ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 753/10685/20

ОПИСОВА ЧАСТИНА

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний виконавець виконавчого округу міста Києва (далі - приватний виконавець) Мілоцький О. Л., ОСОБА_3 про визнання недійсними протоколу проведення електронних торгів з реалізації квартири, акта про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, свідоцтва про право власності на квартиру та внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що на виконанні у приватного виконавця Мілоцького О. Л. перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 щодо примусового виконання виконавчого листа № 753/9736/13, виданого Дарницьким районним судом міста Києва 18 грудня 2013 року, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики.

10 жовтня 2018 року приватним виконавцем прийняті постанови про відкриття виконавчого провадження, про арешт майна боржника, про стягнення з боржника основної винагороди на підставі вказаного виконавчого листа, який втратив чинність і не підлягає виконанню.

26 грудня 2018 року постановою приватного виконавця накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки, та на праві власності належить позивачу.

Вказував, що приватний виконавець не звернув уваги на вимоги частини сьомої статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» та зазначає, що іпотека на вказане нерухоме майно виникла до ухвалення рішення Дарницьким районним судом від 26 листопада 2013 року у справі № 753/9736/13, а тому підстави для звернення стягнення на іпотечне майно боржника на користь ОСОБА_2 у приватного виконавця були відсутні. Також приватний виконавець у порушення вимог пункту

3 частини першої статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» не отримав згоди від заставодержателя на продаж іпотечного майна.

Зазначав, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2020 року визнано незаконними дії приватного виконавця щодо звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка є предметом договору іпотеки від 22 грудня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим номером 1471, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним протокол № 420238 проведення електронних торгів з реалізації квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним акт про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, складений приватним виконавцем Мілоцьким О. Л. 29 липня 2019 року щодо продажу квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Могильницькою О. А. 29 липня 2019 року на ім`я ОСОБА_2 , та внести запис про відповідні зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Дарницький районний суд міста Києва рішенням від 13 липня 2023 року в задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визнання протоколу проведення електронних торгів з реалізації квартири недійсним, суд першої інстанції керувався пропуском позивачем позовної давності. В іншій частині позовних вимог суд першої інстанції відмовив, оскільки позовна вимога про визнання недійсним акта про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів та вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру є похідними від вимоги про визнання протоколу проведення електронних торгів з реалізації квартири недійсним.

Київський апеляційний суд від 09 квітня 2024 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 липня 2023 року змінив, виклав мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що позивач ОСОБА_4 обрав неналежний спосіб захисту, оскільки набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, тому оскарженню підлягає договір, а вимоги про визнання недійсними торгів (аукціону) та протоколу електронного аукціону не є належними та ефективними способами захисту. Також апеляційний суд зазначив, що власником відчужуваного майна є боржник, а продавцем - держава в особі органу виконавчої служби як організатора електронних торгів. Отже, сторонами договору, оформленого за результатами проведених торгів, є продавці - державна виконавча служба, організатор торгів та покупець - переможець торгів. Проте позивач залучив до участі у справі як відповідача лише переможця торгів ОСОБА_2 .

16 квітня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 липня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 квітня 2024 року в цій справі, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі 199/8324/19 та постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, 06 лютого 2020 року у справі № 640/7964/19, від 22 грудня 2023 року у справі № 640/7964/19.

Заявник зазначає, що пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Приватний виконавець не мав законних прав на реалізацію переданої в іпотеку квартири на електронних торгах, організованих Державним підприємством «Сетам», що підтверджується постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 червня 2020 року, якій суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки.

Звертає увагу, що Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 листопада 2021 року у справі № 640/7964/19, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року, якою рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасоване та прийнято нове судове рішення про задоволення адміністративного позову та визнані незаконними дії приватного виконавця Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка є предметом договору іпотеки від 22 грудня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 1471, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.

Провадження у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 02 травня 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30 квітня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), судді, які входять до складу колегії: Осіян О. М., Сакара Н. Ю.

Інші учасники справи не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .

22 грудня 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір позики грошових коштів у розмірі 1 495 805,00 грн та договір іпотеки, відповідно до якого передано в іпотеку квартиру

АДРЕСА_1 18 грудня 2013 року видав виконавчий лист на примусове виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 04 жовтня 2013 року про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики від 22 грудня 2009 року та штрафних санкцій на загальну суму 2 059 182,94 грн.

26 грудня 2018 року приватним виконавцем прийнято постанову про опис та арешт майна ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, якою накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 .

15 лютого 2019 року приватний виконавець звернувся до філії Державного підприємства «Сетам» (далі - ДП «Сетам») із заявкою № НОМЕР_1 на реалізацію арештованого майна. 19 липня 2019 року ДП «Сетам» проведені електронні торги з реалізації спірної квартири за ціною 4 466 970,90 грн, про що складено протокол № 420238, переможцем яких визнано ОСОБА_2 .

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 16 листопада 2021 року у справі № 640/7964/19, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 22 грудня 2023 року, якою рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2020 року скасоване та прийняте нове судове рішення про задоволення адміністративного позову та визнані незаконними дії приватного виконавця Мілоцького О. Л. щодо звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , яка є предметом договору іпотеки від 22 грудня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М. за реєстровим № 1471, у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувані рішення суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду відповідають з огляду на таке.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини шостої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення звертається саме на майно боржника.

За змістом статей 48, 56, 57, 61 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є, зокрема, звернення стягнення на майно боржника, що полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі

№ 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19) вказано, що правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає в продажу майна, тобто у вчиненні дій, спрямованих на виникнення в покупця зобов`язання зі сплати коштів за продане майно та передання права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника електронних торгів. З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майна на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу.

Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба (приватний виконавець) та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів. Отже, відчуження майна з електронних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, тому така угода може визнаватись недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 цього Кодексу) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17, провадження № 12-128гс18).

За правилами статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті

203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пункті 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) зазначено, що «оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оскаржити останній можна за певних умов (зокрема, у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину.Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід слід застосовувати і щодо оскарження іншого документа - акта про проведені електронні торги (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (пункт 104), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66))».

З огляду на наведене у справі, яка переглядається, неналежними та неефективними є відповідні дві вимоги позивача, а саме про визнання недійсним протоколу проведення електронних торгів з реалізації квартири та про визнання недійсним акта про реалізацію нерухомого майна з електронних торгів, складеного приватним виконавцем.

У пункті 265 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23) зазначено, що «позовна вимога про визнання свідоцтва як документа, який видав нотаріус для підтвердження права власності переможця аукціону (покупця), недійсним не є належним способом захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 16/89)».

За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про обрання позивачемненалежного та неефективного способу захисту.

Таким чином, апеляційний суд, змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту, вказавши про належний спосіб захисту.

З урахуванням встановлених у цій справі фактичних обставин висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 910/7221/17, 06 лютого 2020 року у справі № 640/7964/19, від 22 грудня 2023 року у справі № 640/7964/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі 199/8324/19, на які посилається заявник в касаційній скарзі.

Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин.

Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.

За таких обставин касаційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 409 УЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду