ПОСТАНОВА Касаційний кримінальний суд ВС у справі № 688/3487/24

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені в касаційних скаргах, Суд дійшов висновку, що касаційні скарги захисника і засудженого не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Разом із тим суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.

Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.

Касаційний суд наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу (ч. 1 ст. 433 КПК).

За статтею 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Статтею 420 КПК визначено, що вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у вироку суду апеляційної інстанції зазначається зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухвалення рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

Як передбачено ст. 94 КПК, оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок і який оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Суд апеляційної інстанції дотримався зазначених вимог закону.

Колегія суддів погоджується з наведеними в оскаржуваному рішенні висновками щодо визнання ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, оскільки такий висновок апеляційний суд зробив, з огляду на увесь комплекс встановлених під час судового розгляду фактичних обставин справи.

Висновок апеляційного суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, відповідає обставинам, з`ясованим судом під час кримінального провадження, підтверджений ретельно перевіреними доказами, яким суд дав належну оцінку, і є обґрунтованим.

Твердження сторони захисту про те, що суд апеляційної інстанції неправильно кваліфікував діяння ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 121 КК, оскільки в його діях є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КК, безпідставні.

За нормативним визначенням, умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК) з об`єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров`я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та причинним зв`язком між указаним діянням і наслідками, а із суб`єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров`ю потерпілого, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання (ст. 24 КК).

Кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настає за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

Усталеною судовою практикою визначено, що розмежування складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121 та ч. 1 ст. 119 КК, здебільшого здійснюється за їх суб`єктивною стороною, з огляду на фактичні підстави кваліфікації конкретного суспільно небезпечного діяння, зокрема способу, знаряддя злочину, кількості, характеру і локалізації тілесних ушкоджень.

У цьому контексті необхідно ретельно аналізувати не тільки об`єктивні, а й суб`єктивні ознаки складу злочину, оскільки саме суб`єктивна сторона складу злочину становить основний критерій розмежування вбивства через необережність (ст. 119 КК) та умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).

Так, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, належить до категорії складних злочинів. З об`єктивної сторони цей злочин характеризується суспільно небезпечним, протиправним діянням та суспільно небезпечними наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у виді спричинення тяжких тілесних ушкоджень, а також смерті. При цьому тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинному зв`язку між собою та із вчиненим суспільно небезпечним діянням. Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується двома формами вини - умислом (прямим/непрямим) щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережністю (злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю) щодо настання смерті потерпілого (похідні наслідки). Водночас винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного.

Специфіка вбивства з необережності полягає в його суб`єктивній стороні: воно відбувається лише за необережної форми вини, яка може бути у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Необережність є формою вини, для якої характерне поєднання усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків такого діяння.

На думку колегії суддів, апеляційний суд з дотриманням вимог ст. 404 КПК ретельно перевірив обставини й наявні в матеріалах провадження докази, та надаючи діянню ОСОБА_7 іншу правову кваліфікацію, ніж місцевий суд, установив, що засуджений, продовжуючи умисно завдавати удари потерпілому дерев`яною палицею із значною силою (від удару палиця зламалася), навіть коли потерпілий прикрив голову руками, тобто фактично в життєво важливий орган людини, а саме голову, усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав суспільно небезпечні наслідки, отже діяв умисно, і хоча не бажав, але свідомо припускав, що внаслідок завдання такого удару ОСОБА_9 , потерпілому може бути спричинено тяжкі тілесні ушкодження.

У зв`язку з цим констатовано наявність непрямого невизначеного умислу в діях ОСОБА_7 щодо спричинення потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, оскільки він допускав суспільно небезпечні наслідки своїх дій - спричинення тяжкої шкоди здоров`ю потерпілого, водночас тяжкість цих наслідків у його свідомості не була конкретизована, тобто він діяв з невизначеним і непрямим умислом. Щодо наслідку у виді смерті потерпілого, то є необережна форма вини ОСОБА_7 у виді злочинної недбалості, оскільки завдаючи сильного удару дерев`яною палицею по руках потерпілого, якими він обхопив голову (з урахуванням характеру та локалізації тілесних ушкоджень), він передбачав можливість спричинення тяжкої шкоди потерпілому і якщо й не передбачав настання смерті ОСОБА_9 від своїх дій, проте міг і повинен був її передбачити.

Суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків, зокрема, на підставі безпосередньо досліджених показань засудженого та свідка ОСОБА_10 .

Як убачається з оскаржуваного судового рішення, засуджений та свідок

ОСОБА_10 в ході апеляційного розгляду зазначали, що ОСОБА_7 під час раптово виниклого конфлікту з потерпілим ОСОБА_9 , завдав йому декілька ударів (2-3) дерев`яною палицею по руках, а потім під час останнього удару

ОСОБА_9 забрав руки і вийшло так, що один удар потрапив у лобну частину голови і потерпілий впав, тобто удар в голову був випадковим, ОСОБА_7 завдавав удари по витягнутих руках потерпілого, які долонями були повернуті до підлоги.

Колегія суддів апеляційного суду, ураховуючи показання ОСОБА_7 та свідка ОСОБА_10 щодо характеру, кількості та способу спричинення ударів, дійшла висновку, що у випадку завдання ударів палицею по витягнутих руках, долоні яких повернуті до підлоги, тілесні ушкодженні були б наявні на зовнішній частині рук, хоча згідно з висновком експерта № 118 у ОСОБА_9 виявлено синець на задньо-внутрішній поверхні правого передпліччя, синець на задній поверхні правого ліктьового суглобу, синець на задній поверхні правого плеча, чотири садна на тильній поверхні правої кисті, синець на задній поверхні лівого передпліччя, які утворилися від, щонайменше, п`яти-шести травмуючих дій тупого твердого предмета (предметів), яким могла бути дерев`яна палиця, а також тілесне ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми із поверхневою раною в правій лобно-тім`яній ділянці голови, що є тяжким тілесним ушкодженням, яке призвело до смерті потерпілого, та яке утворилося від, щонайменше, однієї ударної травмуючої дії тупого твердого предмета, яким могла бути дерев`яна палиця.

Водночас апеляційний суд звернув увагу, що засуджений сам зазначав про те, що ОСОБА_9 приблизно після другого удару почав забирати руки та прикривати ними обличчя (голову), однак ОСОБА_7 не припинив завдавати удари, один з яких влучив у голову потерпілому. Свідок ОСОБА_10 також вказував, що ОСОБА_9 виставив руки і ОСОБА_7 вдарив дерев`яною палицею декілька разів йому по руках, потім ОСОБА_9 підняв руки та закрив ними голову, ОСОБА_7 ще раз вдарив по руках, але влучив у голову.

Отже, за фактичними обставинами, встановленими апеляційним судом, діяння ОСОБА_7 мали активний характер і були протиправними, між цими діями і їх наслідками у виді заподіяння ОСОБА_9 тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, існував прямий причинний зв`язок. Засуджений, завдаючи ударів палицею, зокрема, по руках, які прикривали голову потерпілого, усвідомлював, що сила удару буде значною і ці його дії в цілому можуть спричинити тяжку шкоду потерпілому внаслідок безпосереднього попадання удару в голову. На переконання колегії суддів касаційного суду, засуджений діяв умисно та якщо і не бажав, то свідомо припускав, що наслідком його діяння (заподіяння ударів палицею, зокрема, по руках, які прикривали голову) може бути спричинення тяжкої шкоди здоров`ю потерпілого.

Надавши оцінку встановленим обставинам події, зокрема доказам, які свідчать про спосіб вчинення злочину, причини виникнення конфлікту, його тривалість, характер, локалізацію та механізм утворення тілесних ушкоджень, суд апеляційної інстанції,відповідно до стандарту доказування «поза розумним сумнівом», на підставі сукупності належних і допустимих доказів, дійшов висновку про те, що діяння

ОСОБА_7 потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК, а не за ч. 1 ст. 119 КК.

У цьому контексті, Суд зауважує, що згідно з усталеною судовою практикою, якщо цілеспрямовано завдаючи удари, особа не конкретизує у своїй свідомості, яку саме шкоду здоров`ю (тяжкість тілесних ушкоджень) буде фактично спричинено ним потерпілому, то в цьому випадку така особа діє з неконкретизованим умислом, за якого вона хоча і бажає спричинити або свідомо припускає спричинення шкоди здоров`ю потерпілого, але при цьому не конкретизує точними межами у своїй свідомості тяжкість цієї шкоди. У таких випадках винувата особа має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно. Що стосується смерті потерпілого, то в її настанні є лише необережна форма вини, бо хоча особа і не бажала цього настання і навіть свідомо не допускала його, але повинна була і могла передбачити, що внаслідок її злочинних дій може настати і такий наслідок, як смерть потерпілого.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо необхідності кваліфікації діяння ОСОБА_7 саме за ч. 2 ст. 121 КК, що відповідно не дає підстав для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 119 КК. За таких обставин, доводи у касаційних скаргах про необхідність кваліфікації діяння засудженого за ч. 1 ст. 119 КК є необґрунтованими.

Водночас Верховний Суд уважає неспроможними доводи сторони захисту про те, що суд апеляційної інстанції проігнорував висновки експерта № 118, 122, 169 та пояснення експерта ОСОБА_12 щодо можливості випадкового косого дотичного удару палицею в голову ОСОБА_9 під час завдання ударів по його руках, а також про те, що цей суд не врахував показання ОСОБА_7 , свідків

ОСОБА_10 та ОСОБА_11 і даних, отриманих за результатами проведених з ними слідчих експериментів та не навів належних мотивів відхилення цих доказів, змінюючи кваліфікацію діяння на ч. 2 ст. 121 КК, зокрема, й з огляду на локалізацію тілесних ушкоджень, які за висновком № 118 переважно є легкими та розташовані на передпліччях і кистях, тоді як у голову завдано лише одного удару.

Як убачається з оскаржуваного судового рішення, висновки експерта № 118, 122 та 169 не залишилися поза увагою суду апеляційної інстанції, оскільки саме їх зміст був предметом безпосереднього дослідження цього суду і їм надано належну оцінку. Зазначені висновки містять, зокрема, дані щодо характеру та локалізації тілесних ушкоджень на кінцівках та голові потерпілого.

Водночас посилання сторони захисту на те, що у висновках експерта зазначено про можливість утворення тілесних ушкоджень за обставин, указаних засудженим та свідками під час слідчих експериментів, не дає підстав для висновку про підтвердження версії сторони захисту щодо випадкового відскакування чи зісковзування палиці від руки потерпілого в його голову.

Відповідно до ч. 1 ст. 356 КПК суд має право викликати експерта для допиту для роз`яснення висновку.

Так, експерт ОСОБА_12 в місцевому суді під час роз`яснення висновку

№ 169 зазначав, що потерпілому, крім іншого, було завдано прямий удар у праву лобно-тім`яну ділянку голови і категорично заперечив можливість спричинення цього тілесного ушкодження внаслідок відскакування чи зісковзування палиці, як на цьому наполягає сторона захисту. А тому безпідставними є доводи у касаційній скарзі захисника про неврахування апеляційним судом експертних висновків та роз`яснень експерта ОСОБА_12 , які, на думку сторони захисту, свідчать про необережне заподіяння потерпілому дотичного удару палицею в праву лобно-тім`яну ділянку голови внаслідок зісковзування.

Крім того, посилання захисника на те, що локалізація більшості виявлених у потерпілого тілесних ушкоджень знаходиться на передпліччях і кистях, які належать до легких тілесних ушкоджень, що, на його переконання, свідчить про відсутність умислу засудженого на спричинення тяжкої шкоди, не спростовує висновку про завдання ОСОБА_7 удару в голову ОСОБА_9 , наслідком якого стала закрита черепно-мозкова травма, від якої настала його смерть.

Таким чином, посилання сторони захисту на те, що апеляційний суд не врахував зазначені висновки, пояснення експерта, показання засудженого та свідків і результати слідчих експериментів, по суті зводяться до незгоди з наданою судом оцінкою цих доказів.

У касаційних скаргах сторони захисту не наведено інших мотивованих тверджень, які би ставили під сумнів доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, та правильність кваліфікації його діяння за вказаною частиною статті закону України про кримінальну відповідальність.

Суд зауважує, що кримінально-правова оцінка діяння особи здійснюється з урахуванням конкретних обставин справи та доказів, які надали сторони кримінального провадження, що було враховано у справі стосовно ОСОБА_7 .

Водночас обставини кримінального провадження, викладені в рішенні Верховного Суду від 29 березня 2023 року (справа № 299/3175/17), на яке посилається сторона захисту в касаційних скаргах, не є релевантними з обставинами цього кримінального провадження, оскільки у наведеній справі тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть потерпілої були не безпосереднім наслідком заподіяних засудженим ударів у голову потерпілої, а результатом її падіння з ударом об виступи металевої опалювальної печі.

Щодо доводів касаційної скарги засудженого про необґрунтоване стягнення з нього 300 000 грн відшкодування моральної шкоди, що є для нього надмірним тягарем та суперечить принципам розумності й справедливості, то колегія суддів вважає, що вони є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Згідно із положеннями п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Суд зобов`язаний усебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати характер і розмір витрат, зумовлених злочином, установити причинний зв`язок між діянням і шкодою, що настала, й дати у вироку належну оцінку таким обставинам.

Суд установив, що внаслідок вчинення злочину, настала смерть ОСОБА_9 , унаслідок чого ОСОБА_8 завдана моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях, які вона зазнала у зв`язку зі смертю сина, втраті душевного спокою, перебуванні у постійному стані стресу, що має триваючий характер. ОСОБА_8 зазнала істотних негативних змін в особистому житті, перенесла страждання пов`язані зі смертю рідної людини, з його похованням, проведенням ритуальних заходів і продовжує зазнавати цих душевних страждань.

Ураховуючи глибину і тривалість моральних страждань, які ОСОБА_8 пережила у зв`язку зі смертю її сина, негативні переживання, які змінили її звичний спосіб життя, і те, що моральна шкода не є способом збагачення, суд дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_7 300 000 грн відшкодування моральної шкоди на користь потерпілої.

Колегія суддів вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди було визначено відповідно до засад розумності, виваженості та справедливості з урахуванням душевних страждань потерпілої, конкретних обставин справи, наслідків вчиненого злочину і вважати його необґрунтованим підстав немає.

Статтями 50 і 65 КК передбачено, що особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. З огляду на вказану мету й принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винуватого.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.

Призначаючи ОСОБА_7 покарання, апеляційний суд урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення (умисний тяжкий злочин проти життя та здоров`я особи), наслідки вчиненого ним діяння, особу засудженого (неодноразово судимий, вчинив злочин у виправній колонії під час відбування покарання (у виді позбавлення волі на строк 5 років) за ч. 2 ст. 186 КК, за місцем відбування покарання характеризується негативно, заохочень не має, має 31 стягнення, які погашені, одружений, є особою з третьою групою інвалідності, на обліку у нарколога та психіатра не перебуває), та дійшов висновку про необхідність призначення йому за ч. 2 ст. 121 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років, а також з урахуванням приписів ст. 71 КК, призначив ОСОБА_7 за сукупністю вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 1 місяць.

На переконання Верховного Суду, покарання, призначене ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 121 КК у виді позбавлення волі на строк 8 років, тобто у розмірі, наближеному до мінімальної межі санкції інкримінованої йому норми закону України про кримінальну відповідальність, є справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Твердження засудженого про те, що суд не врахував відсутності обставин, які обтяжують покарання, а також те, що він є особою з інвалідністю 3 групи, щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, а також те, що потерпілий своєю поведінкою провокував його, зокрема вчинив крадіжку його майна, є неспроможними.

Як убачається з вироку апеляційного суду, ОСОБА_7 не визнав своєї винуватості у заподіянні потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили його смерть. За таких обставин твердження засудженого про його щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення є неспроможними. Водночас посилання на провокуючу поведінку потерпілого, який нібито вчинив крадіжку майна засудженого, не можуть виправдовувати завдання потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили його смерть.

Переконливих доводів про необхідність призначення засудженому менш суворого покарання у його касаційній скарзі не зазначено.

Верховний Суд вважає, що призначене апеляційним судом покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості.

Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснено відповідно до приписів кримінального процесуального закону.

Вирок суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 420 КПК.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного засудженому покарання тяжкості кримінального правопорушення і його особі, які би були підставами для скасування або зміни судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Зважаючи на наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги захисника і засудженого необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду стосовно

ОСОБА_7 - без зміни.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд