ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 1328/6904/12

У липні 2009 року Публічне акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (перейменоване в Акціонерне товариство «ПроКредит Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

Позовні вимоги мотивовано тим, що мiж банком та ОСОБА_1 укладена рамкова угода № 0134 від 28 грудня 2006 року, відповідно до якої банк зобов`язувався здійснювати кредитування ОСОБА_1 у межах наступних лімітів кредитування: ліміт суми - 150 000,00 дол. США, ліміт строку - 180 місяців. На пiдставi та в межах рамкової угоди банк та ОСОБА_1 уклали договори про надання траншу: № 3.17439/0134 від 31 травня 2007 року, за яким згідно з заявою на видачу готівки № 407_9 від 31 травня 2007 року видано кредитні кошти в сумі 30 000,00 дол. США за процентною ставкою 14 % річних на 48 місяців; № 3.22785/0134 від 29 серпня 2008 року, за яким згідно з заявою на видачу готівки № 1604_8 від 29 серпня 2008 року видано кредитні кошти в сумі 25 000,00 дол. США за процентною ставкою 15 % річних на 48 місяців; № 3.15751/0134 від 28 грудня 2006 року, за яким видано кредитні кошти в сумі 45 000,00 дол. США за процентною ставкою 16 % річних на 48 місяців.

Зобов`язання ОСОБА_1 за договорами про надання траншу забезпечені порукою ОСОБА_2 .

Всупереч умовам рамкової угоди, кредитних договорів ОСОБА_1 належним чином покладених на нього зобов`язань не виконав, внаслідок чого у нього утворився борг перед банком.

20 лютого 2009 року боржнику та поручителю надіслано вимогу про повне дострокове погашення кредитів, які останніми отримали 23 лютого 2009 року. Проте такі вимоги виконані не були.

З урахуванням уточнених 06 вересня 2012 року позовних вимог ПАТ «ПроКредит Банк» просило суд стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 3 459 310,86 грн, яка складається із заборгованості:

за договором про надання траншу № 3.17439/0134 від 31 травня 2007 року: 165 298,28 грн - заборгованість за капіталом кредиту, 20 698,99 грн - заборгованість зі сплати відсотків за графіком, 56 599,07 грн - заборгованість зі сплати відсотків за фактичне користування кредитом, 791 503,69 грн - заборгованість за пенею;

за договором про надання траншу № 3.22785/0134 від 29 серпня 2008 року: 186 326,66 грн - заборгованість за капіталом кредиту, 33 640,30 грн - заборгованість зі сплати відсотків за графіком, 57 235,48 грн - заборгованість зі сплати відсотків за фактичне користування кредитом, 817 794,57 грн - заборгованість за пенею;

за договором про надання траншу № 3.15751/0134 від 28 грудня 2006 року: 212 840,80 грн - заборгованість за капіталом кредиту, 7 952,08 грн - заборгованість зі сплати відсотків за графіком, 91 872,26 грн - заборгованість зі сплати відсотків за фактичне користування кредитом, 1 017 548,62 грн - заборгованість за пенею.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПАТ «ПроКредит Банк» про визнання недійсними договорів про надання траншу.

Зустрічні позовні вимоги мотивовано тим, що банком під час укладання оспорюваних договорів, за якими передбачено надання кредиту в іноземній валюті, не було попереджено позичальника, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за цими договорами буде нести саме позичальник як споживач, а не банк як кредитна установа, згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», та суб`єкт господарювання згідно зі статтею 42 ГК України.

З урахуванням уточнених позовних вимог в редакції заяви від 21 квітня 2017 року ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними договори про надання траншу № 3.17439/0134 від 31 травня 2007 року, № 3.22785/0134 від 29 серпня 2008 року та № 3.15751/0134 від 28 грудня 2006 року.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 15 липня 2024 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банк стверджує, що на виконання кредитного договору № 3.17439/0134 ним були видані ОСОБА_1 кредитні кошти в сумі 30 000,00 дол. США згідно з заявою на видачу готівки № 407_9 від 31 травня 2007 року, однак такого доказу ні до позовної заяви, ні в продовж всього підготовчого провадження і судового розгляду банк не надав суду. Також банк стверджує, що на виконання кредитного договору № 3.22785/0134 ним були видані ОСОБА_1 кредитні кошти в сумі 25 000,00 дол. США згідно з заявою на видачу готівки № 1604_8 від 29 серпня 2008 року, однак оригіналу такого доказу банк також не надав суду. Щодо видачі ОСОБА_1 на виконання кредитного договору № 3.15751/0134 кредитних коштів у сумі 45 000,00 дол. США, то банк у позовній заяві не зазначає, яким саме доказом підтверджується ця обставина. Натомість банк в ході підготовчого провадження надав суду для приєднання до матеріалів копії меморіальних ордерів: № 407_9 від 31 травня 2007 року, № 3335_21 від 29 серпня 2008 року та № 1603_30 від 26 грудня 2006 року, оригінали яких оглянуто судом 24 лютого 2021 року, проте вони не можуть підтверджувати перерахування банком кредитних коштів в іноземній валюті (дол. США) ОСОБА_1 . При співставленні форми меморіального валютного ордера, визначеної Додатком 6 до Положення про оформлення та подання клієнтами платіжних доручень в іноземній валюті або банківських металах, заяв про купівлю або продаж іноземної валюти або банківських металів до уповноважених банків і інших фінансових установ та порядок їх виконання № 82, затвердженого постановою Правління НБУ від 05 березня 2003 року № 82, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 20 березня 2003 року за № 224/7545 (далі - Положення № 82), з формою ордерів № 1603_30 від 26 грудня 2006 року, № 407_9 від 31 травня 2007 року та № 3335_21 від 29 серпня 2008 року, судом встановлено наступні розбіжності: у назві документа: у формі, визначеній Додатком 6 до Положення № 82 вказано «меморіальний валютний ордер», а в ордерах, використаних банком «меморіальний ордер»; напроти найменування і реквізитів документа (дати і номера) в ордерах, наданих банком, у прямокутнику використано реквізит з цифровим позначенням «0408009», якого у формі, визначеній Додатком 6 до Положення № 82, не передбачено; знизу ордерів, наданих банком, використано графи «додаткові реквізити» у вигляді абревіатури «ДР», а також «Штамп банку», який у формі, визначеній Додатком 6 до Положення № 82, також не передбачено. При цьому пункт 1.1 Положення № 82 визначено, що це Положення встановлює загальні вимоги, зокрема, до порядку зарахування коштів в іноземній валюті на рахунки бенефіціарів, якими за абзацом другим пункту 1.2 Положення № 82 є кінцевий одержувач коштів, на рахунок якого зараховуються кошти в іноземній валюті. Тобто бенефіціаром (кінцевим одержувачем коштів) з переказу банком кредитних коштів за кредитними договорами № 3.17439/0134, № 3.22785/0134 та № 3.15751/0134 мав би бути ОСОБА_1 . Однак банком для підтвердження виконання умов кредитних договорів з переказу кредитних коштів ОСОБА_1 саме в іноземній валюті (дол. США) не надано суду меморіальних валютних ордерів за формою, визначеною Додатком 6 до Положення № 82, тобто не надано платіжного документу, який би відповідав загальним вимогам НБУ щодо порядку зарахування коштів в іноземній валюті на рахунки бенефіціарів. Застосована ж банком в усіх трьох ордерах форма була визначена Додатком 1 до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ № 22 від 21 січня 2004 року, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 29 березня 2004 року за № 377/8976, чинної у період оформлення зазначених меморіальних ордерів (далі - Інструкція № 22), стосувалась оформлення банківської операції з переказу коштів у національній, а не іноземній валюті.

Первинно банк до позовної заяви надав суду копію документу з тими ж самими реквізитами (дата і номер), надалі - Варіант № 1 Ордеру № 407_9 від 31 травня 2007 року (т. 1, а.с. 18), що і ордер № 407_9 від 31 травня 2007 року (т. 4, а.с. 54, 163), але: з найменуванням не «меморіальний ордер», а «меморіальний валютний ордер» та за формою, визначеною Додатком 6 до Положення № 82, однак замість оригіналу останнього надав суду оригінал Ордеру № 407_9 від 31 травня 2007 року (т. 4, а.с. 54, 163); у Варіанті № 1 Ордеру № 407_9 від 31 травня 2007 року (т. 1, а.с. 18) під його текстом у правому нижньому куті проставлено прямокутний штамп від 31 травня 2007 року з номером «145», на якому вчинено підписи двох невідомих осіб, а в Ордері № 407_9 від 31 травня 2007 року (т. 4, а.с. 54, 163) в цьому ж місці проставлено інший штамп з номером «153», на якому відсутні будь-які підписи, хоча також від 31 травня 2007 року. Причин наведених розбіжностей в оформленні однієї і тієї ж платіжної операції від 31 травня 2007 року різними платіжними документами банк не надав суду. В ордерах № 407_9 від 31 травня 2007 року (т. 4, а.с. 54, 163), № 3335_21 від 29 серпня 2008 року (т. 4, а.с. 53, 175) та № 1603_30 від 26 грудня 2006 року (т. 4, а.с. 52, 174) відсутні обов`язкові реквізити, передбачені для первинних документів. У вказаних ордерах відсутня більшість обов`язкових реквізитів, передбачених для первинного документу, а саме: місце складання; назва підприємства (банку), що склало документ; посади осіб, відповідальних за здійснення операції і правильність її оформлення; інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні операції. Наведене має наслідком вважати недійсними ці меморіальні ордери.

Судом досліджено у судовому засіданні також надану банком виписку за період з 01 січня 2005 року по 22 травня 2019 року по рахунку НОМЕР_1 USD на предмет підтвердження нею видачі банком кредитних коштів ОСОБА_1 за кредитними договорами, а також відображення у ній банківських операцій з повернення таких кредитних коштів, нарахованих відсотків та штрафних санкцій. В ній облік банківських операцій розпочинається з 01 січня 2005 року, а кредитні зобов`язання між банком та ОСОБА_1 в межах Рамкової угоди від 28 грудня 2006 року виникли з 28 грудня 2006 року. Крім того, у виписці обліковуються банківські операції не лише за кредитними договорами № 3.17439/0134, № 3.22785/0134 та № 3.15751/0134, тобто за якими банк заявив вимоги до ОСОБА_1 , а і за кредитними зобов`язаннями невідомої особи: на першій, другій, третій сторінках виписки за кредитним договором від 17 червня 2005 року № 3.8970/0134; на дев`ятій, десятій, одинадцятій сторінках виписки - за кредитним договором від 15 серпня 2005 року № 3.9437/0134. Крім того, незважаючи на охоплення у виписці періоду дат, в які були нібито укладені кредитні договори від 17 червня 2005 року № 3.8970/0134 та від 15 серпня 2005 року № 3.9437/0134, у самій виписці не відображено перерахування сум відповідних кредитних коштів за цими договорами, а натомість відображається лише повернення сум кредиту і сплати відсотків за користування ним. Більше того, на сторінках з шостої по дев`яту та сторінці одинадцятій виписки відображено банківські операції з погашення основного боргу (капіталу) за кредитом, прострочених процентів і пені з покликанням як на їх підставу у призначенні таких платежів на пункт 6 Загальних положень та умов надання банківських послуг, хоча такого документу банк як доказ суду не надавав, відношення його до зобов`язань як загалом за рамковою угодою від 28 грудня 2006 року, так і зокрема за кожним з кредитних договорів не обґрунтовував.

Щодо причин ненадання суду на виконання ухвали від 28 січня 2021 року оригіналів заяв на видачу готівки № 1604_8 від 29 серпня 2008 року та № 407_9 від 31 травня 2007 року банк довідкою від 15 липня 2020 року, тобто документом, створеним ще до постановлення ухвали від 28 січня 2021 року, повідомив, що не може надати оригінали вказаних документів у зв`язку з тим, що вони відносяться до касової документації, строк зберігання яких 5 років, тому ці заяви були знищені по закінченню строку зберігання. Однак, доказів знищення заяв на видачу готівки банк суду не надав.

Також банк на виконання ухвали від 24 лютого 2021 року не надав оригіналів договору № FIL.45551 та протоколів засідання експертної комісії АТ «ПроКредит Банк» № 7 від 18 серпня 2014 року № 7 і від 26 січня 2015 року № 9 та в порушення вимог частини сьомої статті 84 ЦПК України не повідомив причин неможливості подати оригіналів цих доказів. При цьому протоколи № 7 і № 9 не підтверджують і не можуть в силу вимог чинного законодавства підтвердити знищення банківських документів. Знищення заяв на видачу готівки № 1604_8 від 29 серпня 2008 року та № 407_9 від 31 травня 2007 року могло бути здійснено банком лише на підставі актів, а не протоколів.

На виконання вимог ухвал від 29 червня 2021 року про витребування у банку оригіналів кредитних договорів від 17 червня 2005 року № 3.8970/0134 та від 15 серпня 2005 року № 3.9437/0134 з усіма змінами і доповненнями до нього, 14 вересня 2021 року банк повідомив суд про неможливість їх надання у зв`язку з їх знищенням на підставі Протоколу № 7, тобто документу, за яким таке знищення згідно з пунктами 28, 33, 35 Переліку № 601 неможливе з юридичної точки зору.

З урахуванням суперечливої поведінки банку, який ініціював спір в суді, однак доказів на підтвердження видачі ОСОБА_1 кредитних коштів не надав суду навіть після постановлення ухвал від 28 січня 2021 року, від 24 лютого 2021 року, від 29 червня 2021 року, суд приходить до переконання, що банк не сприяв своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; не подав усі наявні у нього докази в порядку та строки, встановлені як законом, так і судом, приховуючи такі докази з підстав їх нібито знищення, однак без подання допустимих доказів для підтвердження цих аргументів. Таким чином обставини, на яких ґрунтуються вимоги банку, є недоведеними, тому у задоволенні позову банку слід відмовити за безпідставністю.

Суд вважає за недоцільне надавати юридичну оцінку контррозрахунку ОСОБА_1 , оскільки у банку відсутні законні правові підстави нараховувати за цими кредитними договорами проценти за користування кредитними коштами, оскільки такі аргументи стосуються часткового задоволення первісного позову банку.

Щодо аргументів зустрічного позову, то ОСОБА_1 уклав з банком кредитні договори № 3.17439/0134, № 3.22785/0134 та № 3.15751/0134, власноручно їх підписавши, що не оспорюється сторонами по справі. Тому покликання ОСОБА_1 , що до укладення кредитних договорів банк його не попередив про валютні ризики та подальша поведінка щодо оспорення таких договорів з цих підстав свідчить про недобросовісність ОСОБА_1 як позичальника та звернення останнього до суду не для захисту своїх цивільних прав, а ініціювання спору заради спору.

Постановою Львівського апеляційного суду від 15 травня 2025 року апеляційну скаргу АТ «ПроКредит Банк» задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 15 липня 2024 року скасовано в частині відмови у задоволенні первісного позову та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнуто солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ «ПроКредит Банк» заборгованість за кредитними договорами № 3.17439/0134 від 31 травня 2007 року, № 3.22785/0134 від 29 серпня 2008 року, № 3.15751/0134 від 28 грудня 2006 року у розмірі 72 440,31 дол. США, що еквівалентно 3 004 099,65 грн, та 10 788,93 грн.

В іншій частин рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на підтвердження виконання банком умов кредитних договорів суду надано копії меморіальних ордерів № 407_9 від 31 травня 2007 року, № 3335_21 від 29 серпня 2008 року, № 1603_30 від 26 грудня 2006 року, факт отримання коштів позичальником ОСОБА_1 ним не оспорювався, а кредитні договори частково виконувалися. Крім цього, ОСОБА_1 надано контррозрахунок заборгованості, тобто він не заперечував факт укладення кредитних договорів та наявності заборгованості. Отже, висновки районного суду про недоведення банком надання коштів відповідачу спростовуються вказаними обставинами.

Визначаючи розмір заборгованості, колегія суддів, дослідивши надані сторонами розрахунки, перевіривши їх та оцінивши в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог банку. З матеріалів справи вбачається, що банком на адресу ОСОБА_1 було скеровано письмові вимоги від 20 лютого 2009 року про повне дострокове погашення кредитів за договорами. Отже, банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені і штрафів за порушення умов договору. У зв`язку із чим у банку відсутнє право нараховувати проценти за користування кредитом та пеню після закінчення строку дії кредитних договорів і цей строк вважається таким, що настав 20 лютого 2009 року.

З огляду на відсутність підстав для стягнення прострочених процентів та пені, нарахованих після 20 лютого 2009 року, апеляційний суд вважає, що з відповідачів солідарно слід стягнути доведену та підставну заборгованість у загальному розмірі 72 440,31 дол. США, гривневий еквівалент якої за курсом НБУ (1 дол. США = 41,47 грн) становить 3 004 099,65 грн, та 10 788,93 грн, з яких: - за кредитним договором № 3.17439/0134 у розмірі 21 173,03 дол. США (20 680,38 дол. США - заборгованість за капіталом кредиту, 492,65 дол. США - заборгованість по процентах) та 2735,88 грн пені; - за кредитним договором № 3.22785/0134 у розмірі 23 917,89 дол. США (23 311,23 дол. США - заборгованість за капіталом кредиту, 606,66 дол. США - заборгованість по процентах) та 3745,55 грн пені; - за кредитним договором № 3.15751/0134 у розмірі 27 349,39 дол. США (26 628,40 дол. США - заборгованість за капіталом кредиту, 720,99 дол. США - заборгованість по процентах) та 4307,50 грн пені. При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до умов пункту 3.6 кредитних договорів пеня за порушення основного грошового зобов`язання розраховується у гривнях.

Аргументи учасників справи

09 червня 2025 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив оскаржену постанову апеляційного суду скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний cуд не зазначає, чи є допустимими як докази копії меморіальних ордерів № 407_9 від 31 травня 2007 року, № 3335_21 від 29 серпня 2008 року, № 1603_30 від 26 грудня 2006 року, виписка за період з 01 січня 2005 року по 22 травня 2019 року по рахунку НОМЕР_2 , надані банком, з огляду на висновки суду першої інстанції про їх недопустимість. Також постанова апеляційного суду не містить висновків щодо причин перекладення на ОСОБА_1 тягаря доказування факту неотримання ним за кредитними договорами коштів у конкретних розмірах і саме в іноземній валюті, а також його контррозрахунку від 30 січня 2023 року. Не дослідивши безпосередньо у судовому засіданні за участі учасників справи жодних доказів, зокрема меморіальних та виписки, а відтак не встановивши жодних нових обставин, у порівнянні з обставинами, встановленими судом першої інстанції, суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив у постанові про непогодження з висновками суду першої інстанції.

Також у постанові апеляційного залишено поза увагою висновок суду першої інстанції про те, що протоколи № 7 і № 9 не підтверджують і не можуть в силу вимог чинного законодавства підтверджувати знищення банківських документів, так як таке знищення могло бути проведено банком лише на підставі актів, погоджених з відповідним державним архівом, а не протоколів, які взагалі з архівною установою не погоджені.

Суд апеляційної інстанції не зазначив мотивів відхилення ключових та вагомих аргументів ОСОБА_1 , викладених у відзиві на апеляційну скаргу банку, зокрема: доводи апеляційної скарги банку не містили заперечень обставин, встановлених судом першої інстанції; доказування обставин на концепції негативного доказу та на припущеннях не допускається. Безпідставними є аргументи банку в апеляційній скарзі про те, що документи, які були витребувані ухвалами суду від 28 січня 2021 року, від 24 лютого 2021 року та від 29 червня 2021 року, надані позивачем, а щодо документів, які неможливо подати, суду були надані відповідні пояснення, однак в рішенні суду першої інстанції взагалі відсутнє будь-яке обґрунтування щодо доводів та аргументів або фактів, які можуть підтвердити/спростувати витребувані судом документи.

Суд апеляційної інстанції, зазначивши правильно в описовій частині постанови про те, що 06 вересня 2012 року банк подав заяву про уточнення позовних вимог, за якою вимоги про стягнення заборгованості за капіталом кредиту і процентами заявлені у національній валюті гривні України, а вже у мотивувальній та резолютивній частинах самостійно, всупереч пункту 5 частини третьої статті 2, статті 13 ЦПК у поєднанні з частиною шостою статті 367 ЦПК, а також відповідними висновками Верховного Суду, вийшов за межі вимог первісного позову банку у редакції заяви від 06 вересня 2012 року, вказує, що з відповідачів підлягають стягненню грошові кошти в іноземній валюті - доларах США.

У вересні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив АТ «ПроКредит Банк» на касаційну скаргу, у якому просило у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що основним аргументом касаційної скарги є теза про нібито недоведеність факту видачі кредитних коштів. Проте це твердження скаржника не відповідає дійсності. По-перше, правовою підставою для видачі коштів позичальнику ОСОБА_1 слугували належним чином укладені та підписані сторонами рамкова угода від 17 червня 2005 року № 0134 та укладені на її підставі договори про надання траншу, якими чітко встановлюють волевиявлення сторін, предмет, суму, валюту та Інші істотні умови зобов`язань. Факт виконання позивачем свого обов`язку з надання коштів ОСОБА_1 підтверджується не лише меморіальними ордерами, а й випискою з особового рахунку відповідача з 01 січня 2005 року по 22 травня 2019 року, в якій відображені відповідні операції з видачі кредиту в порядку, передбаченому п. 2.6. договору про надання траншу. Цей документ є первинним обліковим документом, який беззаперечно фіксує рух коштів та має найвищу доказову силу.

Заява на видачу готівки є вторинним документом, який підтверджує лише одну з можливих подальших операцій з цими коштами (їх отримання готівкою). Відсутність цього вторинного документа жодним чином не спростовує первинний факт - зарахування кредиту на рахунок. Наявними у справі доказами підтверджено, що АТ «ПроКредит Банк» виконав своє зобов`язання з надання позичальнику ОСОБА_1 коштів.

Банк діяв добросовісно, повідомивши суд про знищення документів, що були витребувані ухвалою суду першої інстанції, та надавши копії внутрішніх протоколів експертної комісії. Вимоги скаржника щодо необхідності надання актів, погоджених з державним архівом, для знищення операційних касових документів, з посиланням на Перелік документів, що утворюються в діяльності НБУ та банків України, із зазначенням строків зберігання, затвердженого постановою правління НБУ від 08 грудня 2004 року № 601, є недоречними, оскільки зазначений перелік втратив чинність з 01 січня 2019 року. Чинним законодавством не встановлена вимога довічного зберігання фінансовою установою кожного операційного документа по кредиту. Позивачем дотримано розумних та встановлених на той час строків зберігання документації.

Поведінка ОСОБА_1 повністю спростовує твердження щодо недоведеності видачі кредитних коштів та є беззаперечним доказом визнання ним боргу. Суд апеляційної інстанції цілком обґрунтовано звернув увагу на дві ключові обставини: часткове виконання зобов`язань (позичальник здійснював платежі на погашення тіла кредиту та відсотків); надання контррозрахунку заборгованості (є прямою дією, спрямованою на оспорювання розміру зобов`язання, а не його існування). Поведінка скаржника є суперечливою та недобросовісною. Неможливо одночасно здійснювати платежі за кредитами, подавати до суду власний розрахунок заборгованості, а потім у суді касаційної інстанції стверджувати, що кредитні кошти не були видані. Така правова позиція є проявом зловживання процесуальними правами.

Твердження скаржника про те, що суд апеляційної інстанції не досліджував зібрані у справі докази є безпідставними. Суд апеляційної інстанції вказав, що суд першої інстанції неправильно оцінив докази, проігнорувавши їх сукупність та взаємозв`язок, зокрема факт часткового виконання договорів та надання відповідачем контррозрахунку.

Суть зобов`язань за всіма трьома договорами про надання траншу є валютною. Кредити надавались у доларах США, основна сума боргу та відсотки були номіновані у доларах США. Борг у позичальника ОСОБА_1 виник у доларах США і підлягав поверненню у доларах США. Суд апеляційної інстанції, стягуючи основну суму боргу та відсотки в доларах США, не змінив предмет чи підставу позову, а лише застосував належний та ефективний спосіб захисту, який відповідає суті валютного зобов`язання

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду: від 01 червня 2022 року у справі № 755/17944/18, від 12 жовтня 2022 року у справі № 214/1894/16, від 07 червня 2023 року у справі № 317/4035/17, від 18 жовтня 2022 року у справі № 916/2519/21, від 09 серпня 2023 року у справі № 266/4900/21, від 04 жовтня 2023 року у справі № 2-1347/11, від 15 травня 2024 року у справі № 459/2076/21, від 20 листопада 2024 року у справі № 373/2163/21, від 15 січня 2025 року у справі № 333/6680/23, від 12 лютого 2025 року у справі № 679/1103/23, від 06 березня 2019 року у справі № 571/1306/16, від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 464/4574/15, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15, від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16, від 02 червня 2022 року у справі № 602/1455/20, від 18 жовтня 2023 року у справі № 285/5305/22, від 04 квітня 2024 року у справі № 745/582/21, від 25 червня 2024 року у справі № 935/2851/22, від 02 квітня 2025 року у справі № 371/476/21, від 18 квітня 2025 року у справі № 521/16779/18, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушення норм процесуального права - пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2026 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про повідомлення часу і місця розгляду справи та участь у судовому засіданні; справу призначено до судового розгляду.

Аналіз змісту касаційної скарги та постанови Львівського апеляційного суду від 16 травня 2025 року свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині задоволених позовних вимог АТ «ПроКредит Банк» про стягнення солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованості за кредитними договорами у розмірі 72 440,31 дол. США, що еквівалентно 3 004 099,65 грн, та 10 788,93 грн. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_1 укладена рамкова угода № 0134 від 28 грудня 2006 року, на пiдставi та в межах якої банк та ОСОБА_1 уклали договори про надання траншу:

№ 3.17439/0134 від 31 травня 2007 року, за яким банк зобов`язувався видати ОСОБА_1 кредитні кошти в сумі 30 000,00 дол. США за процентною ставкою 14 % річних на 48 місяців;

№ 3.22785/0134 від 29 серпня 2008 року, за яким банк зобов`язувався видати ОСОБА_1 кредитні кошти в сумі 25 000,00 дол. США за процентною ставкою 15 % річних на 48 місяців;

№ 3.15751/0134 від 28 грудня 2006 року, за яким банк зобов`язувався видати ОСОБА_1 кредитні кошти в сумі 45 000,00 дол. США за процентною ставкою 16 % річних на 48 місяців.

У матеріалах справи наявні копії меморіальних ордерів, наданих банком:

№ 407_9 від 31 травня 2007 року на підтвердження перерахування банком ОСОБА_1 30 000,00 дол. США (151 500,00 грн) на рахунок № НОМЕР_3 на підставі кредитного договору № 3.17439/0134, № 3335_21 від 29 серпня 2008 року на підтвердження перерахування банком ОСОБА_1 25 000,00 дол. США (121 142,50 грн) на рахунок № НОМЕР_3 на підставі кредитного договору № 3.22785/0134, № 1603_30 від 28 грудня 2006 року на підтвердження перерахування банком ОСОБА_1 45 000,00 дол. США (227 250,00 грн) на рахунок № НОМЕР_3 на підставі кредитного договору № 3.15751/0134.

Виконання зобов`язань за кредитними договорами забезпечено порукою ОСОБА_3 на підставі укладених із ЗАТ «ПроКредит Банк» договорів поруки № 0134-ДП4 від 31 травня 2007 року, № 0134-ДП-6 від 29 серпня 2008 року, № 0134-ДП3 від 28 грудня 2006 року, згідно з якими поручитель взяла на себе зобов`язання перед банком відповідати за зобов`язаннями позичальника в повному обсязі.

Згідно з розрахунком ПАТ «ПроКредит Банк» станом на 06 вересня 2012 року заборгованість за кредитними договорами становить 3 459 310,86 грн, яка складається із заборгованості:

за договором про надання траншу № 3.17439/0134 від 31 травня 2007 року: 165 298,28 грн - заборгованість за капіталом кредиту, 20 698,99 грн - заборгованість по відсоткам по графіку, 56 599,07 грн - заборгованість по відсоткам за фактичне користування кредитом, 791 503,69 грн - заборгованість за пенею;

за договором про надання траншу № 3.22785/0134 від 29 серпня 2008 року: 186 326,66 грн - заборгованість за капіталом кредиту, 33 640,30 грн - заборгованість по відсоткам по графіку, 57 235,48 грн - заборгованість по відсоткам за фактичне користування кредитом, 817 794,57 грн - заборгованість за пенею;

за договором про надання траншу № 3.15751/0134 від 28 грудня 2006 року: 212 840,80 грн - заборгованість за капіталом кредиту, 7 952,08 грн - заборгованість по відсоткам по графіку, 91 872,26 грн - заборгованість по відсоткам за фактичне користування кредитом, 1 017 548,62 грн - заборгованість за пенею.

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21).

За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (статті 610, 612 ЦК України).

У статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У спорах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором (див. постанови Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 415/160/17, від 20 листопада 2024 року у справі № 243/7840/15).

У постанові у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року у справі № 202/24279/13-ц вказано:

«колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що надані позивачем розрахунки заборгованості не підтверджені первинними бухгалтерськими документами, тому не є належним та допустимими доказами у справі.

У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 372/223/17 Верховний Суд зазначив, що факт отримання кредиту може бути доведено не лише заявою про видачу готівки, а й сукупністю інших доказів, зокрема: кредитним договором, меморіальними ордерами на видачу коштів, виписками про рух коштів по рахунку, заявами на переказ готівки тощо.

Обставини виникнення між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 правовідносин, заснованих на договорі кредиту, фактичне отримання позичальницею кредитних коштів у визначеній договором сумі та неналежне виконання відповідачкою зобов`язань з повернення кредиту та сплати процентів підтверджено, зокрема, змістом вчиненого правочину, підписаного ОСОБА_1, її заявою про підтвердження зарахування банком на її картковий рахунок грошових коштів у розмірі 6 000 дол. США, оригінали яких оглянуто судом, що останньою не спростовано, а також розрахунком заборгованості.

Сплата ОСОБА_1 періодичних платежів за вказаним кредитним договором свідчить про визнання позичальницею як факту отримання, так і використання нею кредитних коштів.

Враховуючи викладене, наданий банком розрахунок заборгованості за кредитним договором, який містить відомості щодо руху коштів за кредитним зобов`язанням, обґрунтовано взято судами до уваги під час вирішення спору у цій справі, надавши оцінку вказаним документам як доказам у справі суди встановили складові кредитної заборгованості.

Колегія суддів зауважує, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов`язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду (постанова Верховного Суду від 22 серпня 2023 року в справі №922/1280/22).».

Банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів на конкретному банківському рахунку, містять записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій (постанови Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 161/16891/15-ц, від 25 травня 2021 року у справі № 554/4300/16-ц, від 15 січня 2025 року у справі 753/16762/15-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження №14-10цс18) зроблено висновок, що «припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частини перша, друга статті 533 ЦК України).

Традиційним в доктрині приватного права та судовій практиці є розмежування валюти боргу та валюти платежу як елементів грошового зобов`язання. Валюта боргу - це грошові одиниці, в яких обчислена сума зобов`язання (що дозволяє визначити його ціннісне значення). У свою чергу, під валютою платежу розуміються грошові знаки, які є засобом погашення грошового зобов`язання і в яких повинне здійснюватися його фактичне виконання. За загальним правилом при наявності «валютного застереження», тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року в справі № 755/9348/15-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження

№ 61-8829сво21)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас з огляду на приписи частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України, згідно з яким «відсутність у договорі посилання на валюту платежу не спростовує вимог публічного порядку про те, що на території України гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення».

Разом з тим, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність (пункти 4, 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. висновок у постановах Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№ 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, на які є посилання у касаційній скарзі).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20, на яку є посилання у касаційній скарзі).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 726/1652/18 вказано, що «звертаючись до суду ДІУ просило стягнути заборгованість, зокрема за тілом кредиту в розмірі 73 706,75 грн та за процентами - 307 470,48 грн. При цьому ні позовна заява, ні доданий до неї розрахунок заборгованості не містить прив`язки до еквіваленту в іноземній валюті. Крім того, надаючи у вересні 2021 року новий розрахунок заборгованості, ДІУ зазначала, що заборгованість за тілом кредиту становить 724 797,30 грн, з урахуванням платежів ОСОБА_2 24 вересня 2015 року та 16 жовтня 2015 року. Вказаний розрахунок теж не містить прив`язки до еквіваленту в іноземній валюті. Аналогічним чином (в гривні, без прив`язки до еквіваленту в іноземній валюті) позивачем розрахована заборгованість за процентами за користування кредитом за період із листопада 2015 року до 11 січня 2016 року в сумі 20 294,32 грн. Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність заборгованості позичальника за кредитом та процентами, однак визначаючи суми, які підлягають стягненню із ОСОБА_2 на користь ДІУ, вийшов за межі позовних вимог та не в повній мірі дотримався принципу диспозитивності цивільного судочинства. Таким чином, з огляду на межі позовних вимог та встановлені обставини щодо припинення 11 січня 2016 року дії кредитного договору, до стягнення підлягає визначена позивачем заборгованість за тілом кредиту у розмірі 724 797,30 грн та проценти за період із листопада 2015 року до 11 січня 2016 року у розмірі 20 294,32 грн».

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18(914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, апеляційний суд зробив правильний висновок про те, що банк довів належними та допустимими доказами факт укладення між ним та ОСОБА_1 кредитних договорів, надання позичальнику кредитних коштів та прострочення виконання ним взятих на себе зобов`язань. Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки надані позивачем докази у їх сукупності підтверджують факт виникнення кредитних зобов`язань у ОСОБА_1 за кредитними договорами та наявність у нього заборгованості. Доводи касаційної скарги, які зводяться до того, що в матеріалах справи відсутні документи, що підтверджують факт отримання коштів, спростовуються установленими судом обставинами справи, зокрема, кредитними договорами та договорами поруки, банківськими виписками, меморіальними ордерами № 407_9 від 31 травня 2007 року, № 3335_21 від 29 серпня 2008 року, № 1603_30 від 26 грудня 2006 року. Факт отримання коштів позичальником ОСОБА_1 ним не оспорювався, кредитні договори частково виконувалися. Сплата ОСОБА_1 періодичних платежів за вказаними кредитними договорами свідчить про визнання позичальником як факту отримання, так і використання ним кредитних коштів. При цьому, звертаючись до суду з зустрічною позовною заявою, ОСОБА_1 не зазначав про неотримання кредитних коштів, вказував, що «виконання зобов`язань за укладеними правочинами було розпочате, в тому числі й повернення позичальником тіла кредиту та процентів - у доларах США, доказами чому є заява на видачу готівки № 1604_8 від 29.08.2008р., меморіальний валютний ордер № 407_9 від 31.05.2007р., квитанції №№ 6154 від 10.04.2009р., 6154 від 24.07.2009р. та ряд інших доказів.» (т. 1, а.с. 209, зворот). Отже, відповідачами не спростовано факт отримання кредитних коштів;

суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 покладених на нього зобов`язань за кредитними договорами не виконав, внаслідок чого виникла заборгованість за кредитом та процентами. При частковому задоволенні позовних вимог апеляційний суд врахував, що банком відповідачам направлено письмові вимоги від 20 лютого 2009 року про повне дострокове погашення кредитів, відтак банк використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені і штрафів за порушення умов договору;

разом з тим, колегія суддів зауважує, що позивач у заяві про уточнення позовних вимог просив стягнути заборгованість за договорами у гривнях, розрахунки заборгованості визначено також у гривнях (т. 1, а. с. 201-204). Проте апеляційний суд вказав про часткове задоволення позовних вимог та стягнув заборгованість у доларах США із зазначенням її грошового еквівалента у гривнях відповідно до курсу НБУ на день звернення до суду. Тим самим апеляційний суд фактично вийшов за межі заявлених позовних вимог.

За таких обставин постанову апеляційного суду в частині стягнення з відповідачів суми заборгованості слід змінити в редакції резолютивної частини з урахуванням змісту позовних вимог АТ «ПроКредит Банк».

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права в оскарженій частині, застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на які є посилання в касаційній скарзі, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду