ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 523/7386/21

У квітні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі - ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Фьодоров Є. А. (далі - приватний нотаріус Фьодоров Є. А.), про визнання договору купівлі - продажу недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

Позов обґрунтований тим, що 27 вересня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладений кредитний договір № ОД14/09/2007/840-К/226, предметом якого є отримання ОСОБА_2 коштів у сумі 64 038,00 дол. США, з цільовим призначенням: придбання цінних паперів - облігацій у бездокументарній формі випуску у кількості 6779 штук, емітованих ТОВ «Сіріус» з номінальною вартістю кожної облігації 35,55 грн, з метою фінансування будівництва житлової нерухомості, згідно із договором купівлі - продажу цінних паперів від 10 вересня 2007 року № Б-469/03, що укладений між ОСОБА_2 та продавцем цінних паперів ТОВ «Паралелі», та договору про участь у фінансуванні будівництва житлового будинку від 10 вересня 2007 року № 2к194.6п.5с, що укладений між позичальником та ТОВ «Сіріус», на підставі якого ОСОБА_2 передається об`єкт фінансування, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Надалі, 27 вересня 2007 року, між ВАТ КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладені договори застави цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226 та застави майнових прав за договором купівлі - продажу цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226, відповідно до умов яких як забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_2 передав у заставу ВАТ «КБ «Надра» майнові права.

Таким чином, внаслідок укладання договору купівлі - продажу цінних паперів та сплати за них відповідних коштів, в якості договірної вартості таких цінних паперів, що були здійснені за рахунок одержаних кредитних коштів, ОСОБА_2 вступив в інвестиційні відносини з забудовником.

Проте боржником ОСОБА_2 всупереч вимог кредитного договору не було передано об`єкт нерухомості в іпотеку банку.

Станом на 21 липня 2020 року ОСОБА_2 своїх зобов`язань, передбачених кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим у нього наявна заборгованість у розмірі 4 117 764,23 грн.

Заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року № 2-1811/11 солідарно стягнено, у тому числі з ОСОБА_2 , на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за договором кредиту в розмірі 77 944,07 дол. США. Указане рішення суду набрало законної сили, але боржниками не виконується.

Як стало відомо позивачу з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, незважаючи на невиконання зобов`язань за кредитним договором, право власності на спірну квартиру було зареєстровано за боржником ОСОБА_2 та у подальшому відчужено на користь іншої особи з метою уникнення звернення на предмет інвестування.

При цьому, в порушення пункту 2.1.3 кредитного договору ОСОБА_2 не повідомив банк про факт реєстрації права власності на нерухоме майно та не уклав нотаріально оформлений договір іпотеки нерухомості, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (будівельна адреса) загальною площею 67,79 кв. м, яка складається з двох кімнат.

ОСОБА_2 оформив право власності на вказану квартиру на підставі свідоцтва про право власності від 15 грудня 2008 року НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради.

10 листопада 2012 року на підставі договору купівлі - продажу право власності на квартиру АДРЕСА_2 , перейшло до ОСОБА_1 . Право власності було зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 листопада 2012 року, реєстраційний номер майна 25881981.

Таким чином, за результатом протиправних дій боржника ОСОБА_2 було перереєстровано право власності на предмет застави без згоди ПАТ КБ «Надра» із метою унеможливлення звернення стягнення на предмет застави.

21 липня 2020 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» набуло право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, зокрема за кредитним договором від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-К/226, укладеним між ОСОБА_2 та ВАТ КБ «Надра», а також право звернення на предмет застави за договорами: застави цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226 та застави майнових прав за договором купівлі - продажу цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226, відповідно до яких як забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, ОСОБА_2 передав у заставу ПАТ «КБ «Надра» майнові права.

ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» просило:

визнати недійсним договір купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Фьодоровим Є. А. та зареєстрований за реєстровим № 2444, квартири АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 25881981;

скасувати в Реєстрі прав власності на нерухоме майно рішення державного реєстратора про державну реєстрацію право власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстраційний номер майна 25881981 від 19 листопада 2012 року, припинивши право власності за ОСОБА_1 на цю квартиру.

Заочним рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 31 серпня 2023 року позов ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року квартири АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Фьодоровим Є. А. за реєстровим № 2444.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» частину сплаченого позивачем судового збору в розмірі 1 135,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» частину сплаченого позивачем судового збору в розмірі 1 135 грн.

Суд першої інстанції виходив з того, що установлені обставини справи дають обґрунтовані підстави для висновку, що дії ОСОБА_2 свідчать про його недобросовісну поведінку у кредитних правовідносинах, які спрямовані на ухилення від виконання умов кредитного договору від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-К/226 в частині обов`язку щодо повідомлення кредитора про факт реєстрації права власності на нерухоме майно та передачі в іпотеку нерухомості, на яку у відповідача виникло право власності, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_3 шляхом укладення договору іпотеки.

Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов`язань. Введення в цивільне законодавство принципу добросовісності як одного з найбільш загальних і важливих принципів цивільного права є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності слід підходити до оцінки поведінки суб`єкта права як добросовісного або недобросовісного.

Суд першої інстанції встановив, що заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року № 2-1811/11 солідарно стягнено, у тому числі із ОСОБА_2 , на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором № ОД14/09/2007/840-К/226 в розмірі 77 944,07 дол. США. Вказане рішення набрало законної сили. Станом на 21 липня 2020 року ОСОБА_2 своїх зобов`язань за зазначеним кредитним договором не виконав, у зв`язку з чим у нього є заборгованість у розмірі 4 117 764,23 грн. Ця обставина відповідачем не спростована. Надалі, 10 листопада 2012 року, після ухвалення рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року в справі № 2-1811/11, ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу квартиру АДРЕСА_2 , який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Фьодоровим Є. А. за реєстровим № 2444. Право власності зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 листопада 2012 року.

Цивільно - правовий договір, в тому числі й договір купівлі - продажу не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник, який відчужує майно на підставі договору купівлі - продажу на користь іншої особи, достеменно знаючи, що він ухилився від свого обов`язку щодо передачі вказаного майна в іпотеку банку шляхом укладення Договору іпотеки, після ухвалення судом рішення про стягнення з нього заборгованість на користь банку, діє вочевидь недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір купівлі - продажу, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на майбутнє недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року в справі № 619/82/19, який суд вважав за необхідне застосувати при розгляді цієї справи.

При вирішенні питання про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року, зміст якого суперечить нормам ЦК України, суд врахував, що: 1) боржник ОСОБА_2 ухилився від свого обов`язку щодо передачі нерухомого майна після реєстрації на таке права власності в іпотеку банку шляхом укладення договору іпотеки; 2) після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором на користь банку він здійснив відчуження нерухомого майна, яке було придбано за кредитні кошти та мало бути передане в іпотеку банку, після оформлення на таке права власності внаслідок закінчення будівництва. Сукупність наведених обставин доводить факт того, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, адже відчуження належного йому майна відбулося із метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає того, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного судочинства. Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Таким чином, договір купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 підлягає визнанню недійсним.

Також суд першої інстанції констатував, що крім порушення ОСОБА_2 пункту 2.1 та підпункту 2.1.3 кредитного договору від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-К/226 як підставу позову в цій справі, позивач вказував і на те, що боржником було перереєстровано право власності на предмет застави без згоди ПАТ КБ «Надра» з метою унеможливлення звернення стягнення на предмет застави.

Разом з цим, суд встановив, що 10 вересня 2007 року між ТОВ «Паралелі» і ОСОБА_2 був укладений договір купівлі - продажу цінних паперів. Згідно з умовами цього договору облігацією є випущений емітентом (ТОВ «Сіріус») цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації і емітента, надає право її власнику отримати у власність 0,01 кв. м загальної площі об`єкта нерухомості при її погашенні у відповідності до умов і строків, передбачених Інформацією про випуск облігацій. Надалі, 27 вересня 2007 року, між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладений кредитний договір, предметом якого є отримання останнім коштів у сумі 64 038,00 дол. США, з цільовим призначенням - придбання цінних паперів, з метою фінансування будівництва житлової нерухомості відповідно до умов договору купівлі - продажу цінних паперів від 10 вересня 2007 року та договору про участь у фінансуванні будівництва житлового будинку від 10 вересня 2007 року, що укладений між позичальником і ТОВ «Сіріус», на підставі якого ОСОБА_2 передається об`єкт фінансування, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Цього ж дня, 27 вересня 2007 року, між ВАТ КБ «Надра» і ОСОБА_2 були укладені договори застави цінних паперів та застави майнових прав по договору купівлі - продажу цінних паперів, відповідно до яких як забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_2 передав у заставу ПАТ «КБ «Надра» майнові права. Таким чином, предметом договору вказаних договорів застави були саме цінні папери, а не об`єкт нерухомого майна.

З моменту передачі ОСОБА_2 об`єкта будівництва відбулося погашення цінних паперів (облігацій). Отже, на момент укладення договору купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_4 не існувало предмета застави згідно з договорами від 27 вересня 2007 року про заставу цінних паперів та про заставу майнових прав по договору купівлі - продажу цінних паперів, адже облігації (цінні папери) були погашенні після передачі об`єкта нерухомості ОСОБА_2 . Саме тому пунктом 2.1 та підпунктом 2.1.3 кредитного договору від 27 вересня 2007 року було передбачено обов`язок боржника ОСОБА_2 укласти протягом трьох робочих днів з моменту повідомлення про факт реєстрації прав власності на нерухоме майно, але не пізніше тридцяти днів з моменту здійснення операцій по списанню цінних паперів, зазначених у пункті 1.2 цього договору, з рахунку, відкритому у ВАТ «Надра», з метою погашення цінних паперів в обмін на документ, що підтверджує право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, нотаріально оформлений договір іпотеки нерухомості, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 67,79 кв. м, яка складається з двох кімнат. З огляду на викладене суд не погодився з доводами позивача щодо порушення ОСОБА_2 умов застави.

Крім того, наслідком визнання на підставі судового рішення недійсними документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, відповідні права чи обтяження припиняються, а відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. Тому підстави для задоволення позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності відсутні.

У лютому 2024 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду із заявами про перегляд заочного рішення суду.

Ухвалами Суворовського районного суду міста Одеси від 04 березня 2024 року та від 28 березня 2024 року заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Постановою Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення; апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Заочне рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 31 серпня 2023 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, виклавши аналогічне мотивування свого судового рішення.

На переконання суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог в частині визнання недійсним договору купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року квартири за адресою: АДРЕСА_3 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Фьодоровим Є. А. за реєстровим № 2444.

Посилання ОСОБА_1 на те, що суд першої інстанції не повідомляв його як відповідача належним чином про розгляд справи, апеляційний суд вважав необґрунтованими, адже він неодноразово повідомлявся судом про призначені судові засідання. Вказане підтверджується матеріалами справи.

Аргумент про те, що позивач пропустив позовну давність щодо договору купівлі-продажу квартири, суд апеляційної інстанції вважав безпідставним. Так, вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності можливо за умови, що він не міг скористатись правом на подання цієї заяви до суду першої інстанції у зв`язку з неповідомленням належним чином про розгляд справи та ухваленням у справі заочного рішення. Проте матеріали справи свідчать, що справа перебувала в провадженні суду першої інстанції з квітня 2021 року до 31 серпня 2023 року, за цей час відповідач ОСОБА_1 неодноразово повідомлявся про розгляд справи, а також 16 серпня 2021 року брав участь у судовому засіданні. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 до ухвалення рішення судом першої інстанції не заявив про застосування наслідків пропуску позовної давності, скориставшись своїми процесуальними правами на власний розсуд. Тому апеляційний суд не має підстав для вирішення відповідної заяви відповідача, яка подана на стадії апеляційного перегляду справи.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального, процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, а підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційних скаргах, відсутні.

У березні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 Просить заочне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц.

суди встановили недобросовісність продавця квартири - ОСОБА_4 , а не недобросовісність покупця - ОСОБА_1 . Для визнання правочину недійсним із підстав його фіктивності (стаття 234 ЦК України) недостатньо встановити недобросовісність однієї сторони, адже необхідним є встановлення умислу та внутрішньої волі обох сторін правочину, які знають заздалегідь, що він не буде виконаний;

суди дійшли помилкового висновку про фіктивність договору, оскільки:

- про укладений 27 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_2 кредитний договір ОСОБА_1 не знав і не міг знати, адже з позичальником та його родичами знайомий не був; банк не вчиняв дій щодо нотаріального оформлення договору іпотеки та лише у 2011 році звернувся до суду із заявою про стягнення заборгованості; з моменту реєстрації права власності продавцем (15 грудня 2008 року) до укладення договору купівлі-продажу (10 листопада 2012 року) минуло майже чотири роки, і при укладенні угоди ОСОБА_1 , його адвокат та нотаріус перевіряли відсутність обтяжень на квартиру;

- по-друге, на відміну від справи № 369/11268/16-ц, де оспорювався безоплатний договір дарування між близькими родичами, у цій справі ОСОБА_1 уклав оплатний договір купівлі-продажу з установленням реальної ринкової вартості квартири (сплачено 329 450,00 грн, що становило 41 217,32 дол. США), об`єкт було знайдено через агентство нерухомості, а сторони правочину не були знайомі;

- по-третє, ОСОБА_1 мав реальний намір реалізувати договір, адже після його укладення одразу вселився в квартиру, зареєстрував свою сім`ю та постійно в ній проживав.

під час розгляду справи не враховані висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування позовної давності, викладені у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16 та від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (щодо презумпції обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав та обов`язку позивача доводити термін, з якого йому стало відомо про порушення). 04 травня 2011 року заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси у справі № 2-1811/11 з ОСОБА_2 стягнено заборгованість на користь ВАТ «КБ «Надра», але кредитор не вчиняв дій щодо накладення арешту на майно боржника; ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» набуло право вимоги за кредитним договором лише 21 липня 2020 року (через вісім років після ухвалення рішення), а тому позовна давність щодо визнання недійсним договору купівлі - продажу від 10 листопада 2012 року пропущена;

крім того, посилаючись на пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України, заявник стверджує, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, оскільки ухвалені про права та інтереси осіб, які не були залучені до участі у справі, зокрема дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_5 та їхньої неповнолітньої дитини ОСОБА_6 . З моменту укладення шлюбу дружина проживає та зареєстрована у спірній квартирі, а ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька, яка також там зареєстрована та проживає. За період 2013-2018 років за спільні кошти подружжя проведено капітальний ремонт, унаслідок чого вартість квартири збільшилася. Визнання договору фіктивним позбавляє дружину та неповнолітню дитину єдиного житла та коштів, вкладених у ремонт. Суд першої інстанції залишив ці обставини без уваги та не надав їм оцінки ні при розгляді справи по суті, ні при розгляді заяви про скасування заочного рішення, до якої було додано відповідні докази;

суд першої інстанції всупереч вимог ЦПК України не роз`яснив ОСОБА_1 його права та обов`язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій та не сприяв здійсненню його прав. Апеляційний суд на вказане уваги також не звернув.

Аналіз доводів касаційної скарги ОСОБА_1 свідчить, що заочне рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині задоволених позовних вимог. Тому рішення судів в іншій частині в касаційному порядку не оскаржуються та не переглядаються.

У квітні 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_5 , яка не брала участі у справі, підписана представником ОСОБА_3 . Просить заочне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд.

У червні 2025 року від ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» надійшов відзив, у якому товариство просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Відзив мотивований тим, що:

оскаржувані судові рішення були ухвалені при повному та всебічному з`ясуванні обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права;

посилання ОСОБА_1 щодо його неналежного повідомлення судом першої інстанції є необґрунтованими. Як правильно встановлено судом, ОСОБА_1 було достеменно відомо про розгляд цієї справи. Це також підтверджується матеріалами справи, зокрема 16 серпня 2021 року він особисто брав участь у судовому засіданні. Крім того, його обізнаність щодо судового засідання, призначеного на 16 серпня 2021 року, підтверджується наявним у матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Отже, ОСОБА_1 не був позбавлений права повідомити суд про неможливість бути присутнім на наступному судовому засіданні, подавати заперечення, пояснення, докази та взагалі цікавитись про хід даної справи. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Також в Україні діє система публікації відомостей про час та місце розгляду справи в мережі Інтернет на сайті «Судова влада» і сторона має усі можливості з отримання інформації про розгляд її справи;

договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням права на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора. У цій справі ОСОБА_2 , знаючи про існування боргу за кредитним договором, здійснив дії щодо перереєстрації нерухомого майна, за рахунок якого могло бути виконано кредитні зобов`язання, діяв на шкоду кредитору, з метою уникнення виконання кредитних зобов`язань;

ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Матеріали справи не містять жодного доказу на підтвердження наявності будь-якого іншого майна у боржника, за рахунок якого можливо було б виконати рішення суду про стягнення заборгованості. На цей час відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року в справі № 2-1811/11 та здійснюється відрахування з заробітної плати ОСОБА_2 , адже будь-яке майно у боржника відсутнє;

критеріями для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і винятки із цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); ціна договору (ринкова/неринкова); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Саме ці обставини і є вирішальними під час доведення фраудаторності, а отже, й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства;

ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не доведено факт добросовісності набувача, зокрема не було надано підтвердження придбання майна за ринковою ціною. Відповідно до наданої оцінки (ретроспективної), яка знаходиться в матеріалах справи, на дату укладання спірного майна вартість квартири 05 листопада 2012 року становила 616 580,00 грн, що еквівалентно 77 140,00 дол. США, як і не було надано доказів на підтвердження здійснення розрахунку між сторонами. Отже, доводи скаржника щодо придбання майна за ринковою вартістю спростовуються матеріалами справи;

особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками господарських відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Боржник, який вчиняє дії, пов`язані зі зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. ' Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним чи зменшується обсяг його платоспроможності, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину - правочину, що вчинений боржником на шкоду кредитору (кредиторам);

будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності. Укладення оскаржуваного правочину за відсутності заборони чи арешту не виключає кваліфікацію його як фраудаторного;

ОСОБА_2 , вчиняючи договір купівлі-продажу квартири, діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду кредитору - банку та з метою ухилення від виконання кредитних зобов`язань шляхом звернення стягнення на квартиру, що є підставами для визнання такого договору недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора;

вказуючи, що «в період шлюбу за сумісні кошти подружжя протягом 2013-2018 років ними було проведено капітальний ремонт квартири. В результаті поліпшень вартість квартири збільшилась у два рази. Оскільки вкладені у ремонт кошти належали і дружині ОСОБА_1 , то вважають, що в даній справі порушуються її права», ОСОБА_1 не надав жодних доказів на підтвердження цих тверджень. Більш того, ОСОБА_1 не наділений правом звертатися до суду в інтересах своєї дружини. Крім того, як було зазначено в апеляційній скарзі ОСОБА_1 «наразі прізвище дружини ОСОБА_7 , оскільки в 2021 році ОСОБА_1 та ОСОБА_8 розлучились та вона вийшла заміж в 2022 році». При цьому жодних доказів на підтвердження проживання її з 2021 року та з її новою сім`єю з 2022 року у спірній квартирі не надано;

позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. Саме з 02 квітня 2021 року позивачу стало відомо про порушення його прав, за захистом яких він звернувся до суду (дата отримання довідки з Єдиного державного реєстру). Тому позивач звернувся у межах позовної давності. При цьому, матеріали цієї справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження обізнаності позивача про порушення його прав до звернення до суду з позовом у цій справі. Крім того, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування наслідків пропуску позовної давності лише за умови, що відповідач не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду. Проте матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 був обізнаний про розгляд даної справи, навіть брав участь в судовому засіданні 16 серпня 2021 року, але жодних заяв в суді першої інстанції щодо застосування позовної давності не заявляв. Справа перебувала в провадженні суду першої інстанції з квітня 2021 року до 31 серпня 2023 року. Оскільки ОСОБА_1 до ухвалення рішення судом першої інстанції не заявив про застосування наслідків пропущення позовної давності, розпорядившись своїми процесуальними правами на власний розсуд, то апеляційний суд не мав підстав для вирішення відповідної заяви відповідача, поданої на стадії апеляційного перегляду справи.

У червні 2025 року від ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» надійшов відзив, у якому товариство просить: закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 ; у разі відмову у закритті касаційного провадження, залишити касаційну скаргу ОСОБА_5 без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_5 залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 523/7386/21; витребувано справу із суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 31 серпня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року відмовлено; у задоволенні клопотання ОСОБА_5 про зупинення дії рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 31 серпня 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року відмовлено.

У червні 2025 року матеріали справи № 523/7386/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2026 року касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 , яка подана представником ОСОБА_3 , на заочне рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 31 серпня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 25 лютого 2025 року в цій справі закрито; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 13 травня 2025 року зазначено, що касаційна скарга ОСОБА_1 містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 27 вересня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладений кредитний договір № ОД14/09/2007/840-К/226, предметом якого є отримання ОСОБА_2 коштів в сумі 64 038,00 дол. США з цільовим призначенням: придбання цінних паперів (облігації у бездокументарній формі випуску) у кількості 6779 штук, емітованих ТОВ «Сіріус» з номінальною вартістю кожної облігації 35,55 грн, з метою фінансування будівництва житлової нерухомості, згідно з договором купівлі-продажу цінних паперів від 10 вересня 2007 року № Б-469/03, що укладений між ОСОБА_2 та продавцем цінних паперів ТОВ «Паралелі», та договору про участь у фінансуванні будівництва житлового будинку від 10 серпня 2007 року № 2к194.6п.5с, що укладений між позичальником та ТОВ «Сіріус», на підставі якого ОСОБА_2 передається об`єкт фінансування, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

27 вересня 2007 року між ВАТ КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладені договори застави цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226 та застави майнових прав по договору купівлі-продажу цінних паперів від 27 серпня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226, відповідно до яких як забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_2 передав у заставу ВАТ «КБ «Надра» майнові права.

Відповідно до пункту 3.1 договору застави майнових прав за договором купівлі-продажу цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226 у випадках передбачених кредитним договором та/або цим договором, заставодержатель набуває право звернути стягнення на предмет застави та отримати задоволення своїх прав за рахунок вартості предмету застави.

Таким чином, внаслідок укладання договору купівлі-продажу цінних паперів та сплати за них відповідних коштів, в якості договірної вартості таких цінних паперів, що були здійснені за рахунок одержаних кредитних коштів, ОСОБА_2 вступив в інвестиційні відносини із забудовником.

Згідно з пунктами 4.1, 4.2 договору про участь у фінансуванні будівництва житлового будинку від 10 вересня 2007 року № 2к194.6п.5с визначено, що передача квартири у власність здійснюється після закінчення будівництва, прийняття об`єкта в експлуатацію та шляхом підписання акту про розрахунок або іншим способом, передбаченим інформацією про випуск облігацій, але за умови повного виконання стороною 2 (боржником) своїх зобов`язань.

У пункті 2.1 та у підпункті 2.1.3 кредитного договору від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-К/226 передбачено, що на забезпечення виконання позичальником своїх зобов`язань щодо погашення кредиту, сплати процентів, інших платежів передбачених цим договором, а також можливих штрафних санкцій, позичальник укладає з банком наступний договір: протягом трьох робочих днів, з моменту повідомлення позичальника про факт реєстрації прав власності на нерухоме майно, у порядку передбаченому законодавством, діючому на момент реєстрації, але не пізніше тридцяти днів з моменту здійснення операцій по списанню цінних паперів, зазначених у пункті 1.2 цього договору, з рахунку, відкритому у ВАТ «Надра», з метою погашення цінних паперів в обмін на документ, що підтверджує право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, нотаріально оформлений договір іпотеки нерухомості, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,79 кв. м, яка складається з двох кімнат.

15 грудня 2008 року ОСОБА_2 оформив право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (будівельна адреса - мкр ІІІ-4-2 АДРЕСА_5 ,) на підставі свідоцтва про право власності від 15 грудня 2008 року НОМЕР_1 , виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради.

Із вказаного свідоцтва вбачається, що таке видане на підставі договору № 2к194.6п.5с про інвестування будівництва житлового будинку від 10 вересня 2007 року та акта приймання-передачі об`єкта інвестування від 13 листопада 2008 року.

Всупереч вимог пункту 2.1 та підпункту 2.1.3 кредитного договору від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-К/226 ОСОБА_2 не виконав свого обов`язку щодо укладення протягом трьох робочих днів з моменту повідомлення про факт реєстрації прав власності на нерухоме майно, але не пізніше тридцяти днів з моменту здійснення операцій по списанню цінних паперів, зазначених у пункті 1.2 цього договору, з рахунку, відкритому у ВАТ «Надра», з метою погашення цінних паперів в обмін на документ, що підтверджує право власності ОСОБА_2 на нерухоме майно, нотаріально оформленого договору іпотеки нерухомості, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 67,79 кв. м, яка складається з двох кімнат.

Заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року № 2-1811/11 солідарно стягнено, у тому числі з ОСОБА_2 , на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за договором кредиту в розмірі 77 944,07 дол. США. Указане рішення суду набрало законної сили, але боржниками не виконується.

10 листопада 2012 року на підставі договору купівлі - продажу право власності на квартиру АДРЕСА_2 , перейшло до ОСОБА_1 . Право власності зареєстровано в Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 листопада 2012 року, реєстраційний номер майна 25881981.

21 липня 2020 року відповідно до результатів відкритих торгів, оформлених протоколом електронних торгів від 22 травня 2020 року № UA-EA-2020-05-12-000017-b, між ПАТ КБ «Надра» і ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп» укладений договір № GL48N718070_І_4 про відступлення прав вимоги. За умовами цього договору ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп» набуло право вимоги до боржників, майнових поручителів та фінансових поручителів, зокрема за кредитним договором (з додатками, додатковими угодами, договорами про внесення змін та доповнень тощо) від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-К/226, укладеним між ОСОБА_2 та ВАТ КБ «Надра» (найменування змінено на ПАТ «КБ «Надра» на виконання вимог Закону України «Про акціонерні товариства»), а також право звернення на предмета застави за договорами: застави цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226 та застави майнових прав по договорам купівлі-продажу цінних паперів від 27 вересня 2007 року № ОД14/09/2007/840-З/226, відповідно до яких як забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, ОСОБА_2 передав у заставу ПАТ «Комерційний банк «Надра» майнові права.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі

№ 519/2-5034/11).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження

№ 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

У пункті 169 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25) вказано, що Велика Палата Верховного Суду відступає від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Касаційний суд наголошує, що:

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 (провадження № 61-7737св24), пункт 133 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25));

для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року в справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24));

позов про оспорення правочину є споконвічно приватною конструкцією і «покликаний» не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Цей спосіб захисту орієнтований на його використання для «знищення» такого юридичного факту як договір (правочин); на рівні приватноправових норм не міститься обов`язку поєднувати позов про оспорювання правочину фраудаторного правочину із іншою позовною вимогою (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 серпня 2025 року в справі № 756/19178/21 (провадження № 61-7109св25));

застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24));

універсального характеру для кваліфікації правочину як вчиненого на шкоду кредитору набула така «формула»: пункт 6 статті 3 ЦК України + статті 13 ЦК України = фраудаторність правочину (див. ухвалу Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 18 травня 2026 року в справі № 698/476/25 (провадження № 61-6522ск26)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду вказала, що:

необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорення фраудаторних правочинів;

недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб;

метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину;

належним способом захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. пункти 138 - 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24 (провадження № 12-28гс25)).

Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 13 ЦПК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом про визнання договору купівлі - продажу недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» зазначало, що 27 вересня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 укладений кредитний договір на суму 64 038,00 дол. США для придбання облігацій ТОВ «Сіріус» з метою фінансування будівництва квартири. На забезпечення виконання кредитних зобов`язань 27 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_2 укладені договори застави цінних паперів та майнових прав. Втім, на порушення умов кредитного договору, зокрема пункту 2.1.3, боржник після прийняття об`єкта в експлуатацію не передав квартиру в іпотеку банку. Станом на 21 липня 2020 року заборгованість за кредитним договором становила 4 117 764,23 грн. Заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року з ОСОБА_2 вже було солідарно стягнуто борг у розмірі 77 944,07 дол. США. Це судове рішення набрало законної сили, але відповідачем не виконане. ОСОБА_2 15 грудня 2008 року оформив право власності на збудовану квартиру. Надалі, 10 листопада 2012 року, приховавши цей факт від банку та діючи недобросовісно з метою уникнення звернення стягнення на майно, ОСОБА_2 відчужив квартиру на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продаж;

суди встановили, що:

- заочним рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року № 2-1811/11 солідарно стягнено, у тому числі із ОСОБА_2 , на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором № ОД14/09/2007/840-К/226 в розмірі 77 944,07 дол. США. Це рішення набрало законної сили;

- станом на 21 липня 2020 року ОСОБА_2 своїх кредитних зобов`язань не виконав, у зв`язку з чим у нього є заборгованість у розмірі 4 117 764,23 грн. Ця обставина відповідачем не спростована;

- 10 листопада 2012 року, після ухвалення рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року в справі № 2-1811/11, ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_1 на підставі договору купівлі - продажу квартиру АДРЕСА_2 , який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Фьодоровим Є. А. за реєстровим № 2444. Право власності зареєстровано у Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 листопада 2012 року;

при вирішенні питання про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі - продажу квартири від 10 листопада 2012 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що: 1) боржник ОСОБА_2 ухилився від свого обов`язку щодо передачі нерухомого майна після реєстрації на таке права власності в іпотеку банку шляхом укладення договору іпотеки; 2) після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника заборгованість за кредитним договором на користь банку ОСОБА_2 здійснив відчуження нерухомого майна, яке було придбано та кредитні кошти та мало бути передане в іпотеку банку, після оформлення на таке право власності внаслідок закінчення будівництва. Отже, сукупність наведених обставин доводить факт того, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, адже відчуження належного йому майна відбулося із метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає того, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства;

в апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначав, що: 1) про кредитний договір від 27 вересня 2007 року, укладений між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_2 він не знав, та й не міг знати, адже із позичальником та його родичами знайомий не був; з дня реєстрації права власності ОСОБА_2 (продавця) на спірну квартиру (15 грудня 2008 року) до укладення договору купівлі-продажу, між ним та ОСОБА_2 минуло майже чотири роки (10 листопада 2012 року); при укладенні угоди ОСОБА_1 , його адвокат та нотаріус перевіряли відсутність обтяжень на квартиру, а не існування будь-яких боргових зобов`язань продавця; 2) між ним та ОСОБА_2 було укладено оплатний договір купівлі-продажу з установленням реальної ринкової вартості квартири (сплачено 329 450,00 грн, що на момент сплати становило 41 217,32 дол. США); об`єкт було знайдено через агентство нерухомості, а сторони правочину не були знайомі; 3) він мав реальний намір реалізувати договір, адже сплатив продавцю реальну ринкову вартість квартири, після його укладення одразу вселився у квартиру, зареєстрував свою сім`ю та постійно в ній проживав. Надалі він разом з дружиною зробили у спірній квартирі ремонт. Жодних інших мотивів на укладення оспорюваного договору купівлі - продажу квартири у нього не було;

універсального характеру для кваліфікації правочину як вчиненого на шкоду кредитору набула така «формула»: пункт 6 статті 3 ЦК України + статті 13 ЦК України = фраудаторність правочину; застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника); відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника;

апеляційний суд не врахував, що застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 757/52379/21-ц (провадження № 61-3339св24));

касаційний суд підкреслює, що з урахуванням того, що кваліфікація правочину як фраудаторного відбувається на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), то неможливо власне визначити вичерпно всі обставини, які дозволяють кваліфікувати правочин. Тому власне касаційний суд в численних постановах і звертав увагу, які обставини, невичерпно, можуть свідчити про те, що правочин фраудаторний;

апеляційний суд не звернув уваги на те, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання;

апеляційний суд, фактично погодившись з висновком суду першої інстанції про те, що учасники цивільних відносин (одна із сторін оспорюваного договору - продавець ОСОБА_2 ) «вживав право на зло», адже цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір купівлі-продажу) використовувався для недопущення звернення стягнення на майно боржника та є фраудаторним, тобто вчиненими на шкоду кредитору. При цьому апеляційний суд на аргументи апеляційної скарги, з урахуванням наявних у матеріалах справи доказів (зокрема, оцінки вартості спірної квартири, умов договору купівлі-продажу про вартість квартири та її оплату та ін.), не відповів. По суті, звернувши увагу лише на те, що момент вчинення оспорюваного договору (10 листопада 2012 року, після ухвалення рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 04 травня 2011 року в справі N? 2-1811/11 про солідарне стягнення, у тому числі із ОСОБА_2 , на користь ВАТ «КБ «Надра» кредитної заборгованості в розмірі 77 944,07 дол. США). Проте інші обставини, які дають можливість кваліфікувати оплатний договір як фраудаторний, не проаналізував: контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок).

За таких обставин суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, зробив передчасний висновок про наявність підстав для часткового задоволення позову та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 10 листопада 2012 року.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд порушив пункт 8 частини першої стаття 411 ЦПК України, адже вирішив питання про права та інтереси його колишньої дружини ОСОБА_8 та малолітньої дитини ОСОБА_6 , не залучивши їх до участі у справ, як осіб, які постійно проживають та користуються спірною квартирою, брали участь (у тому числі фінансову) у здійсненні ремонту квартири.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року в справі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25) зазначено, що

«10.7. При цьому процесуальний закон визнає бажаним залучення до участі у справі осіб, на права або обов`язки яких може вплинути рішення суду (частини перша та друга статті 50, частина перша статті 51 ГПК), і визначає наслідки незалучення таких осіб (частина друга статті 51 ГПК): у разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи, обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред`явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред`явленого цією третьою особою до такої сторони.

10.8. Натомість ухвалення судом рішення про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, процесуальний закон вважає неприпустимим, у зв`язку з чим це є обов`язковою підставою для скасування ухваленого рішення (пункт 4 частини третьої статті 277, пункт 8 частини першої статті 310 ГПК України).

10.9. Відповідаючи на питання про те, що є рішенням суду про права, інтереси та (або) обов`язки особи, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки особи можуть міститись в мотивувальній та резолютивній частині рішення. Ці висновки мають різне значення.

Процесуальний закон містить норми, які забезпечують, аби судове рішення, ухвалене у справі, не було протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі. […]

10.18. Отже, будь-які висновки про права, інтереси та (або) обов`язки особи у рішенні суду, яким вирішується приватноправовий спір, з огляду на норми статті 75 ГПК України не мають для особи, яка не брала участь у розгляді справи, зобов`язуючого значення, тобто не є рішенням про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи.

10.19. При цьому Велика Палата Верховного Суду зауважує, що неприпустимим є втручання особи в остаточне рішення суду з тих лише підстав, що вона вважає помилковими викладені у мотивувальній частині цього рішення судження, які не мають стосовно неї обов`язкової сили».

Оскільки оскаржувані судові рішення не містять у мотивувальних чи резолютивних частинах висновків про права, інтереси та (або) обов`язки колишньої дружини позивача ОСОБА_8 та малолітньої дитини ОСОБА_6 , такі рішення не можуть вважатись ухваленими щодо їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду