ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 488/2135/19

У травні 2019 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що пунктами 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 35/57 від 19 червня 2009 року затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 800 кв. м, зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_1 та надано її у власність ОСОБА_1 .

На підставі цього рішення міської ради ОСОБА_1 12 серпня 2009 року отримано державний акт серії ЯЕ № 443064, яким посвідчено право власності останньої на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 .

В подальшому між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки за № 4299 від 16 грудня 2011 року, 16 листопада 2012 року - між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу земельної ділянки за № 3163, 19 березня 2018 року - між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу земельної ділянки за № 218.

Прокурор вказував, що пункти 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 35/57 від 19 червня 2009 року прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність, бо розташована: частково в межах території зелених насаджень загального користування; частково в межах території профілакторію, згідно з Генеральним планом розвитку міста Миколаєва 1986 року; на території зони зелених насаджень загального використання відповідно до Генерального плану 2009 року; в межах зони розміщення оздоровчих закладів та ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва; у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману (на відстані 206-229 метрів від урізу води). Тому вказані пункти рішення міської ради підлягають визнанню незаконними та скасуванню.

Оскільки ці пункти є незаконними, то прокурор вважав, що підлягають визнанню недійсними виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 серії ЯЕ № 443064 від 12 серпня 2009 року та усі договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки відповідно до статей 21, 203, 215 ЦК України, статті 152 ЗК України.

Разом із цим, оскільки згідно з пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину, то у такому випадку майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Прокурор зазначав, що вибуття спірної земельної ділянки відбулося без волі власника - територіальної громади міста Миколаєва. Тому, на його думку, належним способом захисту порушеного права власності є витребування земельної ділянки від теперішнього її власника ОСОБА_2 у власність належного власника - територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Земельна ділянка огороджена кам`яним парканом, а на її території ведуться будівельні роботи та знаходяться будівельні матеріали. На момент подання позову об`єкт нерухомості в експлуатацію не прийнято, право власності на нього не оформлено.

Прокурор вказував, що відповідно до вимог частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Будівництво об`єктів нерухомості суперечить вимогам містобудівного законодавства, порушує права належного власника - територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, тому належним способом захисту прав є відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав шляхом демонтажу будівельних матеріалів по АДРЕСА_1 .

Про порушення законодавства при передачі у власність спірної земельної ділянки прокурор довідався під час опрацювання інформації, викладеної у публікації у «Корабел-Інфо» «ІНФОРМАЦІЯ_4» та інформації Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 24 квітня 2018 року щодо функціонального призначення території.

29 жовтня 2025 року прокурор подав до суду заяву, у якій вказав, що наразі ефективним способом захисту порушених прав держави на спірну земельну ділянку є витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 на підставі статті 387 ЦК України. У заяві він наголошував, що відповідно до правових висновків Верховного Суду зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права не вважається зміною підстав позову, як і доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин.

Прокурор просив:

визнати незаконними та скасувати пункти 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 35/57 від 19 червня 2009 року, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 ;

визнати незаконними та скасувати виданий ОСОБА_1 державний акта на право власності серії ЯЕ № 443064 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 , який 12 серпня 2009 року зареєстровано у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі Управлінням Держкомзему у місті Миколаєві за № 010900101485;

витребувати у ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельної ділянки площею 800 кв. м з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 у придатному для використання стані.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року в задоволенні позовних вимог прокурора відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким доповнено частиною третьою статті 388 ЦК України, яка передбачає нові випадки, в яких держава не може витребувати майно добросовісного набувача на свою користь, тобто якщо минуло більше 10 років з моменту реєстрації прав на нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав першим набувачем нерухомого майна будь-ким із власників комунальної чи державної власності та незалежно від виду такого майна. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 388 ЦК України, держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не можуть витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку давності для витребування такого майна. Частиною третьою статті 388 ЦК України передбачено порядок здійснення компенсації добросовісним набувачем у випадку витребування майна. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України» від 19 квітня 2025 року, статтю 390 доповнено частиною п`ятою та встановлено, що суд у випадку задоволення позову органу державної влади про витребування майна у добросовісного набувача повинен одночасно вирішити питання здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна. Недотримання цієї умови є підставою для відмови у задоволенні позову. Вартість майна визначається шляхом проведення оцінки на дату подання позовної заяви, що позивачем зроблено не було. Таким чином, судді, які наразі розглядають справи про витребування майна на користь держави, зобов`язані враховувати нові положення та вирішувати питання щодо виплати компенсації за майно.

відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: (1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; (2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; (3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168);

добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Водночас у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 924/1351/20 (924/914/20)). Критерієм для відмови суду у втручанні у мирне володіння майном (для відмови суду у задоволенні позову про витребування майна у добросовісного набувача) є суб`єктивний критерій (враховується поведінка позивача щодо вчинених дій з метою повернення спірного майна). Подібний критерій наявний у висновках Європейського суду з прав людини, який зазначає, що втручання у мирне володіння майном потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки відповідача, але і самого скаржника (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 5013/458/11, постанова Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 1/157-09-5588 (916/2070/20), а також постанова Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 46));

відповідачі у цій справі набули право власності на спірне нерухоме майно за відплатними правочинами, а тому згідно з приписами статті 388 ЦК України вважаються добросовісними набувачами такого майна. Верховний Суд у постанові від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20 дійшов висновку, що при застосуванні положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у відносинах між боржником-позивачем та добросовісними набувачами суди повинні встановити підстави набуття спірного майна добросовісним набувачем, значення такого майна для добросовісного набувача, співставити вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, а також встановити цільове призначення такого майна та обставини його використання добросовісним набувачем, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри, а також встановити інші обставини, які поза обґрунтованим сумнівом свідчитимуть про пропорційність втручання у мирне володіння майном добросовісного набувача. Так, оскільки як встановлено судом з урахуванням наведених висновків Великої Палати Верховного Суду (які є обов`язковими для врахування щодо застосування відповідних норм права згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України) прокурором обрано неналежні способи захисту порушених прав позивача, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову з наведених підстав.

Додатковим рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року:

заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Гавловської Ю. В про ухвалення додаткового рішення про стягнення понесених витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково;

стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 050 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що:

суд встановив, що надані представником відповідача докази підтверджують факт понесення витрат на професійну правничу допомогу у межах розгляду даної цивільної справи. Разом з тим, оцінюючи подані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат у сумі 20 100,00 грн не у повному обсязі відповідає критеріям розумності та співмірності з урахуванням обсягу виконаних адвокатом робіт та часу, витраченого на фактичну участь у розгляді справи, кількості судових засідань, а також характеру наданої правничої допомоги. За таких обставин суд вважав за необхідне задовольнити заяву частково і стягнути 10 050,00 грн, оскільки ця сума відповідає критеріям розумності, співмірності та фактичного обсягу наданих правничих послуг, кількості судових засідань, в яких представник брав участь, та враховуючи строк розгляду справи.

суд врахував, що Окружна прокуратура міста Миколаєва, не будучи самостійною юридичною особою, діє в структурі Миколаївської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора. З огляду на це, стягнення витрат на професійну правничу допомогу має здійснюватися з Миколаївської обласної прокуратури, яка є юридичною особою публічного права. Відповідно, суд ухвалює додаткове рішення про часткове задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 050,00 грн на користь відповідача ОСОБА_2 із Миколаївської обласної прокуратури.

Додатковим рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року:

заяву представника третьої особи ОСОБА_5 - адвоката Веріковської Т. А. про ухвалення додаткового рішення про стягнення понесених витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково;

стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_5 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що:

суд встановив, що надані представником третьої особи докази підтверджують факт понесення витрат на професійну правничу допомогу у межах розгляду даної цивільної справи. Разом з тим, оцінюючи подані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат у сумі 50 000 грн не у повному обсязі відповідає критеріям розумності та співмірності з урахуванням обсягу виконаних адвокатом робіт та часу, витраченого на фактичну участь у розгляді справи, кількості судових засідань, а також характеру наданої правничої допомоги. За таких обставин суд вважав за необхідне задовольнити заяву частково і стягнути 20 000 грн, оскільки ця сума відповідає критеріям розумності, співмірності та фактичного обсягу наданих правничих послуг, кількості судових засідань, в яких представник брав участь, та враховуючи строк розгляду справи;

суд враховав, що Окружна прокуратура міста Миколаєва, не будучи самостійною юридичною особою, діє в структурі Миколаївської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора. З огляду на це, стягнення витрат на професійну правничу допомогу має здійснюватися з Миколаївської обласної прокуратури, яка є юридичною особою публічного права. Відповідно, суд ухвалює додаткове рішення про часткове задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн на користь третьої особи ОСОБА_5 із Миколаївської обласної прокуратури.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 13 квітня 2026 року:

апеляційну скаргу прокурора задоволено частково;

рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року змінено, доповнивши його мотивувальну частину мотивами відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, викладеними у цій постанові;

в іншій частині рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року залишено без змін;

додаткові рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту порушеного права. Також суд вказав, що відповідачі є добросовісними набувачами земельної ділянки, бо придбали її за відплатними договорами. Колегія суддів погодилася з висновком суду про відсутність підстав для задоволення позову прокурора, однак вважала за необхідне вказаний висновок доповнити;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що «рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення… Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою». Визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги також слід було відмовити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц). Підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. Такий акт лише посвідчував відповідне право та не мав самостійного юридичного значення; для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для повернення цієї ділянки власнику визнання недійсним державного акта не є необхідним. Така вимога не є ефективним способом захисту для усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17);

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18;

оскаржуване рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення незаконним та його скасування не поновить порушене право або законний інтерес позивача. Тому заявлені прокурором позовні вимоги про визнання недійсним і скасування рішення міської ради від 19 червня 2009 року та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не є ефективним способом захисту. За такого суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вказаних вимог прокурора.

стосовно позовної вимоги прокурора про витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 , то суд першої інстанції, на думку колегії суддів, також підставно вважав її такою, що не підлягає задоволенню. Звертаючись до суду з позовом у 2019 році, прокурор вказував, що його позов підлягає задоволенню на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України та статті 152 ЗК України. У 2025 році з урахуванням змін до цивільного законодавства щодо посилення захисту прав добросовісного набувача прокурор просив вважати ефективним способом захисту порушених прав держави на спірну земельну ділянку витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 на підставі статті 387 ЦК України. Прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність, бо розташована частково в межах території зелених насаджень загального користування; частково в межах території профілакторію згідно з Генеральним планом розвитку м. Миколаєва 1986 року; на території зони зелених насаджень загального використання відповідно до Генерального плану 2009 року; в межах зони розміщення оздоровчих закладів та ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення згідно з Правилами використання та забудови території міста Миколаєва; у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману (на відстані 206-229 метрів від урізу води). З інформаційних листів Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради випливає, що спірна земельна ділянка на момент її передання у приватну власність тільки частково була розташована в межах території зелених насаджень загального користування та земель рекреаційного призначення та повністю в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. Оскільки прокурор вказував про частковість розташування спірної земельної ділянки в межах території зелених насаджень загального користування та земель рекреаційного призначення, що висновком експертизи, в якому містилися б визначення координат поворотних точок меж і дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, то в суду були відсутні підстави вважати про наявність підстав для витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 з підстав її часткового накладення на земельну ділянку зелених насаджень загального користування та землі рекреаційного призначення.

щодо вимог прокурора про витребування земельної ділянки через те, що вона повністю накладається на землі водного фонду (прибережну захисну смугу Бузького лиману), то, як уже було вказано вище, у разі встановлення факту належності земельної ділянки до земель водного фонду до спірних правовідносин застосовуються приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України (негаторний позов). Повернення земельної ділянки водного фонду територіальній громаді підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону України від 09 січня 2025 року № 4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення).

у справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач ОСОБА_2 став власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2018 року. До цього земельна ділянка двічі перепродавалася. Докази обізнаності первісного набувача земельної ділянки ОСОБА_1 про належність земельної ділянки до земель водного фонду (з урахуванням відсутності офіційно оформлених меж прибережної захисної смуги у відповідному районі) в матеріалах справи відсутні, як і докази того, що ОСОБА_2 знав, що земельна ділянка придбавалася ним в особи, яка не мала права її відчужувати. Посилання прокурора на те, що відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, жодними доказами не підтверджено. До того ж колегія суддів констатувала, що відповідач ОСОБА_2 придбав спірну земельну ділянку у третього приватного її власника, а отже, не мав обов`язку перевіряти та аналізувати обставини вибуття земельної ділянки з володіння держави в особі територіальної громади та правомірність набуття права власності на ділянку ОСОБА_1 . За такого посилання прокурора під час розгляду справи на те, що відповідач ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, є безпідставними. У вказаній справі «помилка» під час виділення земельної ділянки первісному набувачеві була допущена державним органом. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів. Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні останньої практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та з урахуванням принципів розумності і справедливості. Указане в сукупності свідчить, що відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а тому на нього розповсюджуються умови компенсації вартості майна. Оскільки прокурор після набрання чинності Законом України від 09 січня 2025 року № 4292-IX питання внесення на депозитний рахунок суду вартості спірного майна для подальшого вирішення питання про компенсацію цієї вартості добросовісному набувачеві у разі відсутності підстав вважати відповідача недобросовісним не вирішив, а внесені Законом України від 09 січня 2025 року № 4292-IX зміни не передбачають заявлення відповідачем (приватною особою) окремих вимог щодо справедливої сатисфакції у разі позбавлення його права на майно на користь держави, то позовна вимога прокурора про витребування (повернення) земельної ділянки водного фонду територіальній громаді задоволенню не підлягає;

колегія суддів вказала, що законодавчий орган держави прийняв Закон України від 17 червня 2020 року № 711-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель», який набрав чинності 24 липня 2021 року та регламентує, що прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо зазначеною містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів - згідно з частиною другою цієї статті. Як вбачається з матеріалів справи, у межах міста Миколаєва прибережні захисні смуги комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральним планом не встановлені, а отже, з 24 липня 2021 року прибережна захисна смуга від урізу Бузького лиману визначається шириною 100 метрів. Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності" при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. За обставинами цієї справи встановлено, що відповідач ОСОБА_2 набув у власність земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2018 року. У статусі власника земельної ділянки відповідач тривалий час володіє земельною ділянкою. Намагання виправити допущену в минулому органом влади «помилку» не може мати наслідком непропорційне втручання у право відповідача володіти майном та перекладати на нього усі негативні наслідки такої "помилки", оскільки задоволення позову з формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу, а отже, порушить справедливий баланс інтересів сторін. Втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном - спірною земельною ділянкою, зважаючи на тривале добросовісне користування земельною ділянкою відповідачем, який протиправних дій для заволодіння земельною ділянкою не вчиняв, має ознаки непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння майном. Позбавлення його такого права власності фактично не переслідує державного чи суспільного інтересу, оскільки з 2021 року прибережна захисна смуга від урізу Бузького лиману у м. Миколаєві становить 100 метрів. Спірна земельна ділянка розташована на відстані 206-229 метрів від урізу води Бузького лиману, а отже, наразі перебуває за межами прибережної захисної смуги Бузького лиману у м. Миколаєві. Повернення цієї земельної ділянки територіальній громаді не відновить її прав на неї як територію водного фонду (прибережну захисну смугу), оскільки вона не є нею зараз, а тому за відсутності інших обмежень може бути повторно передана у приватну власність;

з матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_8 заявили про стягнення витрат на професійну правничу допомогу з прокурора у сумі 20 100,00 грн та 50 000,00 грн відповідно. ОСОБА_2 на підтвердження отримання професійної правничої допомоги та її оплати надав такі докази: договір про надання юридичних послуг від 15 квітня 2025 року, який передбачає отримання адвокатом Гавловською Ю. В. гонорару, ордер адвоката Гавловської Ю. В., акт виконаних робіт від 21 листопада 2025 року на суму 20 100,00 грн (консультація - 600 грн, складення та направлення адвокатських запитів до Миколаївської міської ради - 2000 грн, вивчення та аналіз отриманих матеріалів - 1500 грн, складання відзиву на позовну заяву, опрацювання законодавчої бази, що регулює предмет позову, складення додаткових пояснень - 5000 грн, складення заперечення на заяву позивача про зміну предмета позову - 1000 грн, участь у 5 судових засіданнях - 10 000 грн), дві платіжні інструкції на загальну суму 20 100,00 грн. ОСОБА_8 на підтвердження отримання професійної правничої допомоги та її оплати надала такі докази: додаткову угоду від 10 квітня 2025 року № 1 до договору про надання правничої допомоги від 01 квітня 2025 року, яка передбачає отримання адвокатом Веріковською Т. А. оплати за юридичні послуги у сумі 42 000 грн, ордер адвоката Веріковської Т. А., акт виконаних робіт від 20 листопада 2025 року на суму 50 000,00 грн та детальний опис робіт від цієї ж дати на суму 48 000 грн (консультації - 3000 грн, аналіз обставин справи, вивчення матеріалів справи, аналіз законодавства та судової практики, збір доказів, складення адвокатських запитів та процесуальних документів до суду - 13 000 грн, участь у 6 судових засіданнях з урахуванням прибуття до м. Миколаєва з м. Одеси - 30 000 грн, складання заяви про ухвалення додаткового рішення - 2000 грн). Прокурор надіслав заперечення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , зазначивши, що вони не підлягають задоволенню, оскільки адвокати Гавловська Ю. В. та Веріковська Т. А. у судових дебатах висловили лише намір заявити вимогу про стягнення цих витрат без визначення їх суми, складу витрат, їх обґрунтування чи доказів. На думку прокурора, усний намір не є процесуальним клопотанням у розумінні частини восьмої статті 141 ЦПК України, оскільки вимога має бути чіткою, конкретною та спрямованою на вирішення питання про стягнення, з обов`язковим зазначенням розміру та наданням доказів. Суд першої інстанції, ухвалюючи додаткові рішення про часткове задоволення заяв учасників справи про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, вважав, що ОСОБА_2 має право на відшкодування цих витрат у сумі 10 050,00 грн, а ОСОБА_8 - у сумі 20 000,00 грн, виходячи з обсягу виконаних адвокатами робіт, часу, витраченого ними під час участі у розгляді справи, а також характеру наданої правничої допомоги. Колегія суддів погодилася з таким висновком суду, оскільки він відповідає встановленим обставинам та нормам законодавства;

Суд першої інстанції, проаналізувавши складені представниками ОСОБА_2 та ОСОБА_8 заяви по суті справи на предмет складності, обсягу та часу, витраченого для їх складання, обсяг виконаних робіт згідно з актами приймання-передачі наданих послуг, дійшов правильного висновку, що сплачений ОСОБА_2 та ОСОБА_8 розмір витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції є співмірним зі складністю справи та обсягом виконаних робіт на суму 10 050,00 грн для ОСОБА_2 та 20 000,00 грн для ОСОБА_8 .

Аргументи учасників справи

12 травня 2026 року заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2025 року, додаткові рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24 грудня 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 13 квітня 2026 року, в якій просив:

оскаржені судові рішення скасувати;

ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити та витребувати від ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 на користь територіальної громади в особі Миколаївської міської ради; зобов`язати ОСОБА_2 знести (демонтувати) усі будівлі і споруди, що розміщені на земельній ділянці з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 800 кв.м по АДРЕСА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що:

рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57 затверджено проект землеустрою та надано у приватну власність ОСОБА_1 (первісному набувачу) для будівництва та обслуговування житлового будинку земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 , яка 12 серпня 2009 року отримала державний акт на земельну ділянку та 16 грудня 2011 року відчужила її на користь ОСОБА_3 . У подальшому між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 16 листопада 2012 року укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки. У свою чергу, ОСОБА_4 19 березня 2018 року відчужила спірну ділянку ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 218. Позовні вимоги прокурора обґрунтовані тим, що спірна ділянка належить до території зелених насаджень загального користування, а також розташована в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману (на відстані 206-229 метрів від урізу води), відтак її відведення у приватну власність для індивідуального житлового будівництва суперечить статусу такої ділянки та земельному, водному і містобудівному законодавству. З огляду на вказані обставини у 2019 році позовні вимоги прокурор визначив у відповідності з нормами закону та сталою судовою практикою, яка склалася з вирішення земельних спорів у подібних правовідносинах на той час, зокрема про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування ділянки в останнього набувача ( ОСОБА_2 ) на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Ураховуючи, що на момент пред`явлення позову на земельній ділянці розпочиналися будівельні роботи (ділянка огороджена парканом, житловий будинок відсутній), прокурор звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, яка 20 травня 2019 року задоволена судом. ОСОБА_2 заборонено проводити на спірній ділянці будь-які будівельні роботи. Незважаючи на наявність судової заборони, ОСОБА_2 продовжив здійснювати будівництво житлового будинку, вчинивши кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 382 Кримінального кодексу України (умисне невиконання судового рішення - ухвали суду від 20 травня 2019 року про забезпечення позову), за що засуджений вироком Корабельного районного суду міста Миколаєва від 21 січня 2022 року у справі № 488/4529/21. У зв`язку з тривалим розглядом судом справи (більше 6 років) та враховуючи вказані обставини забудови ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, а також у зв`язку зі змінами до ЦК України щодо належного способу захисту порушених інтересів держави у правовідносинах, де органом місцевого самоврядування вчинялися дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, прокурором 17 червня 2025 року подано до суду заяву про зміну предмета позову та клопотання про повернення на стадію підготовчого провадження. У зв`язку з відмовою суду 31 липня 2025 року в поверненні на стадію підготовчого провадження, прокурором 29 жовтня 2025 року до суду надані письмові пояснення щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень статті 387 ЦК України з детальним обґрунтуванням недобросовісності дій набувача земельної ділянки (з долученням відповідних доказів) та доповненням позовної заяви вимогою щодо зобов`язання ОСОБА_2 знести (демонтувати) усі будівлі і споруди, що розміщені на ділянці;

передання земельної ділянки, віднесеної до територій зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування житлового будинку без зміни її цільового призначення суперечить приписам ЗК України. Заволодіння громадянами та юридичними особами землями загального користування є неможливим. Апеляційним судом, незважаючи на орієнтування прокурором на недобросовісність дій останнього набувача земельної ділянки - ОСОБА_2 , у тому числі через вчинення ним фраудаторних (кримінально караних, підтверджених вироком суду) дій під час розгляду справи із долученням беззаперечних доказів, усупереч дійсним обставинам справи та висновкам Верховного Суду не надано оцінки вказаним фактам, а добросовісність ОСОБА_2 оцінена лише через призму відплатності договору та відсутності в нього обов`язку перевіряти правомірність первісного набуття права власності. Прокурором пред`явлено позов на захист інтересів держави у зв`язку з прийняттям Миколаївською міською радою рішення про передачу у приватну власність для індивідуального житлового будівництва земельної ділянки, що належить до території зелених насаджень загального користування та розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману. Натомість у цій справі ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом не досліджено (не підтверджено/не спростовано), чи були порушені права держави (територіальної громади), за захистом яких прокурор звернувся до суду, а саме - не надано правової оцінки оспорюваному рішенню Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57, яким передано у приватну власність земельну ділянку зелених насаджень загального користування та прибережної захисної смуги Бузького лиману;

попри очевидні обставини належності спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги Бузького лиману (на відстані 209-229 метрів від урізу води станом на дату виникнення спірних правовідносин) та її входження до зони зелених насаджень загального користування, тобто до земель загального користування, а також через наявність прямих законодавчих заборон на відведення таких ділянок у приватну власність, судами проігноровано ці доводи та не надано правової оцінки оспорюваному рішенню міської ради, хоча, як зазначено Верховним Судом у постановах від 28 вересня 2022 року у справі № 748/1230/21, від 25 січня 2023 року у справі № 676/3119/20, суд, незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення. Прибережна захисна смуга може використовуватися лише відповідно до її цільового призначення з урахуванням законодавчих обмежень щодо ведення господарської діяльності, а землі, на яких розташована прибережна смуга, не підлягають відчуженню. Отже, усупереч вказаним вимогам законодавства, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, враховуючи, що спірна ділянка розташовувалася на відстані 209-229 метрів від урізу води, Миколаївською міською радою 19 червня 2009 року прийнято рішення про надання у приватну власність ОСОБА_1 (первісному набувачу) земельної ділянки прибережної захисної смуги Бузького лиману для забудови індивідуальним житловим будинком. На момент надання дозволу на розробку документації із землеустрою для відведення ділянки у приватну власність (25 березня 2009 року) містобудівною документацією підтверджувалася її належність до ландшафтно-рекреаційної території міста, що представлена системою озеленених територій та призначена для організації повсякденного відпочинку населення. Крім того, Генеральним планом міста Миколаєва від 18 червня 2009 року (чинним на дату відведення ділянки у приватну власність) передбачено, що спірна земельна ділянка належить до зони зелених насаджень загального користування. Зазначене підтверджується наявною в матеріалах справи інформацією Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 24 квітня 2018 року та 18 березня 2019 року. Таким чином, прокурором підтверджено належними та допустимими доказами приналежність земельної ділянки по АДРЕСА_1 до території зелених насаджень, тобто до земель загального користування, як на момент відведення у приватну власність, так і станом на сьогодні;

судами не враховано, що відповідно до частини четвертої статті 83 ЗК України землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) належать до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність за жодних обставин. Аналогічні висновки щодо неможливості вибуття з комунальної власності земель загального користування викладені Верховним Судом у постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/21329/17, у якій, серед іншого, вказано, що заволодіння такими земельними ділянками іншими суб`єктами, окрім територіальних громад, є неможливим. Навіть у разі, якщо право власності на такі земельні ділянки зареєстроване за приватною особою, або якщо така особа фізично зайняла такі ділянки, ця особа не є їх володільцем. Тобто земельні ділянки загального користування обмежені в обороті та належать територіальній громаді як титульному власнику. У спірних правовідносинах мало місце часткове накладення земельної ділянки на територію зелених насаджень та територію профілакторію не як меж конкретних ділянок, а як частини функціонального призначення земель, визначених містобудівною документацією. Водночас, згідно з наявними в матеріалах справи доказами - інформацією Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 24 квітня 2018 року та 18 березня 2019 року, спірна земельна ділянка відповідно до Генерального плану міста Миколаєва від 18 червня 2009 року належить до території зелених насаджень загального користування повністю. До того ж, часткове накладення на різні функціональні призначення, визначені містобудівною документацією, не є тотожним частковому накладенню на землі іншого власника. Вказана обставина - повне входження спірної ділянки до зони зелених насаджень загального користування є ключовою відмінністю та унеможливлює застосування висновків Верховного Суду у справі № 446/478/19, оскільки відсутні підстави для витребування земельної ділянки в частині. За обставинами даної справи спірна ділянка до протиправної передачі у приватну власність належала в повному обсязі територіальній громаді міста Миколаєва та витребовується, відповідно, у повному обсязі, а не в частині, оскільки в неї один титульний власник - територіальна громада;

апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову з підстав непідтвердження прокурором площі накладення спірної ділянки на територію зелених насаджень загального користування, не встановивши всі обставини справи та не надавши належної оцінки усім доказам у взаємозв`язку та сукупності, безпідставно констатував добросовісність останнього набувача земельної ділянки. При цьому оцінка дій ОСОБА_2 розглядалася судом через призму розуміння ним факту віднесення цієї ділянки до земель водного фонду, відплатності договору та відсутності в нього (як третього набувача ділянки) обов`язку перевіряти правомірність первісного набуття права власності на неї. Добросовісність дій набувачів спірної земельної ділянки, належної до зони зелених насаджень загального користування, судами не досліджувалася. Питання добросовісності набувача повинно оцінюватися в комплексній оцінці обставин конкретної справи та поведінки сторін. Як зазначено Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2025 року у справі № 910/17006/23, для витребування власником свого майна з незаконного володіння іншої особи необхідна сукупність трьох умов: добросовісність, відплатність та підстави втрати володіння цим майном. Прояви недобросовісності чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб. Така оцінка має здійснюватися у кожній справі окремо, виходячи з конкретних обставин справи (пункт 145 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 та пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц). Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їхні фактичні наміри щодо цього майна тощо;

прокурором було детально орієнтовано суд щодо обставин недобросовісності дій останнього набувача спірної земельної ділянки ( ОСОБА_2 ) під час розгляду справи в суді. Зокрема, у зв`язку з обставинами, які виникли вже під час розгляду справи в суді (що триває упродовж шести років та значно перевищує розумний строк розгляду цивільної справи і не відповідає завданню цивільного судочинства) та з урахуванням внесених у квітні 2025 року змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача, де визначальним фактором для застосування безальтернативного способу захисту прав держави та територіальної громади на вилучені за рішеннями органів державної влади або місцевого самоврядування землі (витребування земель від приватного власника) є критерій добросовісності набувача майна, прокурором 17 червня 2025 року подано до суду заяву про зміну предмета позову з доповненням позовної заяви вимогою щодо зобов`язання ОСОБА_2 знести (демонтувати) усі будівлі і споруди, що розміщені на ділянці. При цьому прокурором наголошувалося на необхідності застосування до спірних правовідносин не положень частини третьої статті 388 ЦК України, а статті 387 ЦК України. Натомість як судом першої, так і апеляційної інстанцій у порушення вимог статей 2, 83, 89, 263 ЦПК України вказані обставини не враховані - добросовісність дій ОСОБА_2 оцінена без урахування наданих до суду прокурором доказів, у зв`язку з чим порушені права територіальної громади не поновлені. Так, прокурором орієнтовано суд про обставини, які свідчать про недобросовісність дій останнього набувача спірної земельної ділянки - ОСОБА_2 , у тому числі через вчинення ним кримінально караних дій під час розгляду справи в суді. Зокрема, як зазначалося у позовній заяві, на час пред`явлення позову спірна земельна ділянка була огороджена парканом та на ній лише розпочиналися будівельні роботи, об`єкти нерухомості були відсутні (акт обстеження земельної ділянки від 23 жовтня 2018 року додано до позовної заяви). У зв`язку з цим прокурор звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, яка 20 травня 2019 року задоволена судом. ОСОБА_2 заборонено проводити на спірній ділянці будь-які будівельні роботи. Водночас, незважаючи на наявність судової заборони, ОСОБА_2 продовжив здійснювати будівництво житлового будинку, не зважаючи на наявність у суді справи щодо законності відведення у приватну власність спірної ділянки. Вказані обставини продовження ОСОБА_2 будівельних робіт попри наявність ухвали суду про заборону їх вчинення підтверджені вироком Корабельного районного суду міста Миколаєва від 21 січня 2022 року у справі № 488/4529/21 (вирок долучено до матеріалів справи);

у вироці зазначено, що всупереч ухвалі Корабельного районного суду м. Миколаєва від 20 травня 2019 року у справі № 488/2135/19 про забезпечення позову прокурора, яка набрала законної сили, « ОСОБА_2 , будучи ознайомленим з її змістом, нехтуючи вимогами пункту 9 частини другої статті 129, статті 129-1 Конституції України щодо обов`язковості судового рішення, пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009, умисно не виконував зазначену ухвалу суду шляхом вчинення умисних активних дій, прямо заборонених судовим рішенням, а саме - за адресою: АДРЕСА_1 упродовж листопада 2020 року - березня 2021 року здійснював будівництво житлового будинку на зазначеній земельній ділянці. Не з`ясувавши своїх подальших дій у зв`язку з прийнятою судом ухвалою, не звертаючись за правовою допомогою, не оскаржуючи вказану ухвалу, на свій ризик він продовжив будівництво». У ході судового розгляду вказаного кримінального провадження ОСОБА_2 свою вину визнав повністю. Таким чином, встановленим та безспірним є факт невиконання ОСОБА_2 судового рішення у вказаній справі про заборону будівельних робіт та здійснення саме ОСОБА_2 будівельних робіт на спірній земельній ділянці під час судового розгляду справи № 488/2135/19, тобто вчинення ним дій, спрямованих на притримання за собою за будь-яких обставин земельної ділянки, щодо якої існує спір. Крім того, долучені до справи матеріали свідчать, що ОСОБА_2 продовжувалося будівництво на земельній ділянці навіть після притягнення його до кримінальної відповідальності за умисне невиконання рішення суду щодо заборони проведення будівельних робіт. Зокрема, згідно з фотоматеріалами, долученими прокурором до заяви про зміну предмета позову та письмових пояснень, станом на 17 червня 2025 року на спірній земельній ділянці розташований повністю добудований двоповерховий житловий будинок, огороджений парканом із цегли. Вказане свідчить, що ОСОБА_2 , незважаючи на наявність спору про право власності на земельну ділянку в суді, чинну заборону на проведення будівельних робіт та притягнення його до кримінальної відповідальності за фактом умисного невиконання рішення суду, продовжував діяти незаконно та вчиняти активні умисні дії, спрямовані на закінчення будівництва житлового будинку. Окрім ухвали суду щодо заборони будівництва як заходу забезпечення позову, саме на неможливість будівництва на землях водного фонду та землях зелених зон загального користування детально вказувалося прокурором у позовній заяві;

спірна ділянка є суміжною до земельної ділянки санаторію-профілакторію « Океан » ( вул. Металургів, 4 ), який функціонував як лікувально-профілактичний заклад, призначений для оздоровлення, клімато- та фізіотерапії. У зв`язку з цим ОСОБА_2 як мешканцю міста Миколаєва (як і будь-якій іншій правосвідомій особі при придбанні ділянки) достеменно відомо, що вказана територія (зелена зона та набережна в кінці АДРЕСА_2) є зеленою зоною, яка використовується як рекреаційна територія. Фотоматеріали до вказаного акта обстеження спірної земельної ділянки у кореляції із загальнодоступними супутниковими знімками (отриманими завдяки ресурсам Google Maps, Google Earth Pro, даними Публічної кадастрової карти України, веб-ресурсу «Ліси України») беззаперечно свідчать про те, що спірна ділянка з усіх сторін (крім тієї, що виходить на проїжджу частину АДРЕСА_2 ) щільно оточена багаторічними деревами різних порід; біля неї розміщений санаторій та розташований лісовий парк. Саме у цьому кварталі (між АДРЕСА_2 та Новобудівною аж до загальновідомого пляжу « Чайка ») є лише паркова зона, у якій відсутні будь-які приватні будинки. Найближчий квартал саме житлової приватної забудови розташований по інший бік проїжджої частини АДРЕСА_2 . Цей стан, окрім збудованого ОСОБА_2 у злочинний спосіб попри заборону суду будинку на спірній ділянці, існує і дотепер. Ураховуючи викладене, забудова спірної ділянки житловим будинком, огородження її парканом вочевидь порушує права всіх мешканців міста на відпочинок на березі лиману у лісопарковій зеленій зоні, створює невідворотну зміну її цільового призначення та свідчить про недобросовісність дій ОСОБА_2 при придбанні ділянки у приватну власність. Також ОСОБА_2 не міг не знати, що масова порубка дерев на узбережжі Бузького лиману та забудова цієї зеленої зони приватними маєтками викликала особливий суспільний резонанс та занепокоєння мешканців міста Миколаєва, адже ця інформація систематично висвітлювалася в інтернет-мережі на сайтах миколаївських новин. Зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_3 опубліковано статтю в «Корабел-Інфо»: «Так скоро и до лесу доберутся»: возле пляжа в Корабельном районе раздали землю семье Пелипаса и другим». Висвітлені у зазначеній публікації факти та обставини щодо знищення зелених насаджень на узбережжі Бузького лиману для подальшого здійснення будівельних робіт і стали приводом для проведення у квітні 2018 року прокурорської перевірки. Проте з 2018 року ОСОБА_2 , у тому числі під час розгляду судом цієї справи за позовом прокурора, з метою подальшого притримання цієї ділянки за собою вчиняв умисні недобросовісні дії, спрямовані на забудову земельної ділянки водного фонду у лісопарковій зеленій зоні, яка не може перебувати у власності громадян за жодних обставин;

додаткові рішення суду від 24 грудня 2025 року про стягнення з обласної прокуратури витрат на професійну правничу допомогу, а фактично з Державного бюджету України, не відповідають принципам розумності та справедливості, оскільки за наданими прокурором доказами порушення закону допущені саме відповідачами у справі (насамперед Миколаївською міською радою, ОСОБА_2 ), а не органами прокуратури України, які захищають законні інтереси держави загалом та територіальної громади зокрема. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 зазначено, що додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.

15 липня 2026 року ОСОБА_2 через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Гавловською Ю. В., в якому просив:

відмовити прокурору в задоволенні касаційної скарги в повному обсязі;

оскаржені судові рішення залишити без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

під час розгляду справи по суті Корабельним районним судом міста Миколаєва та Миколаївським апеляційним судом досліджено оскаржуване рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57. Крім того, у повному тексті рішення суду зазначено позиції представників відповідача - ОСОБА_2 та третьої особи - ОСОБА_8 , які акцентували увагу на тому, що зазначене рішення Миколаївської міської ради та технічна документація, яка передувала прийняттю рішення органом місцевого самоврядування, не містять будь-яких обмежень, окрім обмежень щодо водопроводу та каналізації. Отже, твердження позивача про відсутність правової оцінки суду оспорюваному рішенню є безпідставним, оскільки матеріали справи не містять доказів, які б доводили неправомірність прийняття міською радою рішення. Позиція позивача, викладена у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах, ґрунтується на припущеннях і не підтверджена належними доказами, які б свідчили про неправомірність алгоритму дій Миколаївської міської ради щодо надання у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

19 березня 2018 року відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Якушевою О. І., ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0800 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 4810136600:05:090:0021). Цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування житлого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Експлікація земельних угідь: 0,0800 га - малоповерхова забудова. Право власності на вищезазначену земельну ділянку підтверджується також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 19 березня 2018 року. Згідно з проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 , на зазначену земельну ділянку частково (на площу 194 кв. м) діють спеціальні обмеження типу 01.06.23 - водопровід та каналізація, про що отримано висновок Управління містобудування та архітектури. Також зазначено, що відведення земельної ділянки суттєво не вплине на використання суміжних земельних ділянок. Аналогічні обмеження зазначено у висновку Управління Держкомзему у м. Миколаєві від 09 червня 2009 року. Отже, окрім обмежень щодо водопроводу та каналізації, інші обмеження на земельну ділянку по АДРЕСА_1 відсутні;

рішенням сесії Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 800 кв. м із земель комунальної власності, зарахувавши її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Зазначеним рішенням також визначено лише обмеження типу 01.06.23 - водопровід та каналізація; інші обмеження у використанні земельної ділянки відсутні. Таким чином, указаним рішенням землекористувачу (власнику) надано відповідні права та обов`язки щодо використання земельної ділянки. У жодному документі (висновку) відсутні та не зазначені обмеження на підставі зонування території по АДРЕСА_1 . Позивачем не доведено неправомірності рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57. Наведене рішення сесії міської ради від 19 червня 2009 року прийнято шляхом відкритого голосування депутатів Миколаївської міської ради колегіально, на підставі висновків Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради, відповідних служб, які погоджували проєкт землеустрою, та норм земельного законодавства. Отже, рішення сесії Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року про надання спірної земельної ділянки у власність є актом індивідуальної дії, який не вичерпав свою дію;

ОСОБА_2 у законний спосіб отримав дозвіл на будівництво, що підтверджується будівельним паспортом забудови земельної ділянки від 04 травня 2018 року, та подав до органів Державного архітектурно-будівельного контролю повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів будівництва по АДРЕСА_1 від 16 липня 2018 року (нове будівництво). 30 липня 2018 року Державним архітектурно-будівельним контролем власнику земельної ділянки ОСОБА_2 надано право на виконання підготовчих та будівельних робіт, що дозволило розпочати виконання будівельних робіт власними силами щодо новоствореного майна. Таким чином, відповідач у законний спосіб приступив до будівництва житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями на спірній території відповідно до узгодженого проєкту будівництва. У травні 2018 року ОСОБА_2 на підставі отриманого права на виконання підготовчих та будівельних робіт було викопано котлован під житловий будинок і встановлено бетонний паркан, а до вересня 2018 року - збудовано фундамент житлового будинку та зведено стіни до рівня вікон. Станом на кінець 2018 року було добудовано стіни будинку та встановлено вікна, а на початок листопада 2019 року - добудовано одноповерховий будинок. Також на земельній ділянці розташовано декілька господарських будівель;

щодо посилання позивача на розташування земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 у межах прибережної захисної смуги (на відстані 206-229 метрів від урізу води), із застосуванням до Бузького лиману норми щодо межі у 2 кілометри, то позивачем не надано доказів передачі майна за розподільчим балансом відповідно до приписів статті 109 ЦК України, що підтверджувало б прийняття відповідною юридичною особою на свій баланс земельної ділянки з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 із зеленими насадженнями для загального користування. Також не надано доказів того, що Бузький лиман віднесено до категорії морського лиману, а не до лиману великих річок Дніпро і Південний Буг, відтак не доведено, що прибережна захисна смуга перебуває на балансі юридичної особи та чи належить вона до категорії земель водного фонду. Матеріали справи не містять жодного експертного висновку щодо наявності порушень земельного або водного законодавства стосовно захисної смуги та їхньої суті. За таких обставин посилання позивача на висновок Верховного Суду України у справі № 6-33цс13 від 22 травня 2013 року, підпункт «б» пункту 10.4 розділу 10 ДБН 360-92 (щодо заборон у лісовому господарстві) та статтю 1 Закону України «Про будівельні норми» є недоведеними, про що справедливо зазначено в рішенні Корабельного районного суду міста Миколаєва та постанові Миколаївського апеляційного суду. Крім того, Миколаївська міська рада не приймала єдиного комплексного рішення щодо встановлення меж чи обмежень для всіх водоохоронних зон міста. Відповідно до географічних даних, Бузький лиман починається в межах міста Миколаєва у Центральному районі, біля Варварівського мосту, де річка Південний Буг розширюється. Всі ці території простягаються повз мікрорайон Намив та Велику Корениху , повністю виходячи з меж міста в районі сіл Лимани та Парутине. Земельна ділянка відповідача розташована в Корабельному районі міста Миколаєва поблизу річки Південний Буг, а не Бузького лиману, який протікає в іншій частині міста (в іншому районі);

слід звернути увагу на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо планування використання земель» від 17 червня 2020 року № 711-IX (набрав чинності 24 липня 2021 року), відповідно до якого прибережні захисні смуги в межах населених пунктів встановлюються згідно з комплексними планами просторового розвитку територій територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, а в разі їх відсутності або якщо зазначеною містобудівною документацією межі таких смуг не встановлені, вони визначаються шириною 100 метрів від урізу води морів, морських заток і лиманів, а для інших водних об`єктів - згідно з частиною другою цієї ж статті. Посилання прокурора на порушення відповідачами Генерального плану м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, є необґрунтованим, оскільки . Зазначене спростовується рішенням сесії Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/40, яким надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв. м з метою передачі її у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою першому набувачеві надано органом місцевого самоврядування до затвердження Генерального плану м. Миколаєва від 18 червня 2009 року. Відповідно, позивачем не підтверджено належними доказами, які саме норми забудови території міста діяли на час прийняття рішення станом на 25 березня 2009 року. Твердження прокурора про наявність належних і допустимих доказів підтвердження факту віднесення спірної земельної ділянки до земель у межах території зелених насаджень загального користування та ландшафтно-рекреаційної зони не відповідає дійсності. До позову не додано жодного документа про передачу майна за розподільчим балансом відповідно до вимог статті 109 Цивільного кодексу України. Надані прокурором інформаційні довідки з посиланням на Генеральний план розвитку м. Миколаєва 1986 року (при тому, що на час виділення земельної ділянки діяв інший Генеральний план) не є допустимими доказами в розумінні частини другої статті 78 ЦПК України. Позивачем проігноровано рішення Миколаївської міської ради від 25 березня 2009 року № 33/40 (пункт 38), яким надано дозвіл на складання проєкту землеустрою і яке є первинним (основнопохідним) щодо рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57 (пункти 75, 75.1 розділу 4) про затвердження проєкту землеустрою та надання земельної ділянки у власність.

у касаційній скарзі позивач зазначає, що суд першої інстанції безпідставно констатував добросовісність набувачів земельної ділянки виключно через принцип відплатності набуття права власності. Проте добросовісне набуття права власності ОСОБА_2 підтверджено оплатним договором купівлі-продажу земельної ділянки з подальшою реєстрацією права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідач придбав земельну ділянку на законних підставах. Крім того, після отримання будівельного паспорта та подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідач витратив значні кошти на впорядкування території забудови та придбання будівельних матеріалів. Позивачем не надано доказів, які б спростовували презумпцію добросовісності набувача земельної ділянки, а докази обізнаності первісного набувача ОСОБА_1 про будь-які обмеження земельної ділянки відсутні. Крім того, на момент придбання земельної ділянки ОСОБА_2 згідно з витягом з Державного земельного кадастру земельна ділянка жодних обмежень не мала, відтак право власності набуто відповідачем на законних підставах. Прокурором також не надано доказів того, яка саме частина земельної ділянки ОСОБА_2 розташована в рекреаційній зоні, та не долучено висновку експертизи щодо точних координат накладення земельної ділянки на територію зелених насаджень. Висновки позивача, викладені у позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах, ґрунтуються виключно на припущеннях. Апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 , придбавши земельну ділянку у третього приватного власника, не мав обов`язку перевіряти та аналізувати обставини первинного вибуття земельної ділянки з володіння територіальної громади та правомірність набуття права власності ОСОБА_1 ;

ОСОБА_2 є добросовісним набувачем у розумінні норм Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 09 квітня 2025 року, яким статтю 388 Цивільного кодексу України доповнено частиною третьою. Вказана норма передбачає випадки, у яких держава чи територіальна громада не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, зокрема якщо минуло більше 10 років з моменту державної реєстрації права власності на нерухоме майно за першим набувачем. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу цього преклюзивного строку. Законом України від 19 квітня 2025 року статтю 390 Цивільного кодексу України доповнено частиною п`ятою, згідно з якою у разі задоволення позову про витребування майна у добросовісного набувача суд повинен одночасно вирішити питання щодо здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна. Позовну заяву заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 подано до суду у 2019 році (провадження відкрито 04 червня 2019 року). Однак позивачем не внесено доповнень до позовної заяви відповідно до зазначених змін до статті 388 ЦК України;

згідно з прикінцевими та перехідними положеннями вказаного Закону, його норми мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна. У зв`язку з цим суди, які розглядають справи про витребування майна на користь держави, зобов`язані враховувати ці положення та вирішувати питання щодо виплати компенсації, що і покладено в основу рішення суду першої інстанції. Відповідно, позивачем обрано неналежний спосіб захисту. З огляду на зміни до статті 388 ЦК України у позивача відсутнє право на звернення з позовом про витребування майна, оскільки з моменту набуття права власності на спірну земельну ділянку першим набувачем минуло більше 10 років. Позовна заява та апеляційна скарга позивача є внутрішньо суперечливими та не узгоджуються з чинною редакцією частини третьої статті 388 ЦК України.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.

28 липня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2026 року:

у задоволенні клопотання заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури про повідомлення часу і місця розгляду справи Миколаївську обласну прокуратуру та Офіс Генерального прокурора відмовлено;

копії документів (копію витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 13 серпня 2018 року; копію кольорових викопіювань із відкритих баз даних, зроблених за допомогою ресурсів «Ліси України», Google Maps, Google Earth Pro) повернуто прокурору;

справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 02 липня 2026 року зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2018 року у справі № 761/31121/14-ц; від 06 вересня 2023 року у справі № 910/21329/17; від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17; від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 04 грудня 2024 року у справі № 910/21329/17; від 06 грудня 2022 року у справі № 904/738/22; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 28 вересня 2022 року у справі № 748/1230/21; від 25 січня 2023 року у справі № 676/3119/20; від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц; від 16 грудня 2021 року у справі № 11-164сап21; від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19; від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц; від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18; від 11 квітня 2023 року у справі № 923/1137/21; від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/2011; від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19; від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц; від 12 травня 2025 року у справі № 204/1212/21-ц; від 13 серпня 2024 року у справі № 914/3080/20; від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц; від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц; від 27 серпня 2020 року у справі № 752/8045/14-ц; від 07 лютого 2018 року у справі № 910/5444/17; від 18 квітня 2018 року у справі № 904/8351/16; від 24 квітня 2018 року у справі № 910/6277/16; від 10 липня 2018 року у справі № 904/7520/16; від 20 грудня 2018 року у справі № 924/70/18; від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19; від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21; від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21; від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20; від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17 (361/6664/20); від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення в частині відмови про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку прокурором не оскаржується, а тому в касаційним судом в цій частині не переглядається.

Фактичні обставини

Пунктом 38 рішення Миколаївської міської ради № 33/40 від 25 березня 2009 року «Про надання дозволів на складання проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок юридичним особам, громадянам та внесення змін до рішень міської ради по Корабельному району міста Миколаєва» надано дозвіл на складання проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, зокрема громадянці ОСОБА_1 для складання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за рахунок земель міста, не наданих у власність чи користування, площею 1000 кв. м з метою передачі її у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Площу земельної ділянки уточнити проєктом землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

З проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , виготовленого у 2009 році, вбачається, що відповідно до Українського класифікатора цільового використання землі земельна ділянка по АДРЕСА_1 віднесена до земель житлової забудови. Код цільового використання - 1.8. На всю земельну ділянку діють правові обмеження типу 01.06.05 - зміна цільового використання та спеціальні обмеження типу 01.06.23 - інші обмеження (водопровід, каналізація) площею 194 кв. м. Відведення земельної ділянки суттєво не вплине на використання суміжних земельних ділянок. Відведення земельної ділянки було погоджено Управлінням Держкомзему у місті Миколаєві, Управлінням містобудування та архітектури виконкому Миколаївської міської ради, Миколаївською міською санітарно-епідеміологічною станцією, Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Миколаївській області, Управлінням культури Миколаївської обласної державної адміністрації, Відділом охорони культурної спадщини Управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради.

Пунктами 75 та 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 35/57 від 19 червня 2009 року «Про вилучення, надання, передачу у власність, спільну сумісну та спільну часткову власність, надання в оренду земельних ділянок громадянам, зміну цільового призначення земельні ділянки та внесення змін до рішень міської ради та виконкому міської ради по Корабельному району міста Миколаєва» затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 800 кв. м, зараховано її за функціональним використанням до земель житлової забудови за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Надано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 800 кв. м для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Вказано, що на земельну ділянку діють обмеження на використання згідно з класифікатором обмежень типу 01.06.23 - інші обмеження (водопровід, каналізація) на площі 194 кв. м.

12 серпня 2009 року ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 443064, за яким їй надано у власність земельну ділянку площею 0,0800 га з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 по АДРЕСА_1 із цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 166526947 від 14 травня 2019 року та № 431724782 від 17 червня 2025 року право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 0,08 га із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 19 березня 2018 року на підставі договору купівлі-продажу за № 218, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Якушевою О. І.

До 19 березня 2018 року право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу за № 3163 від 16 листопада 2012 року.

Відповідно до інформаційних листів Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 24 квітня 2018 року та 16 липня 2018 року земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 розташована поблизу рекреаційно-оздоровчого закладу по вулиці Металургів, 2 , частково відноситься до території зелених насаджень загального користування та території профілакторію. Інформація надана на підставі Генеральних планів території міста Миколаєва 1986 та 2009 років.

За інформацією Управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 18 вересня 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 згідно з Генеральним планом території міста Миколаєва за 2009 рік відноситься до території зелених насаджень загального користування; згідно з Планом зонування території міста Миколаєва за 2018 рік - до рекреаційної зони озеленених територій загального користування (Р-3); згідно з Правилами забудови та використання території міста Миколаєва за 2003 рік - частково до зони розміщення оздоровчих закладів, частково до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, де розміщення житлових будинків не передбачено.

Відповідно до інформаційного листа Відділу у Миколаївському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 21 січня 2019 року земельна ділянка з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 має таку приблизну відстань від Бузького лиману: 206 метрів до західної межі, 229 метрів до східної межі.

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 09 серпня 2018 року становила 504 131,54 грн.

З акта перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 12 жовтня 2018 року випливає, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 огороджена кам`яним парканом, за яким ведуться будівельні роботи та знаходяться будівельні матеріали.

За інформацією Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради від 18 грудня 2018 року ОСОБА_2 30 липня 2018 року подав повідомлення про початок виконання будівельних робіт № МК 061182111549 - будівництво індивідуального житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами у АДРЕСА_1 .

Згідно з фотографіями на спірній земельній ділянці побудований житловий будинок та господарські будівлі й споруди.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

09 квітня 2025 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року (далі - Закон України № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року), яким внесені зміни, зокрема до статей 388, 390, 391 ЦК України та статей 177, 185, 265 ЦПК України.

Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви (частина п`ята статті 390 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).

У пункті 2 Розділу ІІ Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року зазначено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню;

у випадку, якщо позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються;

питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду (див., постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2025 року в справі № 127/8274/24 (провадження № 61-11478св25), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2025 року в справі № 354/419/25 (провадження № 61-11906св25)), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2025 року в справі № 354/1754/24 (провадження № 61-12524св25), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2025 року в справі № 354/417/25 (провадження № 61-12635св25), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 січня 2026 року в справі № 354/160/25 (провадження № 61-12856св25), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2026 року в справі № 484/1213/2 (провадження № 61-15817св25), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 січня 2026 року в справі № 354/409/25 (провадження № 61-11264св25), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 січня 2026 року в справі № 922/2555/21, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 лютого 2026 року в справі № 676/4649/24 (провадження № 61-10342св25)).

Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу (частина друга статті 391 ЦК України, в редакції Закону України № 4292-IX від 12 березня 2025 року).

У справі, що переглядається:

у травні 2019 року прокурор звернувся з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки у придатному для використання стані.

суд першої інстанції при відмові в позові міркував так, що відповідачі у цій справі набули право власності на спірне нерухоме майно за відплатними правочинами, а тому згідно з приписами статті 388 ЦК України вважаються добросовісними набувачами такого майна; прокурором обрано неналежні способи захисту порушених прав позивача;

апеляційний суд при зміні мотивів рішення суду першої інстанції вважав, що оскаржуване рішення Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/57 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення незаконним та його скасування не поновить порушене право або законний інтерес позивача. Тому заявлені прокурором позовні вимоги про визнання недійсним і скасування рішення міської ради від 19 червня 2009 року та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не є ефективним способом захисту. Щодо вимог прокурора про витребування земельної ділянки через те, що вона повністю накладається на землі водного фонду (прибережну захисну смугу Бузького лиману), то, у разі встановлення факту належності земельної ділянки до земель водного фонду до спірних правовідносин застосовуються приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України (негаторний позов). відповідач ОСОБА_2 став власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 19 березня 2018 року. До цього земельна ділянка двічі перепродавалася. Докази обізнаності первісного набувача земельної ділянки ОСОБА_1 про належність земельної ділянки до земель водного фонду (з урахуванням відсутності офіційно оформлених меж прибережної захисної смуги у відповідному районі) в матеріалах справи відсутні, як і докази того, що ОСОБА_2 знав, що земельна ділянка придбавалася ним в особи, яка не мала права її відчужувати. Відповідач ОСОБА_2 придбав спірну земельну ділянку у третього приватного її власника, а отже, не мав обов`язку перевіряти та аналізувати обставини вибуття земельної ділянки з володіння держави в особі територіальної громади та правомірність набуття права власності на ділянку ОСОБА_1 . За такого посилання прокурора під час розгляду справи на те, що відповідач ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, є безпідставними. Відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а тому на нього розповсюджуються умови компенсації вартості майна. Оскільки прокурор після набрання чинності Законом України від 09 січня 2025 року № 4292-IX питання внесення на депозитний рахунок суду вартості спірного майна для подальшого вирішення питання про компенсацію цієї вартості добросовісному набувачеві у разі відсутності підстав вважати відповідача недобросовісним не вирішив, а внесені Законом України від 09 січня 2025 року № 4292-IX зміни не передбачають заявлення відповідачем (приватною особою) окремих вимог щодо справедливої сатисфакції у разі позбавлення його права на майно на користь держави, то позовна вимога прокурора про витребування (повернення) земельної ділянки водного фонду територіальній громаді задоволенню не підлягає;

17 червня 2025 року прокурором через Електронний суд подано заяву, в якій він просив повернутись у справі № 488/2135/19 до стадії підготовчого провадження для вирішення питання щодо зміни позовних вимог (а. с. 120 - 123, том 3);

18 червня 2025 року прокурором через Електронний суд подано заяву, в якій він просив прийняти до провадження у справі № 488/2135/19 заяву про зміну предмета позову та розглянути такі позовні вимоги: визнати незаконними та скасувати пункти 75, 75.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 35/57 від 19 червня 2009 року, якими затверджено проєкт землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 ; витребувати від ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 на користь територіальної громади в особі Миколаївської міської ради; зобов`язати ОСОБА_2 знести (демонтувати) усі будівлі і споруди, що розміщені на земельній ділянці з кадастровим номером 4810136600:05:090:0021 площею 800 кв. м по АДРЕСА_1 ; стягнути з відповідачів у солідарному порядку на користь Миколаївської обласної прокуратури судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову (127 - 147, том 3).

ухвалою Корабельного районного суду м. Миколаєва від 31 липня 2025 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129318545) в задоволенні клопотання прокурора про повернення до стадії підготовчого судового розгляду відмовлено (а. с. 173 - 176, том 3). Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що з матеріалів справи вбачається, що 7 травня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті. Обставини, якими обґрунтовано клопотання прокурора, були відомі позивачу до моменту закриття підготовчого судового засідання. Позивачем не наведено ґрунтовних обставин щодо необхідності повернення на стадію підготовчого провадження для вчинення процесуальних дій. Тому підстави для повернення на стадію підготовчого провадження відсутні і у задоволенні клопотання прокурора щодо повернення на стадію підготовчого провадження після його закриття слід відмовити;

аналіз матеріалів справи свідчить, що суд першої інстанції жодного процесуального рішення щодо заяви прокурора про зміну предмета позову не ухвалив, апеляційний суд на це порушення уваги не звернув;

при відмові в задоволенні позовної вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки суди не звернули увагу, що у разі коли суд першої інстанції ухвалює рішення після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12 березня 2025 року, то до вирішення спору підлягають застосуванню його норми, зокрема, частина друга статті 391 ЦК України; питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду;

при відмові в задоволенні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки суди доказів, наданих прокурором, не проаналізували в контексті добросовісності/недобросовісності набувача: зокрема, Витяг містобудівної документації про допустимі види використання спірної земельної ділянки (а. с. 23 - 24, том 1); дані Публічної кадастрової карти України (а. с. 41, том 1), публікацію в інтернет ЗМІ «Корабел-Інфо» від 05 квітня 2018 року (а. с. 42 - 44, том 1) в контексті наявності зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки; нормативну грошову оцінку ділянки від 13 серпня 2018 року, згідно з якою вартість земельної ділянки 504 131,54 грн (а.с. 45, том 1), а в пункті 2.1. договору купівлі-продажу від 19 березня 2018 року - 16 032 грн (а. с. 201, том 1).

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Тому в цій частині судові рішення належить скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд суду першої інстанції

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Щодо оскарження додаткових рішень

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Центрального апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року у цій справі, то додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 18 жовтня 2022 року також слід скасувати».

З урахуванням того, що судові рішення в частині відмови у витребуванні земельної ділянки з чужого незаконного володіння підлягають скасуванню, то постанову апеляційного суду в частині залишення без змін додаткових рішень та додаткові рішення також належить скасувати.

Щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду