ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 161/22283/24

1. Описова частина

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Наталія Анатоліївна (далі - приватний нотаріус Ариванюк Н. А.), про визнання договорів недійсними та витребування майна.

Позов обґрунтовано тим, що 22 грудня 2020 року він придбав квартиру АДРЕСА_1 .

З 2005 року він фактично проживає в США, у зв`язку із чим періодично видавав генеральні доручення на представництво його інтересів, зокрема, батькові ОСОБА_4 , який помер у 2021 році.

З 2018 року він підтримував стосунки з ОСОБА_2 , і ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_5 . Зважаючи на хороші стосунки і наявність спільної дитини, наступні довіреності на представництво своїх інтересів він видав ОСОБА_2 .

Із січня 2023 року відносини з ОСОБА_2 погіршились.

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 стало відомо, що 09 січня 2024 року ОСОБА_2 уклала зі своїм братом ОСОБА_3 фіктивний договір купівлі-продажу, за яким той набув право власності на спірну квартиру. Проте того самого дня, через 40 хвилин, ОСОБА_3 подарував квартиру ОСОБА_2 . При цьому він (позивач) як власник квартири жодної згоди на продаж квартири не давав, її відчуження відбулося шляхом укладення фіктивних договорів.

Представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у свої власних, що суперечить статті 238 ЦК України.

Сукупність обставин у цій справі свідчить про наявність зловмисної домовленості відповідачів і переслідування власник інтересів ОСОБА_2 .

З огляду на це та посилаючись на положення статей 232, 234, 238 ЦК України, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 09 січня 2024 року між ОСОБА_2 від його імені та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Н. А.;

- визнати недійсним договір дарування від 09 січня 2024 року серії та номер 64, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Н. А.;

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 .

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 травня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів, що ОСОБА_2 діяла всупереч волі довірителя або не в його інтересах. На день укладення спірного договору купівлі-продажу довіреність була чинною, а сам факт придбання квартири братом відповідача не свідчить про те, що ОСОБА_2 діяла у власних інтересах та всупереч волі позивача як довірителя.

ОСОБА_3 придбав квартиру за договором купівлі-продажу, який відповідає вимогам законодавства України, сплатив кошти за квартиру, належним чином зареєстрував право власності і, відповідно, мав право розпоряджатися нерухомістю на власний розсуд.

Постановою Волинського апеляційного суду від 23 липня 2025 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Войціховського А. В., задоволено частково. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 травня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 09 січня 2024 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Ариванюк Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 62. Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 . У решті позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано наявністю зловмисної домовленості ОСОБА_2 , яка діяла за довіреністю від імені ОСОБА_1 , з іншою особою - її рідним братом ОСОБА_3 , при укладенні договору купівлі-продажу належної ОСОБА_1 квартири для переслідування власних інтересів усупереч інтересам останнього.

Постановою Верховного Суду від 18 лютого 2026 рокукасаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Булат Ю. В., задоволено частково. Постанову Волинського апеляційного суду від 23 липня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до апеляційного суду (провадження № 61-10905св25).

Постанову суду касаційної інстанції мотивовано наступним.

Апеляційний суд не врахував, що укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник (родич покупця) саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника з іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця).

Доказів на підтвердження того, що саме на момент укладення спірного правочину існували обставини зловмисної домовленості у представника позивача - ОСОБА_6 , та у ОСОБА_3 , чи того, що у відповідачів не було реального наміру укласти і виконати спірний правочин, немає.

Оскільки позивач не довів обставин зловмисної домовленості між відповідачами, то передумов для визнання договору купівлі-продажу недійсним з цих підстав немає.

Разом з цим, позивач обґрунтовував позовні вимоги також тим, що представник не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, у свої інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є (стаття 238 ЦК України), а також, що укладений договір між відповідачами є фіктивним (стаття 234 ЦК України).

Однак, апеляційний суд, задовольняючи позов з підстав зловмисної домовленості між відповідачами, не надав належної правової оцінки іншим самостійним підставам позову, та не перевірив законності й обґрунтованості висновків суду першої інстанції щодо цих підстав, а саме визнання договору недійсним з підстав, передбачених статтею 238 ЦК України, та твердження про фіктивність правочину відповідно до статті 234 ЦК України.

Постановою Волинського апеляційного суду від 24 березня 2026 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 травня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 09 січня 2024 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Ариванюк Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 62.

Визнано недійсним договір дарування квартири від 09 січня 2024 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Ариванюк Н. А., зареєстрований в реєстрі за № 64.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 .

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги судовий збір у розмірі по 3 028,00 грн з кожного.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що дії ОСОБА_2 як представника ОСОБА_1 , не були вчинені у його інтересах. При укладенні договору ОСОБА_2 діяла в своїх інтересах, договір не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а свідчить про намір представника довірителя та покупця приховати справжні наміри - здійснити за ОСОБА_3 державну реєстрацію права власності на спірну квартиру (перехід права власності) і перереєструвати її на ОСОБА_2 . Дії ОСОБА_2 як представника щодо укладення спірного договору не відповідали волі довірителя ОСОБА_1 .

Договір дарування квартири є фіктивним, оскільки наявна вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору, а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Оскільки є підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу, то відповідно і договір дарування квартири є недійсним.

Встановивши, що ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував спірну квартиру ОСОБА_2 , апеляційний суд вважав, що наявні підстави для її витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відповідно до статей 387 ЦК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

29 квітня 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Булат Ю. В., через підсистему «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Волинського апеляційного суду від 24 березня 2026 року у вказаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Луцького міськрайонного суду Волинської області цивільну справу № 161/22283/24.

29 травня 2026 року матеріали цивільної справи № 161/22283/24 надійшли до Верховного Суду.

У касаційній скарзі представник представник заявника ОСОБА_2 - адвокат Булат Ю. В., просить постанову Волинського апеляційного суду від 24 березня 2026 року у вказаній справі скасувати, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 травня 2025 року залишити в силі.

Підставами касаційного оскарження судового рішення представник заявника зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:

- застосування судом апеляційної інстанції норм прав без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року в справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин норми статей 234, 238 ЦК України.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є, зокрема: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Фіктивним може бути визнаний правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Під час розгляду справи позивач належними і допустимими доказами не довів, що договір купівлі-продажу нерухомого майна є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків.

На підставі укладеного договору купівлі-продажу право власності на спірну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 , відповідно з моменту такої державної реєстрації він став власником квартири та, відповідно, набув права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися цією квартирою, у тому числі подарувати її ОСОБА_2 .

Установивши, що передбачені оспорюваним договором купівлі продажу правові наслідки дійсно настали, сторони цього договору вчинили всі передбачені договором дії, виконали його, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання такого правочину недійсним як фіктивного.

Також апеляційний суд не врахував, що довіреність має містити повноваження представника, необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов'язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем).

Апеляційний суд не звернув уваги на відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження того, що дії ОСОБА_2., яка діяла на підставі довіреності від імені ОСОБА_1 , не були направлені на вчинення дій для ОСОБА_1 або у його інтересах.

Нотаріально посвідчену довіреність позивач видав на ім`я ОСОБА_2 12 січня 2021 року добровільно та на день укладення спірного договору купівлі-продажу, тобто станом на 09 січня 2024 року, довіреність була діючою, скасована не була, позивачем не оспорювалася, у встановленому законом порядку судом недійсною не визнавалась. Крім того, у зазначеній довіреності відсутні обмеження щодо повноважень чи обов`язок представника погоджувати будь-які дії з позивачем.

Сам по собі факт придбання цієї квартири братом повіреної ОСОБА_3 не свідчить про те, що вона діяла у власних інтересах та всупереч волі позивача, як довірителя. Кошти за придбання квартири ОСОБА_3 були передані ОСОБА_2 до підписання цього договору.

Позивач не довів належними та допустимими доказами, що є його процесуальним обов`язком (статті 12, 81 ЦПК України), те, що договір купівлі-продажу квартири є фіктивним та укладений без мети настання реальних наслідків, і недобросовісності дій ОСОБА_2 та виникнення через це несприятливих наслідків для ОСОБА_1 як довірителя.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду 19 травня 2026 року, представник ОСОБА_1 - адвокат Войціховський А. В., заперечує проти доводів представника ОСОБА_2 - адвоката Булат Ю. В., просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Волинського апеляційного суду від 24 березня 2026 року - без змін.

Також просить суд закрити касаційне провадження в цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, враховуючи правильне застосування апеляційним судом норми права, а також те, що встановлені фактичні обставини справи не є тотожними обставинам справи № 754/2738/20, на яку посилається представник відповідача.

У разі відмови в закритті касаційного провадження у справі просять здійснити розгляд справи у відкритому судовому засіданні із викликом сторін.

Відзив мотивовано тим, що воля позивача на відчуження належної йому квартири була відсутня. Крім того, продаж квартири вчинено за суттєво заниженою ціною.

Відповідачка використала довіреність у власних інтересах та привласнила квартиру позивача, шляхом укладення декількох договорів (оскаржуваних), оскільки не могла безпоседедньо виступити стороною договору купівлі-продажу.

Попри формальну реєстрацію права власності за ОСОБА_3 , квартиру реально ніхто не продав, договір купівлі-продажу не виконувався, є фіктивним.

Належними і допустимими доказами доведено умисел відповідачки як представника діяти всупереч інтересам довірителя та це встановлено судом апеляційної інстанції.

Дослідивши надані сторонами докази окремо та в сукупності, апеляційний суд із врахуванням актуальних висновків Верховного Суду прийняв оскаржувану постанову, яка є законною та обґрунтованою.

У свою чергу, суд першої інстанції підійшов до дослідження доказів формально, зокрема не забезпечивши здійснення звукозапису судового засідання.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 грудня 2020 року ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу набув право власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 .

12 січня 2021 року ОСОБА_7 видав нотаріально посвідчену довіреність на ім`я ОСОБА_2 , якою уповноважив її бути його представником з усіма повноваженнями з ряду питань серед яких: розпорядження, придбання на його ім`я, відчуження (купівля-продаж, міна), здача в найм (оренду), управління, прийняття в дар, застави (іпотеки) належного йому на праві приватної власності будь-якого рухомого чи нерухомого майна, одержання належного йому майна, включаючи грошові кошти.

09 січня 2024 року між ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_2 , і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , за яким ОСОБА_3 набув право власності на нерухомість.

Кошти за придбання нерухомості ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 до підписання договору купівлі-продажу (пункт 2.2 договору).

09 січня 2024 року, приблизно через 40 хв після укладення договору купівлі-продажу, між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладено договір дарування спірної квартири, згідно з умовами якого ОСОБА_3 безоплатно відчужив квартиру ОСОБА_2

ОСОБА_3 є рідним братом ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

За змістом статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Судами попередніх інстанцій встановлено і підтверджується матеріалами справи, що з 22 грудня 2020 року ОСОБА_1 на праві власності згідно з договором купівлі-продажу належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_4 .

12 січня 2021 року ОСОБА_7 видав на ім`я ОСОБА_2 нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив її бути його представником з усіма повноваженнями, у тому числі щодо придбання на його ім`я, відчуження, здачу в найм, управління, прийняття в дар, застави (іпотеки) належного йому на праві приватної власності будь-якого рухомого чи нерухомого майна, одержання належного йому майна, включаючи грошові кошти.

09 січня 2024 року між ОСОБА_1 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_2 , і ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , за яким ОСОБА_3 набув право власності на нерухомість.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У цій справі правовою підставою позову визначено одразу декілька статей ЦК України, які встановлюють недійсність правочину: статтю 232 ЦК України - «Правові наслідки правочину, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною», статтю 234 ЦК України - «Правові наслідки фіктивного правочину». Крім того, позивач посилався на порушення відповідачами вимог цивільного законодавства України щодо представництва (статті 238, 239, 241 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 18 лютого 2026 року(провадження № 61-10905св25) констатував відсутність передумов для визнання недійсним договору купівлі-продажу відповідо до статті 232 ЦК України з підстав існування на момент його укладення обставин зловмисної домовленості у представника позивача - ОСОБА_6 , та у ОСОБА_3 , оскільки на їх підтвердження позивач не надав суду належних та допустимих доказів.

Під час нового апеляційного розгляду на виконання положень частини першої статті 417 ЦПК України суду апеляційної інстанції слід було надати належну правову оцінку іншим самостійним підставам позову та перевірити законність й обґрунтованість висновків суду першої інстанції щодо цих підстав, а саме: визнання договору недійсним з підстав, передбачених статтею 238 ЦК України, та твердження про фіктивність правочину відповідно до статті 234 ЦК України.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що відповідно статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22), на яку заявник посилається у касаційній скарзі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Повірений зобов`язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006 ЦК України).

Таким чином, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

При цьому словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц.

Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц).

У постанові Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 234/11122/18 зазначено, що згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Матеріалами справи підтверджено, що 09 січня 2024 року, приблизно через 40 хв. після укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір дарування квартири, згідно з умовами якого ОСОБА_3 безоплатно відчужив спірну квартиру ОСОБА_2 , внаслідок чого остання набула право власності на неї.

Укладення договорів за таких обставин вказує на те, що ОСОБА_3 фактично не вступив у володіння квартирою, а їх метою було набуття ОСОБА_2 права власності на неї.

Встановлено, що ОСОБА_2 не повідомила позивача про те, що уклала від його імені правочин щодо продажу належної йому на праві власності квартири та жодних коштів від її продажу йому не передала.

Апеляційний суд, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, врахувавши принцип свободи договору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки ОСОБА_2 , здійснюючи продаж належної на праві власності ОСОБА_1 спірної квартири, мала на меті набуття цієї квартири у власність в інтересах своєї сім`ї, оскільки покупцем був її брат ОСОБА_3 , який фактично не вступив у володіння квартирою. ОСОБА_2 переслідувала особисту мету, діяла не в інтересах довірителя, кінцевою метою укладення оспорюваних правочинів було набуття нею право спільної власності на цю квартиру.

Договір дарування квартири є фіктивним, оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені, та наявна вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Отже, віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18).

Встановивши, що ОСОБА_3 на підставі договору дарування квартири від 09 січня 2024 року подарував спірну квартиру ОСОБА_2 , апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для її витребування від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на необхідність урахування апеляційним судом висновків, викладених Верховним Судом в постанові від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22), з метою відмови у задоволенні позову. Висновки у справі, що переглядається, узгоджуються з нормативно-правовим обгрунтуванням, яке міститься у зазначеній постанові Верховного Суду, та сформульованим підходом щодо кваліфікації спірних правовідносин на предмет відповідності їх змісту статті 234 ЦК України.

Натомість у зазначеній заявником справі суд виходив з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У зазначеній заявником справі, встановлені фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, що і зумовило настання іншого правового наслідку у вигляді відмови у задоволенні позову на відміну від справи, що переглядається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Апеляційний суд виконав вимоги частини першої статті 417 ЦПК України щодо обов'язковості вкзівок, які містяться у постанові Верховного Суду від 18 лютого 2026 року в цій справі, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення. Апеляційний суд зробив обґрунтовані висновки по суті спору з урахуванням доказів, наданих сторонами.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Войціховського А. В., про закриття касаційного провадження

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Войціховський А. В., просив закрити касаційне провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки постанова, на яку заявник касаційної скарги послалася як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, прийнята не за подібних правовідносин із справою, яка переглядається Верховним Судом.

Оскільки касаційна скарга була подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підстави касаційного оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про відкриття касаційного провадження та необхідність надання відповідної правової оцінки доводам касаційної скарги під час касаційного перегляду справи, що й було зроблено у цій постанові.

Під час касаційного перегляду справи враховані правові висновки, викладені у зазначеній у скарзі постанові Верховного Суду, що вбачається з наведеного вище.

Таким чином у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Войціховського А. В., про закриття касаційного провадження у цій справі слід відмовити.

Також у відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Войціховський А. В., просив здійснювати розгляд справи з повідомленням та за участі сторін.

З приводу цього клопотання Верховний Суд зазначає таке.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Абзац другий частини першої статті 402 ЦПК України визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Колегією суддів не приймалось рішення про виклик учасників справи для надання пояснень у справі, що зумовило розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні), з надсиланням копії судового рішення у такому разі у порядку, передбаченому частиною п`ятою статті 272 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, то відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України їїнеобхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду