ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 569/16199/18

У вересні 2018 року виконавчий комітет Рівненської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла законний представник ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Плетньов В. О., про визнання недійсним договору дарування та застосування наслідків недійсності правочину.

Свої вимоги мотивував тим, що 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована), ІНФОРМАЦІЯ_1 , від імені якої діяла законний представник ОСОБА_3 , уклали договір дарування, за умовами якого дарувальник безоплатно передала належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_1 ), а обдарована прийняла дарунок.

Вважає, що зазначений договір дарування квартири укладений з порушенням чинного законодавства та підлягає визнанню судом недійсним, оскільки укладений без дозволу органу опіки та піклування.

Вказівка у договорі дарування про надання дозволу на вчинення такого правочину службою у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради (далі - Служба) є незаконною, тому що Служба не уповноважена на надання дозволу від імені органу опіки та піклування.

Крім того, квартира, щодо якої укладено договір дарування, знаходиться в будинку, який є самочинним будівництвом відповідно до постанови Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2010 року у справі №2а-2211/10, яку не виконано на час звернення до суду з позовом.

За таких обставин, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати недійсним договір дарування квартириАДРЕСА_1 , укладений 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , від імені якої діяла законний представник ОСОБА_3 , та застосувати наслідки недійсності правочину шляхом зобов`язання сторін провести двосторонню реституцію у вигляді повернення одержаного за цим договором кожною зі сторін.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 31 березня

2021 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 5 серпня 2021 року, позов виконавчого комітету Рівненської міської ради задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири, укладений 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якої діяла законний представник ОСОБА_3 , про дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Плетньовим В. О., та застосовано наслідки недійсності правочину шляхом повернення кожній із сторін одержаного на виконання вказаного договору.

Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якої діє ОСОБА_3 , в дохід держави по 881 грн з кожної у відшкодування судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано тим, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_5 , яка здійснила самочинну реконструкцію, внаслідок якої цей об`єкт нерухомості набув статусу самочинного будівництва, тому ОСОБА_1 не набула право власності на спірну квартиру, і, відповідно, така нерухомість не може бути предметом договору дарування, що є підставою для визнання оспорюваного договору дарування від 18 квітня 2017 року недійсним.

Щодо обраного позивачем способу захисту суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що у розумінні статті 215 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України позивач є заінтересованою особою, яка має право оспорювати договір дарування від 18 квітня 2017 року з метою забезпечення можливості реального та безперешкодного виконання рішення суду в іншій справі, а саме у справі за позовом до ОСОБА_5 про зобов`язання привести самочинне будівництво (на

АДРЕСА_1 ) у відповідність до затвердженого проєкту.

На момент вчинення зазначеного правочину сторони знали про невиконане ОСОБА_5 судове рішення та статус будинку, в якому розташована спірна квартира як самочинного будівництва.

Крім того, суди вказали, що на час укладення оспорюваного договору квартира АДРЕСА_1 перебувала під забороною здійснення реєстраційних дій відповідно до ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 15 лютого 2017 року у справі № 569/17097/16-ц. Викладене може свідчити про недобросовісність дій сторін оспорюваного договору, обізнаних про наявність судових спорів як щодо виконання ОСОБА_5 зобов`язань, так і щодо майна, яке було предметом інших договорів купівлі-продажу (дарування).

Також оспорюваним договором порушуються права Рівненської міської ради як власника земельної ділянки (кадастровий номер 5610100000:016015:0077), що використовується для обслуговування будинку

АДРЕСА_1 , в тому числі квартири АДРЕСА_1 .

3 вересня 2021 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_3 , звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 березня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 5 серпня 2021 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Підставою касаційного оскарження рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 березня 2021 року та постанови Рівненського апеляційного суду від 5 серпня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144 цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (провадження №14-651цс18), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18, у постановах Верховного

Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 405/5478/17, від 21 січня 2020 року у справі № 910/7815/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19, від 17 листопада 2020 року у справі № 903/225/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144 цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) вказано, що під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (провадження №14-651цс18)).

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 14 червня 2019 року у справі № 910/6642/18 та у постановах Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 910/7815/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/1159/19 зазначено, що, вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. У кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту). Порушення права (інтересу) пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Прийняття судом рішення покликане усунути цю невизначеність, відновити порушене право, створити можливість для реалізації інтересу. Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача (постанова Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 903/225/19).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) зазначено, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати, таким чином, мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту).

У постанові від 10 лютого 2021 року у справі № 405/5478/17

(провадження № 61-14072св20) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що, оскільки позивач не є учасником правочинів, які є предметом судового спору(договори дарування нежитлових приміщень), то його інтереси як власника майна не порушенні. Разом з тим, суд касаційної інстанції вказав, щовизнання недійсними спірних правочинів не впливаєна виконання рішення апеляційного суду за позовом позов про усунення перешкод у користуванні майном, а також на права та обов`язки позивача.

Оспорюваний договір дарування не впливає на права, обов`язки чи інтереси виконавчого комітету Рівненської міської ради, оскільки позивач не є стороною цього правочину. Обраний спосіб захисту є неефективним та неналежним, тому що задоволення позову не забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду.

Суди першої та апеляційної інстанцій не обґрунтували, яким чином визнання недійсним договору дарування квартири № 1 від 18 квітня 2017 року призведе до відновлення порушених прав виконавчого комітету Рівненської міської ради. Крім того, суди не вказали, чому оспорюваний договір дарування унеможливлює виконання постанови Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2010 року у справі № 2а-2211/10.

У матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують право власності позивача на земельну ділянку, що використовується для обслуговування будинку

АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим недоведеним є порушення прав виконавчого комітету Рівненської міської ради оспорюваним договором.

Метою позову є припинення права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , що не є підставою для визнання недійсним оспорюваного правочину. При цьому позивач обізнаний про державну реєстрацію квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , проте не порушував питання про скасування реєстрації, що вказує на створення умов для подання відповідного позову.

Зазначає про безпідставність висновку суду першої інстанції про порушення прав малолітньої ОСОБА_2 оспорюваним договором з підстав вчинення правочину відносно самочинного будівництва. Місцевий суд не встановив, чи підпадає квартира АДРЕСА_1 під знесення після приведення будинку у відповідність до затвердженого проєкта.

1 грудня 2021 року виконавчий комітет Рівненської міської ради подав до Верховного Суду відзив на вказану касаційну скаргу, в якому просив залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Посилаючись на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц, вказував про безпідставність та необґрунтованість доводів скарги щодо відсутності у позивача права оспорювання договору дарування у зв`язку з тим, що він не є стороною такого правочину. Зазначає про відмінність встановлених обставин у цій справі від обставин, встановлених у справі № 405/5478/17, на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Відзив поданий з дотриманням вимог встановлених статтею 395 ЦПК України.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 4 червня 2025 року справу № 569/16199/18 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якої діяла законний представник

ОСОБА_3 , уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Плетньовим В. О.

Згідно з умовами зазначеного договору ОСОБА_1 безоплатно передає належну їй на праві власності квартиру, а ОСОБА_2 приймає цей дарунок.

З постанови Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня

2010 року у справі № 2а-2211/10 за позовом Виконавчого комітету Рівненської міської ради до ОСОБА_5 про зобов`язання привести самочинне будівництво у відповідність до затвердженого проєкта суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що будинок АДРЕСА_1 (в якому розташована спірна квартира) є самочинним будівництвом, оскільки його реконструкція проведена з істотним відхиленням від проєкта. Зазначеним судовим рішенням зобов`язано ОСОБА_5 привести будівництво цього об`єкта у відповідність до затвердженого управління містобудування і архітектури проєкта, шляхом знесення габаритних розмірів з 21 м х 8 м до 9,3 м х 6,5 м та за висотою, зменшивши граничну висоту будівлі до зазначеної в містобудівних умовах і обмеженнях № 41, виданих управлінням містобудування і архітектури.

Земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,0287 га, призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, належала ОСОБА_5 на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 5 травня 2009 року серії ЯЕ № 245423, виданого Рівненською міською радою.

Управлінням містобудування та архітектури виконавчого комітету Рівненської міської ради погоджено ОСОБА_5 проєкт реконструкції та надані містобудівні умови і обмеження забудови земельної ділянки від 28 липня 2009 року № 41 на реконструкцію житлового будинку з добудовою на

АДРЕСА_1 .

Постанова Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня 2010 року, яка на час розгляду цієї справи не виконана, залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 5 грудня 2013 року.

27 липня 2011 року ОСОБА_5 з ОСОБА_6 уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна на АДРЕСА_1 .

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 13 серпня 2015 року скасовано рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 5 липня 2012 року у справі № 1715/11853/12 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про задоволення позову щодо визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на об`єкт нерухомого майна, ухвалено судове рішення про відмову в задоволенні позову. Предметом позову в зазначеній справі було визнання дійсним укладеного ОСОБА_6 та ОСОБА_5 27 липня 2011 року договору купівлі-продажу нерухомого майна на АДРЕСА_1 , на підставі якого 29 березня 2013 року проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на житловий будинок з офісними приміщеннями.

Право власності ОСОБА_6 на спірний житловий будинок скасовано рішенням апеляційного суду Рівненської області від 13 серпня 2015 року у справі № 1715/11853/12.

Крім того, ОСОБА_6 передала спірний будинок як внесок до статутного капіталу Товариству з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Валіон», яке з 15 квітня 2014 року стало власником вказаного будинку.

31 березня 2015 року на підставі договорів купівлі-продажу, укладених

ТОВ «Валіон-105» зі ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , з кожним окремо пропорційно по 1/7 частці, зареєстровано право власності на частки у спірному житловому будинку з офісними приміщеннями на АДРЕСА_1 та на частку земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:015:0076, наданої для будівництва та обслуговування такого житлового будинку.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 15 лютого 2017 року в справі № 569/17097/16-ц забезпечено позов шляхом заборони вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо об`єктів нерухомого майна на

АДРЕСА_1 .

З постанови Рівненського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року та постанови Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/8906/15-ц суди встановили, що ОСОБА_2 є правонаступником ОСОБА_9 на половину від 1/7, що складає 1/14 частку будинку з офісними приміщенням АДРЕСА_1 , а саме на квартиру АДРЕСА_1 .

У постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 569/8906/15-ц вказано про те, що подальша реєстрація за сторонами у справі права власності на частки у будинку об`єкта нерухомості загальною площею 838,7 кв. м на

АДРЕСА_1 , а не загальною площею 480,3 кв. м, зокрема на підставі скасованих у подальшому судових рішень, не змінює статусу самочинного будівництва та, відповідно, не породжує у них прав власності на таке майно. Доводи касаційної скарги про те, що на момент продажу земельної ділянки та будинку реєстрація права власності проведена відповідно до закону за договорами купівлі-продажу, які вони мали право укладати, безпідставні, оскільки реєстрація права здійснюється внаслідок укладення певного правочину. Якщо ж правова підстава (правочин), у зв`язку з якою здійснена така реєстрація права власності, скасована, такий правочин не породжує у його сторін прав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорювані відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - право на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Частинами першою, другою та третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) та ) та від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), на які посилається заявник у касаційній скарзі.

При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект щодо відновлення відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Обраний позивачем спосіб захисту має бути передбачений законом або договором. Суду завжди необхідно враховувати, до яких наслідків призведе застосування того чи іншого способу захисту: чи призведе це до тієї кінцевої мети, яку прагне досягнути позивач, звертаючись до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспорюваного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 357/5084/21 (провадження № 61-12494св23)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності

(частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Згідно з пунктом 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

У справі, яка переглядається, спір виник відносно квартири АДРЕСА_1 .

Звертаючись до суду з позовом,з урахуванням уточнених позовних вимог, виконавчий комітет Рівненської міської ради просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 18 квітня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якої діяла законний представник ОСОБА_3 , та застосувати наслідки недійсності правочину шляхом зобов`язання сторін провести двосторонню реституцію у вигляді повернення одержаного за цим договором кожною зі сторін.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

У рішенні Рівненського міського суду Рівненської області від 27 вересня 2023 року у справі № 569/17097/16-ц встановлено, що земельна ділянка, площею 0,0287 га, на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5610100000:01:015:0076 (цільове призначення: «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд») з 31 березня 2015 року і на час розгляду судом вказаної справи належить на праві спільної часткової власності: ОСОБА_11 , ОСОБА_9 , ОСОБА_12 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_13 та ОСОБА_8 (в рівних частках, по 1/7 кожному). Державну реєстрацію їх прав проведено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Плетньовим В. О., який посвідчував договори купівлі-продажу від 31 березня 2015 року.

Також у справі № 569/17097/16-ц місцевий суд встановив, що земельна ділянка, площею 0,0027 га, на АДРЕСА_1 з кадастровим номером 5610100000:01:015:0077 (цільове призначення: «для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд») з 13 березня 2018 року і на час розгляду судом вказаної справи належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Рівне в особі Рівненської міської ради на підставі рішення державного реєстратора Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради Репетуха О. М. від 19 березня

2018 року (індексний номер 40185500).

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 вересня 2023 року у справі № 569/17097/16-ц переглянуто Рівненським апеляційним судом 4 квітня 2024 рокута в частині вказаних обставин, встановлених судом першої інстанції, не змінено і в касаційному порядку сторонами не оскаржено, отже рішення набрало законної сили.

Тобто Рівненська міська рада є власником земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:015:0077, призначеної для обслуговування будинку на АДРЕСА_1 .

Відповідно до частин першої та другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкта, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно з частиною сьомою статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23), врахування якої узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України, викладено висновок про те, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Належними вимогами, які може заявити особа як власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Відповідно до пункту «б» частини третьої статті 152 Земельного кодексу (далі - ЗК) України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). За змістом цієї статті негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не для захисту права володіння, яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень. Зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод, зокрема заявити негаторний позов про демонтаж спорудженого на земельній ділянці об`єкта нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21)).

Отже, у категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежними є вимоги про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, вимога про припинення права власності, а відтак і про визнання недійсним правочину, за яким особа набула відповідне право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 (провадження № 12-31гс24), яку прийнято після подання касаційної скарги, за встановлених обставин звернення позивача до суду за захистом свого права власності на земельні ділянки, які, на його думку, самовільно використовує відповідач шляхом розміщення на них належних останньому нежитлових приміщень (водночас позивач не є стороною спірних договорів купівлі-продажу та не заявляє своїх прав або інтересів на такі нежитлові приміщення), дійшов висновку про відсутність порушених прав позивача оспорюваними договорами, і, відповідно, відмовив у задоволенні таких позовних вимог. Крім того, вимога позивача про зобов`язання відповідача (який набув майно за договором купівлі-продажу) звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу (знесення) нежитлових приміщень, не є нерозривно пов`язаною з його особою та не перешкоджає виконанню рішення без участі цього відповідача (але за рахунок його коштів) шляхом вжиття виконавцем заходів примусового виконання у разі його невиконання таких вимог у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 30 грудня

2010 року у справі № 2а-2211/10 зобов`язано ОСОБА_5 привести будівництво будинку АДРЕСА_1 (в якому розташована спірна квартира) у відповідність до затвердженого управлінням містобудування і архітектури проєкта, шляхом знесення габаритних розмірів з 21 м х 8 м до 9,3 м х 6,5 м та за висотою, зменшивши граничну висоту будівлі до зазначеної в містобудівних умовах і обмеженнях № 41, виданих управлінням містобудування і архітектури.

Згідно з частиною третьою статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

Отже, оспорюваний позивачем правочин не перешкоджає виконанню судового рішення у справі № 2а-2211/10, оскільки зобов`язання привести будівництво будинку АДРЕСА_1 (в якому розташована спірна квартира) у відповідність до затвердженого проєкта не є нерозривно пов`язаним з ОСОБА_2 та не перешкоджає виконанню цього рішення без участі відповідача (але за рахунок її коштів) шляхом вжиття виконавцем заходів примусового виконання у разі невиконання таких вимог у добровільному порядку та/або вчинення перешкод у його виконанні, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 914/1785/22 (провадження № 12-31гс24).

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається касаційним судом, не врахували, що вимога про визнання недійсним договору дарування квартири № 1 від 18 квітня 2017 рокує неефективним способом захисту порушеного права, оскільки її задоволення не призведе до реального відновлення порушених прав позивача на належну йому земельну ділянку, і, відповідно, заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Разом з тим, висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18), не підлягають врахуванню у справі, яка переглядається судом касаційної інстанції, оскільки обставини справи № 439/212/14-ц та підстави позову є відмінними з цією справою, зокрема, позивачем заявлено інші позовні вимоги і суди встановили обрання ним ефективного способу захисту.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин аргументи касаційної скарги про обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду, тому оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними і підлягають скасуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд скасовує рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 31 березня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 5 серпня 2021 року і ухвалює нове рішення про відмову в задоволенні позову з наведених підстав.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із задоволенням касаційної скарги, скасуванням судових рішень судів попередніх інстанцій та ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, з виконавчого комітету Рівненськоїміської ради на користь ОСОБА_2 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_3 , підлягає стягненню сплачений судовий збір, а саме при поданні апеляційної скарги у розмірі 2 643 грн і касаційної скарги у розмірі 3 524 грн, а всього 6 167 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,