ПОСТАНОВА
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,
засудженого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 на вирок Індустріального районного суду м. Дніпра від 04 червня 2025 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024052420000183 від 17 травня 2024 року, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Слов`янськ Донецької області, який зареєстрований і проживає за адресою: АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Індустріального районного суду м. Дніпра від 04 червня 2025 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів та цивільного позову.
Відповідно до обставин, детально наведених у вироку місцевого суду,ОСОБА_7 спільно зі своїми знайомими ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вживали спиртні напої в приміщенні будинку АДРЕСА_1 , де через якийсь проміжок часу між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин виникла бійка. Надалі ОСОБА_8 , використовуючи малозначний привід, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, почав наносити хаотичні удари по тілу ОСОБА_9 .
У цей момент ОСОБА_7 , з метою припинити бійку між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 підійшов до останнього та почав його відтягувати подалі від ОСОБА_9 , в результаті чого ОСОБА_8 повалив ОСОБА_7 на стіл та почав наносити останньому удари в район тулуба.
У ході вищевказаних дій у ОСОБА_7 виник злочинний умисел на умисне протиправне заподіяння смерті ОСОБА_8 , реалізуючи який, 16 травня 2024 року близько 17:30 ОСОБА_7 , перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, діючи з прямим умислом, з метою заподіяння смерті ОСОБА_8 на ґрунті конфлікту та з мотивів помсти за застосоване насильство, взяв до правої руки кухонний ніж та наніс три удари в район тулуба ОСОБА_8 , який в цей момент перебував на близькій дистанції, лежачи на ОСОБА_7 , в наслідок чого спричинив ОСОБА_8 колото-різану рану по переднє-ключичній лінії в проекції 4-5 міжребір`я, проникаючу в грудну порожнину, колото-різану рану лівої надлопаткової ділянки, проникаючу в грудну порожнину, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечні для життя, а також колото-різану рану лівої підключичної ділянки, що відноситься до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я.
Отже ОСОБА_7 виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, але воно не було закінчено з причин, які не залежали від волі останнього, оскільки ОСОБА_8 було своєчасно надано медичну допомогу.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 11 грудня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишив без задоволення, а вирок Індустріального районного суду м. Дніпра від 04 червня 2025 року стосовно ОСОБА_7 - без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційних скаргах засуджений та його захисник, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просять скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування доводів поданих касаційних скарг, зокрема зазначають, що суди проявили упередженість під час оцінки доказів і послалися на показання свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які останні у ході судового розгляду не надавали.
Водночас захисник у своїй касаційній скарзі стверджує, що у діях ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки в останнього не було прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. До того ж у судових рішеннях відсутнє обґрунтування того, що засуджений усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав та бажав настання наслідків саме у вигляді смерті потерпілого. Зауважує, що його підзахисний заподіяв тілесні ушкодження потерпілому під час опору останньому, який посягав на його життя. Звертає увагу Суду на те, що в обвинувальному акті зазначено, що конфлікт між засудженим ОСОБА_7 та потерпілим ОСОБА_8 був спровокований саме останнім. Стверджує, що місцевий суд здійснив судовий розгляд 09 вересня 2024 року за відсутності потерпілого, не дослідив відеозаписи слідчих експериментів за участі ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , не надав оцінки заяві потерпілого від 12 липня 2024 року, який неодноразово змінював свої показання.
Крім того сторона захисту наголошує, що суд апеляційної інстанції розглянув кримінальне провадження за відсутності ОСОБА_7 .
Автори касаційних скарг зауважують, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 94, 370 та 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України).
На адресу Верховного Суду надійшли письмові заперечення на касаційні скарги сторони захисту від прокурора ОСОБА_12 , у яких останній просив оскаржувані судові рішення залишити без зміни.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 касаційні скарги сторони захисту підтримала частково, просила рішення апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Зауважувала, що поза увагою апеляційного суду залишилися доводи апеляційної скарги захисника, зокрема, щодо відсутності в ОСОБА_7 прямого умислу на заподіяння смерті потерпілому. Наголошувала, що цим судом не були враховані показання обвинуваченого, потерпілого та свідків стосовно обставин, що передували заподіянню тілесних ушкоджень, поведінки потерпілого, який в момент нанесення йому ударів лежав зверху на засудженому, локалізації тілесних ушкоджень, а також поведінки ОСОБА_7 після вчинення злочину. Зазначала, що апеляційний суд не звернув увагу й на те, що суд першої інстанції не дослідив відеозаписи слідчих експериментів із засудженим, потерпілим та свідками. Стверджувала, що апеляційний суд у своєму рішенні допустив суттєві суперечності, адже з одного боку встановив, що потерпілий завдавав ОСОБА_7 ударів, а з іншого боку послався на те, що потерпілий не здійснював протиправних посягань на обвинуваченого, які б давали йому право захищатися. Крім того, прокурор наголошувала, що матеріали справи не містять підтвердження того, що ОСОБА_7 був належним чином повідомлений про дату, час та місце касаційного розгляду.
Засуджений та його захисник підтримали касаційні скарги та просили їх задовольнити.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Статтею 438 КПК України передбачено, що підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК України), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК України.
Процесуальні вимоги, засновані на вмотивованій незгоді та обґрунтованому запереченні правильності висновків місцевого суду щодо встановлених обставин, зобов`язують апеляційний суд надати мотивовані відповіді на доводи апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. У разі залишення заявлених вимог без задоволення в судовому рішенні має бути зазначено підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
За результатами перевірки доводів апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має обов`язок усунути (у разі встановлення) допущені місцевим судом недоліки та суперечності, вжити заходів для дотримання процесуальних прав усіх учасників провадження і постановити законне та обґрунтоване судове рішення. Жодна норма кримінального процесуального закону, як установлений імперативний припис, не звільняє апеляційний суд від указаного вище обов`язку.
Втім суд апеляційної інстанції під час розгляду кримінального провадження стосовно ОСОБА_7 таких вимог не дотримався.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону.
Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що, для того щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, які стосуються події, котра є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року в справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року в справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року в справі № 760/23459/17 та ін.).
Як убачається з оскаржуваних судових рішень, суди обґрунтували свої висновки про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, показаннями потерпілого ОСОБА_8 , свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , даними протоколу огляду місця події від 17 травня 2024 року, висновку судово-медичної експертизи № 117 від 21 травня 2024 року, висновку судово - медичної експертизи № 118 від 21 травня 2024 року, довідки начальника медичної служби в/ч НОМЕР_1 , протоколів проведення слідчих експериментів за участю ОСОБА_7 та його захисника від 17 травня 2025 року, за участю свідка ОСОБА_9 від 17 травня 2025 року за участю свідка ОСОБА_10 від 17 травня 2024 року, за участю потерпілого ОСОБА_8 від 19 червня 2025 року, висновків експерта № 893/1422-БД від 11 червня 2024 року, № 893/1424-БД від 21 червня 2024 року, № 140 від 22 червня 2024 року, висновком судово-психіатричного експерта № 347 від 21 червня 2024 року.
За наслідками апеляційного перегляду вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції погодився з встановленими місцевим судом обставинами, констатував, що вони повністю відповідають доказам, які дослідив цей суд, та дійшов висновку про правильність кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України.
У той же час Верховний Суд за результатами касаційного розгляду доходить переконання, що такого висновку апеляційний суд дійшов без ретельної перевірки доводів сторони захисту, наведених в апеляційній скарзі.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги захисника, останній стверджував, що в діях ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки у останнього не було прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. Зазначав, що ОСОБА_7 застосував ніж задля опору потерпілому, який повалив його на стіл та почав душити. Наголошує, що у ОСОБА_7 були відсутні перешкоди для доведення злочину до кінця, а тому посилання судів на те, що наслідки у вигляді смерті не настали через обставини, які не залежали від волі засудженого, є безпідставними. Зауважував, що місцевий суд не дослідив відеозаписи слідчих експериментів та неповно виклав показання обвинуваченого, свідків та потерпілого, який неодноразово змінював свої показання.
Так, правова природа кваліфікації злочинів пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення та доказування у визначений кримінальним процесуальним законом спосіб двох важливих обставин: 1) факту вчинення суб`єктом злочину суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.
Ознаки суб`єктивної сторони вчинених злочинів та особливості психічного ставлення засудженого до вчинених діянь і їх наслідків встановлюються судами на підставі характеру вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, на підставі встановлених судом фактичних обставин вчинених злочинів, що закріплені належними і допустимими доказами, зібраними в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, та оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК України.
Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що замах на умисне вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли винний усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав можливість настання смерті людини і бажав її настання (див, наприклад постанови Верховного Суду в справах №311/1739/20, № 640/20173/18, № 760/19781/18).
У разі заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень за відсутності умислу на вбивство (наприклад, з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання його смерті), дії винного необхідно кваліфікувати за наслідками, що фактично настали.
До того ж у ході з`ясування виду та спрямованості умислу, суди повинні враховувати спосіб, обставини нанесення ударів, їх локалізацію (цілеспрямовані чи хаотичні в різні частини тіла), ступінь заподіяння тілесних ушкоджень, а також поведінку як обвинуваченого, так і потерпілого до, під час та безпосередньо після вчинення злочину.
Натомість для встановлення у діях саме закінченого замаху (ч. 2 ст. 15 КК України) на вбивство необхідно перевірити, чи мав обвинувачений реальну можливість, за наявності такої мети, довести свій злочинний умисел до кінця, тобто позбавити потерпілого життя. Встановленню підлягають також і ті обставини, які об`єктивно заважали закінчити злочин та переконатися у смерті потерпілого (наприклад, дії були помічені іншими особами, винного було затримано, тощо). Крім того потрібно встановлювати факти, які свідчать про те, що обвинувачений уважав, що вчинив усі дії для досягнення саме смерті потерпілого(останній втратив свідомість або іншим чином не подавав ознак життя, тощо).
Водночас наявність прямого умислу в засудженого ОСОБА_7 на вбивство потерпілого апеляційний суд обґрунтував тільки характером застосованої зброї (ніж) та локалізацією тілесних ушкоджень, а закінчений замах було обґрунтовано самим лише посиланням на своєчасно надану медичну допомогу.
У той же час поза увагою апеляційного суду залишилися показання свідка ОСОБА_10 , які місцевий суд виклав неповно, адже за змістом технічного запису судового засідання від 04 листопада 2024 року останній стверджував, що після отримання ОСОБА_8 тілесних ушкоджень до надання потерпілому медичної допомоги минула певна кількість часу і ОСОБА_7 тривалий період перебував з ОСОБА_8 на одинці (в будинку не було інших осіб), водночас потерпілий був живим, перебував у свідомості та навіть самостійно запригнув до кузова автомобіля, який доставив його в лікарню. Цей свідок також стверджував, що коли він прийшов до будинку ОСОБА_7 , то останній намагався викликати поліцію та «швидку допомогу», однак був відсутній зв`язок, а коли вони знайшли військових, які погодилися відвезти потерпілого в лікарню, то ОСОБА_7 поїхав разом із ним.
До того ж суд апеляційної інстанції послався в своєму рішенні на показання свідків ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , про те, що ОСОБА_7 одразу після вчинення ним злочину повідомив, що мав намір зарізати ОСОБА_8 , однак вказане спростовуються технічними записами судових засідань у місцевому суді, де допитувалися останні.
Крім того, частина 1 ст. 94 КПК України передбачає, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Як убачається з матеріалів справи, 24 грудня 2024 року місцевим судом у судовому засіданні були дослідженні докази, надані стороною обвинувачення, однак цей суд не дослідив відеозаписи, на яких відображені слідчі експерименти з обвинуваченим ОСОБА_7 , свідком ОСОБА_9 та потерпілим ОСОБА_8 .
Тож у вироку місцевого суду не відображенні дані вказаних відеозаписів та не надана їм правова оцінка, як це передбачають вимоги ст. 94 КПК України.
Водночас змістом оскаржуваної ухвали апеляційного суду підтверджується, що апеляційний суд на вказані порушення уваги не звернув та не усунув їх, в тому числі шляхом повторного дослідження доказів в порядку ч. 3 ст. 404 КПК України.
Варто також зауважити, що за сталою судовою практикою мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації кримінального правопорушення полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння та ознак кримінального правопорушення, передбаченого тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, й у формулюванні висновку про їх відповідність. За своєю суттю та змістом кваліфікація кримінальних правопорушень є встановленням на підставі доведеного кримінальними процесуальними засобами факту вчинення особою (суб`єктом кримінального правопорушення) конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності та його наслідків, точної відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними кримінально-правовими нормами у статтях КК України. Склад кримінального правопорушення є системою необхідних і достатніх юридичних ознак, непідтвердження хоча б однієї з яких виключає кримінальну відповідальність особи через відсутність підстави для такої.
Колегія суддів зауважує, що визнаючи особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, суд має чітко та конкретно (безальтернативно) визначити які саме дії відповідно до кримінального закону України цій особі інкримінуються.
Однак під час формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, суди чітко не вказали фактичні обставини, які свідчать про наявність у засудженого саме прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. У сформульованому обвинувачені також не наведено фактичних обставин, які вказують на те, що ОСОБА_7 вважав, що виконав усі дії для досягнення смерті потерпілого та з яких саме об`єктивних причин, які не залежали від волі засудженого, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 115 КК України, не було закінчене. Тобто, кваліфікуючи дії ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, суди у своєму рішенні не зазначили, у чому саме полягає закінчений замах на вказаний злочин.
Отже, відсутність чіткого аналізу фактичних обставин скоєного ОСОБА_7 діяння та співвідношення їх з дослідженими доказами свідчить про передчасність висновків судів про його винуватість останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, а тому ухала апеляційного суду не може вважатися такою, що відповідає вимогам процесуального закону.
За таких обставин, на думку колегії суддів, ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, що суперечить положенням статей 370, 419 КПК України, а висновки суду апеляційної інстанції про правильність застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність також є передчасними.
З огляду на наявність вищезазначених істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які могли стати причиною неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, колегія суддів не вбачає підстав для надання оцінки іншим доводам, викладеним у касаційній скарзі, і вважає, що зазначені недоліки може виправити суд апеляційної інстанції при новому розгляді кримінального провадження.
Отже касаційні скарги сторони захисту підлягають частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суду необхідно урахувати наведене, повно, всебічно та належним чином установити всі обставини, що мають істотне значення для застосування закону України про кримінальну відповідальність, та залежно від установлених обставин та досліджених доказів ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення.
Ураховуючи ступінь тяжкості інкримінованого ОСОБА_7 кримінального правопорушення, дані про особу останнього, наявність ризиків, які передбачені ст. 177 КПК України, зокрема, можливого переховування від суду, та з метою забезпечення виконання процесуальних рішень у справі, Верховний Суд уважає, що йому необхідно обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк 60 днів.
Керуючись статтями 376, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Суд