ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 336/5984/17

1. Описова частина

У жовтні 2017 року Акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - АТ «ПУМБ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району, як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення.

Позов обґрунтовано тим, що 01 березня 2007 року між закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк» (далі - ЗАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є АТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 5258839, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 25 000 доларів США строком до 01 березня 2017 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 01 березня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 5259336, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 .

У зв`язку з невиконанням зобов`язань за кредитним договором рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 грудня 2012 року у справі № 2/0808/2512/2012, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь публічного акціонерного товариства «Перший Український Міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») суму заборгованості за кредитним договором № 5258839 від 01 березня 2007 року у розмірі 22 111,15 доларів США (16 900,49 доларів США - за кредитом; 5 210,66 доларів США - за процентами за період з 26 травня 2010 року по 28 жовтня 2012 року) та 45 958,43 грн (23 319,18 грн - пеня за порушення строків виконання зобов`язання, 1 998,25 грн -штраф за порушення обов`язку, передбаченого пунктом 4.3.5 кредитного договору; 20 641 грн - штраф за невиконання умов страхування), а також 2 226,93 грн судового збору.

Оскільки рішення суду не виконувалося, а виконавчий лист неодноразово повертався стягувачу без виконання через відсутність у боржниці іншого майна, то банк у позасудовому порядку відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі застереження, яке міститься в пункті 4.7 договору іпотеки, звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нього.

28 липня 2017 року державним реєстратором Запорізької обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» за ПАТ «ПУМБ» зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 .

Проживання та реєстрація відповідачів у належному банку будинку перешкоджає йому в реалізації права власності.

На підставі викладеного та посилаючись на положення статті 109 ЖК України, статті 40 Закону України «Про іпотеку», АТ «ПУМБ» просило виселити відповідачів зі спірного будинку АДРЕСА_1 та надати їм в користування квартиру АДРЕСА_2 .

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, у задоволенні позову АТ «ПУМБ» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що будинок АДРЕСА_1 належав ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 січня 2007 року, тобто позичальник набула у власність переданий в іпотеку об`єкт нерухомості не за рахунок кредитних коштів. Цей будинок використовується як місце постійного проживання ОСОБА_1 та членів її сім`ї, тому відсутні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.

Банк запропонував відповідачам як тимчасове житло квартиру АДРЕСА_2 , однак за змістом акта обстеження житлової квартири та прилеглої земельної ділянки, проведеного комісією районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району на виконання ухвали суду, вказана житлова однокімнатна квартира має загальну площу 30,8 кв. м, житлову площу - 18,2 кв. м, відключена від центральної системи газопостачання та водопостачання, не оснащена приладом обліку електроенергії, вікна забиті фанерними щитами, вхідні двері забиті дошками та цвяхами, перебуває в занедбаному стані, не є придатною для проживання неповнолітніх, потребує капітального ремонту, прилегла до будинку територія потребує благоустрою та вивезення сміття.

Крім того, квартиру АДРЕСА_2 банк пропонує надати при виселенні відповідачів в інших справах, що розглядаються судом, за аналогічними вимогами (справа № 336/1810/20 за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 про виселення, а також справа № 336/1859/20 за позовом АТ «ПУМБ» до ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про виселення).

Постановою Верховного Суду від 15 січня 2025 рокукасаційну скаргу АТ «ПУМБ» задоволено частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 20 лютого 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-3798св24).

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано тим, що згідно з умовами договору іпотеки від 01 березня 2007 року № 5259336 (пункт 1.4) іпотекодавець ОСОБА_1 надала банку гарантії, що за адресою житлового будинку, який є предметом цього договору, малолітні та неповнолітні особи не зареєстровані та не проживають, та права користування ним не мають. Крім того, ОСОБА_1 гарантувала банку, що предмет іпотеки не є для неї та членів її сім`ї єдиним можливим місцем проживання та/або сукупний дохід членів сім`ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки. Також, згідно з підпунктом 1.7.4 пункту 1.7 договору іпотеки без письмового погодження іпотекодержателя іпотекодавець не мала права реєструвати третіх осіб на житловій площі, що входить до складу предмета іпотеки, якщо інше не передбачено відповідною, належним чином оформленою згодою іпотекодержателя.

Однак, апеляційний суд не дав правової оцінки і не зробив висновків щодо доводів позивача про те, що місце проживання відповідачів зареєстровано у спірному будинку після укладення договору іпотеки та без дозволу іпотекодержателя.

Крім того, суд апеляційної інстанції не встановив, чи є будинок АДРЕСА_1 єдиним житлом відповідачів, чи забезпечені вони іншим житловим приміщенням.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог АТ «ПУМБ», не дав належної та повної оцінки усім доводам апеляційної скарги, не аргументував належним чином відхилення доводів позивача.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року апеляційну скаргу АТ «ПУМБ» задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 жовтня 2023 року скасовано. Позов АТ «ПУМБ» задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 з будинку АДРЕСА_1 з наданням іншого постійного житлового приміщення: квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 30,8 кв. м, житловою площею 18,2 кв. м.

Виселено ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.

Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.

У разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , в порушення вимог частини третьої статті 9 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки від 01 березня 2007 року після його укладення без попередньої згоди іпотекодержателя.

Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки відповідачів у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.

На вимогу позивача як нового власника відповідачі добровільно звільнити житлове приміщення відмовилися.

Також, з інформації з Державного реєстру нерухомого майна вбачається, що відповідачам ОСОБА_7 , ОСОБА_5 на праві приватної власності належить інше нерухоме майно (квартири).

Крім того, за ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 було зареєстровано на праві власності нерухоме майно - квартира, яка була відчужена ними на користь третьої особи у 2010 році, тобто під час наявності забезпеченого іпотекою кредитного зобов`язання перед банком.

Ініціювавши питання про виселення зі спірного будинку, позивач вказав у позовній заяві інше постійне житлове приміщення, яке відповідно до частини другої статті 109 ЖК України має бути надане особі одночасно з її виселенням.

З урахуванням викладеного, а також порушення відповідачами прав позивача як нового власника будинку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність обґрунтованих підстави для задоволення позову про виселення відповідачів із житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла, крім відповідачки ОСОБА_1 . Останньою іпотечне майно набуто не за кредитні кошти, тому вона підлягає виселенню з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Разом з цим, виконання постанови апеляційного суду щодо виселення відповідачів підлягає зупиненню на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану».

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

03 березня 2026 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та представник ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвокат Грецов А. В., подали касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 березня 2026 року справу розподілено судді-доповідачеві Сакарі Н. Ю., судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Ступак О. В.

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2026 року заяву про самовідвід суддів Сакари Н. Ю., Осіяна О. М. задоволено. Відведено суддів: Сакару Н. Ю., Осіяна О. М., від участі у розгляді вищезаначеної справи. Справу № 336/5984/17 передано на повторний автоматизований розподіл для заміни відведених суддів Сакари Н. Ю., Осіяна О. М.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 березня 2026 року справу розподілено судді-доповідачеві Синельникову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Шипович В. В., Ступак О. В.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 березня 2026 року, у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Ступак О. В. для розгляду касаційної скарги визначено склад суду: суддя-доповідач: Синельников Є. В., судді, які входять до складу колегії: Шипович В. В., Сердюк В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2026 року заяви суддів Верховного Суду Синельникова Є. В., Шиповича В. В. про самовідвід задоволено. Відведено суддів Верховного Суду Синельникова Є. В., Шиповича В. В. від розгляду вищезазначеної справи. Передано справу № 336/5984/17 для проведення повторного автоматизованого розподілу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 березня 2026 року справу розподілено судді-доповідачеві Черняк Ю. В., судді, які входять до складу колегії: Пророк В. В., Сердюк В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 - адвоката Грецова А. В., залишено без руху для усунення недоліків, зазначено строк виконання ухвали суду, попереджено про наслідки її невиконання.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2026 року поновлено заявникам строк на касаційне оскарження постанови Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року. Зменшено розмір судового збору за подання касаційної скарги на постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року до 15 680 грн. Касаційну скаргу повторно залишено без руху для усунення недоліків, зазначено строк виконання ухвали суду, попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк заявники направили до суду матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 22 травня 2026 року.

Під час вирішення питання про відкриття/відмову у відкритті касаційного провадження суддя Пророк В. В. заявив про самовідвід від розгляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2026 року у задоволенні заяви судді Верховного Суду Пророка В. В. про самовідвід від участі у розгляді справи № 336/5984/17 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя цивільну справу № 336/5984/17.

14 липня 2026 року матеріали цивільної справи № 336/5984/17 надійшли до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 липня 2026 року, у зв`язку з перебуванням у відпустці судді Пророка В. В., справу розподілено судді-доповідачеві Черняк Ю. В., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Сердюк В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та представник ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвокат Грецов А. В., просять постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року скасувати, справу направити на новий судовий розгляд.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявники зазначають неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2016 року у справі № 6-1045цс15, від 20 квітня 2016 року у справі №3-173гс16, від 06 липня 2015 року у справі № 6-127цс16, від 29 березня 2017 року у справі № 910/25488/15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17від 25 березня 2024 року у справі №336/6023/20, у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 02 квітня 2019 року у справі № 911/737/18, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902//761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17, від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 923/875/19, від 21 липня 2021 року у справі № 910/18389/20, 06 грудня 2022 року у справі № 904/738/22, від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано наступним.

Матеріали справи не містять доказів прийняття судом першої інстанції процесуальних рішень, які стосуються питання прийнятності уточненої позовної заяви та відкриття провадження у справі щодо всіх відповідачів.

Так, резолютивна частина позову не містить будь-яких вимог до неповнолітньої ОСОБА_4 або до її законного представника - матері ОСОБА_3 , яка мала діяти в інтересах неповнолітньої дочки.

Місцевий суд безпідставно прийняв до провадження після закриття підготовчого судового засідання та розглянув по суті четверту редакцію позовної заяви та залучив до участі у справі у якості співвідповідачів ще двох осіб: ОСОБА_6 та ОСОБА_5 .

Також AT «ПУМБ» звернулося до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою лише виключно до частини відповідачів.

Вирішуючи процесуальні питання «Про прийняття до провадження...», «Про проведення підготовчих дій...», Запорізький апеляційний суд (ухвалами) 12 лютого 2025 року самостійно, безпідставно вийшов за межі апеляційної скарги AT «ПУМБ», чим порушив право сторони у справі на справедливий суд, принцип диспозитивності та змагальності цивільного судочинства.

Суд апеляційної інстанції не розглянув клопотання ОСОБА_1 від 30 квітня 2025 року про витребування оригіналів письмових доказів, яке занесено до протоколу судового засідання від 30 квітня 2025 року, а саме: копій документів, на підставі яких було зареєстровано право власності за будинок АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про виселення ОСОБА_1 з іпотечного будинку, придбаного не на кредитні кошти, не звернувши при цьому увагу на акт (висновок) органу опіки та піклування про те, що квартира АДРЕСА_2 є аварійним, непридатним для проживання приміщенням.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду 24 липня 2026 року, AT «ПУМБ» заперечує проти доводів ОСОБА_3 , ОСОБА_7 та представника ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - адвоката Грецова А. В., просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025 року - без змін.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги відповідачів, оскільки такі не ґрунтуються на реальних обставинах справи та не спростовують висновків, викладених в постанові Запорізького апеляційного суду від 29 жовтня 2025року.

ОСОБА_1 не оскаржувала рішення про держану реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «ПУМБ», а тому погодилась із задоволенням її основного зобов`язання перед банком за кредитним договором від 01 березня 2007 року № 5258839 за рахунок предмета іпотеки.

Натомість, відмова добровільного звільнення предмета іпотеки не узгоджується з її попередніми діями, у тому числі при укладенні договору іпотеки та отриманні у банку кредитних коштів.

На момент укладення договору іпотеки іпотекодавець не перебувала у шлюбі та в ньому не були зареєстровані інші відповідачі у справі.

Оскільк згоду на їх реєстрацію в предметі іпотеки банк не надавав, їх виселенення згідно зі статтею 109 ЖК України без надання альтернативного житла є правомірним.

Крім того, матеріалами справи підтверджено наявність у ОСОБА_7 , ОСОБА_5 іншого житла, а також відчуження у 2010 році ОСОБА_7 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_3 .

Реєстрація місця проживання відповідачів з порушеннями вимог закону та договору іпотеки у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.

Ініціюючи питання про виселення ОСОБА_1 зі спірного будинку, банк, з метою дотримання вимог статті 109 ЖК України, вказав у позовній заяві інше постійне житлове приміщення, яке відповідно до частини другої вказаної статті має бути надане відповідачці одночасно з її виселенням.

Враховуючи викладене, а також порушення відповідачами прав позивача як нового власника спірного будинку, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

01 березня 2007 року між ЗАТ «ПУМБ», правонаступником якого є АТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 5258839, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 25 000 дол. США строком до 01 березня 2017 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 01 березня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 5259336, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 .

Відповідно до підпункту 8 пункту 1.4 договору іпотеки іпотекодавець гарантує іпотекодержателю, що предмет іпотеки не є для нього та членів його сім`ї єдиним можливим місцем проживання та/або сукупний дохід членів сім`ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з підпунктом 3.2.8 пункту 3.2 договору іпотеки після прийняття іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодавець зобов`язаний на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити предмет іпотеки та максимально сприяти звільненню предмета іпотеки всіма іншими мешканцями.

Пунктом 4.2 договору іпотеки визначено способи звернення стягнення на предмет іпотеки, що здійснюється за вибором іпотекодержателя: за рішенням суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, шляхом позасудового врегулювання відповідно до передбачених договором застережень про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з пунктом 4.5 договору іпотеки після прийняття іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодавець зобов`язаний на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити предмет іпотеки та максимально сприяти його звільненню іншими особами протягом 14-и календарних днів з дня отримання такої вимоги, незалежно від факту наявності чи ненаявності (надання чи ненадання) іншого житла для проживання, можливості чи неможливості придбати або найняти інше житло. Якщо іпотекодавець та інші особи не звільняють предмет іпотеки у зазначений вище строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У підпунктах 4.7.1, 4.7.2 пункту 4.7 договору іпотеки сторонами обумовлені застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. У разі виникнення у іпотекодержателя права звернути стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель може прийняти рішення про прийняття предмета іпотеки у свою власність, про що письмово повідомляє іпотекодавця. У зазначеному повідомленні має міститися: підстави звернення стягнення на предмет іпотеки; ціна, за якою предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя; суть та розмір вимог за основним зобов`язанням та вимог щодо відшкодування витрат іпотекодержателя, передбачених цим договором, які припиняються в результаті переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки. Зазначене застереження, яке вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 17 грудня 2012 року у справі № 2/0808/2512/2012, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ПУМБ» заборгованість за кредитним договором від 01 березня 2007 року № 5258839 у розмірі 22 111,15 дол. США (16 900,49 дол. США - основна заборгованість за кредитом; 5 210,66 дол. США - проценти за період з 26 травня 2010 року до 28 жовтня 2012 року) та 45 958,43 грн неустойки (23 319,18 грн - пеня за порушення строків виконання зобов`язання, 1 998,25 грн - штраф за порушення обов`язку, передбаченого пунктом 4.3.5 кредитного договору; 20 641 грн -штраф за невиконання умов страхування), а також 2 226,93 грн судового збору.

Встановлено, що АТ «ПУМБ» прийняло рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку згідно зі статтями 36, 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом набуття предмета іпотеки у власність на підставі застереження, яке міститься у підпункті 4.7.1 пункту 4.7 договору іпотеки.

28 липня 2017 року державним реєстратором Запорізької обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» за ПАТ «ПУМБ» зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 .

У якості тимчасового житла банк запропонував відповідачам квартиру АДРЕСА_2 .

На виконання ухвали суду першої інстанції районною адміністрацією Запорізької міської ради по Шевченківському району складено та надано до суду акт обстеження житлової квартири та прилеглої земельної ділянки, згідно з яким житлова однокімнатна квартира АДРЕСА_2 має загальну площу 30,8 кв. м, житлову площу - 18,2 кв. м, відключена від центральної системи газопостачання та водопостачання, не оснащена приладом обліку електроенергії, вікна забиті фанерними щитами, вхідні двері забиті дошками та цвяхами, перебуває в занедбаному стані, не є придатною для проживання неповнолітніх, потребує капітального ремонту; прилегла до житлового будинку територія потребує благоустрою та вивезення сміття (т. 2, а. с. 50-51).

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Спірні правовідносини стосуються захисту прав позивача як іпотекодержателя (який набув право власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження в іпотечному договорі) у зв`язку з відмовою відповідачів звільнити належне позивачу майно. Проживання та реєстрація відповідачів у належному позивачеві на праві власності будинку перешкоджає банку в реалізації цього права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону «Про іпотеку»).

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року).

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У частині третій наведеної статті ЖК України деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Водночас стаття 109 ЖК України не може беззаперечно використовуватися боржниками проти правомірних вимог кредиторів про виселення у всіх випадках, коли предметом іпотеки виступають житлові приміщення, призначені для постійного або тимчасового проживання, оскільки зазначена правова норма спрямована на регулювання суспільних відносин, коли виселення відбувається з єдиного житла боржника і не може бути застосована, коли боржник має декілька місць, придатних для проживання. У протилежному випадку така поведінка боржника призвела б до порушення меж здійснення цивільних, у тому числі житлових, прав, оскільки при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, а також не допускати дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, що передбачено пунктом шостим частини першої статті 3, частинами другою, третьою статті 13 ЦК України.

Дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Частина друга статті 109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, яка має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц.

Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК України допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору (постанова Верховного Суду від 8 грудня 2021 року у справі №209/2032/14-ц).

При вирішенні питання застосування частини другої статті 109 ЖК України Верховний Суд наголошував на необхідності встановлення відповідності такого виселення вимогам пропорційності в розумінні положень статті 8 Конвенції, співмірності втручання у право на мирне володіння майном і дотримання справедливого балансу між правом власності позивача на майно та правом користування цим майном відповідачами (постанови Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі №209/2032/14-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 127/7630/20).

Принцип пропорційності є одним із основних принципів, яким керується ЄСПЛ при вирішенні спорів та який передбачає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 496/5343/18 (провадження № 61-5351св23), від 27 вересня 2023 року у справі № 756/5928/20 (провадження № 61-2232св22), від 31 липня 2024 року у справі № 206/2041/23 (провадження № 61-3904св24).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

Встановлено, що АТ «ПУМБ» в позасудовому поряду звернуло стягнення на предмет іпотеки згідно зі статтями 36, 37 Закону України «Про іпотеку» шляхом набуття предмета іпотеки у власність на підставі застереження, яке міститься у підпункті 4.7.1 пункту 4.7 договору іпотеки, й 28 липня 2017 року державний реєстратор зареєстрував за банком право власності на спірний житловий будинок.

ОСОБА_1 не оскаржила рішення про держану реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «ПУМБ».

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , після укладення договору іпотеки від 01 березня 2007 року та без попередньої згоди іпотекодержателя.

Зазначене вказує про порушення відповідачами як вимог частини третьої статті 9 Закону України «Про іпотеку», так і умов договору іпотеки від 01 березня 2007 року.

Також встановлено, що на час звернення АТ «ПУМБ» до суду з цим позовомОСОБА_7 та ОСОБА_5 на праві приватної власності належало інше нерухоме майно (квартири).

Вимогу позивача як нового власника добровільно звільнити спірне житлове приміщення відповідачі не виконали.

Зазначені обставини знайшли своє підтвердження під час розгляду справи та не спростовані відповідачами, що є їх процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України.

На виконання вимог частини другої статті 109 ЖК України в якості тимчасового житла банк запропонував відповідачам квартиру АДРЕСА_2 .

За вказаних обставин та враховуючи, що переданий в іпотеку об`єкт нерухомості ОСОБА_1 набула у власність не за рахунок кредитних коштів, вселення відповідачів у спірний житловий будинок відбулося всупереч вимог договору іпотеки та положень Закону України «Про іпотеку», а правомірність набуття іпотекодержателем права власності на спірний будинок не спростовано, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову шляхом виселення ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житла, а ОСОБА_1 - з наданням іншого житлового приміщення.

Вказаний акт містить висновок про те, що квартира АДРЕСА_2 не відповідає вимогам, передбаченим Законом України «Про охорону дитинства» для проживання неповнолітніх дітей, а житлове приміщення потребує капітального ремонту.

Крім того, укладаючи 01 березня 2007 року договір іпотеки, ОСОБА_1 вказувала, що предмет іпотеки не є для неї та членів її сім`ї єдиним можливим місцем проживання та/або сукупний дохід членів сім`ї іпотекодавця достатній для придбання або найму іншого житла у разі звернення стягнення на предмет іпотеки.

Також встановлено, що до 2010 року ОСОБА_1 разом з ОСОБА_7 , ОСОБА_3 на праві власності належала квартира, яка була відчужена ними на користь третьої особи під час наявності забезпеченого іпотекою зобов`язання перед банком з кредитом, укладеним 01 березня 2007 року.

Отже, після передачі спірного житлового будинку в іпотеку ОСОБА_1 мала інше житло, за обставин виникнення у неї зобов`язання за договорами кредиту та іпотеки розпорядилася іншим житлом на власний розсуд, розуміючи при цьому можливість настання наслідків звернення стягнення на предмет іпотеки, про що зазначила у договорі іпотеки.

Оцінюючи заявлені позовні вимоги з точки зору дотримання принципу пропорційності втручання у право відповідачів на житло, колегія суддів зазначає, що у цій справі виселення відповідачів із спірного житла відповідає вимогам закону, є легітимним (необхідним у демократичному суспільстві для захисту прав і свобод інших осіб), передбачцваним, а тому відповідає пропорційності втручання в право на житло в розумінні положень статті 8 Конвенції, адже відповідачі на момент виникнення спірних правовідносин, утворення кредитної заборгованості, її стягнення у судовому порядку, а також звернення банком стягнення на предмет іпотеки та до пред`явлення банком позову про виселення були забезпечені іншим житловим приміщенням.

Натомість неможливість позивача як власника здійснювати свої правомочності щодо володіння, користування та розпорядження будинком через проживання в ньому відповідачів необхідно розцінювати як порушення прав позивача як власника житлового приміщення у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У контексті вказаних аргументів, колегія суддів також враховує зазначення у резолютивній частині оскаржуваної постанови того, що виконання постанови апеляційного суду щодо виселення відповідачів підлягає зупиненню на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування відповідно до Закону України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану».

Аргументи заявника про те, що резолютивна частина позову не містить будь-яких вимог до неповнолітньої ОСОБА_4 або до її законного представника, - на висновки суду, зроблені по суті спору, не впливають, оскільки судом враховано уточнення банком позовних вимог із зазначенням учасників справи, які відповідають суб`єктному складу правовідносин у справі. Крім того, на момент вирішення спору відповідачка є повнолітньою, що виключає участь законного представника.

Матеріали справи містять процесуальні рішення суду першої інстанції, які стосуються питання прийнятності уточненої позовної заяви та відкриття провадження у справі щодо всіх відповідачів.

Крім того, колегія суддів враховує тривалий та неодноразовий розгляд справи судами, у тому числі Верховним Судом, під час якого не було встановлено порушень норм процесуального права, у тому числі не зазначення належного суб`єктного складу учасників справи, чи вирішення судовими рішеннями питання про права та обов`язки осіб, які не є учасниками справи, що б указувало на безумовне скасування судових рішень у справі.

Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з урахуванням доказів, наданих сторонами, зробив обґрунтовані висновки по суті спору, не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення судом касаційної інстанції.

Посилання заявника на те, що суди не взяли до уваги висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, що зазначені у касаційній скарзі, зокрема щодо неможливості виселення з житла, яка є предметом іпотеки та придбане не за кредитні кошти без надання іншого житлового приміщення, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки, зроблені апеляційним судом за наслідками розгляду справи по суті, не суперечать нормативно-правовому обґрунтуванню та правовим висновкам, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому її, відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Враховуючи, що касаційна скарга залишається без задоволення, тому відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду