ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 758/3433/25

Описова частина

У березні 2025 року ОСОБА_4 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Акціонерноготовариства «Сенс Банк»(далі - АТ «Сенс Банк», банк), Подільськоїрайонної в м. Києві державноїадміністрації, третя особа - Служба у справах дітей Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання протиправним зняття з реєстрації місця проживання, поновлення реєстрації місця проживання, усунення перешкод у користуванні житлом шляхом вселення.

В обґрунтування позову посилалась на те, що на підставі заяви представника АТ «Сенс Банк» Близнюка А. О. від 28 серпня 2024 року про зняття із зареєстрованого місця проживання, поданої до Управління (Центру) надання адміністративних послуг Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, вона та її діти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зняті з реєстрації постійного місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Станом на цей час посадові особи банку змінили вхідні двері та замки, у зв`язку із чим потрапити до квартири є неможливим.

Позивачка вказувала, що такі дії банку порушують її права, оскільки рішенням Київського апеляційного суду від 01 травня 2024 року у справі № 758/535/17 у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення з житлового приміщення було відмовлено.

Вказаним судовим рішенням встановлено відсутність підстав для виселення її та її дітей з указаної вище квартири.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_4 просила суд:

визнати протиправними зняття з реєстрації місця проживання з квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , здійснене відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Подільської районної в м. Києві державної адміністрації та зобов`язати Подільську районну у м. Києві державну адміністрацію поновити реєстрацію місця їх проживання за цією адресою;

вселити ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою їх місця проживання: АДРЕСА_1 .

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 17 вересня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року, позов задоволено.

Визнано протиправним зняття з реєстрації місця проживання з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , здійснене Подільською районною в м. Києві державною адміністрацією відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб від 02 вересня 2024 року.

Зобов`язано Подільську районну у м. Києві державну адміністрацію поновити реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .

Вселено ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за адресою їх місця проживання: АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що оспорюване житлове приміщення було придбане позивачкою не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, оскільки згідно з договором про іпотечний борг, цільовим призначенням кредиту є «ремонт та облаштування квартири».

При цьому суди встановили, що рішенням Київського апеляційного суду від 01 травня 2024 року у справі № 758/535/17 було відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , про виселення з житлового приміщення.

Тобто у банку були відсутні законні підстави для зняття позивачки та її дітей із реєстрації за вказаною адресоюта для їх виселення.

24 березня 2026 року АТ «Сенс Банк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, сформовану в системі «Електронний суд», у якій просить скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 вересня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року і ухвалити нове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, які мають значення для справи та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

27 квітня 2026 року ОСОБА_5 в особі представника - ОСОБА_6 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та зупинено виконання та дію оскаржуваних судових рішень.

30 червня 2026 року матеріали по цивільній справі надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції

Встановлено, що 21 грудня 2007 року між ЗАТ«Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_4 було укладено договір про іпотечний борг № 213, відповідно до умов якого банк надав їй кредит в сумі 600 000 грн шляхом видачі готівки на умовах, передбачених цим договором. Цільовим призначенням кредиту є ремонт та облаштування квартири.

В забезпечення виконання зобов`язань за цим договором, 21 грудня 2007 року між ЗАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_4 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокопенко Л. В., зареєстрований в реєстрі за № K-4348.

Відповідно до умов вказаного іпотечного договору, ОСОБА_7 передала іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідно до п. 1.4 іпотечного договору предмет іпотеки належить ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності: 1/2 частина квартири - на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житлового фонду Подільської районної ради народних депутатів м. Києва від 14 серпня 1995 року; 1/2 частина квартири - на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Новицькою Р. М. 22 березня 2001 року, зареєстрованого за № 6-629.

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 17 грудня 2012 року та договору про передачу прав за договорами забезпечення від 17 грудня 2012 року, ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступило право вимоги до ОСОБА_4 за договором про іпотечний борг № 213 від 21 грудня 2007 року та іпотечним договором від 21 грудня 2007 року на користь АТ «Сенс Банк».

Заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 червня 2014 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за договором про іпотечний борг від 21 грудня 2007 року, яка станом на 01 серпня 2013 року становила 529 928,87 грн, та складалась із: заборгованості за кредитом в розмірі 496 476,70 грн, відсотків в розмірі 30 674,56 грн, комісії в розмірі 993,39 грн, пені в розмірі 1 784,22 грн, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з 2-х жилих кімнат, загальною площею 63,70 кв. м, жилою площею 34,40 кв. м, шляхом проведення прилюдних торгів згідно Закону України «Про виконавче провадження» за початковою ціною встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав, право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за АТ «Альфа-Банк» (правонаступником якого є АТ «Сенс Банк»).

Усічні 2017 рокуАТ «Сенс Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Подільської районної в м. Києві державної адміністрації, про виселення з житлового приміщення (справа № 758/535/17).

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 лютого 2023 року у справі № 758/535/17 позов АТ «Сенс Банк» задоволено.

Виселено ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 .

Постановою Київського апеляційного суду від 01 травня 2024 року у справі № 758/535/17 рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 лютого 2023 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, позивачем не надано доказів наявності у відповідачів іншого житла,а виселення відповідачів можливе лише з одночасним наданням іншого житлового приміщення.

Постанова апеляційного суду набрала законної сили.

02 вересня 2024 року на підставі заяви представника АТ «Сенс Банк» (АТ «Альфа-Банк») - Близнюка А. О. від 28 серпня 2024 року ОСОБА_4 та її дітей ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було знято з реєстрації постійного місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Захист права власності є предметом регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, яка гарантує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна, у тому числі житла особи, мають значення обставини, за якими майно було набуто у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Стала практика ЄСПЛ свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет відповідності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном гарантіям статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Стаття 109 ЖК України закріплює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У справі, яка переглядається, встановлено, що спірне житлове приміщення було придбано позивачкою не за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, оскільки згідно з договором про іпотечний борг № 213 від 21 грудня 2017 року, цільовим призначенням кредиту є: «ремонт та облаштування квартири».

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Зазначені висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/44814/19 (провадження № 14-109цс22).

Суди встановили, що постановоюКиївського апеляційного суду від 01 травня 2024 року у справі № 758/535/17 було відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про виселення з житлового приміщення. Ухвалюючи вказане судове рішення, апеляційний суд прийняв до уваги, що спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, позивачем не надано доказів наявності у відповідачів іншого житла, а виселення відповідачів можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

Постанова апеляційного суду набрала законної сили.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 лютого 2026 рокуу справі № 713/1153/23(провадження № 61-17202сво23) зазначив, що власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права).

Судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла.

Таким чином, у АТ «Сенс Банк» були відсутні законні підстави для виселення позивачки зі спірної квартири без надання іншого постійного житлового приміщення та для зняття їх з реєстрації за вказаною адресою.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, яківідповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені в касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цими судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2026 року було зупинено дію та виконання рішення Подільського районного суду м. Києва від 17 вересня 2025 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 лютого 2026 року, до закінчення касаційного провадження, виконання цього рішення, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України, підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду