ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 204/4886/24

У травні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ХДМ-Сервіс» (далі - ТОВ «ХДМ-Сервіс») звернулося до суду з позовом, у якому просило витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 3 у літ. В-1 загальною площею 900,3 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтований тим, що спірне приміщення позивач придбав за договором купівлі-продажу 16 листопада 2001 року, а у 2002 році воно було зареєстровано в органах бюро технічної інвентаризації, тому в Реєстрі речових прав на нерухоме майно інформація про державну реєстрацію спірного приміщення не відображалася. Однак у 2020 році на ТОВ «ХДМ-Сервіс» було здійснено рейдерську атаку, внаслідок чого учасники товариства втратили над ним контроль. Після низки судових рішень у 2023 році ТОВ «ХДМ-Сервіс» було повернуто всі правовстановлюючі документи та контроль. Позивач обґрунтовуваввибуття у цей період й спірного нежитлового приміщення з його власності до ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу 2002 року, який товариство не укладало, що підтверджено і нотаріусом, який зазначив, що відповідний запис про вчинення такої нотаріальної дії відсутній. ОСОБА_2 подарував у 2020 році своїй доньці ОСОБА_1 спірне нежитлове приміщення за договором дарування, який позивач вважав незаконним, а тому вважав, що належить витребувати від ОСОБА_1 спірне нежитлове приміщення.

16 січня 2025 року рішенням Чечелівського районного суду м. Дніпра (раніше - Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська) позов ТОВ «ХДМ-Сервіс» залишено без задоволення.

13 серпня 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ТОВ «ХДМ-Сервіс» залишено без задоволення. Рішення Чечелівського районного суду м. Дніпра (раніше - Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська) від 16 січня 2025 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що право власності на спірне майно ОСОБА_2 набуте за договором купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року, який позивачем не розірвано, недійсним чи неукладеним у судовому порядку не визнано, факт підробки підпису його представника у цьому договорі відповідною експертизою не встановлена, в судовому засіданні така експертиза ним не заявлена та показами свідка Грудєва В. Ф. не підтверджена. Спірним майном ОСОБА_2 користувався відкрито більше 18 років та в подальшому зареєстрував своє право власності на спірне майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (у 2019 році), а згодом відчужив його (на підставі договору дарування) своїй дочці ОСОБА_1 , яка продовжила ним відкрито користуватися. Також суд першої інстанції наголосив, що з вказаним позовом позивач звернувся до суду лише у 2024 році, після того, як помер первісний набувач спірного майна ОСОБА_2 (у 2022 році). Позивач не міг не знати про те, що спірне майно як юридично, так і фізично вибуло з його власності. Позивачем не підтверджено належними письмовими доказами фактичне володіння приміщенням впродовж цих років.

Позивач в основу своїх обґрунтувань поклав «рейдерську атаку» на товариство, однак судом встановлено, що остання не має жодного стосунку ані у правовому полі, ані в часовому проміжку до спірних правовідносин, а іншого жодними належними, достатніми і допустимими доказами на підтвердження своїх позовних вимог позивач не довів.

Застосування строку давності, про який заявляла відповідачка, є недоцільним, адже порушення майнових прав позивача судом не встановлено.

16 вересня 2025 року представник ТОВ «ХДМ-Сервіс» - адвокат Грубник Д. Л. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Чечелівського районного суду м. Дніпра (раніше - Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська) та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 серпня 2025 року, в якій просить їх скасувати, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 04 липня 2018 року в справі № 453/1096/16-ц, від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18, від 13 липня 2022 року в справі № 199/8324/19, в постановах Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 522/3999/23, від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, про те, що:

- державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації;

- у тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли;

- право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;

- у випадку коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України;

- метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У разі позбавлення власника володіння нерухомим майном це введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю);

- володіння нерухомим майном може бути підтверджено фактом державної реєстрації права власності на це майно, у встановленому законом порядку.

Відповідно до положень частини п`ятоїстатті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень » (далі - Закон № 1952-IV), перша редакція якого набула чинності 03 серпня 2004року, право власності на нерухоме майно, набуте до набрання чинності цим законом, визнається державою, а реєстрація речових прав на нерухомість, що набута до набрання чинності вказаним законом, здійснюється в разі вчинення правочинів щодо такого майна, а також за заявою власника. Дійсність речових прав на нерухоме майно, набуте до 01 січня 2013 року визнається державою у випадку, якщо реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації. Спірне приміщення було придбане та зареєстроване у 2001-2002 роках, відповідно до діючого на той час законодавства, тому інформація про нього в інформаційних довідках (витягах) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна не відображалась. У другій половині 2020 року на товариство була здійснена рейдерська атака, внаслідок чого учасники товариства тимчасово втратили над ним контроль, який було повернуто у 2023 році. Після повернення корпоративних прав їх власникам - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 товариство провело інвентаризацію майна. Було прийнято рішення зареєструвати приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Але в листопаді 2023 року з`ясувалося, що зробити це неможливо, оскільки приміщення вже зареєстровано на праві власності за ОСОБА_1 .

Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 від 19 липня 2002 року за реєстровим № 4297 на бланку ВАА № 121472 не існує. Сам факт державної реєстрації права без наявних на те підстав з використанням підроблених документів не обумовлює виникнення права власності у особи, за якою таке право зареєстроване, що зумовлює неможливість подальшого розпорядження таким майном особою, яка не є його власником. Оскільки договір купівлі-продажу від 19 липня 2002року є підробленим, ніколи не укладався позивачем та не підписувався його представником, номерний бланк договору використаний нотаріусом для посвідчення іншого договору між іншими особами та щодо іншого майна, наявні підстави для витребування у відповідачки спірного нерухомого майна. Обраний позивачем спосіб захисту права дає змогу виконати рішення суду в разі задоволення позову, а, отже, відповідає критеріям ефективного способу захисту права в частині можливості реального виконання рішення суду.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 листопада 2001 року ТОВ «ХДМ-Сервіс» в особі виконуючого обов`язки генерального директора ОСОБА_5 надало Грудєву В. Ф. довіреність, якою уповноважило останнього купити на умовах та за ціну на його розсуд приміщення у м. Дніпропетровську. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куплуном Ю. В. за реєстровим № 17997 (т. 1, а. с. 15).

16 листопада 2001 року між Закритим акціонерним товариством (далі - ЗАТ) «Дніпропетровський меблевий комбінат» в особі голови правління Медиковського Я. О. та ТОВ «ХДМ-Сервіс» в особі Грудєва В. Ф. укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3 у літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О.А. за реєстровим № 6914 (т. 1, а. с. 12-13). У договорі вказано, що об`єкт у цілому складається з літ. В-1, В1-1 виробничого корпусу загальною площею 1 532,2 кв. м, з яких за вказаним договором відчужено приміщення № 3 у літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м.

З копії реєстраційного посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам, встановлено, що право колективної власності ТОВ «ХДМ-Сервіс» на спірне приміщення 16 січня 2002 року було зареєстровано у бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 2724-28, в книзі 57ЮН.

19 липня 2002 року між ТОВ «ХДМ-Сервіс» в особі Грудєва В.Ф., який діяв на підставі довіреності, та ОСОБА_2 , укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3 у літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 26-27), який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. за реєстровим № 4287.

Зі змісту вказаного договору купівлі-продажу приміщення вбачається, що цей об`єкт в цілому складається з літ. В-1, В1-1 виробничого корпусу загальною площею 1532,2 кв. м, з яких за вказаним договором відчужено приміщення № 3 у літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що 06 вересня 2019 року право власності на приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 4287, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т. М.

17 листопада 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування приміщення (т. 1, а. с. 24-25), за яким дарувальник подарував, а обдарована прийняла в дар приміщення № 3, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 900,3 кв. м. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О. А. за реєстровим № 4467.

З Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна встановлено, що 17 листопада 2020 року право власності на приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м на АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 4467, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Перфіловою О.А.

За звітом про незалежну оцінку майна (нежитлового приміщення № 3 в літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м на АДРЕСА_1 ) ринкова вартість об`єкта оцінки без ПДВ становить 2 403 000,00 грн.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 14 червня 2023 року в справі № 910/5022/23 задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 . Витребувано від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 частку у статутному капіталі ТОВ «ХДМ-Сервіс» у розмірі 9 281,25 грн, що становить 99 % статутного капіталу товариства (т. 1, а.с. 17-20). Рішення набрало законної сили 11 липня 2023 року.

З відповіді приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. від 16 листопада 2023 року № 212 на запит ТОВ «ХДМ-Сервіс» про надання копії договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 липня 2002 року за реєстровим № 4287 на бланку ВАА № 121472 встановлено, що цей договір нотаріус не посвідчувала, а вказаний бланк використала для посвідчення зовсім іншого договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) між зовсім іншими особами.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Під час розгляду справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником у разі порушення його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Верховний Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 14 грудня 2022 року в справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).

Утих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту порушеного права. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про витребування майна.

У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органівдержавної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Оскільки вимога про визнання наказів Головного управління Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способомзахисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідноюземельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянкиіз чужого незаконного володіння. Позивач у межах розгляду справи про витребування земельноїділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними таскасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Враховуючи викладене власник з дотриманням вимог статей 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У постанові від 04 березня 2026 рокув справі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25) Велика Палата Верховного Суду повторно підтвердила свй висновок та зазначила, що у випадку, коли майно, відчужене за правочином, намагається повернути собі сторона цього правочину, то вона для цього повинна мати підставу діяти всупереч власному волевиявленню, втіленому у цьому правочині, тобто мають бути підстави для визнання правочину недійсним і він має бути визнаний судом недійсним.У цьому принципова відмінність правовідносин у цій справівід ситуації, за якої власник втратив володіння майном, а інші особи вчиняли стосовно цього майна правочини: власникне є особою, чиє волевиявлення на відчуження майна втілене у відповідному правочині,не є зобов`язаною стороною за цими правочинами, тому не має вимагати визнати їх недійсними, не може втручатись у відповідне договірне зобов`язання, а натомість має лише витребовувати у володільця належне йому майно.

На належність обраного способу захисту (витребування майна)посилається й позивач у касаційній скарзі, яку обґрунтовує тим, що спірна нерухомість вибула із власності ТОВ «ХДМ-Сервіс» поза його волею на підставі правочину, який товариство не вчиняло.

Оскільки віндикаційний позов має бути заявлений власником майна, а недійсність ланцюга правочинів, що становлять підставу витребування, починається з першого незаконного вибуття майна, тому саме такі обставини першочергово мали встановити суди.

Недійсність правочинів перевіряється законодавством, чинним на момент їх вчинення (укладення).

Спірні правовідносини між ТОВ «ХДМ-СЕРВІС» та ОСОБА_2 виникли за дії Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), що застосовний до вирішення спору.

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Згідно зі статтею 62 ЦК УРСР угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють.

Стаття 63 ЦК УРСР регулює наслідки укладення угоди особою, не уповноваженою на це або з перевищенням повноважень. Відповідно до наведеної норми угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Згідно зі статтею 64 ЦК УРСР довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організації даного виду.

Відповідно до матеріалів справи 14 листопада 2001 року ТОВ «ХДМ-Сервіс» в особі виконуючого обов`язки генерального директора ОСОБА_5 надало Грудєву В. Ф. довіреність, якою уповноважило останнього купити на умовах та за ціну на його розсуд приміщення у м. Дніпропетровську. У зв`язку з цим дорученням Грудєву В. Ф. надано повноваження представляти інтереси товариства і діяти від його імені в установах та організаціях, приймати участь в аукціонах з продажу нерухомого майна, нотаріальних конторах, укласти від імені товариства договір купівлі-продажу, підписувати за товариство такий договір, сплатити за товариство гроші, нести витрати, подавати заяви, отримувати необхідні довідки та документи, а також виконувати від імені товариства інші дії, пов`язані з цією довіреністю. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куплуном Ю. В. за реєстровим № 17997 (т. 1, а. с. 15).

Тобто вказаною довіреністю ТОВ «ХДМ-Сервіс» уповноважило Грудєва В. Ф. лише на придбання на користь товариства нерухомості в м. Дніпропетровську.

Визначені довіреністю повноваження були реалізовані 16 листопада 2001 року шляхом укладення між ЗАТ «Дніпропетровський меблевий комбінат» в особі голови правління Медиковського Я. О. та ТОВ «ХДМ-Сервіс» в особі Грудєва В. Ф. договору купівлі-продажу приміщення № 3 у літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А. за реєстровим № 6914 (т. 1, а. с. 12-13).

Відповідно до пункту 1.5 Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121 (далі - Інструкція), державну реєстрацію права власності на об`єкти нерухомого майна здійснюють державні комунальні підприємства - бюро технічної інвентаризації.

За змістом пункту 2.1 Інструкції реєстрація провадиться на підставі правовстановлювальних документів (додаток 1) у такому порядку: а) заявник подає до бюро технічної інвентаризації два примірники право-встановлювального документа (оригінал та копію); б) відповідальний працівник бюро технічної інвентаризації вивчає законність та повноту документів і на підставі їх робить відповідний запис у реєстрову книгу; в) адреса об`єкта, що реєструється, записується в алфавітний журнал адрес (додаток 2); г) прізвище, ім`я та по батькові фізичних осіб - власників нерухомого майна вноситься в алфавітний журнал або картку картотеки власників (додатки 3, 4); ґ) на оригіналі правовстановлювального документа робиться реєстраційний напис (додаток 5). Якщо на правовстановлювальному документі немає місця для реєстраційного напису, то видається реєстраційне посвідчення, яке є невід`ємною частиною такого документа (додаток 6).

З копії реєстраційного посвідчення на об`єкти нерухомого майна, які належать юридичним особам, встановлено, що право колективної власності ТОВ «ХДМ-Сервіс» на спірне приміщення 16 січня 2002 року було зареєстровано у бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 2724-28, в книзі 57ЮН.

Відповідно до положень частини п`ятої статті 3 Закону № 1952-IV право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.

Тобто ТОВ «ХДМ-Сервіс» набуло права власності на спірну нерухомість за законодавством, що діяло до набрання чинності Законом № 1952-IV.

19 липня 2002 року між ТОВ «ХДМ-Сервіс» в особі Грудєва В.Ф., який діяв на підставі довіреності, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу приміщення № 3 у літ. В-1, загальною площею 900,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 26-27), який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. за реєстровим № 4287.

Як вбачається з копії договору купівлі-продажу від 19 липня 2002 року, він вчинений від імені ТОВ «ХДМ-Сервіс» представником Грудєвим В . Ф . на підставі довіреності від 14 листопада 2001 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В. за реєстровим № 17997.

Тобто від імені ТОВ «ХДМ-Сервіс» відчуження майна відбулося на підставі довіреності від 14 листопада 2001 року № 17997, яка видана Грудєву В. Ф. лише на придбання на користь товариства нерухомості в м. Дніпропетровську.

Крім того, відповідно до пункту 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (далі - Інструкція № 18/5) нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов`язкову нотаріальну форму. Відповідно до чинного законодавства обов`язковому нотаріальному посвідченню підлягають, зокрема, договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна.

За пунктом 32 Інструкції № 18/5 при перевірці правоздатності юридичних осіб, які беруть участь в угоді, нотаріуси зобов`язані ознайомитись із статутом

(положенням) юридичної особи і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, правам, наданим юридичній особі її статутом (положенням).

При укладенні угоди представником, перевіряються його повноваження. Доручення, яке надає повноваження представникові, подається нотаріусу. Нотаріус зобов`язаний перевірити за допомогою Єдиного реєстру доручень, посвідчених у нотаріальному порядку, дійсність доручень на право користування та/або розпорядження майном, у тому числі транспортними засобами. На примірнику доручення, що залишається у справах державної нотаріальної контори чи у приватного нотаріуса, робиться відмітка про перевірку дійсності доручення за даними Єдиного реєстру доручень, посвідчених у нотаріальному порядку (пункт 33 Інструкції № 18/5).

За змістом пункту 2-1 Інструкції № 18/5 нотаріальні дії вчиняються нотаріусами

України з використанням спеціальних бланків нотаріальних документів.

З відповіді приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Бойченко Т.М. від 16 листопада 2023 року № 212 на запит ТОВ «ХДМ-Сервіс» про надання копії договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , від 19 липня 2002 року за реєстровим № 4287 на бланку ВАА № 121472 встановлено, що цей договір нотаріус не посвідчувала, а вказаний бланк використала для посвідчення зовсім іншого договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) між зовсім іншими особами.

Відхиляючи як обставини вчинення представником ТОВ «ХДМ-Сервіс» договору від 19 липня 2002 року без належних повноважень, так і заяву нотаріуса про те, що вона не вчиняла оспорюваний правочин, суди керувалися тим, що спірне майно вибуло з власності позивача на підставі договору купівлі-продажу приміщення ще у 2002 році, сам договір купівлі-продажу приміщення від 19 липня 2002 року позивачем у судовому порядку не оскаржено, недійсним, нікчемним чи неукладеним у судовому порядку не визнано, а факт підробки підпису представника позивача Грудєва В. Ф. у договорі відповідною експертизою не встановлена.

Суди не врахували, що стосовно ситуації, у якій власник домагається у суді повернення йому майна, яке вибулоз його володіння поза його волею, стало предметом правочинів з відчуження, стороною яких він не був, Верховний Суд послідовно висновував, що належним способом захисту є лише витребування цього майна. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання недійсними договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Недійсність ланцюга правочинів з відчуження майна досліджується у межах позову про витребування майна.

Давність вибуття майна у 2002 році сама собою не може бути підставою відмови в задоволенні позову про витребування майна по суті, оскільки момент обізнаності із порушенням права досліджується в межах застосування заявленої відповідачем позовної давності (частина перша статті 262 ЦК України), сплив якої є самостійною підставою відмови в позові лише у випадку обґрунтованості позовних вимог.

Обґрунтованість позову ТОВ «ХДМ-Сервіс» із заявлених у ньому підстав суди не розглянули.

ТОВ «ХДМ-Сервіс» не оспорює справжність підпису Грудєва В. Ф. у договорі від 19 липня 2002 року, для чого була б необхідна почеркознавча експертиза, позивач зазначає, що довіреність від 14 листопада 2001 року № 17997, видана товариством Грудєву В. Ф. , не містить повноважень на продаж нерухомості, а нотаріус такий договір не посвідчувала.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 04 липня 2018 року в справі № 453/1096/16-ц, від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18, від 13 липня 2022 року в справі № 199/8324/19, в постановах Верховного Суду від 17 січня 2024 року в справі № 522/3999/23, від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18, про те, що:

- державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації;

- у тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли;

- право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;

- у випадку коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України;

- метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У разі позбавлення власника володіння нерухомим майном це введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю);

- володіння нерухомим майном може бути підтверджено фактом державної реєстрації права власності на це майно, у встановленому законом порядку.

Суди не врахували наведені вище висновки Верховного Суду, не встановили, чи мав Грудєв В. Ф. повноваження на відчуження майна ТОВ «ХДМ-Сервіс» за договоромвід 19 липня 2002 року (тобто чи було в товариства волевиявлення на укладення договору), не дали таким обставинам оцінки у сукупності з поясненнями нотаріуса про те, що вона договір не вчиняла, що становить підставу скасування оскаржуваних судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Крім того, відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Добросовісність ОСОБА_7 підлягає дослідженню судами за нового розгляду справи в контексті обґрунтованості позовних вимог про витребування майна. Також судами належить зважити на заявлену відповідачкою позовну давність, яка у випадку обґрунтованості позову вимагає дослідження обставин про те, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав відчуженням майна.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.

Верховний Суд висновує, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду