ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 758/17900/21

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя.

Позов обґрунтований тим, що позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 березня 1994 року. Під час перебування у шлюбі сторонами було набуто у власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , покупцем якої, згідно договору, була ОСОБА_2 , оскільки позивач не заперечував оформлення квартири саме на неї.

Оскільки позивач вважає майно спільною власністю, просив суд:

здійснити поділ квартири АДРЕСА_1 , що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та вирішити питання розподілу судових витрат.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 14 вересня 2023 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року, позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що всі кошти, які існують в сім`ї на час шлюбу за відсутності належних та допустимих доказів того, що вони належать одному із подружжя на праві особистої приватної власності - є спільними сумісними коштами подружжя, а майно яке придбане за рахунок таких коштів є спільною сумісною власністю подружжя. В матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що грошові кошти за рахунок яких була придбана спірна квартира є особистою власністю відповідача.

Суд апеляційної інстанції погодився з такими висновками суду першої інстанції та зазначив, що судом також встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 29 вересня 2003 року, квартири АДРЕСА_2 , що зазначена квартира на момент продажу належала в рівних частках ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 . Доводи апелянта про те, що грошові кошти, які були отриманні від продажу квартири є особистою власністю сім`ї відповідача, а тому спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за особисті кошти сім`ї відповідача, які були набуті до укладення шлюбу між позивачем та відповідачем, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки як вірно встановлено судом договір купівлі-продажу було укладено в період перебування сторін в зареєстрованому шлюбі та в договорі купівлі-продажу спірної квартири покупцем квартири є саме ОСОБА_2 . Жодних умов про те, що спірна квартира купується для потреб іншої сім`ї, окрім подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір не містить.

У листопаді 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_5 , у якій просила скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 14 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції в оскаржуваному рішення не з`ясував характер спірних правовідносин, не застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, повно та всебічно не дослідив надані відповідачем докази та не встановив дійсних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи. Порядок набуття подружжям майна, та його правовий режим, регулюються нормами КпШС України, який був чинним на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що не було враховано судом першої інстанції під час вирішення спору, що свідчить про неправильне застосування судом статей 22, 24, 25 КпШС України;

відповідачка в обґрунтування своєї позиції на спростування презумпції спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 , посилалась на те, що кошти, за які було придбано майно не були спільним сумісним майном подружжя. Зокрема, вказувала, що 29 вересня 2003 року між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 та ОСОБА_8 з однієї сторони, та ОСОБА_9 з іншої сторони укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Продаж квартири здійснено за 268 500 грн. Вказана квартира належала на праві власності ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 та ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане в рівних частках кожному. Отже, від продажу цієї квартири ОСОБА_2 отримала 67 125 грн, що дорівнює 1/4 її частки у спільному майні. Того ж дня, 29 вересня 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори. Придбання цієї квартири, яка є предметом спору, здійснено за ціною 12 200 грн. Оскільки, спірна квартира була набута у власність відповідачем до 01 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, в результаті відповідного правочину купівлі-продажу належної (у тому числі і відповідачу,) нерухомості, за рахунок належних їй особистих коштів, а не створена спільними зусиллями чи спільною працею сторін, тому відповідач ОСОБА_2 є її єдиним власником. Схожий за змістом правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, який не було враховано судами під час вирішення спору. Таким чином, презумпція спільності прав власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 спростована;

позивач взагалі не приймав участі при укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири, жодних документів, заяв про свою згоду (участь) в придбанні майна та розпорядженні спільними коштами подружжя не надавав. Судом проігноровано також той Факт, що на час укладення договору купівлі- продажу спірної квартири позивач ОСОБА_1 , ні усно, ні письмово (у самому правочині купівлі-продажу чи окремою заявою) свою волю щодо придбання спірного майна не висловлював. Отже, в контексті правовідносин, які виникли між сторонами, поширення на майно режиму спільної сумісної власності подружжя можливе лише у разі надання підтвердженої згоди (усної чи письмової) іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору), що може свідчити про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності;

задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що позов про визнання права може бути пред`явлено лише з метою захисту такого права, а не для набуття права. Судами не враховані висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2025 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Подільського районного суду м. Києва від 14 вересня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 758/17900/21, витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Подільського районного суду м. Києва від 14 вересня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року відмовлено.

У квітні 2025 року матеріали справи № 758/17900/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2026 року справу № 758/17900/21 передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2026 року справу № 758/17900/21 повернуто на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 06 березня 2025 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19, від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 127/23627/20, від 05 грудня 2022 року у справі № 233/4580/20, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, від 20 червня 2024 року у справі № 635/2455/17 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі зареєстрованому 11 березня 1994 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Печерського району м. Києва, актовий запис № 161.

За час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбав трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з договором купівлі-продажу від 29 вересня 2003 року квартири АДРЕСА_2 , зазначена квартира на момент продажу належала в рівних долях ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 в рівних частках.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (частина третя статті 5 ЦК України).

Згідно зі статтею 16 Закону України «Про власність», який був чинним на момент придбання спірної квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вказане порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Касаційний суд неодноразово звертав увагу на те, що по своїй сутності згода є одностороннім правочином (див., наприклад, постанови Верховного Суду від: 23 червня 2021 року у справі № 537/3100/17; 10 листопада 2021 року в справі № 756/2312/18; 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18; 26 січня 2022 року в справі № 754/5554/16-ц; 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже вказувала, що:

згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності.

надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності;

не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя;

наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

Касаційний суд вже зазначав, що:

частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20));

встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності, та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою; позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка, які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23));

визнання права на частку в праві спільної власності чи поділ майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, що знаходилося у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистого майна кожним із них. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, зокрема визнавши право на частку в праві, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою. Якщо один із них помер, то право на частку в праві на майно, що перебувало у спільній сумісній власності жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі,визнається лише за одним із них. Оскільки спільною частковою власністю є власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, то суд визнає саме право на частку (а не на частину) у праві спільної часткової власності на спірний об`єкт (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року в справі № 504/4137/15-ц (провадження № 61-2418св26)).

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (частина перша статті 22 КпШС).

При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі (частина друга статті 23 КпШС).

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном (частина друга статті 23 КпШС).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що ключовим питанням в цій справі є те, який правовий режим об`єкта, що купується в шлюбі за готівкові кошти одним з подружжям, при продажі у той же самий день особистого майна за готівкові кошти;

на рівні КпШС передбачалося як загальне правило про набуття подружжям майна в спільну сумісну власність, так і законні виключення із нього, за яких майно кваліфікується як роздільне (зокрема, майно набуте до одруження);

відчуження особистого (роздільного) майна одним із подружжя під час шлюбу і купівля в той же день іншого спірного об`єкта за наявності згоди іншого з подружжя на придбання спірного об`єкта свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя;

натомість за відсутності згоди іншого з подружжя, при відчуження особистого (роздільного) майна одним із подружжя під час шлюбу за готівкові кошти і купівля в той же день іншого спірного об`єкта за готівкові кошти свідчить про те, що саме особисті готівкові кошти були витрачені на придбання спірного об`єкта та підтверджує виникнення особистої приватної власності. Це не виключає того, що інший з подружжя може підтвердити за допомогою належних доказів витрачання особистих коштів на інші об`єкти. Слід підкреслити, що можливі різні ситуації, наприклад: коли особистих коштів достатньо для повної ціни спірного об`єкта, то придбаний об`єкт повністю є особистою власністю (роздільним майном) іншого з подружжя; якщо ж особистих коштів не достатньо для повної сплати ціни, то частка в праві власності того з подружжя, хто відчужував особисте (роздільне) майно, буде більшою, з урахуванням особистих коштів.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження № 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Поділ майна подружжя, що перебуває у їхній спільній сумісній власності, є підставою для набуття особистої приватної власності кожним із подружжя. Встановивши, що об`єкт поділу належить сторонам на праві спільної сумісної власності та вирішивши надалі питання про такий поділ, власність сторін спору на цей об`єкт стає спільною частковою (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2024 року в справі № 755/4429/22 (провадження № 61-17782св23)).

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2641цс15, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року в справі № 6-1568цс16 від 05 квітня 2017 року в справі № 6-399цс17).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя;

задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що грошові кошти за рахунок яких була придбана спірна квартира є особистою власністю відповідача;

суди встановили, що під час шлюбу з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 придбала трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 29 вересня 2003 року, який посвідчено державним нотаріусом Першої державної нотаріальної контори Барановою Т. І. (а. с. 36);

порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна (29 вересня 2003 року), а поділ майна подружжя (як процесуальна дія, що відбувається зараз) має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України. Проте апеляційний суд на вказане не звернув увагу та помилково при визначенні правового режиму майна застосував СК України;

крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що за відсутності згоди іншого з подружжя, при відчуження особистого (роздільного) майна одним із подружжя під час шлюбу за готівкові кошти і купівля в той же день іншого спірного об`єкта за готівкові кошти свідчить про те, що саме особисті готівкові кошти були витрачені на придбання спірного об`єкта та підтверджує виникнення особистої приватної власності. Це не виключає того, що інший з подружжя може підтвердити за допомогою належних доказів витрачання особистих коштів на інші об`єкти. Слід підкреслити, що можливі різні ситуації, наприклад: коли особистих коштів достатньо для повної ціни спірного об`єкта, то придбаний об`єкт повністю є особистою власністю (роздільним майном) іншого з подружжя; якщо ж особистих коштів не достатньо для повної сплати ціни, то частка в праві власності того з подружжя, хто відчужував особисте (роздільне) майно, буде більшою, з урахуванням особистих коштів;

у відзиві на позов відповідачка зазначала, що грошові кошти, за рахунок яких була придбана спірна квартира, походили від продажу квартири АДРЕСА_2 , яка на праві спільної приватної власності належала її сім`ї, а саме ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 та ОСОБА_8 на підтвердження зазначених обставин відповідачка посилається на те, що відчуження квартири № 62 та придбання спірної квартири відбулися одночасно і були посвідчені одним і тим самим приватним нотаріусом Барановою Т. І., при цьому нотаріальні бланки відповідних договорів мають послідовну нумерацію з різницею в один номер, що свідчить про взаємопов`язаність зазначених правочинів;

крім того, до відзиву долучена розписка, з якої вбачається, що фактична вартість спірної квартири становила 168 500 грн, тоді як квартира АДРЕСА_2 була відчужена за

268 500 грн. Також до матеріалів відзиву долучено заяву ОСОБА_6 , батька відповідачки, щодо отримання ним позики для придбання двох квартир;

крім того, відповідач посилалась на зазначені обставини та надані докази в обґрунтування апеляційної скарги;

однак апеляційний суд належним чином не дослідив зазначені докази, не надав їм належної оцінки відповідно до вимог процесуального закону, не встановив всіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, не обгрунтував належним чином мотиви відхилення доводів апеляційної скарги в цій частині у зв`язку з чим зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Враховуючи викладене, постанову апеляційного суду слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду