ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 932/3882/22

У липні 2022 року Дніпровська міська рада звернулася з указаним позовом до суду, в якому просила:

- витребувати від ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради;

- припинити право власності на об`єкт нерухомого майна та скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нежитлове приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1 із закриттям розділу (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1301680212101) за особами: ОСОБА_2 номер запису про право власності 21409608, на підставі угоди купівлі-продажу нерухомості, від 31 серпня 1999 року за № 000239, виданої Товарною біржею «Новомосковська» (далі - ТБ «Новомосковська»), акт передачі до угоди купівлі-продажу нерухомості від 29 червня 1999 року, виданий Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрцентрстрой» (далі - ТОВ «Укрцентрстрой»), технічний паспорт від 29 червня 2017 року, виданий фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 , довідка від 14 липня 2017 року № 4829 Комунального підприємства «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради (далі - КП «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації» ДОР)»; ОСОБА_1 номер запису права власності 21453815, на підставі договору купівлі-продажу від 19 липня 2017 року № 676, зареєстрованого приватним нотаріусом Заверухою Н. І.

03 грудня 2024 року рішенням Шевченківського районного суду м. Дніпра (раніше - Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська) від 03 грудня 2024 року в задоволенні позову Дніпровської міської ради відмовлено.

Суд першої інстанції керувався тим, що в справі, яка розглядається, надаючи оцінку обставинам вибуття спірного майна з власності територіальної громади та набуття ОСОБА_1 права власності на таке майно в контексті її добросовісності, судом встановлено, що остання придбала нерухомість за договором купівлі-продажу,укладеним зі ОСОБА_2 , договір посвідчений нотаріально з дотриманням вимог щодо перевірки відсутності обтяжень на таке майно. Це вказує на те, що остання не могла знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади м. Дніпра поза її волею. Суд зазначив, що відповідачка стала другим власником спірного приміщення після його вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Дніпра, правові підстави набуття ОСОБА_2 права власності на приміщення на момент придбання ОСОБА_1 ніким не оспорювалися, у зв`язку з чим відповідачка правомірно очікувала, що ОСОБА_2 мав право ним розпоряджатися, а вона після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти.Також судом встановлено, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно станом на 2017 рік відсутні будь-які відомості, які б вказували про неправомірність набуття ОСОБА_2 у власність спірної нерухомості.Позивачем жодних доказів, які б вказували на те, що ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем майна, не надано.Аналізуючи вказані норми права та матеріали справи вбачається відсутність підстав, які б дозволяли витребувати майно у ОСОБА_1 , оскільки задоволення позову про витребування майна за встановлених обставин матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря, у зв`язку з чим заявлені вимоги не підлягають задоволенню.

24 червня 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Дніпра (раніше - Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська) від 03 грудня 2024 року скасовано.

Позовні вимоги Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, про витребування майна, припинення права власності на об`єкт нерухомого майна задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Припинено право власності на об`єкт нерухомого майна та скасовано державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нежитлове приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1 із закриттям розділу (реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 1301680212101) за наступними особами:

- ОСОБА_2 номер запису про право власності 21409608, на підставі угоди купівлі-продажу нерухомості, від 31 серпня1999 року за № 000239, виданої ТБ «Новомосковська», акт передачі до угоди купівлі-продажу нерухомості від 29 червня 1999 року, виданий ТОВ «Укрцентрстрой», технічний паспорт від 29 червня 2017 року, виданий фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 , довідка від 14 липня 2017 року № 4829 КП «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації» ДОР;

- ОСОБА_1 номер запису права власності 21453815, на підставі договору купівлі-продажу від 19 липня 2017 року № 676, зареєстрованого приватним нотаріусом Заверухою Н. І.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради судовий збір в розмірі 16 058,60 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що первісно приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1 вибуло з володіння позивача безоплатно, за документами, які мають ознаки підробних, на що вказує той факт, що первісний документ про купівлю-продажу цього приміщення був посвідчений 31 серпня 1999 року на ТБ «Новомосковська», в той час, як ТБ «Новомосковська» була зареєстрована лише 18 квітня 2003 року. Висновок суду першої інстанції про те, що витребування майна у відповідачки, яка є добросовісним набувачем є надмірним тягарем, правильний, але це не позбавляє позивача його права на витребування майна.

У липні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Патика А. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 червня 2025 року, в якій просить її скасувати, рішення Шевченківського районного суду м. Дніпра (раніше - Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська) від 03 грудня 2024 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц, від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16, від 05 грудня 2018 року в справі № 522/2202/15-ц, від 15 травня 2019 року в справі № 522/7636/14-ц, від 26 червня 2019 року в справі № 669/927/16-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17, від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19, від 01 квітня 2020 року в справі № 610/1030/18, від 29 вересня 2020 року в справі № 688/2908/16-ц, від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18, від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц, від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16, від 20 липня 2022 року в справі № 923/196/20, від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц, від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18, від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц, від 16 жовтня 2019 року в справі № 522/23155/16, від 20 лютого 2020 року в справі № 922/719/16, від 13 липня 2021 року в справі № 1/157-09-5588, від 26 травня 2022 року в справі № 5013/458/11, від 13 вересня 2023 року в справі № 462/6637/21, від 24 січня 2024 року в справі № 291/86/20, від 22 травня 2024 року в справі № 924/408/21, від 29 травня 2024 року в справі № 910/5808/20, щодо пропорційності втручання у право набувача майна, його добросовісності; про те, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар; за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень; вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна; у спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів; однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який вказує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким; щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

На момент придбання ОСОБА_1 нежитлового приміщення жодних обтяжень щодо нього не існувало. Державна реєстрація за попереднім власником була наявна в Державному реєстрі нерухового майна. Приміщення перед його придбанням було перевірено, в ньому були відсутні сторонні речі та люди, продавець після укладення договору купівлі-продажу передав ключі від усіх дверей нежитлового приміщення та документацію ОСОБА_1 . Територіальна громада м. Дніпра не пропонує добросовісному набувачу майна компенсації понесеним ним витрат на придбання спірного майна. ОСОБА_1 з моменту придбання майна мирно ним володіє, здійснює його поліпшення, не вчиняє дій щодо його відчуження третім особам, знищення тощо, тобто не вчиняє дій, які б могли б вказувати на її недобросовісність.

Територіальна громада м. Дніпра в особі її компетентних органів не здійснила заходи щодо збереження свого майна, яке вона вважає своїм,і не вчиняла жодних дій протягом 5-ти років після набуття ОСОБА_1 у власність спірного нежитлового приміщення.

У відзиві на касаційну скаргу Дніпровська міська рада зазначає, що починаючи з 2003 року повністю весь будинок АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Дніпра. Відповідно до пункту 4 угоди купівлі-продажу від 31 серпня 1999 року, за якою нерухомість придбав ОСОБА_2 , продавець свідчить, що зазначений об`єкт нерухомості належить йому на підставі договору купівлі-продажу № 181 на некомерційному конкурсі від 17 березня 1998 року, до цього часу нікому іншому не проданий, не подарований, в спорі та під забороною (арештом) не перебуває. Крім того, відповідно до умов вищезазначеної угоди вона підлягає реєстрації у бюро технічної інвентаризації за місцем розташування об`єкта нерухомості. Але вказаний пункт угоди не було виконано сторонами. Також угода суперечить законодавству, яке діяло на той час, оскільки договір купівлі-продажу повинен бути нотаріально посвідчений. На момент вчинення правочину юридичні особи, а саме ТОВ «Укрцентрстрой» (код ЄДРПОУ 15964152), яка була зазначена власником нежитлового приміщення № 1 на АДРЕСА_1, та ТБ«Новомосковська» (код 32286683), на якій повинна бути здійснена реєстрація угоди від 31 серпня 1999року, не існували. Власником спірного нерухомого майна є територіальна громада м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується рішенням Дніпровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13 та ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 19 вересня 2013 року в справі №38/5005/11447/2012, а спірне майно вибуло з комунальної власності поза волею власника.

Дніпровська міська рада жодних дій, передбачених чинним законодавством, для відчуження спірного нежитлового приміщення на користь третіх осіб не здійснювала, спірне нежитлове приміщення вибуло з комунальної власності поза волею її власника шляхом відчуження вказаного майна особою, що не мала права його відчужувати, оскільки не була власником такого майна. Крім того, вибуття майна із комунальної власності поза волею територіальної громади унеможливлює в подальшому на виконання повноважень та завдань територіальної громади міста використовувати його для забезпечення інтересів мешканців територіальної громади (для забезпечення суспільного інтересу). Зазначене свідчить про дотримання справедливої рівноваги (балансу) між загальним інтересом громади та інтересами ОСОБА_1 як особи, яка страждає від такого втручання, і яка не позбавлена можливості відновити своє право у спосіб звернення до ОСОБА_2 з вимогою про відшкодування збитків з підстав, передбачених статтею 661 ЦК України, а тому втручанням у право власності ОСОБА_1 не може вважатися непропорційним та таким, що порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 19 липня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Заверухою Н. І. було зареєстровано право власності на приміщення 1, розташоване у блоці 7 будинку АДРЕСА_1 (опис об`єкта: загальна площа - 85,2 кв. м, нежитлове приміщення літ. А, ґанок літ. а, літ. А1) за ОСОБА_1 . Підстава для державної реєстрації: договір купівлі-продажу, серія та номер: 676, виданий 19 липня 2017 року.

Відповідно до цієї ж довідки з реєстру ОСОБА_2 набув у власність вказане майно на підставі угоди купівлі-продажу нерухомості від 31 серпня 1999 року (реєстраційний номер 000239) укладеною з ТОВ «Укрцентрстрой» на ТБ «Новомосковська». Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 36161740 від 17 липня 2017 року, державний реєстратор Орлівщинської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області Перцева І. М.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності за ОСОБА_2 було зареєстровано 14 липня 2017 року.

Відповідно до копії угоди купівлі-продажу від 31 серпня 1999 року, сторонами якої є ОСОБА_4 , який діяв за дорученням від ТОВ «Укрцентрстрой», та ОСОБА_2 , останній придбав об`єкт нерухомості: нежитлове приміщення № 1 блок 7, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Також у вказаному договорі зазначено, що об`єкт нерухомості належить ТОВ «Укрцентрстрой» на підставі договору купівлі-продажу № 181 на некомерційному конкурсі від 17 березня 1998 року. Договір не є нотаріально посвідченим. Відповідно до копії технічного паспорта площа приміщення становить 85,2 кв. м. Крім того, зазначено, що угода підлягає реєстрації у бюро технічної інвентаризації за місцем розташування об`єкта нерухомості.

Згідно з копією листа заступника директора департаменту по роботі з активами міської ради Турчак А. М. від 19 серпня 2020 року за № 4/10-1072 у Реєстрі об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Дніпра житловий будинок літ. А-16 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 43 792,00 кв. м, перебуває на балансі Комунального підприємства (далі - КП) «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради. Вказана нерухомість станом на 01 січня 2017 року належала до комунальної власності територіальної громади м. Дніпра відповідно до рішення Дніпровської міської ради від 19 листопада 2003 року № 11/13.

Відповідно до копії листа начальника виробничого відділу КП «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації» ДОР Усманова С. В. від 17 вересня 2020 року № 10798 відомості щодо реєстрації права власності на приміщення АДРЕСА_2 в КП «Дніпропетровського міжміського бюро технічної інвентаризації» ДОР станом на 31 грудня 2012 року відсутні.

Житловий будинок літ. А-16 на АДРЕСА_3 зареєстровано за Комунальним житловим ремонтно-експлуатаційним виробничим підприємством Бабушкінського району м. Дніпропетровська на підставі рішень Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 2004-2006 років. Також вказано, що відповідно до матеріалів інвентаризаційних справ за адресою: АДРЕСА_1 , в житловому багатоквартирному будинку літ. А-16 (секція 1-7) приміщення № 565, станом на 31 грудня 2012 року не значиться.

Згідно з копією рішення Дніпровської міської ради від 29 січня 2014 року № 15/47 до об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дніпропетровська належить нежитлове приміщення № 565 ( АДРЕСА_1 ), розташоване на І поверсі, загальною площею 89,3 кв. м, ґанок літ. а, ґанок літ. а1.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 червня 2014 року за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради 16 квітня 2014 року зареєстровано право власності на нежитлове приміщення № 565, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Опис об`єкта нерухомого майна: загальна площа 89,3 кв. м у житловому будинку літ. А-16.

Відповідно до копії рішення Дніпровської міської ради від 25 вересня 2019 року № 56/48 вирішено здійснити приватизацію об`єкта нерухомого майна на АДРЕСА_4 , загальною площею 89,3 кв. м.

Згідно з копією договору купівлі-продажу від 06 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С. В., сторонами якого є Департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради та ОСОБА_5 , останній набув у власність приміщення № 565, розташоване в будинку АДРЕСА_1 . Опис об`єкта: в житловому будинку літ. А-16 нежитлове приміщення № 565 розташоване на І поверсі загальною площею 89,3 кв. м.

Відповідно до рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2021 року в справі № 932/3148/20 договір купівлі-продажу від 06 грудня 2019 року розірвано. Суд встановив, що приміщення № 565 за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 85,2 кв. м, опис: нежитлове приміщення літ. А; ґанок літ. а, літ. а1, є одним і тим же приміщенням; приміщення за № 565 за адресою: АДРЕСА_1 існує виключно на папері.

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційну скаргу необхідно частково задовольнити, з огляду на таке.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2023 року в справі № 373/326/17 (провадження № 14-201цс21), пославшись на свою сталу та сформовану судову практику, вказала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений.

У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»(далі - Закон № 1952-IV)).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року всправі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18).

У постанові від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18(провадження № 12-148гс19) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, згідно з якими власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц(провадження №14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року всправі № 916/1608/18(провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року всправі № 200/606/18(провадження № 14-125цс20) та інших, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Така судова практика є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 522/7636/14-ц, на яку посилається заявник, зазначено, що однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який вказує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

У цій справу таку обставину достеменно не встановлено. Апеляційний суд керувався тим, що власником будинку АДРЕСА_1 з 2003 року є територіальна громада м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Відповідно до матеріалів справи Дніпропетровська міська рада рішенням від 19 листопада 2003 року № 11/13 прийняла у комунальну власність територіальної громади міста обласних Житлово-комунальних підприємств «Південне», «Центральний», «Лівобережжя», у зв`язку з чим у комунальну власність передано, зокрема, житловий будинок АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 16-24).

Згідно з копією договору купівлі-продажу від 06 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С. В., сторонами якого є Департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради та ОСОБА_5 , останній набув у власність приміщення № 565, розташоване в будинку АДРЕСА_1 . Опис об`єкта: в житловому будинку літ. А-16 нежитлове приміщення № 565 розташоване на І поверсі загальною площею 89,3 кв. м.

Відповідно до рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 березня 2021 року в справі № 932/3148/20 договір купівлі-продажу від 06 грудня 2019 року розірвано. Суд встановив, що приміщення № 565 за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 85,2 кв. м, опис: нежитлове приміщення літ. А; ґанок літ. а, літ. а1, є одним і тим же приміщенням; приміщення за № 565 за адресою: АДРЕСА_1 існує виключно на папері.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У договорі купівлі-продажу від 06 грудня 2019 року № 271/А зазначено, що нежитлове приміщення № 565 ( АДРЕСА_1 ) розташоване на І поверсі, загальною площею 89,3 кв. м, ґанок літ. а, ґанок літ. а1, належитьтериторіальній громаді м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради на праві комунальної власності на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 29 січня 2014 року № 15/47 «Про об`єкти права комунальної власності територіальної громади міста Дніпропетровська», протоколу загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «ГАЛЛІЙ» № 3 від 28 січня 2014 року (т. 1, а. с. 42-46, 56-60).

Ці обставини свідчать про те, що апеляційний суд не з`ясував, відколи саме та на якій підставі Дніпровській міській раді належить нежитлове приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1, що витребовується у ОСОБА_1 .

В угоді купівлі-продажу від 31 серпня 1999 року, сторонами якої є ОСОБА_4 , який діяв за дорученням від ТОВ «Укрцентрстрой», та ОСОБА_2 , зазначено, що останній придбав об`єкт нерухомості: нежитлове приміщення № 1 блок 7, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Також у вказаній угоді зазначено, що об`єкт нерухомості належить ТОВ «Укрцентрстрой» на підставі договору купівлі-продажу № 181 на некомерційному конкурсі від 17 березня 1998 року (т. 1, а. с. 113-114).

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що першим (з відомих суду) набувачів нерухомості був не ОСОБА_2 , а ТОВ «Укрцентрстрой»; не встановив, хто є продавцем спірного майна за договором купівлі-продажу № 181 на некомерційному конкурсі від 17 березня 1998 року, чи була Дніпровська міська рада дійсним власником майна на вказану дату та чи поза її волею відбулося його відчуження на користь ТОВ «Укрцентрстрой» 17 березня 1998 року.

Незаконність вибуття майна з володіння дійсного власника за позовом про витребування досліджується за першим у ланцюзі недійсних правочином (рішенням органу державної влади чи місцевого самоврядування), проте відповідність договору купівлі-продажу № 181 на некомерційному конкурсі від 17 березня 1998 року вимогам закону суд не досліджував узагалі. Це свідчить про те, що необхідні для вирішення спору обставини не встановлені.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що висновок суду першої інстанції про те, що витребування майна у відповідачки, яка є добросовісним набувачем є надмірним тягарем, правильний, але це не позбавляє позивача його права на витребування майна.

Погодитися з такими твердженнями не можна.

Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року в справі № 922/3537/17).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна в розумінні цього положення Конвенції (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року).

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу до Конвенції, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Реалізація таких конвенційних положень знайшла своє втілення в Законі України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі - Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року.

Законом № 4292-ІХ статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведена норма захищає права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

На підставі Закону № 4292-ІХ оновлено й редакцію статті 388 ЦК України, відповідно до частини третьої якої держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною. Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:а) до об`єктів критичної інфраструктури;б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

Тобто законодавець передбачив компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади.

Повернення нерухомого майна власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під визначені статтею 390 ЦК України умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно- грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Закон № 4292-ІХ набув чинності 09 квітня 2025 року, тобто після розгляду справи судом першої інстанції, однак діяв на момент розгляду справи апеляційним судом та ухвалення ним постанови по суті спору.

Устатті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Аналогічні положення містить пункт 1 статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

ЄСПЛ у справі «Шмакова проти України» від 11 січня 2024 року (заява № 70445/13) зробив висновок про те, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам.

Суд зазначив, що позбавлення заявниці права власності на нерухоме майно без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява № 40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

У пояснювальній записці до Закону № 4292-ІХ зазначено, що чинна (до внесення змін цим Законом) редакція ЦК України в частині нормативного регулювання віндикаційних та негаторних позовів, позовної давності має наслідком формування за останні роки неоднозначної судової практики на рівні Верховного Суду, у якій фактично відбувається підміна віндикаційного позову негаторним, що не узгоджується з його ж судовою практикою стосовно правової природи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, суперечить практиці ЄСПЛ та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Прийняття акта є необхідним для розмежування способів захисту щодо повернення права власності на нерухоме майно задля досягнення балансу інтересів держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та приватного власника, захисту прав та інтересів, в тому числі майнових, добросовісного набувача та унеможливлення випадків додаткового звернення добросовісного набувача до держави щодо відшкодування шкоди, завданої йому внаслідок витребування майна (якщо держава не забезпечила непорушності права власності). Зміни до частини другої статті 388 ЦК України передбачають: гарантію витребування на випадки, якщо майно вибуло з володіння власника та належить чи належало до об`єктів критичної інфраструктури; об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; об`єктів культурної спадщини, які не підлягають приватизації; об`єктів природно-заповідного фонду; вирішення питання компенсації добросовісному набувачеві при витребуванні майна на користь держави чи територіальної громади, що установлено новою частиною п`ятою статті 390 ЦК України; унеможливлення застосування негаторного позову до випадків, якщо органом державної влади або місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялись будь-які дії, направлені на відчуження майна, унаслідок яких набувачем такого майна стала фізична особа та/або юридична особа, що діє на основі приватної власності, як установлено новою частиною другою статті 391 ЦК України.

Тобто Закон № 4292-ІХ є законодавчим втіленням на національному рівні положень Конвенції та практики ЄСПЛ і не слугує точкою відліку виникнення у добросовісного набувача права на компенсацію вартості позбавленого майна.

Такий висновок є загальним, має застосовуватися незалежно від обставин конкретної справи та недоліків законодавчої норми.

У постанові від 19 грудня 2025 року в cправі № 922/3456/23 Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував умови, за яких відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника. Верховний Суд зазначив, що по-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим. Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було. По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи.

Верховний Суд виснував, що норма внутрішнього законодавства, яка за своїм змістом створює підстави для непропорційного втручання держави в право власності приватних осіб, не підлягає застосуванню як така, що порушує критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

З урахуванням викладеного колегія суддів уважає, що повернення нерухомого майна власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Апеляційний суд витребував від ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 1 блок 7 за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 85, 2 кв. м, що складається з нежитлового приміщення літ. А, ґанку літ. а, літ. а1 на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради, однак не вирішив питання про здійснення органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна.

Для ухвалення рішення у цій справі з урахуванням висновків ЄСПЛ, сформульованих у рішеннях від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України», від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України», а також у справі «Шмакова проти України» від 11 січня 2024 року,визначальними є обставини законності та пропорційності втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном і співвідношення такого втручання із суспільними інтересами.

Під час нового розгляду справи суд має врахувати висновки ЄСПЛ, зокрема щодо законності та пропорційності втручання у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном і співвідношення між таким втручанням і суспільними інтересами, перевірити добросовісність набуття ОСОБА_1 нерухомості та розмір компенсації вартості повернутого територіальній громаді майна, а також перевірити обставини щодо дійсного власника спірного майна на дату його першого незаконного відчуження.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

За таких обставин постанова апеляційного суду підлягаєскасуванню з передачею справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані в справі докази.

Верховний Суд висновує, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для встановлення істотних для її вирішення обставин, що входять до предмета доказування.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду