ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 757/21774/23-ц

У травні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 18 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С. В., зареєстрований в реєстрі за № 3376, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; застосувати як спосіб захисту його цивільних прав та інтересів відновлення становища, яке існувало до порушення (реституцію), а саме повернути первісному власнику

ОСОБА_3 майно - нежитлові приміщення з № 1 до № 5 (групи приміщень № 3) (в літ. А), загальною площею 136,90 кв. м, за адресою:

АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовано тим, що 25 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством (далі - ВАТ) «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 126/07В, за умовами якого видано кредит на суму 5 000 000,00 доларів США на строк до 24 жовтня 2010 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року в справі № 2-9184/10 задоволено позов ВАТ «ВТБ Банк» про солідарне стягнення з ОСОБА_3 та Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Корпорація Ютміс» заборгованості за кредитним договором у розмірі 2 873 568,64 доларів США та 3 150 743,38 грн. На виконання рішення суду 25 січня 2011 року видано виконавчий лист, який звернуто до примусового виконання. Згідно з відомостями Автоматизованої системи виконавчих проваджень відкриті виконавчі провадження 14 червня 2012 року № НОМЕР_5 та 11 грудня 2013 року № НОМЕР_6.

Право вимоги до ОСОБА_3 за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В неодноразово було відступлено, а 24 лютого 2023 року таке право перейшло до позивача. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року в справі № 2-9184/10 замінено стягувача на його правонаступника ОСОБА_2 .

Зазначав, що з Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно стало відомо про те, що ОСОБА_3 , обізнаний про наявність боргових зобов`язань та про відкриті виконавчі провадження, здійснив відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна після набрання чинності судовим рішенням про стягнення з нього заборгованості, а саме 18 квітня 2013 року уклав з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з № 1 до № 5 (групи приміщень № 3) (у літ. А), загальною площею 136,90 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . 11 квітня 2017 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування відчужила ці нежитлові приміщення на користь ОСОБА_5 .

Зазначені обставини свідчать про умисні дії ОСОБА_3 , оскільки останній уникає виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором, чим завдає істотної майнової шкоди стягувачу. Договір купівлі-продажу від 18 квітня 2013 року вчинений на шкоду кредитору, порушує його законні права та інтереси, оскільки справжньою метою такого договору було уникнення від звернення стягнення на нерухоме майно в рахунок погашення боргу за рішенням суду. Тому договір має ознаки фраудаторного правочину.

Посилаючись на пункт 6 частини третьої, статті 13 та статті 228 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, ОСОБА_2 просив задовольнити позов.

20 лютого 2025 року рішенням Голосіївського районного суду м. Києва в задоволенні позову відмовлено. Скасовано арешт, накладений ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 14 липня 2023 року на нежитлові приміщення з № 1 до № 5 (групи приміщень № 3), загальною площею

136,90 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , які належать на праві власності ОСОБА_5 .

Рішення суду мотивовано тим, що ознаки фраудаторності в оскаржуваному договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень не встановлені. Відчуження майна було здійснене не на користь пов`язаної особи (не родичу), за відплатним договором, а сума, сплачена покупцем, відповідала ринковій вартості майна. Крім того, покупець після набуття права власності фактично використовував майно для власних потреб. Обставини, які б свідчили про удаваний або фіктивний характер правочину, не встановлені. Також суд зазначив, що підстав для визнання договору недійсним з мотивів, передбачених статтею 228 ЦК України (вчинення правочину з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства), також не встановлено. Позивач не довів наявність права вимоги за кредитним договором до боржника ( ОСОБА_3 ), а, отже, і підстав для оскарження спірного договору. Незважаючи на те, що позов подано в межах строку позовної давності, він є недоведеним і необґрунтованим.

27 травня 2025 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 лютого 2025 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції постанови.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині відсутності ознак фраудаторності оспорюваного правочину, а саме відчуження ОСОБА_3 нерухомого майна не на користь пов`язаної особи (не родичу), придбання ОСОБА_4 майна за ринковою ціною, а також використання такого майна покупцем у власних цілях. Крім того, за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на ряд земельних ділянок, які у 2019 році були реалізовані на прилюдних торгах (аукціоні) в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Наявність такого реалізованого активу та фактичне вжиття заходів щодо звернення стягнення на майно боржника свідчать про вжиття попереднім кредитором належних заходів для виконання грошового зобов`язання боржником, а відтак спростовує твердження позивача про умисне відчуження нежитлових приміщень боржником з метою уникнення виконання кредитного зобов`язання. Обставини реалізації майна, що перебувало у власності ОСОБА_3 , у рахунок погашення кредитної заборгованості свідчать про відсутність у діях боржника ознак недобросовісної поведінки чи ухилення від виконання зобов`язань, що нівелює позицію позивача щодо фраудаторного характеру спірного правочину. Позивачем не надано жодних доказів, що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статті 228 ЦК України.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в прийнятті визнання позову відповідачем ОСОБА_3 , оскільки таке визнання суперечить закону та порушує права і охоронювані інтереси інших учасників справи. Встановлено, що єдиним власником нерухомого майна, яке є предметом оспорюваного правочину, є ОСОБА_5 , який протягом усього розгляду справи заперечував проти задоволення позову. Визнання позову відповідачем ОСОБА_3 у такому випадку призвело б до застосування реституції, наслідком чого стало б позбавлення ОСОБА_5 права власності без його згоди, що порушує його права та інтереси.

Водночас апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність у позивача права вимоги до ОСОБА_3 за кредитним договором, яке перейшло до ОСОБА_2 за результатами процедури виведення неплатоспроможного банку. Факт заміни кредитора підтверджується ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 березня 2023 року в справі № 2-9184/10, яка набрала законної сили 23 березня 2023 року. Суд першої інстанції не врахував зазначені обставини, що призвело до помилкового висновку про відсутність у ОСОБА_2 права вимоги до ОСОБА_3 .

З урахуванням встановлених у цій справі обставин є підстави для висновку щодо пропуску ОСОБА_2 позовної давності під час подання позову в травні 2023 року про визнання недійсним договору купівлі-продажу та застосування реституції. Суд першої інстанції зробив помилковий висновок про звернення ОСОБА_2 з позовом у 2023 році в межах строку давності. Водночас, оскільки суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову у зв`язку з недоведеністю та необґрунтованістю, відсутні правові підстави для застосування наслідків спливу позовної давності.

У липні 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 лютого 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 травня 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

29 вересня 2025 року ухвалою Верховного Суду заяву ОСОБА_1 про заміну сторони правонаступником задоволено. Залучено ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_2 до участі в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Київського нотаріального округу Морозова С. В., приватний нотаріус Київського нотаріального округу Гришаєва І. В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, застосування реституції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19, від 29 червня 2022 року в справі № 750/11492/19, від 21 вересня 2022 року в справі № 465/7204/19, від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, від 09 серпня 2024 року в справі № 361/155/21, про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу(коштів, звитків, шкоди), що набрало законної сили.Критеріями для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогащеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і винятки із цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); ціна договору (ринкова/неринкова); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

ОСОБА_3 знав про існування заборгованості за кредитним договором; переслідуючи мету уникнення від зобов`язань за укладеним кредитним договором, намагався визнати недійсним такий договір шляхом подання зустрічного позову; був обізнаний про рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року в справі № 2-9184/10, яким стягнуто з нього заборгованість за кредитним договором; спрогнозував наслідки невиконання рішення суду, пов`язані із зверненням стягнення на майно.

Офіційний веб-сайт «Судова влада України» та реєстр судових рішень містить інформацію щодо стягнення заборгованості з ОСОБА_6 на користь банку за кредитним договором. ОСОБА_4 під час укладення 18 квітня 2013 року договору купівлі-продажу нежилих приміщень мала проявити розумну обачність та спрогнозувати наслідки невиконання ОСОБА_7 рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29вересня 2010 року, яке знаходиться в загальному доступі.

Позивачем наведено ряд беззаперечних доказів, що підтверджують обізнаність ОСОБА_6 із рішенням суду про стягнення з нього заборгованості, відсутність іншого майна, за рахунок якого можливе виконання рішення та обізнаність ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про наявність невиконаного зобов`язання ОСОБА_7 за кредитним договором. Натомість суди першої та апеляційної інстанції не надали належної оцінку таким доказам та не врахували вищенаведені висновки Верховного Суду, що призвело до прийняття необґрунтованих рішень.

Суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки доводам позивача про те, що після укладення договору купівлі-продажу від 18 квітня 2013 року ОСОБА_3 не здійснив жодних дій, направлених на виконання обов`язку з погашення заборгованості за кредитним договором, не виконав рішення суду ні в добровільному порядку, ні під час примусового виконання, а навпаки позбувся нерухомого майна, що також підтверджує його мету не допустити виконання рішення суду, яке набрало законної сили за рахунок такого майна.

Суд апеляційної інстанції застосував статтю 257 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду, сформованого в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, зробив помилковийвисновок, що позивачем пропущено позовну давність.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 зазначає, що позивачемне було додано жодних належних і допустимих доказів, що підтверджують існування заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В. З договору про відступлення права вимоги від 30 червня 2025 року та акта приймання-передачі документів, які були додані до касаційної скарги, вбачається, що вказані вище документи були відсутні у ОСОБА_2 . З тексту постанови Київського апеляційного суду від 28січня 2021 року в справі №757/62607/17-ц, вбачається, щоборжником добровільно вжиті заходи до погашення боргу. Вказаною постановою підтверджено факт того, що ОСОБА_3 погашена у повному обсязі заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В, що спростовує інформацію позивача про існування боргу.

Відповідно до Реєстру прав власності на нерухоме майно запис про право власності за ОСОБА_3 на спірні нежилі приміщення було внесено 10 квітня 2012року. 14 червня 2012 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_5, а 11 грудня 2013 року - виконавче провадження № НОМЕР_6, де боржником є ОСОБА_3 , а стягувачем ВАТ «ВТБ Банк». Під час відкриття проваджень виконавцем повинно бути перевірено наявність нерухомого майна за боржником та накладено арешт на все майно. Також сам кредитор - ВАТ «ВТБ Банк» мав всі можливості, тобто міг дізнатися про реєстрацію нерухомого майна за боржником та вжити відповідних заходів. Отже, ВАТ «ВТБ Банк» (його правонаступники) повинен був знати (мігдізнатися) про реєстрацію 10 квітня 2012 року за ОСОБА_3 права власності на нежилі приміщення та продаж їх 18 квітня 2013 року ОСОБА_4 , оскільки цілий рік це майно було зареєстроване в Реєстрі права власності на нерухоме майно та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 . Ненакладення арешту на майно ОСОБА_3 є прямою провиною самого кредитора (стягувача) та виконавців, які не вжили відповідних заходів,передбачених законодавством України.

Постановою Верховного Суду від 13 квітня 2023 року в справі № 160/695/22 встановлено, що11 грудня 2013 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4, однак у зв`язку із надходженням від стягувача (банку) заяви про повернення виконавчого документа старшим державним виконавцем 30 липня 2021 року винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу. Після виконання виконавчого листа №2-16665/10 у повному обсязі та сплати ОСОБА_8 22 829 678,31 грн на користь ПАТ «ВТБ Банк» приватним виконавцем винесено постанову від 24 вересня 2021 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 про стягнення з боржника основної винагороди. На підтвердження відсутності боргу позивачем подано до суду копію листа Акціонерного товариства (далі - АТ) «Універсал Банк» від 01 лютого 2022 року № 44699, в якому повідомлено, що предмет іпотеки за пунктом 1.3 іпотечного договору від 25 грудня 2007 року №126/07В-12 реалізовано на прилюдних торгах, іпотека припинена, заборгованість перед банком відсутня.

З аналізу зазначених вище судових рішень вбачається, що заборгованість, яка існувала за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В станом на 2010 рік, була стягнута на користь банку: як з ОСОБА_3 рішенням Жовтневого районного суд м. Дніпропетровська від 29вересня 2010 року в справі № 2-9184/2010, так і з ОСОБА_8 рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17вересня 2010 року в справі № 2-8208/10.З метою погашення кредиту відповідно до умов кредитним договором на аукціоні були продані земельні ділянки.

Строк давності за вказаним кредитним договором сплив, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Судовими рішеннями в справі№ 7/210-10 підтверджується факт часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором шляхом продажу на публічних торгах у межах виконавчого провадження за 11 070 000,00 грн нерухомого майна, яке було передано ТОВ «Маяк» в іпотеку згідно з іпотечним договором № 126/07В-13.

ОСОБА_5 не є належним відповідачем у справі, а задоволення позову не призведе до відновлення порушеного права.

Оскаржуваний договір був укладений з відповідачем ОСОБА_4 , яка не є ані близьким родичем ОСОБА_3 , ані його знайомою. Вона не мала та не має жодних ділових чи інших стосунків з останнім. До укладення спірного договору купівлі-продажу вона не була знайомою з ним і взагалі не знала про його існування. Після укладення договору вона жодного разу з ним не спілкувалася. Придбавши нерухоме майно за оскаржуваним договором, ОСОБА_4 використовує його як повноцінний власник,відремонтувала його, встановила в ньому обладнання, здійснила підключення відповідних комунікацій, що підтверджується доказами. У сукупності обставини свідчать про реальний характер оспорюваного договору купівлі-продажу, законне набуття на його підставі приміщення у добросовісне користування відповідачем ОСОБА_4 і, як наслідок, відсутність у нього ознак фраудаторного правочину.

Позов був поданий після більш ніж 10 років з часу укладення оскаржуваного договору. Позивачем пропущено строк давності для звернення до суду.

У разі задоволення позову ОСОБА_5 як добросовісний набувач безпідставно позбудеться свого майно та буде сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, що є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10грудня 2021 року в справі № 2-9184/2010 відмовлено АТ «Універсал Банк» у видачі дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання в ційсправі за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_3 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за кредитним договором. За відсутності підстав для поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання немає підстав і для процесуального правонаступництва.

Відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовнодійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав. З договору про відступлення права вимоги від 30 червня 2025 року та акта приймання-передачі документів не вбачається, що станом на 30 червня 2025 року в ОСОБА_3 існували будь- які зобов`язання за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 грудня 2007 року між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 126/07В, за умовами якого останній отримав кредит в сумі 5 000 000,00 доларів США зі сплатою 13 % річних на 36 місяців та з кінцевим терміном повернення до 24 грудня 2010 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року в справі № 2-9184/10 солідарно стягнуто з ОСОБА_3 та ТОВ «Корпорація Ютміс» на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В в розмірі 2 873 568,64 доларів США та 3 150 743,38 грн. Рішення набрало законної сили 28 грудня 2010 року.

25 січня 2011 року на виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року в справі № 2-9184/10 видано виконавчий лист.

10 квітня 2012 року ОСОБА_3 набув у власність нежитлові приміщення з № 1 до № 5 (групи приміщень № 3) (у літ. А), офіс загальною площею 136,90 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_1 .

18 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, за умовами якого остання придбала нежитлові приміщення з № 1 до № 5 (групи приміщень № 3) (у літ. А), офіс загальною площею 136,90 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж майна вчинено за 1 640 000,00 грн.

11 квітня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір дарування спірних нежитлових приміщень.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 травня 2021 року замінено стягувача ВАТ «ВТБ Банк» на його правонаступника - АТ «Універсал Банк» на стадії виконання рішення суду від 20 вересня 2010 року в справі № 2-9184/10.

31 травня 2022 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська в справі № 2-9184/10 постановлено ухвалу про заміну стягувача АТ «Універсал Банк» на його правонаступника - ОСОБА_9

21 червня 2022 року за заявою стягувача ОСОБА_9 відкрито виконавче провадження № НОМЕР_3 щодо примусового виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В.

24 лютого 2023 року ОСОБА_9 відступила право вимоги за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В ОСОБА_2

16 березня 2023 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська в справі № 2-9184/10 постановлено ухвалу про заміну стягувача ОСОБА_9 на її правонаступника - ОСОБА_2 у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2010 року.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

До обставин, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Під час кваліфікації дій як таких, що свідчать про зловживання правом, суд надає оцінку наявності негативних наслідків для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); правовому статусу особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та і здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Фраудаторні правочини вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна.

У постанові від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 Велика Палата Верховного Суду, кваліфікуючи правочин як фраудаторний і визначаючи правові підстави для визнання його недійсним, застосовувала норми пункту 6 частини першої статті 3, частин першої - четвертої статті 13, частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України.

У постанові від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24 Велика Палата Верховного Суду підтримала свій висновок та зазначила, що підстава для кваліфікації правочину як фраудаторного і визнання його недійсним за статтями 3, 13 ЦК України (всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом) є достатньою. Оспорити такий правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою своїх прав.

Отже, позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Подібний висновок викладений також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц,у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року в справі № 317/3272/16-ц, від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 24 лютого 2021 року в справі № 757/33392/16, від 14 грудня 2022 року в справі № 372/437/20, від 08 жовтня 2025 року в справі № 567/1188/23, а також постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора (постанова Верховного Суду від 07 лютого 2024 року в справі № 753/11680/20).

Верховний Суд зауважує, що, обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, який передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

Суть доводів касаційної скарги зводиться до того, що позивачем доведено обізнаність ОСОБА_3 із рішенням суду про стягнення з нього заборгованості, відсутність іншого майна, за рахунок якого можливе виконання рішення, та обізнаність ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про наявність невиконаного зобов`язання ОСОБА_3 за кредитним договором. Суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки доводам позивача про те, що після укладення договору купівлі-продажу від 18 квітня 2013 року ОСОБА_3 не здійснив жодних дій, направлених на виконання обов`язку з погашення заборгованості за кредитним договором, не виконав рішення суду ні в добровільному порядку, ні під час примусового виконання, а навпаки позбувся нерухомого майна, що також підтверджує його мету не допустити виконання рішення суду, яке набрало законної сили за рахунок такого майна.

Ці обставини були предметом перевірки судами та належним чином спростовані ними з посиланням на відповідні докази.

Критеріями для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і винятки із цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); ціна договору (ринкова/неринкова); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що в цій справі не встановлено умислу ОСОБА_6 вивести майно з-під стягнення.

Усправі № 757/62607/17-ц предметом судового розгляду було подання головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиціїУкраїни Нідченка Д. Є. про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_3 , стягувач - ПАТ «ВТБ Банк».

З тексту постанови Київського апеляційного суду від 28січня 2021 року в справі № 757/62607/17-ц вбачається, що після ухвалення судом рішення від 29 вересня 2010 року, яке набрало законної сили 28 грудня 2010 року, боржником добровільно вжиті заходи до погашення боргу.

Так, 30 березня 2011 року між ПАТ «ВТБ Банк», позичальником ОСОБА_3 , та його майновими поручителями ОСОБА_8 , ТОВ «Маяк» і ТОВ «СК Інтертехекспо» укладено меморандум щодо погашення боргу, за яким ОСОБА_3 відмовився від касаційної скарги у Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року. Також ОСОБА_3 погодився із зверненням стягнення на предмет іпотеки у вигляді належних йому 8 земельних ділянок загальною площею 2 га, розташованих на АДРЕСА_2 та про визнання позову щодо цього, а також передачу у власність банку або узгодженій з банком особі в рахунок погашення заборгованості вказаних земельних ділянок за погодженою ціною та передачу усіх правовстановлюючих документів на ці ділянки.

За вказаним меморандумом майнові поручителі боржника - ТОВ «Маяк», ТОВ «СК Інтертехекспо» погодилися в рахунок погашення боргу передати право власності на 1, 2, 3, 5 та 6 поверхи ресторану «Маяк», розташованого на АДРЕСА_3 , передати документи банку на вказані поверхи, оформити право оренди ділянки та передати документи на цю ділянку.

Окрім того, 23 березня 2018 року боржник ОСОБА_3 подав письмові пояснення, до яких додав копії восьми актів державного виконавця від 06 лютого 2018 року про реалізацію предметів іпотеки у вигляді восьми земельних ділянок та постанови державного виконавця від 12 лютого 2018 року про закриття виконавчого провадження. Наведене спростовує висновки суду про те, що сума заборгованості не погашена боржником ні повністю, ні навіть частково.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом(частина четверта статті 82 ЦПК України).

Верховний Суд зазначає, що обставини реалізації майна, яке перебувало у власності ОСОБА_3 , у рахунок погашення кредитної заборгованості свідчать про відсутністьу діях боржника ознак недобросовісної поведінки чи ухилення від виконання зобов`язань, а відтак спростовують твердження позивача про умисне відчуження нежитлових приміщень боржником з метою уникнення виконання кредитного зобов`язання.

Постановою Верховного Суду від 13 квітня 2023 року в справі № 160/695/22 (за позовом ОСОБА_8 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту виконавчої служби Міністерства юстиції України провизнання протиправним та скасування постановидержавного виконавця) встановлено, що 11 грудня 2013 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4, згідно із виконавчим листом звернуто стягнення на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_4 , яка належить на праві власності ОСОБА_8 , у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В на користь ПАТ «ВТБ Банк». Після виконання виконавчого листа № 2-16665/10 у повному обсязі та сплати ОСОБА_8 22 829 678,31 грн на користь ПАТ «ВТБ Банк» приватним виконавцем винесено постанову від 24 вересня 2021 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 про стягнення з боржника основної винагороди. На підтвердження відсутності боргу позивачем подано до суду копію листа АТ «Універсал Банк» від 01 лютого 2022 року № 44699, в якому повідомлено, що предмет іпотеки за пунктом 1.3 іпотечного договору від 25 грудня 2007 року № 126/07В-12 реалізовано на прилюдних торгах, іпотека припинена, заборгованість перед банком відсутня.

Тобто на час звернення з позовом борг перед ПАТ «ВТБ Банк» було повністю погашено і на виконанні перебуває лише постанова приватного виконавця про стягнення основної винагороди, право вимоги за якою до ОСОБА_2 не перейшло.

З урахуванням таких обставин, про які слушно зауважує відповідач у відзиві на касаційну скаргу, колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що укладення оспорюваного правочину не призвело до неможливості виконання зобов`язання за кредитним договором.

Крім того, відповідно до встановлених обставин справи ОСОБА_3 набув у власність спірні нежитлові приміщення після ухвалення рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року в справі № 2-9184/10 про стягнення з нього боргу; майно було зареєстроване в Реєстрі права власності на нерухоме майно та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 з 10 квітня 2012 року до дня відчуження 18квітня 2013 року ОСОБА_4 , проте не було предметом арешту у межах виконавчих проваджень № НОМЕР_5 та № НОМЕР_6.

Оспорюваний договір був укладений з відповідачем ОСОБА_4 , яка не є ані близьким родичем ОСОБА_3 , ані його знайомою. Вона не мала та не має жодних ділових чи інших стосунків з останнім. До укладення спірного договору купівлі-продажу вона не була знайомою з ним і взагалі не знала про його існування. Після укладення договору вона жодного разу з ним не спілкувалася. Придбавши нерухоме майно за ринковою ціною, ОСОБА_4 використовує його як повноцінний власник,відремонтувала його, встановила в ньому обладнання, здійснила підключення відповідних комунікацій.

У сукупності обставини справи свідчать про реальний характер оспорюваного договору купівлі-продажу, законне набуття на його підставі приміщення у добросовісне користування відповідачем ОСОБА_4 і, як наслідок, відсутність у нього ознак фраудаторного правочину.

Колегія суддів погоджується також з висновками судів про те, що позивачем не надано доказів, що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статті 228 ЦК України.

За частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У постанові від 16 квітня 2025 року в справі № 924/971/23 (провадження № 12-25гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначила, щопублічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

У цій справі не встановлено обставин, які свідчать про те, що вчинення 18 квітня 2013 року договору купівлі-продажу становить реальну загрозу конституційному ладу та основним правам і свободам громадян України, а також спрямоване на завдання шкоди державній безпеці, суверенітету та територіальній цілісності України.

Постанови Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19, від 29 червня 2022 року в справі № 750/11492/19, від 21 вересня 2022 року в справі № 465/7204/19, від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, від 09 серпня 2024 року в справі № 361/155/21, на які посилається заявник у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів у цій справі, так як алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичні обставини у справі, що формуються, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Для касаційного перегляду судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. Водночас встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів.

Відхиляючи доводи касаційної скарги щодо неповноти з`ясування судами обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «факту», отже, відповідно до статті 400 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Стосовно посилань у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції застосував статтю 257 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду, сформованого в постанові від 03липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, зробив помилковийвисновок, що позивачем пропущено строк давності, такі доводи є безпідставними, адже сплив позовної давності, про яку заявлено відповідачем, є самостійною підставою відмови в позові лише за обґрунтованості позовних вимог, а в цій справі заявлені позивачем вимоги залишені без задоволення через недоведеність.

З цих же підстав відхиляються доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що позов був поданий після більш ніж 10 років з часу укладення оскаржуваного договоруі позивачем пропущено строк давності для звернення до суду.

Щодо інших доводів відзиву на касаційну скаргу Верховний Суд зазначає таке.

ОСОБА_5 , зокрема, посилається на те, що строк давності за кредитним договором сплив, що є самостійною підставою для відмови у позові; АТ «Універсал Банк» відмовлено у видачі дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання в цій справі; відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав, а з договору про відступлення права вимоги від 30 червня 2025 року та акта приймання-передачі документів не вбачається, що станом на 30 червня 2025 року в ОСОБА_3 існували будь-які зобов`язання за кредитним договором від 25 грудня 2007 року № 126/07В.

Такі доводи є безпідставними, адже згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

З норми статті 514 ЦК України про дійсну вимогу як предмет договору не може слідувати висновок про недійсність договору про відступлення права вимоги. У цій статті йдеться лише про перехід до нового кредитора прав первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма не встановлює наслідків відчуження недійсної вимоги (зокремау випадку спливу позовної давності).

Сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року в справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22).

Отже, дійсність відступленої заборгованості за кредитним договором не впливає на дійсність/недійсність договору, за яким була передана вимога за відповідним кредитним договором.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення (рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині) - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду