ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 758/1829/24

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позов мотивований тим, що 12 квітня 1997 року між нею та відповідачем ОСОБА_2 укладений шлюб.

Під час шлюбу подружжя придбало квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

На переконання позивача, вказана квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто власністю позивача та відповідача у рівних частинах.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просила:

здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

визнати право власності на 1/2 частину квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 10 квітня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя залишено без задоволення.

Суд першої інстанції виходив з того, що порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Нормами статей 22, 24, 28-29 КпШС України, 60, 70 СК України та статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

При цьому, судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Суд першої інстанції вказав, що кошти, отримані ОСОБА_2 в результаті продажу своєї частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 та отримані ним від батьків, були достатніми для придбання квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за 10 300,00 грн.

Крім цього, обидва договори укладено в один день, посвідчено в одного нотаріуса, позивач не була стороною договору купівлі-продажу спірної квартири та не довела жодними належними та допустимими доказами того, що отримувала кошти у борг для придбання квартири, як про це наголошує у письмових поясненнях. При цьому, вона до укладення договору купівлі продажу (05 липня 2002 року) працювала з 23 листопада 1999 року до 31 травня 2000 року та з 01 червня 2000 року до 01 липня 2002 року, що спростовує наведені нею доводи про наявність у вказаний період достатнього доходу.

Також суд першої інстанції взяв до уваги те, що згідно з довідкою від 25 серпня 2002 року № 84 ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . Разом з цим, відповідно до довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 19 жовтня 2005 року № 1035, виданої начальником житлово-експлуатаційної контори № 710, в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи досліджені докази, суд дійшов висновку про те, що спірна квартира набута у власність відповідачем до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті правочину купівлі-продажу належної йому нерухомості, за рахунок належних йому особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін. Тому спірна квартира не може бути визнана судом спільною сумісною власністю подружжя та не підлягає поділу між сторонами, адже її власником є ОСОБА_2 .

Постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 квітня 2025 року скасовано та ухвалено нове рішення суду, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 17,23 % квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 82,77 % квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 3 133,98 грн; стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 4 700,97 грн.

Апеляційний суд виходив з того, що 05 липня 2002 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , яка діяла в інтересах ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 за ціною 27 200,00 грн. Договір посвідчений нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О. В. Згідно з пунктом 3 цього договору квартира належить продавцям у рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житла Управління майном Подільської районної державної адміністрації м. Києва 30 квітня 1998 року згідно розпорядження від 30 квітня 1998 року № 1288 та зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 травня 1998 року № 3510. Таким чином, оскільки у власності відповідача перебувала 1/4 квартири за адресою: АДРЕСА_2 , то частка ОСОБА_2 від продажу становить 6 750,00 грн.

05 липня 2002 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 за ціною 10 300,00 грн. Цей договір посвідчений нотаріусом Київського міського нотаріального округ Меліховою О. В.

Суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки вказані договори купівлі-продажу укладені 05 липня 2002 року та посвідчені нотаріусом Меліховою О. В., то є підстави вважати доведеним посилання ОСОБА_2 на те, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 придбана за отримані відповідачем грошові кошти від продажу 05 липня 2002 року квартири за адресою: АДРЕСА_2 у розмірі 6 750,00 грн. Отже, грошові кошти у розмірі 6 750,00 грн не є результатом спільної праці подружжя та є особистими коштами відповідача.

Разом з цим, спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 придбана за 10 300,00 грн, в тому числі за особисті грошові кошти відповідача у розмірі 6 750,00 грн. Таким чином, подружжям на купівлю квартири внесено спільні грошові кошти у розмірі 3 550,00 грн (по 1 775,00 грн кожний).

За таких обставин, на переконання апеляційного суду, за позивачем має бути визнано право власності на 17,23 % квартири, а за відповідачем - право власності на 82,77 % квартири. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 належить відмовити. Протилежний висновок суду першої інстанції є помилковим.

Посилання відповідача на те, що після відчуження квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , батьки ОСОБА_2 подарували кошти з продажу своїх часток своїм синам, а тому у нього була необхідна сума для придбання квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є необґрунтованими, адже вони жодними належними та допустимими доказами не підтверджені.

Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції безпідставно вважав доведеним факт купівлі квартири за адресою: АДРЕСА_1 за особисті грошові кошти відповідача та дійшов помилкового висновку про залишення позовних вимог ОСОБА_1 без задоволення.

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 . Просить постанову апеляційного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга з урахуванням уточнення мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду. При цьому не спростованою є презумпція спільності права власності подружжя на спірну квартиру, яка набута сторонами в період шлюбу, а тому квартира є спільною сумісної власністю подружжя, оскільки придбано її за час перебування сторін у шлюбі і за згодою іншого з подружжя, а спірне майно підлягає поділу;

заявник не надав до суду достатніх та допустимих доказів того, що на придбання спірної квартири використані саме кошти, отримані від продажу його особистого майна, а сама послідовність вчинення цих угод в один день і в одному місці не є достатнім доказом придбання квартири за кошти, отримані від продажу його майна;

наявність в одного з подружжя особистих грошових коштів на момент придбання майна не доводить той факт, що такі кошти були витрачені саме на придбання спірного майна. При цьому саме посилання відповідача на те, що спірна квартира була придбана за належні йому особисті кошти, отримані від продажу квартири, не є достатнім доказом сплати таких коштів за придбане у шлюбі спірне майно, адже належних та допустимих доказів придбання квартири саме за ці кошти відповідач не надав;

апеляційний суд не надав належної оцінки доводам позивача про те, що відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б свідчили, що ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_1 , придбав спірну квартиру саме за особисті кошти;

суд не зазначив мотиви відхилення доводів позивача, що відповідно до пунктів 6 договору купівлі-продажу квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , та договору купівлі-продажу квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , продавці одержали від покупця кошти до підписання зазначених договорів, що спростовує посилання відповідача про купівлю спірної квартири за особисті кошти.

Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частину спірної квартири за нею та відповідачем. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.

У березні 2026 року від ОСОБА_2 надійшов відзив, який поданий представником ОСОБА_11 . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Відзив обґрунтований тим, що:

у цій справі позивач жодним чином не довела ані факту формування спільного бюджету, ані факту наявності в неї будь-яких коштів на придбання спірної квартири. Водночас він як відповідач підтвердив час та джерела придбання спірної квартири;

зміст постанов Верховного Суду від 10 квітня 2025 року у справі № 686/10668/23, від 29 січня 2020 року в справі № 463/5183/17-ц, від 31 січня 2024 року в справі № 645/4165/21, на які є посилання у касаційній скарзі, свідчить, що відносини, які склалися між сторонами, а також обставини цих судових справ, та навіть правове регулювання, не є подібними із відносинами та обставинами цієї справи. Крім того, оскільки спірна квартира набута до 01 січня 2004 року, то до спірних правовідносин повинні застосовуються положення КпШС України 1969 року та ЦК Української РСР 1963 року;

конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя;

при застосуванні норм статті 22 КпШС України або статті 60 СК України, визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.

Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 02 грудня 2025 року указані недоліки було усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року, відкрито касаційне провадження у справі № 758/1829/24 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У березні 2026 року матеріали справи № 758/1829/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 23 січня 2026 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2025 року в справі № 686/10668/23, від 29 січня 2020 року в справі № 463/5183/17-ц, від 31 січня 2024 року в справі № 645/4165/21; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 12 квітня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася донька ОСОБА_4 .

05 липня 2002 року ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , яка діяла в інтересах ОСОБА_8 (продавці) та ОСОБА_9 (покупець) уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 . За домовленістю сторін квартиру продано за 27 200,00 грн. При цьому, у пункті 3 вказаного договору зазначено, що квартира належала продавцям у рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житла Управління майном Подільської районної державної адміністрації м. Києва 30 квітня 1998 року згідно з розпорядженням від 30 квітня 1998 року № 1288 та зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 травня 1998 року № 3510. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О. В. та зареєстровано у реєстрі за № 2410.

05 липня 2002 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О. В. та зареєстрованого за № 2416, ОСОБА_2 придбав квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 10 300,00 грн.

Відповідно до копії трудової книжки ОСОБА_1 до укладення договору купівлі-продажу вона працювала з 23 листопада 1999 року до 31 травня 2000 року, та з 01 червня 2000 року до 01 липня 2002 року.

Згідно з довідкою від 25 серпня 2002 року № 84 ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

У довідці про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 19 жовтня 2005 року № 1035, виданій начальником житлово-експлуатаційної контори № 710, зазначено, що у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про власність», який був чинним на момент придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вказане порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що по своїй сутності згода є одностороннім правочином (див., наприклад, постанови Верховного Суду від: 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що:

згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності;

не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя;

наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

Касаційний суд вже зазначав, що:

частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20));

встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності, та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою; позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23));

визнання права на частку в праві спільної власності чи поділ майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, що знаходилося у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистого майна кожним із них. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, зокрема визнавши право на частку в праві, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою. Якщо один із них помер, то право на частку в праві на майно, що перебувало у спільній сумісній власності жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,визнається лише за одним із них. Оскільки спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, то суд визнає саме право на частку (а не на частину) у праві спільної часткової власності на спірний об`єкт (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року в справі № 504/4137/15-ц (провадження № 61-2418св26)).

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (частина перша статті 22 КпШС).

При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі (частина друга статті 23 КпШС).

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (частина друга статті 23 КпШС).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що ключовим питанням в цій справі є те, який правовий режим об`єкта, що купується в шлюбі за готівкові кошти одним з подружжям, при продажі у той же самий день особистого майна за готівкові кошти;

на рівні КпШС передбачалося як загальне правило про набуття подружжям майна в спільну сумісну власність, так і законні виключення із нього, за яких майно кваліфікується як роздільне (зокрема, майно набуте до одруження);

відчуження особистого (роздільного) майна одним із подружжя під час шлюбу і купівля в той же день іншого спірного об`єкта за наявності згоди іншого з подружжя на придбання спірного об`єкта свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя;

натомість за відсутності згоди іншого з подружжя, при відчуження особистого (роздільного) майна одним із подружжя під час шлюбу за готівкові кошти і купівля в той же день іншого спірного об`єкта за готівкові кошти свідчить про те, що саме особисті готівкові кошти були витрачені на придбання спірного об`єкта та підтверджує виникнення особистої приватної власності. Це не виключає того, що інший з подружжя може підтвердити за допомогою належних доказів витрачання особистих коштів на інші об`єкти. Слід підкреслити, що можливі різні ситуації, наприклад: коли особистих коштів достатньо для повної ціни спірного об`єкта, то придбаний об`єкт повністю є особистою власністю (роздільним майном) іншого з подружжя; якщо ж особистих коштів не достатньо для повної сплати ціни, то частка в праві власності того з подружжя, хто відчужував особисте (роздільне) майно, буде більшою, з урахуванням особистих коштів.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження

№ 61-17782св23)).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року в справі № 6-1568цс16 від 05 квітня 2017 року в справі № 6-399цс17).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду з позовом про поділ майна подружжя ОСОБА_1 зазначала, що 12 квітня 1997 року між нею та відповідачем ОСОБА_2 укладений шлюб. Під час шлюбу подружжя придбало квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . На переконання позивача, вказана квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто власністю позивача та відповідача у рівних частинах та підлягає поділу по 1/2 частини кожній зі сторін. Тому просила здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя та визнати за нею та відповідачем право власності на 1/2 частини квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

суд першої інстанції зазначив, що спірна квартира набута у власність відповідачем в результаті укладення правочину купівлі-продажу належної йому нерухомості, за рахунок особистих грошових коштів;

апеляційний суд з висновками суду першої інстанції не погодився та вказав, що 05 липня 2002 року між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , яка діяла в інтересах ОСОБА_8 , та ОСОБА_9 укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 за ціною 27 200,00 грн. Таким чином, оскільки у власності відповідача перебувала 1/4 квартири за адресою: АДРЕСА_2 , то частка ОСОБА_2 від продажу становить 6 750,00 грн. Надалі, 05 липня 2002 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 за ціною 10 300,00 грн. Суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки вказані договори купівлі-продажу укладені 05 липня 2002 року та посвідчені тим же нотаріусом Меліховою О. В., то є підстави вважати доведеним посилання ОСОБА_2 на те, що спірна квартира за адресою: АДРЕСА_1 придбана за отримані відповідачем грошові кошти від продажу 05 липня 2002 року квартири за адресою: АДРЕСА_2 у розмірі 6 750,00 грн. Отже, грошові кошти у розмірі 6 750,00 грн не є результатом спільної праці подружжя та є особистими коштами відповідача. Проте спірна квартира придбана за 10 300,00 грн, в тому числі за особисті грошові кошти відповідача у розмірі 6 750,00 грн. Таким чином, подружжям на купівлю квартири внесено спільні грошові кошти у розмірі 3 550,00 грн (по 1 775,00 грн кожний). Отже, за позивачем має бути визнано право власності на 17,23 % квартири, а за відповідачем - право власності на 82,77 % квартири;

під час розгляду справи суди встановили, що:

- 12 квітня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, а ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася донька ОСОБА_4 ;

- ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , яка діяла в інтересах ОСОБА_8 (продавці) та ОСОБА_9 (покупець) уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 . За домовленістю сторін квартиру продано за 27 200,00 грн. При цьому, у пункті 3 вказаного договору зазначено, що квартира належала продавцям у рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житла Управління майном Подільської районної державної адміністрації м. Києва 30 квітня 1998 року згідно з розпорядженням від 30 квітня 1998 року № 1288 та зареєстрованого у Київському міському бюро технічної інвентаризації 15 травня 1998 року № 3510. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О. В. та зареєстровано у реєстрі за № 2410;

- 05 липня 2002 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меліховою О. В. та зареєстрованого за № 2416, ОСОБА_2 придбав квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 10 300,00 грн;

встановивши, що договори купівлі-продажу як квартири, яка належала відповідачу, його батькам та брату, так і спірної квартири, укладені 05 липня 2002 року та посвідчені нотаріусом Меліховою О. В., а квартира, яка є предметом спору, (вартість 10 300,00 грн) придбана частково за особисті кошти відповідача (в сумі 6 750,00 грн), які отримані після продажу першої квартири, та частково за спільні грошові кошти (у сумі 3 550,00 грн, тобто по 1 775,00 грн кожного), апеляційний суд обґрунтовано вважав, що є підстави для часткового задоволення позовних вимог;

проте, правильно вирішивши спір по суті, апеляційний суд помилково послався лише на норми СК України, хоча до спірних правовідносин підлягали застосуванню норми КпШС України, які були чинні на час набуття спірного нерухомого майна (спірну квартиру набуто у власність 05 липня 2002 року).

також суд апеляційної інстанції при частковому задоволенні позовних вимог належним чином не врахував, що спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, то суд визнає саме право на частку (а не на частину) у праві спільної часткової власності на спірний об`єкт. Тому рішення суду апеляційної інстанції в цій частині належить змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови та виклавши абзаци п`яти, шостий резолютивної частини постанови у відповідній редакції.

За таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про часткове задоволення позовних вимог, але помилився щодо мотивів такого рішення. Тому постанову апеляційного суду слід змінити, виклавши її в редакції цієї постанови та змінити резолютивну частину.

Касаційний суд відхиляє посилання позивача на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2025 року в справі № 686/10668/23 (провадження № 61-4189св24), оскільки в тій справі договір укладено за згодою іншого подружжя, а сам договір не містить застережень щодо режиму квартири як особистого майна, придбаного за особисті кошти позивача (відповідач за зустрічним позовом).

Оскільки судове рішення в оскарженій частині за результатами касаційного оскарження змінено лише в частині мотивів його ухвалення, а також щодо формулювання резолютивної частини, підстав для здійснення нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду