у АДРЕСА_1 та незавершений будівництвом житловий будинок площею 141,6 кв. м, який розташований на вказаній земельній ділянці; поділити спільне майно та визнати за позивачкою та ОСОБА_5 по 1/2 частині незавершеного будівництва та по 1/2 частині земельної ділянки площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025; визнати спільною сумісною власністю транспортний засіб «KIA CERATO», державний номерний знак НОМЕР_1 , та в порядку поділу неподільної речі залишити транспортний засіб ОСОБА_2 та стягнути на користь позивачки компенсацію 1/2 частини його вартості у розмірі 100 000,00 грн.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за кожним право власності на частини об`єкта незавершенного будівництва, що розташований на земельній ділянці № НОМЕР_2 , масив Лукавиця в м. Обухів Київської області, площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Інші частини вказаної земельної ділянки залишено у власності ОСОБА_2 .

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки автомобіля «KIA CERATO», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , в розмірі 75 000,00 грн, залишивши вказаний автомобіль у власності ОСОБА_2 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 15 140,00 грн.

Суд першої інстанції керувався тим, що позовні вимоги про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності не є належним способом захисту прав сторін на такий поділ, що є підставою для відмови у позові у цій частині.

Вирішуючи питання про поділ майна, суд першої інстанції керувався тим, що у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі 21 серпня 2018 року ними придбано автомобіль «KIA CERATO», 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , який зареєстрований за відповідачем та який знаходиться у його фактичному користуванні. Взявши до уваги вартість аналогічного автомобіля, що на час розгляду справи є еквівалентом 150 000 грн, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації вартості половини цього автомобіля, залишивши автомобіль у користуванні відповідача

Судом враховано, що спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна.

Крім того, суд дійшов висновку про поділ земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025Ю, з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), між сторонами по частці.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 квітня 2025 року в частині поділу земельної ділянки та судового збору скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання земельної ділянки спільною сумісною власністю подружжя та її поділ відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд, встановивши, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223110100:01:024:0025 належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування, вважала, що вказане майно є особистою приватною власністю відповідача, відтак, відсутні правові підстави для його поділу між подружжям.

Водночас апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання за нею право власності на 1/2 частки об`єкта незавершеного будівництва, що розташований на земельній ділянці АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частки автомобіля «KIA CERATO», державний номерний знак НОМЕР_1 , в розмірі 75 000,00 грн в апеляційному порядку не оскаржувалося, а тому апеляційним судом не переглядалося.

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3 , звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження постанови заявниця зазначає неврахування висновків Верховного Суду щодо норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 20 січня 2021 року у справі № 318/1274/18, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, від 26 грудня 2019 року у справі № 364/515/19, від 09 травня 2024 року у справі № 760/21748/19 а також постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявниця вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог в частині відмови у визнання за ОСОБА_1 права власності на частини земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025.

Апеляційним судом неправильно застосовано частину першу статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), висновки про те, що спірна земельна ділянка є особистою приватною власністю відповідача, відтак, відсутні правові підстави для його поділу між подружжям суперечать висновкам Верховного Суду щодо єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованому на ній будинку.

У січні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 , подав до суду заяву про закриття провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки правовідносини у вказаних заявником постановах Верховного Суду не є подібними до правовідносин у цій справі.

У січні 2026 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє ОСОБА_6 , подав до суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року без змін.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 25 листопада 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3., на постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_3., на постанову Київського апеляційного суду від 08 жовтня 2025 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Обухівського районного суду Київської області матеріали справи № 372/6654/24; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У лютому 2026 року матеріали справи № 372/6654/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою від 06 липня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Оскаржене судове рішення переглядається в частині вирішення позовної вимоги щодо визнання за позивачкою та ОСОБА_5 по 1/2 частині незавершеного будівництва та по 1/2 частині земельної ділянки площею 0, 0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб.

29 листопада 2013 року за договором дарування ОСОБА_4 подарувала безоплатно у власність своєму сину ОСОБА_2 земельну ділянку АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3223110100:01:024:0025, загальною площею 0,0994 га, з цільовим призначенням -для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

Починаючи з 2014 року на цій земельній ділянці сторони розпочали будівництво житлового будинку.

Відповідно до витягу з реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва 265/2024 від 14 листопада 2024 року на вищезазначеній земельній ділянці 18 квітня 2014 року розпочато та 01 лютого 2020 року завершено будівництво житлового будинку з мансардним поверхом загальною площею 141,6 кв. м. Будівництво спірного будинку вважається закінченим та він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, однак його не прийнято до експлуатації та не оформлено право власності на нього, що сторонами не заперечується.

Відповідно до даних технічного паспорта за реєстраційним номером у реєстрі будівельної діяльності ТІ01:1967-5420-1039-7750, загальна площа будинку становить 141,6 кв. м, а житлова - 97,8 кв. м.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає з огляду на таке.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За положеннями статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норми статті 60 СК України передбачають презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована та один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Суди встановили, що 18 квітня 2014 року на земельній ділянці з кадастровим номером 3223110100:01:024:0025 розпочато та 01 лютого 2020 року завершено будівництво житлового будинку з мансардним поверхом загальною площею 141,6 кв. м.

Листом відділу з питань державного архітектурно-будівельного контролю Обухівської міської ради від 05 листопада 2021 року за № 0511/1 повідомлено про реєстрацію Департаментом архітектурно-будівельної інспекції в Київській області 18 квітня 2014 року за № КС062141080399 про початок виконання будівельних робіт щодо будівництва житлового будинку за адресою: житловий масив «Лукавиця», будинок АДРЕСА_1 .

Сторони не звертались із заявами про реєстрацію вказаного житлового будинку.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, вказувала на те, що з 2014 року тривало будівництво житлового будинку, яке фактично завершено. Будинок добудований, має відповідні комунікації та блага і якийсь час подружжя в ньому проживало. Однак, із погіршенням стосунків, сторони припинили спільне проживання. Відповідач умисно уникає введення будинку в експлуатацію, не бажаючи поділу спільного майна.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Таким чином, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю та з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно реконструювали будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений (реконструйований) за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

У випадку, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (співвласника - формального забудовника), то суд має право визнати за позивачем право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди.

Ступінь готовності спорудженого подружжям об`єкта незавершеного будівництва не є кваліфікуючою ознакою для ідентифікації відповідного об`єкта як оборотоздатного та не впливає на можливість застосування такого способу захисту порушеного права, як визнання за одним із подружжя (співвласником) права власності на його частку в спільному майні в порядку його поділу.

Судове рішення про визнання в порядку поділу права власності на частку в незавершеному будівництвом об`єкті не замінює процедуру введення об`єкта в експлуатацію. Цим рішенням закріплюється правовий режим цього майна як такого, що належить сторонам на праві спільної власності, та є підставою для проведення державної реєстрації речових прав саме на об`єкт незавершеного будівництва.

Такі правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року у справі № 607/10858/22 (провадження № 14-138цс24).

Суди встановили, що спірний об`єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна.

Врахувавши стан готовності будівлі, наявність інженерного забезпечення, проживання в ньому сторін у справі, суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що вказаний об`єкт нерухомості підлягає поділу.

Водночас, встановивши, що об`єкт незавершеного будівництва, який розташований на земельній ділянці АДРЕСА_1 , площею 0,0994 га, кадастровий номер 3223110100:01:024:0025 є спільним майном подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 та підлягає поділу між ними у рівних частках по 1/2 кожному, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про неможливість поділу між сторонами земельної ділянки, на якій розташований вказаний об`єкт.

Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовано ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

За частиною четвертою статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що висловлена у постанові Великої Палати від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Апеляційний суд, вирішуючи справу в частині позовної вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя земельної ділянки, не врахував зазначеного вище правового висновку Верховного Суду, неправильно застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку із чим помилково вирішив спір у цій частині.

Щодо клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження у справі

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі та враховуючи доводи, якими ОСОБА_1 обґрунтовувала підстави касаційного оскарження судових рішень, визначені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для закриття касаційного провадження.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних у справі доказів, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувана постанова не може вважатися законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції належить урахувати зазначене у цій постанові, забезпечити сторонам право на справедливий розгляд, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, оцінити всі зібрані у справі докази у їх сукупності та врахувати, що ухвалою від 24 червня 2026 року Велика Палата Верховного Суду прийняла до розгляду справу № 346/2938/22 у подібних правовідносинах.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.