ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 760/15285/24

1. Описова частина

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва, Солом`янської районної державної адміністрації (далі - РДА) м. Києва про визнання права та зобов`язання вчинити дії.

Позовна заява мотивована тим, що 26 квітня 2024 року він дізнався, що відповідно до листа Відділу приватизації державного житла Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської РДА м. Києва від 22 квітня 2024 року № 21 йому відмовлено у задоволені заяви від 27 березня 2024 року про передачу у приватну власність жилого приміщення у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , та відмовлено у оформленні свідоцтва про право власності, додані до заяви документи - залишені без розгляду.

Єдиною підставою для відмови у задоволені його заяви є те, що відповідно до ордера від 14 листопада 2012 року № 47/12, йому було надано право зайняття ліжко-місця у кімнаті АДРЕСА_1 . При цьому, на помилкову думку уповноваженого органу, у цій ситуації підлягають застосуванню норми пункту 11-2 частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», якими передбачено, що громадяни, які на правових підставах вселені в гуртожиток та фактично проживають у ньому на умовах надання їм ліжко-місця, набувають право на приватизацію жилих приміщень у гуртожитку відповідно до Закону після їх розселення в окремі жилі приміщення в гуртожитку. Отже, уповноважений орган дійшов висновку, що він може набути право на приватизацію лише після розселення в окреме жиле приміщення у гуртожитку. У листі відсутні інші підстави, які унеможливлюють задоволення заяви шляхом надання адміністративної послуги, без звернення до суду.

Вважав, що вказаний лист Відділу приватизації державного житла Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської РДА м. Києва, яким повідомлено його про відмову у задоволенні заяви, не є ані рішенням про задоволення поданої заяви, ані рішенням про відмову у задоволенні такої заяви та не відповідає вимогам за формою/змістом, встановленим у додатку 4 до Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396.

Крім того, зазначав, що у 2012 році на підставі спільного рішення адміністрації, профспілкового комітету Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «НВП «БІЛЬШОВИК» від 13 листопада 2012 року № 31 він одержав ордер від 14 листопада 2012 року № 47/12 на вселення у житлове приміщення - кімнату № АДРЕСА_1 , розміром ліжко-місце, у гуртожитку на АДРЕСА_1. Згодом, на підставі Акту приймання-передачі, затвердженого Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 26 грудня 2012 року № 2321, гуртожиток на АДРЕСА_1, передано у комунальну власність територіальної громади міста Києва до сфери управління Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва. До цього часу ордер від 14 листопада 2012 року № 47/12 не визнавався недійсним, будь-які спори щодо правомірності вселення та реєстрації його у приміщенні відсутні. Отже, на підставі Ордеру від 14 листопада 2012 року № 47/12 він в установленому законом порядку зайняв жиле приміщення, а саме, кімнату № АДРЕСА_1 , розміром ліжко-місце, у гуртожитку на АДРЕСА_1 , та зареєстрував своє місце проживання за вказаною адресою починаючи з 28 грудня 2012 року та проживає у відповідному приміщенні до цього часу.

Разом з тим, маючи дійсний намір щодо реалізації власних цивільних житлових прав на приватизацію займаної ним кімнати, відповідно до приписів Положення, через уповноваженого представника, у порядку надання адміністративної послуги, він звернувся до органу приватизації Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва з відповідною належно оформленою та засвідченою заявою від 27 березня 2024 року. Станом на момент його звернення із цією заявою про приватизацію жилого приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 , у вказаному приміщенні був зареєстрований лише він. Водночас, відповідач як орган, уповноважений на передачу кімнати у приватну власність у порядку приватизації, всупереч положенню чинного законодавства, здійснив виключно формальний підхід до розгляду поданої заяви. Окрім того, з ним був укладений договір про надання послуг з утримання будинків та прибудинкових територій від 21 січня 2013 року № 195/401, а у кімнаті його власними коштами здійснювались поточні ремонтні роботи, що додатково засвідчується долученими платіжними документами. Законодавством передбачено вичерпний перелік документів, необхідних для звернення із заявою про приватизацію жилого приміщення, що було ним надано. При цьому, ордер є лише правовою підставою для вселення особи у відповідне приміщення, яке він реалізував ще у 2012 році під час вселення у кімнату. Відповідно до пункту 18 вказаного вище Положення, до переліку документів, зокрема, громадянами має бути поданий ордер на житлове приміщення, яке вони виявили намір приватизувати. Він до своєї заяви про приватизацію займаного ним приміщення долучив ордер, виданий ПАТ «НВП «БІЛЬШОВИК», на право зайняття ним ліжко-місця в кімнаті. Отримання нових ордерів за вказаних обставин, чинним законодавством не передбачено. А відтак, відсутні перешкоди, які визначені законом, для реалізації ним права на приватизацію займаного ним житлового приміщення. Враховуючи вищевикладене, він має право на отримання у приватну власність займану ним кімнату шляхом її приватизації, а неприйняття уповноваженим органом рішень за його заявами про реалізацію ним такого права є таким, що суперечить Конституції України, Житловому і Цивільному кодексам України та нормам Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». При цьому, вартим уваги є те, що перелік випадків відмови у приватизації житла чітко визначений законодавством і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). Отже, відмова у приватизації житла через ненадання органу приватизації окремих документів не є передбаченою законом підставою, а тому є неправомірною

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати за ним право на приватизацію кімнати АДРЕСА_1 ;

- визнати безпідставною відмову Відділу приватизації державного житла Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва передати у його приватну власність кімнату АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати Відділ приватизації державного житла Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва передати йому у приватну власність кімнату АДРЕСА_1 та оформити приватизацію вказаної кімнати на його користь.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління житлово-комунального господарства та будівництва Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва, Солом`янської районної державної адміністрації м. Києва про визнання права та зобов`язання вчинити дії, відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 , який вселений в гуртожиток та проживає у ньому на умовах надання йому ліжко-місця, відповідно до вимог пункту 11-2частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» може набути право на приватизацію жилого приміщення у гуртожитку лише після надання місцевою радою згоди на приватизацію та розселення громадян в окремі жилі приміщення в гуртожитку.

Апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_1 на те, що, фактично, у кімнаті АДРЕСА_1 проживає та зареєстрований лише він, ним було укладено договір про надання послуг з утримання будинків і прибудинкових територій від 21 січня 2013 року та оплачуються відповідні комунальні послуги, оскільки такі посилання не спростовують висновків суду першої інстанції, так як ордер видавався йому лише на ліжко-місце.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2025 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Попченкова І. М., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 18 березня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 серпня 2025 року скасувати та закрити провадження у справі.

Аргументи учасників справи

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій є помилковими, оскільки суди не врахували, що він єдиний хто зареєстрований у спірній кімнаті, жодних інших зареєстрованих у цій осіб немає.

Вважає, що суди застосували нерелевантну практику Верховного Суду.

Вказує, що відмовивши йому в позові, суди порушили його право на приватизацію житлового приміщення, в якому він проживає та зареєстрований більше 10 років, що становить втручання у право на повагу до житла відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Також посилається на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Доводів, на підставі яких необхідно закрити провадження у справі, заявник не наводить.

Відзиви на касаційну скаргу відповідачі до суду не подали.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2025 року, після усунення недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

17 листопада 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

2. Мотивувальна частина

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Попченкової І. М., задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно зі статтею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом.

Правові основи приватизації житла, що знаходиться у державній власності, визначені у Законі України «Про приватизацію державного житлового фонду» та в Законі України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків».

Набуття фізичними особами у власність майна в результаті приватизації здійснюється уповноваженими органами приватизації на підставі Законів України «Про приватизацію державного житлового фонду», «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» та Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (далі - Положення).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Згідно із частиною десятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених законом.

Перелік таких випадків визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Пунктом 18 Положення визначено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації.

Так, громадянин подає до органів приватизації такі документи: заява на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі; копії документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї (для осіб, які не досягли 14 років, копії свідоцтв про народження), які проживають разом з ним; копії довідок про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податку громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, які проживають разом з ним (крім випадків, коли через свої релігійні переконання особи відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); копії документів, виданих органами державної реєстрації актів цивільного стану або судом, що підтверджують родинні відносини між членами сім`ї (свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, тощо); довідки про реєстрацію місця проживання громадянина, який подає заяву, та всіх членів його сім`ї, зареєстрованих у квартирі (будинку), жилому приміщенні в гуртожитку, кімнаті у комунальній квартирі; технічний паспорт на квартиру (кімнату, жилий блок, секцію) у житловому будинку (гуртожитку), а на одноквартирний будинок - технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок; копію ордера на жиле приміщення або ордера на жилу площу в гуртожитку; документ, що підтверджує невикористання ним та членами його сім`ї житлових чеків для приватизації державного житлового фонду; копія документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації відповідно до законодавства (за наявності); заява-згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 1-1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» ліжко-місце - це умовна частина площі жилого приміщення у гуртожитку (кімнати, жилого блоку чи секції), визначена та виділена для тимчасового проживання в ньому одночасно декількох одиноких осіб однієї статі, не пов`язаних між собою сімейними та/або родинними стосунками.

Згідно з пунктом 11-2 частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» громадяни, які на правових підставах вселені в гуртожиток та фактично проживають у ньому на умовах надання їм ліжко-місця, набувають право на приватизацію жилих приміщень у гуртожитку відповідно до Закону після їх розселення в окремі жилі приміщення в гуртожитку. У разі надання місцевою радою згоди на приватизацію жилих і нежилих приміщень у гуртожитку (або його частин), в якому приміщення (або їх частини) використовуються для проживання громадян на умовах надання ліжко-місця, такі жилі приміщення можуть бути приватизовані лише після розселення громадян, які в них проживають на умовах надання ліжко-місця, в окремі жилі приміщення.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що ОСОБА_1 вселений в гуртожиток та проживає у ньому на умовах надання йому ліжко-місця, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що відповідно до вимог пункту 11-2 частини першої статті 3 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» він може набути право на приватизацію жилого приміщення у гуртожитку лише після надання місцевою радою згоди на приватизацію та розселення громадян в окремі жилі приміщення в гуртожитку, тому обґрунтовано відмовили у задоволенні його позовних вимог.

Проте, такі доводи заявник не спростовують наведених вимог законодавства про те, що приміщення, які використовуються для проживання громадян на умовах надання ліжко-місця, можуть бути приватизовані лише після розселення громадян, які в них проживають на умовах надання ліжко-місця, в окремі жилі приміщення.

Те, що ОСОБА_1 є єдиною зареєстрованою особою в цьому приміщенні не змінює статусу його проживання та виданого йому ордеру саме на ліжко-місце, а позовних вимог про визнання за ним права користування кімнатою в цілому ним заявлено не було.

Посилання заявника на судову практику Верховного Суду, зокрема, постанову від 19 лютого 2020 року у справі № 369/5199/19 (провадження № 61-19914св19) не тільки не спростовують законність оскаржуваних судових рішень, а, навпаки, підтверджують правильність застосування судами наведених вище норм права та неможливість приватизації приміщення в гуртожитку у разі отримання лише ордеру на зайняття ліжко-місця.

Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка в зазначеній частині ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду