ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 347/1970/22

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали справи та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить з такого.

Як передбачено ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Захисник у касаційній скарзі не оспорює висновків судів попередніх інстанцій про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 307, ч. 3 ст. 309 КК, правильності кваліфікації його дій, а тому судові рішення, ухвалені щодо ОСОБА_6 , у цій частині Верховний Суд не перевіряє.

Водночас захисник стверджує про наявність підстав для застосування ст. 75 КК, положення якої, на його переконання, апеляційний суд необґрунтовано не застосував.

В цій справі сторона захисту посилається на вмотивованість вироку Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2025 року, за яким ОСОБА_6 було звільнено від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК.

З вироку місцевого суду вбачається, що, обираючи вид та строк покарання, місцевий суд врахував ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_6 кримінальних правопорушень, відомості про його особу (не перебуває на спеціальних обліках у лікарів психіатра та нарколога, одружений, проживає разом із сім`єю, разом із дружиною виховують двох дітей, одна дитина є неповнолітньою, займається волонтерською діяльністю для підтримки ЗСУ, має позитивну характеристику за місцем проживання). Обставинами, які пом`якшують покарання суд визнав щире каяття, визнання вини у вчиненому, активне сприяння розкриттю злочину, також врахував, що обвинувачений до кримінальної відповідальності притягається вперше, обставин, які відповідно до ст. 67 КК обтяжують покарання, не встановив. Враховуючи, що ОСОБА_6 раніше не судимий, має добрі соціальні зв`язки, щиро розкаявся, з огляду на позицію прокурора в судовому засіданні, який просив призначити ОСОБА_6 остаточне покарання у виді 5 років позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільнити останнього від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки, місцевий суд дійшов переконання, що виправлення ОСОБА_6 можливе без реального відбування покарання.

Не погоджуючись із вироком суду, прокурор подав апеляційну скаргу, де ставив питання про його скасування та ухвалення нового вироку через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність в частині застосування ст. 75 КК.

Апеляційний суд погодився з доводами, викладеними в апеляційній скарзі прокурора, скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та постановив новий вирок, за яким на підставі ч. 1 ст. 70 КК призначив ОСОБА_6 за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 307, ч. 3 ст. 309 КК остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

За приписами ст. 404 КПК апеляційна процедура передбачає оцінку оскаржуваного вироку на відповідність нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам кримінального провадження й дослідженим у судовому засіданні доказам.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 420 КПК визначено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання. Відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо на цих підставах апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності, а під час обрання такої форми її реалізації, як призначення покарання з його реальним відбуванням вимагає від суду вмотивованої оцінки всіх конкретних обставин справи, а також обставин, що пом`якшують і обтяжують покарання, особи винного.

Згідно з приписами статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є не тільки карою за вчинений злочин, а й заходом примусу, необхідним і достатнім для виправлення особи та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Переглядаючи вирок місцевого суду щодо ОСОБА_6 , апеляційний суд дійшов вмотивованого переконання, що суд першої інстанції достатньою мірою не врахував ступінь тяжкості вчинених ОСОБА_6 кримінальних правопорушень, суспільну небезпеку вчиненого, яка визначається насамперед поширенням та згубним впливом наркоманії на свідомість людей, їх мораль та спосіб життя, що призводить до поступового занепаду, деградації особистості, кількість наркотичних речовин, що були вилучені. При цьому апеляційний суд не визнав, що встановлені місцевим судом обставини, які пом`якшують покарання, зокрема щире каяття, вчинення кримінальних правопорушень вперше та те, що ОСОБА_6 визнав вину у вчиненому та активно сприяв розкриттю злочинів, дають підстави до звільнення останнього від відбування покарання з випробуванням.

Колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 374 КПК висновки з усіх питань, пов`язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку. Рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням також має бути належним чином мотивоване. Натомість указаних вимог суд першої інстанції не дотримався, а апеляційний суд, за наслідками розгляду апеляційної скарги прокурора, усунув ці недоліки.

Відповідно до ст. 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Положення ст. 75 КК підлягають застосуванню у взаємозв`язку із приписами статей 50, 65 вказаного Кодексу, за яким визначаються загальні ознаки, мета і засади призначення покарання, згідно з якими особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів, відповідно до положень Загальної частини КК і враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання.

Верховний Суд неодноразово вказував, що для застосування ст. 75 КК суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є належні умови і підстави. Рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням за приписами ст. 75 КК приймається з урахуванням можливості досягнення цілей покарання в контексті положень статей 50, 65 КК (див. постанови від 13 грудня 2023 року у справі № 159/3397/21 (провадження № 51-4211км23), від 27 вересня 2023 року у справі № 529/783/22 (провадження № 51-3912км23)), серед яких і мета попередження вчинення нових кримінальних правопорушень іншими особами.

Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема відомостях про вчинений особою злочин, зміст протиправної поведінки. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв`язки; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які перебувають на його утриманні; наскільки його ціннісні орієнтири збігаються із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.

Апеляційний суд обґрунтовано визнав застосування положень ст. 75 КК неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, таким, що не сприяє меті виправлення винного та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

Досягнення мети виправлення означає, що в результаті застосування до засудженого засобів кримінально-правового впливу в його особистості відбулися такі зміни, які фактично унеможливлюють вчинення ним нового кримінального правопорушення з огляду на зміни його ціннісних орієнтирів. Воно досягається через усвідомлення та засудження винуватим вчиненої ним суспільно небезпечної дії. Водночас виправлення має спиратися на об`єктивні обставини, які здатні забезпечити ресоціалізацію засудженого.

Апеляційний суд, з огляду на відсутність обґрунтованих посилань на матеріали провадження, які могли би свідчити про які-небудь особистісні зміни та якості засудженого чи про наявність об`єктивних обставин, що здатні забезпечити ресоціалізацію ОСОБА_6 , дійшов переконливого висновку про неправильне застосування положень ст. 75 КК. У контексті реалізації приписів указаної кримінально-правової норми, за відсутності переконливих мотивів, які ґрунтуються на обставинах справи і досліджених судом доказах, висновок місцевого суду про можливість виправлення особи без відбування покарання має характер припущення, а судове рішення не відповідає вимогам статей 370, 374 КПК.

Верховний Суд відхиляє як безпідставні доводи про те, що суд апеляційної інстанції не мав належного підґрунтя враховувати суспільну небезпечність вчинених кримінальних правопорушень, оскільки в ст. 75 КК йдеться про те, що суд має враховувати тяжкість кримінальних правопорушень, особу винного та інші обставини справи, натомість не йдеться про суспільну небезпечність вчиненого, і звертає увагу на таке.

Дійсно, в тексті ст. 75 КК зазначено, що її положення підлягають застосуванню за умови обґрунтованого переконання суду про можливість досягнення мети покарання, внаслідок звільнення від його відбування, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу та інші обставини справи.

При цьому в ч. 1 ст. 11 КК визначено, що кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом кримінального правопорушення, а в ч. 2 цієї статті, що не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого в КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Вказане вище означає, що суспільна небезпечність є визначальною ознакою кримінального правопорушення, яка відображає своїм змістом об`єктивні і суб`єктивні ознаки певного кримінального правопорушення та визначає його тяжкість.

Оцінка суспільної небезпечності діяння відбувається в процесі правотворчості, коли законодавець вирішує питання про встановлення чи скасування кримінальної відповідальності за певні діяння, визначає вид і розмір покарання за їх вчинення та інші кримінально-правові наслідки, тобто на її підґрунті здійснює диференціацію кримінальної відповідальності. Характер і ступінь суспільної небезпечності враховуються законодавцем при вирішенні питань: систематизації закону України про кримінальну відповідальність; класифікації кримінальних правопорушень; звільнення від кримінальної відповідальності; призначення покарання; звільнення від покарання та його відбування тощо.

Відповідно до ст. 12 КК критерієм визначення ступеня тяжкості певних діянь є їх суспільна небезпечність, відображенням якої під час диференціації кримінальної відповідальності в нормах Особливої частини є вид і розмір покарання, передбаченого в санкціях відповідних норм закону.

Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що відображено й у санкції статті, встановленій за правопорушення певного виду, суд, під час індивідуалізації кримінальної відповідальності та вирішенні питань, які мають кримінально-правове значення, серед яких і звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, на основі всебічного, повного та неупередженого врахування фактичних обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, особливості предмету кримінального правопорушення, його якісні та кількісні ознаки, тяжкість наслідків, спосіб посягання, знаряддя та засоби його здійснення, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення та його мету, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та тих, що впливають на призначення покарання, тощо, що по суті є з`ясуванням індивідуальної суспільної небезпечності конкретного правопорушення на етапі здійснення правозастосовної діяльності.

Визначені законодавцем кваліфікуючі ознаки ч. 3 ст. 309 КК належать до системи засобів диференціації кримінальної відповідальності у сфері протиправного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, і обумовлюють собою вид і межі покарання, передбаченого за вчинення відповідного кримінального правопорушення.

Водночас на підставі індивідуальних ознак конкретних кримінальних правопорушень у сфері протиправного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, зокрема ознак, які характеризують вид і розмір предмету певного правопорушення, особу, тривалість та інтенсивність протиправної поведінки тощо, суд ухвалює рішення про вид та розмір покарання, яке має бути призначене винному, вирішує питання про можливість звільнення від його відбування з випробуванням та інші кримінально-правові наслідки, тобто реалізує принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності за фактично вчинене правопорушення.

Форма реалізації кримінальної відповідальності, зокрема і та, що пов`язана зі звільненням від відбування покарання з випробуванням, в кожному конкретному випадку визначається судом з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винного, обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання тощо. Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин вирішити питання щодо звільнення особи від відбування покарання.

У цій справі апеляційний суд належним чином в контексті приписів ст. 75 КК дослідив й оцінив всі встановлені обставини, що мають значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням, на підґрунті чого дійшов вмотивованого висновку про те, що в цій справі відсутні умови і підстави, визначені ст. 75 КК, у їх взаємозв`язку із положеннями статей 50, 65 вказаного Кодексу до застосування цього інституту кримінального права до особи, яка вчинила кримінальні правопорушення, передбачені ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 307, ч. 3 ст. 309 КК, враховуючи, зокрема, характер та ступінь їх суспільної небезпечності, які насамперед визначаються об`єктом протиправних посягань та ознаками предмету правопорушень, серед яких і канабіс, що в перерахунку на суху речовину становить 36,0991 грама, їх тяжкість, відомості про особу обвинуваченого та інші обставини, встановлені під час судового розгляду.

Що стосується доводів адвоката про вихід апеляційного суду за межі касаційної скарги, то колегія суддів суду касаційної інстанції не вважає їх обґрунтованими.

За приписами ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційноїінстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що, не погодившись з вироком Косівського районного суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2025 року щодо ОСОБА_6 , прокурор звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій вказував про необхідність його скасування та ухвалення нового вироку з підстав істотного порушення кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідності призначеного покарання особі обвинуваченого та тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень. Водночас доводи його апеляційної скарги фактично зводилися до безпідставного звільнення особи від відбування покарання, відсутності обґрунтованих мотивів, покладених в основу рішення про можливість виправлення особи без реального відбування покарання. На його переконання, відсутність фактів попереднього притягнення до кримінальної відповідальності, щире каяття, визнання вини та активне сприяння розкриттю злочину, на які посилався місцевий суд, не є належною підставою для звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Суд апеляційної інстанції в межах, установлених ст. 404 КПК, і у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку переглянув кримінальне провадження, навів відповідні мотиви свого рішення, задовольнив апеляційну скаргу прокурора, та, як того вимагають приписи статей 420, 421 КПК, ухвалив новий вирок.

Відповідно до ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

За приписами ст. 409 КПК підставами до скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції, серед іншого, є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність (п. 4 ч. 1 ст. 409 КПК) та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого (ч. 2 ст. 409 КПК) в їх розумінні, визначеному в статтях 413, 414 вказаного Кодексу.

Суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі, крім іншого, необхідності застосування більш суворого покарання (п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК) та неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання (п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК).

З апеляційної скарги вбачається, що сторона обвинувачення питання про призначення більш суворого покарання за певне правопорушення в апеляційній скарзі не порушувала, не вказувала про неправильне застосування ч. 1 ст. 70 КК, погоджувалася з призначеним ОСОБА_6 місцевим судом видом та розміром покарання. Питання про доведеність винуватості останнього в апеляційній скарзі також не порушувалося і не було предметом перевірки в суді апеляційної інстанції, який в цій частині вирок місцевого суду не змінював.

Встановивши неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 75 КК, апеляційний суд ухвалив новий вирок, де наведені апеляційним судом мотиви не викликають сумніву у правильності застосування ним положень розділу XII Загальної частини КК.

Питання про призначення особі покарання є невід`ємною частиною вироку згідно з приписами ч. 4 ст. 374, 420 КПК, і вживання апеляційним судом в резолютивній частині рішення фрази про визнання ОСОБА_6 винуватим у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень і вирішення питання про призначення покарання, яке засуджений має відбувати реально, не може вважатися істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону у розумінні приписів ст. 412 КПК.

За приписами ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, а ч. 2 цієї статті визначає випадки, коли судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню. Разом із тим, обставини, на які посилається сторона захисту, не дають підстав до застосування положень вказаної статті в цій справі.

Враховуючи положення статей 409, 420 та 421 КПК, а також правозастосовну позицію Верховного Суду в постанові від 03 лютого 2020 року об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у справі № 309/2466/18 (провадження № 51-2770кмо19), відповідно до якої рішення про призначення особі покарання, у тому числі менш суворого, але яке підлягає реальному відбуванню, замість призначеного судом першої інстанції покарання, від відбування якого її було звільнено з випробуванням, ухвалюється судом апеляційної інстанції у формі вироку, апеляційний суд, встановивши за доводами апеляційної скарги прокурора підстави для зміни форми реалізації кримінальної відповідальності, правильно ухвалив новий вирок через неправильне застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 75 КК.

Посилання апеляційного суду на п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК в цій справі, хоч і є порушенням кримінального процесуального закону, як про це вірно вказує захисник у касаційній скарзі, однак воно не є істотним в розумінні ст. 412 КПК. Суд апеляційної інстанції навів належне обґрунтування постановленого рішення, надав відповіді на порушені перед ним питання та зазначив мотиви, якими керувався під час ухвалення нового вироку, який відповідає вимогам ст. 374 КПК, а тому підстав для скасування вироку апеляційного суду з тих підстав, на які посилається захисник, колегія суддів не вбачає.

Питання про те, чи виконав суд свій обов`язок щодо належного мотивування судового рішення, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. У змісті вироку апеляційного суду наведено достатні мотиви ухваленого апеляційним судом вироку. Зважаючи на позиції ЄСПЛ про те, що не можна тлумачити п. 1 ст. 6 Конвенції як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент під час обґрунтування судами своїх рішень (Salov v. Ukraine, заява № 65518/01, рішення від 06 вересня 2005 року, § 89), у цьому кримінальному провадженні такі стандарти мотивування дотримано.

Отже, колегія суддів не вбачає підстав, передбачених ч. 1 ст. 438 КПК, для застосування повноважень Верховного Суду, визначених у ст. 436 цього Кодексу, а тому касаційна скарга захисника задоволенню не підлягає.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд