ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 143/398/25

У травні 2025 року фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки та упущеної вигоди за договором доручення.

Позов мотивовано тим, що 21 лютого 2025 року між ОСОБА_2 , як довірителем, та ФОП ОСОБА_1 , як повіреним, укладено договір доручення № 3/0523484700:06:003:0014 та додаток № 1 до вказаного договору доручення.

Сторони погодили істотні умови договору доручення, коло взятих на себе зобов`язань та правові наслідки невиконання умов договору, зокрема, позивач зобов`язався вчинити юридичні дії, необхідні, спрямовані та пов`язані з підготовкою до продажу та проведенням продажу земельної ділянки з цільовим призначенням: 01.01 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,0095 га з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014, що розташована на території Розкопанської сільської ради Вінницького (колишнього Погребищенського) району Вінницької області та належить довірителю на праві приватної власності, а відповідач зобов`язався утриматись від самостійного вчинення таких дій протягом строку дії даного Договору.

Станом на дату укладення договору доручення земельна ділянка площею 4,0095 га з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014 належала ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 квітня 2023 року № 1-685.

Пунктом 6 додатку № 1 до договору доручення передбачено, що сторони домовилися, що у випадку порушення виключного права повіреного (пункт 7 договору) довірителем, порушення підпункту 9.2 даного договору, або самостійного продажу довірителем земельної ділянки будь-яким третім особам, довіритель сплачує на користь повіреного неустойку у подвійному розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, що визначена у пункті 1 додатку № 1 до договору доручення і становить 324 770,00 грн. Сплата неустойки здійснюється протягом 3 банківських днів з дати порушення умов договору.

Пунктом 3 додатку № 1 до договору доручення встановлено, що на забезпечення дійсності зобов`язань щодо виключного права повіреного та виконання ним обов`язків згідно з пунктом 8 договору, останній протягом 1-го банківського дня після підписання даного договору перераховує довірителю на його банківський рахунок кошти у розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, вказаної у пункті 1 додатку № 1 до договору доручення.

25 лютого 2025 року позивачем здійснена оплата відповідачу в сумі 324 770,00 грн.

27 лютого 2025 року відповідачем ОСОБА_2 на підтвердження та виконання умов пункту 6 договору доручення видано довіреність, яка посвідчена приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Вінницької області Мельник М. В. та зареєстрована в реєстрі за № 529.

14 березня 2025 року на підставі довіреності та на виконання зобов`язань по Договору доручення від імені відповідача приватному нотаріусу Вінницького районного нотаріального округу Вінницької області Таранюку Т. Є. подано заяву про реєстрацію наміру разом з проектом договору купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого вартість продажу земельної ділянки становить 519 450,00 грн.

14 березня 2025 року приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Вінницької області Таранюком Т. Є. на підставі заяви та проекту договору купівлі-продажу земельної ділянки до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 59005387 про реєстрацію обтяження (намір власника земельної ділянки сільськогосподарського призначення щодо продажу земельної ділянки).

Також приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Вінницької області Таранюком Т. Є. на дотримання вимог частини третьої статті 130-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) направлено орендарю земельної ділянки ТОВ «Погребищенське» (як суб`єкту переважного права другої черги купівлі земельної ділянки) повідомлення про реєстрацію наміру щодо продажу земельної ділянки та проект договору купівлі-продажу земельної ділянки. ТОВ «Погребищенське» отримало повідомлення від приватного нотаріуса 25 березня 2025 року.

25 березня 2025 року позивачем здійснено комерційну пропозицію та досягнуто згоди на придбання в майбутньому земельної ділянки , що зафіксовано у протоколі про наміри.

У подальшому відповідач самостійно прийняв рішення щодо розпорядження земельною ділянкою та 14 квітня 2025 року уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки, чим порушив прийняті на себе договірні зобов`язання.

У відповідь на усну претензію позивача до відповідача щодо порушення умов Договору доручення останній 16 квітня 2025 року здійснив повернення суми забезпечувального платежу у розмірі 324 770,00 грн.

Станом ні на дату продажу земельної ділянки (14 квітня 2025 року), ні на дату подання позову позивач не отримував від відповідача повідомлення про відмову від договору доручення.

Приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Скутельник І. А. 04 квітня 2025 року за заявою відповідача скасовано вищезазначену довіреність, про що позивача було повідомлено 18 квітня 2025 року.

Однак, як стверджує позивач, скасування довіреності не є підставою для припинення Договору доручення.

Посилаючись на наведені обставини, просив суд стягнути на його користь із відповідача неустойку у розмірі 649 540,00 грн, упущену вигоду в розмірі 194 680,00 грн, а разом 844 220,00 грн, а також судові витрати.

Рішенням Погребищенського районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2025 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 22 січня 2026 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 неустойку за договором доручення в сумі 16 238,50 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 судовий збір в сумі 162,09 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги позивача місцевий суд виходив з того, що оскільки діями відповідача, пов`язаними із самостійним продажем земельної ділянки не було заподіяно збитків позивачеві як повіреному за договором доручення, її продаж було ним здійснено не за мінімальну ціну визначеному у договорі, а також врахувавши те, що відповідач хоча і не припинив (розірвав) договір доручення, однак до моменту самостійного укладення договору купівлі-продажу скасував видану на підставі договору доручення довіреність, а тому вважав заявлену до стягнення суму неустойки у відповідності до вимог частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) слід зменшити та стягнути з відповідача на користь позивача 5 % від мінімальної ціни земельної ділянки визначеної у договорі.

Оскільки позивачем не доведено наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, як підстави для відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди та причинного зв`язку між протиправною поведінкою відповідача та збитками, у задоволенні вимог у вказаній частині відмовлено.

У лютому 2026 року ФОП ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Погорілий Р. О. через підсистему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Погребищенського районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2025 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 22 січня 2026 року.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 922/371/16, від 04 листопада 2020 року у справі № 573/476/19, від 19 травня року у справі № 642/7417/18, від 12 травня 2022 року у справі № 756/15123/18, від 27 липня 2022 року у справі № 766/16332/20, від 02 листопада 2022 року у справі № 146/1094/21 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 130-1 Земельного кодексу України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили неправильний висновок про те, що після відкликання довіреності договір доручення вважається припиненим та протокол про намір не може бути укладений до спливу терміну, наданого для відповіді об`єкту переважного права.

Такі висновки судів обмежують права власника в частині вільного розпорядження майном при дотриманні положень закону, оскільки власник, на думку суду, не може продати земельну ділянку будь-яким третім особам, якщо суб`єкт переважного права не виконав приписи абзаців 5-6 частини третьої статті 130-1 ЗК України.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 лютого 2026 року касаційна скарга ФОП ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 27 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 143/398/25 з Погребищенського районного суду Вінницької області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 143/398/25.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 квітня 2023 року № 1-685 та витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 18 лютого 2025 року № НВ 0000336742025 ОСОБА_2 був власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,0095 га з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014 (а. с. зворот 106, 24-29).

21 лютого 2025 року між ОСОБА_2 , як довірителем, та ФОП ОСОБА_1 , як повіреним, укладено договір доручення № 3/0523484700:06:003:0014 (далі - договір доручення) та додаток № 1 до вказаного договору доручення.

Згідно з пунктом 1 договору доручення повірений зобов`язався від імені та за рахунок довірителя вчинити юридичні дії, необхідні, спрямовані та пов`язані з підготовкою до продажу та проведенням продажу земельної ділянки з цільовим призначенням: 01.01 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 4,0095 га з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014, що розташована на території Розкопанської сільської ради Вінницького (колишнього Погребищенського) району Вінницької області та належить довірителю на праві приватної власності.

У пункті 6 договору доручення сторони домовилися, що для належного виконання зобов`язань повіреним довіритель зобов`язався одночасно з укладенням цього договору видати на ім`я повіреного нотаріально посвідчену довіреність. За необхідності та за вказівкою повіреного до довіреності можуть бути включені також наймані працівники повіреного та особи, що надають йому цивільно-правові послуги для належного виконання цього договору.

Сторони погодили, що цим договором встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх юридичних дій, передбачених договором. Довіритель утримується від самостійного вчинення таких дій протягом строку дії договору (пункт 7 договору доручення).

За пунктом 9.2 договору доручення довіритель зобов`язався утримуватися від продовження строку дії чинного на момент укладення цього договору оренди земельної ділянки, укладення нового договору оренди, а також від укладення будь-яких інших договорів, предметом чи наслідками укладення яких може бути перехід будь-яких прав щодо земельної ділянки або її додаткове обтяження.

Відповідно до пункту 1 додатку № 1 сторони погодили, що продаж земельної ділянки має бути здійснено за ціною не менше ніж 324 770,00 грн. Сторони домовилися, що продаж земельної ділянки має бути здійснено за ціною не менша ніж та, що вказана у цьому пункті додатку № 1. При цьому повірений не обмежений у праві продати земельну ділянку за більшою ціною, але не має права продати за меншу ціну.

На забезпечення дійсності зобов`язань щодо виключного права повіреного (пункт 7 Договору доручення) та виконання ним обов`язків згідно з пунктом 8 договору доручення, останній протягом 1 банківського дня після підписання даного Договору доручення перераховує довірителю на його банківський рахунок кошти у розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, вказаної у пункті 1 цього додатку № 1. Дане перераховування є договірним видом забезпечення виконання зобов`язання повіреним згідно з частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України та підлягає поверненню повіреному після прийняття зобов`язань сторін по даному договору доручення або при порушенні довірителем умов цього договору (пункт 3 додатку № 1).

Сторони погодили, що повернення забезпечення зобов`язання згідно з пунктом 3 даного додатку № 1 можливе шляхом одностороннього заліку повіреним зустрічних однорідних вимог (пункт 4 додатку № 1).

За виконання доручення на умовах цього договору доручення довіритель сплачує повіреному плату у розмірі перевищення вартості продажу земельної ділянки над ціною, визначеною довірителем в п. 1 даного додатку №1. Належна повіреному винагорода може виплачуватися йому довірителем також шляхом безпосереднього утримання повіреним належної винагороди із сум, отриманих за продаж земельної ділянки довірителя від покупця(ів), що підлягають передачі останньому. Витрати, пов`язані з виконання доручення, повірений компенсує за рахунок власної винагороди. Розрахунок винагороди надається повіреним довірителю одночасно зі звітом про виконану роботу і є його складовою частиною (пункт 5 додатку № 1).

Сторони домовилися, що у випадку порушення виключного права повіреного (пункт 7 договору доручення) довірителем, порушення підпункту 9.2 даного договору доручення, або самостійного продажу довірителем земельної ділянки будь-яким третім особам, довіритель сплачує на користь повіреного неустойку у подвійному розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, що визначена у пункті 1 цього додатку № 1. Сплата неустойки здійснюється протягом 3 банківських днів з дати порушення умов договору доручення (пункт 6 додатку № 1).

Сторони домовилися, що у випадку порушення підпункту 9.3 даного договору доручення довіритель сплачує на користь повіреного неустойку у подвійному розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, що визначена у пункті 1 додатку № 1. Сплата неустойки здійснюється протягом 3 банківських днів з дати порушення умов договору доручення (пункт 7 додатку № 1).

Відповідно до платіжної інструкції від 27 лютого 2025 року № 32 ФОП ОСОБА_1 перерахував ОСОБА_2 324 770,00 грн. При цьому у призначенні платежу вказано: забезпечення виконання обов`язків повіреним за договором доручення від 21 лютого 2025 року № 3/0523484700:06:003:0014 пункт 3 додатку 1 до договору, статті 546 ЦК України (а.с. 17 зворот).

27 лютого 2025 року ОСОБА_2 на підтвердження та на виконання умов за Договором доручення видав довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу, якою уповноважив ОСОБА_1., ОСОБА_4 , ОСОБА_5 бути його представником при вчиненні юридично значимих дій, пов`язаних із продажем земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014 (а. с. 33).

14 березня 2025 року ОСОБА_4 , яка діяла від імені ОСОБА_2 , звернулась до приватного нотаріуса Вінницького районного нотаріального округу Вінницької області Таранюка Т. Є. із заявою, в якій повідомила про намір щодо продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014, що розташована на території Погребищенської міської територіальної громади Вінницького району (раніше Розкопанської сільської ради Погребищенського району) Вінницької області. Повідомлено про намір продажу земельної ділянки за ціною 519 450,00 грн (а. с. 11).

Цінним листом з описом вкладення від 17 березня 2025 року № 93/01-16 приватний нотаріус Таранюк Т. Є. повідомив ТОВ «Погребищенське» про намір ОСОБА_2 щодо продажу земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014 та вказав, що товариство не пізніше одного місяця з дня отримання цього листа має повідомити приватного нотаріуса про своє бажання придбати зазначену земельну ділянку за 519 450,00 грн або про відмову від переважного права купівлі земельної ділянки. До вказаного листа також додано проект договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки (а. с. 119 - зворот 120, зворот 116 -118).

Вказаний лист ТОВ «Погребищенське» отримало 19 березня 2025 року (а. с. 120 зворот).

Витягом з державного реєстру речових прав від 14 березня 2025 року № 417914493 підтверджується державна реєстрація обтяження - намір власника земельної ділянки сільськогосподарського призначення щодо продажу земельної ділянки від 14 березня 2025 року (а. с.118 зворот).

Відповідно до протоколу про наміри від 25 березня 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 домовились про те, що ОСОБА_1 , який є повіреним та представником ОСОБА_2 , який є власником земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014, що розташована на території Розкопанської сільської ради Вінницького (колишнього Погребищенського) району Вінницької області, зобов`язується протягом 60 календарних днів провести всі необхідні дії та заходи для підготовки до продажу земельної ділянки ОСОБА_6 . Сторони також домовились про ціну продажу вказаної земельної ділянки 519 450,00 грн (а. с. 21).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 14 квітня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького районного нотаріального округу Башта-Бєляєвою М. О., зареєстрованого в реєстрі за № 2967, ОСОБА_2 (продавець) та ТОВ «Погребищенське» (покупець) уклали договір про продаж земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014, що розташована за адресою: Вінницька область, Вінницький (до ліквідації - Погребищенський) район, Розкопанська сільська рада. Продаж здійснено за 143 770,00 грн (а. с. 123, 124).

У відповідь на усну претензію позивача до відповідача щодо порушення умов договору доручення останній 16 квітня 2025 року здійснив повернення суми забезпечувального платежу у розмірі 324 770,00 грн.

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України зазначено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Однією з підстав для виникнення зобов`язання є договір та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 цього Кодексу).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України.

Зміст договору, що є обов`язковим для виконання його сторонами (частина перша статті 629 цього Кодексу) становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Згідно з частинами першою та третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (частина перша статті 1000 ЦК України).

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Повірений зобов`язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (частина перша статті 1004 ЦК України).

Повірений зобов`язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006 ЦК України).

Довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007 ЦК України).

Частиною першою статті 548 ЦК Кодексу передбачені загальні умови забезпечення виконання зобов`язання. Одна з цих умов передбачає забезпечення виконання зобов`язання (основного зобов`язання), якщо це встановлено договором або законом.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язання є неустойка (частина перша статті 546 ЦК України).

Неустойкою (штрафом, пенею), за статтею 549 ЦК України, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (частина друга статті 551 ЦК України).

Пунктом 6 додатку № 1 до договору доручення передбачено, що сторони домовилися, що у випадку порушення виключного права повіреного (пункт 7 договору) довірителем, порушення підпункту 9.2 даного договору, або самостійного продажу довірителем земельної ділянки будь-яким третім особам, довіритель сплачує на користь повіреного неустойку у подвійному розмірі мінімальної ціни земельної ділянки, що визначена у пункті 1 додатку № 1 до договору доручення (324 770,00 грн.). Сплата неустойки здійснюється протягом 3 банківських днів з дати порушення умов Договору.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахувавши що відповідач відчужив належну йому земельну ділянку без припинення (розірвання) договору доручення, чим порушив умови договору доручення щодо заборони самостійного вчинення дій, спрямованих на відчуження земельної ділянки, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення неустойки, сума якої відповідно до умов договору становить подвійний розмір мінімальної ціни земельної ділянки, що дорівнює 649 540,00 грн.

Судами зазначено, що оскільки обумовлений сторонами розмір неустойки вдвічі перевищує погоджену сторонами мінімальну вартість земельної ділянки, враховуючи компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, враховуючи специфіку договору доручення, відсутність доведених збитків, спричинених повіреному, суди дійшли мотивованого висновку про зменшення розміру неустойки до 16 238,50 грн (5 % від мінімальної вартості земельної ділянки), який відповідає завданню цивільного судочинства: справедливого розгляду і вирішенню справи, засадам розумності та справедливості.

Верховний Суд погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, оскільки він відповідає правовій позиції Верховного Суду, яка є сталою та неодноразово висловлювалась у постановах Верховного Суду (див. постанови Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17, від 16 жовтня 2019 року у справі № 303/2408/16-ц). Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо неправильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, Верховний Суд керується наступним.

У пункті 8 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

У пункті 4 частини першої статті 611 ЦК України унормовано, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди.

Згідно з частиною першою статті 623 ЦК України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

У частині другій статті 22 ЦК України визначено, що збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Отже збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

Відшкодування збитків є однією з форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною в силу правил статті 22 ЦК України, адже частиною першою цієї статті визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Оскільки відшкодування збитків є однією з форм цивільно-правової відповідальності, застосування цієї відповідальності можливе лише за наявності чотирьох умов складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки боржника; збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданими збитками, вини боржника.

Окрім того, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання (частина четверта статті 623 ЦК України).

Отже для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, в тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди не настає (див. висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 04 липня 2011 року у справі N 3-64гс11, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі № 908/2261/17, від 31 липня 2019 року у справі № 910/15865/14, від 20 вересня 2021року у справі № 922/3928/20 та ряд інших).

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що протокол про наміри, за змістом якого ОСОБА_1 та ОСОБА_6 домовились про те, що ОСОБА_1 , який є повіреним та представником ОСОБА_2 , який є власником земельної ділянки з кадастровим номером 0523484700:06:003:0014, зобов`язується протягом 60 календарних днів провести всі необхідні дії та заходи для підготовки до продажу земельної ділянки ОСОБА_6 за ціною 519 450,00 грн, було складено 25 березня 2025 року, тобто задовго до закінчення місячного строку (20 квітня 2025 року) для надання суб`єктом переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення (ТОВ «Погребищенське») відповіді нотаріусу на лист від 17 березня 2025 року, що свідчить про відсутність у позивача правомірних очікувань на отримання винагороди від продажу земельної ділянки саме ОСОБА_6 , на що посилається позивач у позові.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів, оскільки до закінчення місячного строку для надання суб`єктом переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення (ТОВ «Погребищенське») відповіді нотаріусу, тобто до 20 квітня 2025 року, позивач не мав достатніх правових підстав для укладення із ОСОБА_6 договору купівлі - продажу земельної ділянки, а починаючи із 18 квітня 2025 року, тобто до закінчення цього місячного строку, позивач у зв`язку із отриманням повідомлення відповідача про скасування довіреності був позбавлений повноважень щодо здійснення ним будь яких юридично значимих дій від імені та в інтересах відповідача, спрямованих на виконання умов договору доручення, а отже не міг реалізувати досягнуті із ОСОБА_6 домовленості щодо купівлі - продажу земельної ділянки.

Верховний Суд ураховує, що тягар доведення наявності і обґрунтування розміру упущеної вигоди покладається на позивача, який має довести, що він міг і повинен був отримати визначені ним доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Таким чином, незважаючи на те, що неодержаний прибуток - це результат, який не наступив, вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди також мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача. Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 127/16524/16-ц (провадження № 61-22106св18).

З урахуванням наведеного, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо недоведення позивачем наявності усіх елементів складу цивільного правопорушення, як підстави для відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а саме збитків, заподіяних відповідачем та причинного зв`язку між протиправною поведінкою останнього та збитками.

Посилання в касаційній скарзі на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування статі 130-1 ЗК України у подібних правовідносинах є необґрунтованими з урахуванням наступного.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту цієї норми випливає, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 130-1 ЗК України в аспекті обмеження права власника на продаж земельної ділянки будь-яким третім особам, якщо суб`єкт переважного права не виконав приписи абзаців 5-6 частини третьої статті 130-1 ЗК України є необґрунтованими, оскільки судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, було встановлено саме відсутність причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та завданням позивачу збитків, що є самостійною та безумовною підставою для відмови у задоволенні позову.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України не підтвердилася.

Водночас доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 922/371/16, від 04 листопада 2020 року у справі № 573/476/19, від 19 травня року у справі № 642/7417/18, від 12 травня 2022 року у справі № 756/15123/18, від 27 липня 2022 року у справі № 766/16332/20, від 02 листопада 2022 року у справі № 146/1094/21, не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції, оскільки оскаржувані судові рішення не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.

Саме собою посилання на нібито неоднакове застосування положень ЦК України та ЦПК України у різних справах, навіть за наявності подібних правовідносин, але за відмінних встановлених судами фактичних обставин, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального або процесуального права.

У межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, судом касаційної інстанції не встановлено.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду