ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 759/19709/25

Описова частина

У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод у здійсненні поховання.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_5 . На момент його смерті у Київській міській клінічній лікарні № 7 перебувала його дружина ОСОБА_2 .

Про факт смерті та передачу тіла до моргу Київської міської клінічної лікарні № 6 ОСОБА_2 позивачку не повідомила. Питання щодо кремації чи традиційного способу поховання у труні відповідачка з позивачкою (з сім'єю) не узгоджувала.

19 липня 2025 року о 10 год 00 хв відбулася кремація тіла її сина у Київському крематорії на території Байкового кладовища.

04 серпня 2025 року позивачка від працівника Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Сяйво» довідалася, що ОСОБА_2 забрала урну з прахом ОСОБА_5 .

Позивачка намагалася у досудовому порядку домовитись з відповідачкою про поховання урни з прахом сина, щодо цього 13 серпня 2025 року звернулась до приватного нотаріуса Біловола С. М. та просила нотаріуса передати ОСОБА_2 її заяву про необхідність зустрітися у приміщенні нотаріальної контори нотаріуса ОСОБА_6 22 серпня 2025 року для обговорення питань поховання та спадкування. На зустріч відповідачка ОСОБА_2 не прибула.

ОСОБА_1 зазначала, що після народження її син ОСОБА_5 був хрещений за православним християнським обрядом.

Волевиявлення ОСОБА_5 за життя щодо кремації, як і згоди членів його сім`ї на кремацію, не було. Тоді як позивачка як мати, а також батько ОСОБА_4 та брат ОСОБА_3 хотіли, щоб тіло ОСОБА_5 було поховане в могилі у труні за християнським обрядом.

Тому усі наступні дії ОСОБА_2 позивачка вважала самоправством.

Одночасно з цим зазначала, що, враховуючи те, що урна з прахом відповідно до закону має бути захоронена, тримання урни з прахом вдома є недопустимим, це порушує її право на вшанування померлого сина за місцем його захоронення.

Посилалась на те, що усі громадяни мають право на поховання їхнього тіла та належне ставлення до тіла після смерті. Волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті може бути виражене у побажанні бути похованим у певному місці, за певними звичаями, поруч з конкретними раніше померлими родичами чи бути кремованим.

Враховуючи наведене, позивачка просила суд зобов`язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у здійсненні нею права на поховання шляхом поховання урни з прахом її сина ОСОБА_5 на кладовищі (колумбарії) у місті Києві з дотриманням православного християнського обряду за її участю в строк, що не може перевищувати тридцять днів від дня набрання судовим рішенням законної сили.

Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 25 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції свій висновок мотивував тим, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів (зокрема, письмового розпорядження, засвідченого в установленому законом порядку), які б свідчили про те, що померлий ОСОБА_5 за життя виявив іншу волю щодо свого поховання, ніж кремація, яка і була реалізована його дружиною ОСОБА_2 .

Позивачка як мати, треті особи (батько і брат), хоч і є близькими родичами, проте за наявності дружини не мають законного права всупереч волі виконавця волевиявлення померлого вказувати спосіб поховання (кремація чи захоронення в труні) або вимагати передати їм прах померлого.

Оскільки дії ОСОБА_2 не суперечать закону (кремація є офіційно дозволеним способом поховання в Україні), суд не має правових підстав зобов`язувати відповідачку проводити будь-які обряди за вимогою позивачки.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просила скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги вказувала, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не повною мірою спрямоване на вирішення саме тих вимог, про які просила позивач у своєму позові (не стосується предмета спору), не обґрунтоване доказами або відповідними нормами закону, що регулюють правовідносини, не враховує положення норм ЦК України, а саме статті 13 щодо того, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Зазначала, що суд першої інстанції позбавив її, ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та інших родичів померлого (зокрема його колег та друзів) проститися з прахом померлого ОСОБА_5 під час поховання.

Відповідачка у справі може у будь-який час самовільно розвіяти прах або вчинити з ним будь-які інші дії без поховання та належної шани тілу померлого ОСОБА_5 .

Саме щодо вказаного і виник спір між сторонами, на що не звернув уваги місцевий суд.

Київський апеляційний суд постановою від 26 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 грудня 2025 року змінив, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Апеляційний суд, змінюючи рішення місцевого суду, керувався тим, що у позовній заяві викладено вимогу зобов`язати відповідачку усунути перешкоди у здійсненні (реалізації) позивачкою права на поховання, а саме шляхом поховання урни з прахом її сина на кладовищі (колумбарії) у місті Києві з дотриманням православного християнського обряду за її участю у визначений нею строк.

Із позовної заяви не вбачається, що позивачка оспорює дії відповідачки щодо кремації тіла померлого ОСОБА_5 .

У суді апеляційної інстанції позивач також підтвердила, що дії відповідачки щодо кремації тіла померлого ОСОБА_5 не є предметом спору у цій справі.

Апеляційний суд зазначив, що воля померлого щодо способу його упокоєння (кремації) вже була виконана уповноваженою на те особою (дружиною), будь-який примус суду щодо зміни цього стану або нав`язування іншої волі (волі батьків) є недопустимим. Суд не може перебирати на себе функції розпорядника поховання та визначати релігійну чи технічну форму вшанування пам`яті, якщо діюча процедура була проведена у межах вимог законодавства.

ОСОБА_2 є особою, яка здійснила поховання померлого згідно з волевиявленням останнього шляхом кремації, яка вчинена ритуальною службою згідно з укладеним договором-замовленням на організацію та проведення кремації від 18 липня 2025 року.

Відповідачка визнала, а позивачка не заперечила факт того, що урну з прахом померлого після проведення кремації отримала відповідачка як виконавець волі померлого та замовник поховання у строки, визначені Законом України від 10 липня 2003 року № 1102-IV «Про поховання та похоронну справу» (далі - Закон) і Правилами користування крематоріями, затвердженими наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 08 серпня 2013 року № 373 (далі - Правила № 373).

Разом із цим положення Закону та Правил № 373 не містять жодного застереження щодо того, протягом якого строку з моменту отримання у крематорії урни з прахом померлого в особи, яка здійснила поховання, виникає обов'язок на захоронення урни в колумбаріях та родинних похованнях на інших кладовищах.

ОСОБА_1 відповідно до Закону та Правил № 373 не є особою, яка здійснила поховання померлого ОСОБА_5 , тому колегія суддів апеляційного суду вважала, що права позивачки ОСОБА_1 відповідачка ОСОБА_2 не порушила.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2026 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права, зокрема статті 298 ЦК України у системному зв`язку зі статтею 26 Закону, у подібних правовідносинах.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди помилково ототожнили кремацію тіла з його наступним похованням, оскільки спалювання тіла померлого (кремація) не є кінцевим етапом поховання, а розміщений в урні прах має бути закопаний у могилі або розміщений в ніші колумбарію.

Оскільки письмового розпорядження ОСОБА_5 за життя не зробив, позивачка як мати померлого має рівне право з відповідачкою на поховання урни з прахом, а суди позбавили її та членів родини (третіх осіб) права проститися з прахом померлого під час поховання.

Апеляційний суд не взяв до уваги, що в суді апеляційної інстанції позивачка оголосила про волевиявлення померлого поховати урну з прахом у колумбарії та зазначила свідків, які можуть це підтвердити, а саме третіх осіб у цій справі.

Вважає, що апеляційний суд помилково поклав на позивачку недосяжний тягар доказування порушення її прав.

Відповідачка не довела того, що є виконавцем волевиявлення померлого сина заявниці щодо поховання його праху.

Зазначила, що навіть якщо суди не можуть втручатися у віросповідання людини і визначати, за яким обрядом та релігією вона має бути похована, але суди мали можливість відмовити лише в цій частині позову, задовольнивши позов в іншій частині, а саме зобов`язання захоронити урну з прахом на кладовищі чи колумбарії за участю позивачки.

04 серпня 2026 року через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_2 через адвоката Горвата І. І. подала відзив на касаційну скаргу.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. До відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

До поданого відзиву не додано доказів надсилання його копій та доданих до нього документів відповідачу, що суперечить частині четвертій статті 395 ЦПК України.

У разі подання до суду в електронній формі заяви по суті справи, зустрічного позову, заяви про збільшення або зменшення позовних вимог, заяви про зміну предмета або підстав позову, заяви про залучення третьої особи, апеляційної скарги, касаційної скарги та документів, що до них додаються, учасник справи зобов`язаний надати доказ надсилання таких матеріалів іншим учасникам справи. Такі документи в електронній формі направляються з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, шляхом надсилання до електронного кабінету іншого учасника справи, а у разі відсутності в іншого учасника справи електронного кабінету чи відсутності відомостей про наявність в іншого учасника справи електронного кабінету - у паперовій формі листом з описом вкладення (частина сьома статті 43 ЦПК України).

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення визначені статтею 183 ЦПК України.

Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду (частина четверта статті 183 ЦПК України).

Оскільки відзив ОСОБА_2 надійшов до суду без доказів надсилання його копії та доданих до нього документів іншим учасникам справи, Верховний Суд повертає його без розгляду.

Відзивів на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходило.

Фактичні обставини справи, що встановили суди

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Київським відділом державної реєстрації смерті.

ОСОБА_1 є матір`ю померлого ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_5 , серії НОМЕР_2 .

На час смерті ОСОБА_5 перебував у шлюбі з ОСОБА_2 .

18 липня 2025 року ОСОБА_2 , діючи як дружина померлого та виконавець його усного волевиявлення, уклала договір-замовлення з ТОВ «Сяйво» на організацію поховання та надання ритуальних послуг шляхом кремації тіла померлого ОСОБА_5

19 липня 2025 року в крематорії Байкового кладовища в місті Києві було здійснено кремацію тіла ОСОБА_5 .

Урну з прахом померлого ОСОБА_5 було передано замовнику поховання ОСОБА_2

13 серпня 2025 року ОСОБА_1 нотаріально засвідченою заявою, вих. № 54/02-24, просила нотаріуса передати пропозицію ОСОБА_2 обговорити участь позивачки в похованні урни з прахом її сина, яка знаходиться у відповідачки, оскільки остання уникає вирішення того, де і коли буде здійснено остаточне захоронення.

Згідно з листом від 19 серпня 2025 року № 058/01-04/174 Ритуальна служба Спеціалізованого комунального підприємства «Київський крематорій» повідомила ОСОБА_1 про те, що урна з прахом видається виконавцю волевиявлення померлого або представнику ритуальної служби через три робочих дні після кремації для захоронення в колумбаріях та родинних похованнях на інших кладовищах.

Мотивувальна частина

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає не повною мірою.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першій статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своєї позовної вимоги посилалася на те, що відповідачка як дружина померлого сина позивачки перешкоджає останній у реалізації її права на участь у похованні праху померлого ОСОБА_5 шляхом поховання урни на кладовищі (колумбарії) за православним християнським обрядом.

Місцевий суд, відмовляючи у позові, керувався тим, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_5 за життя виявив іншу волю щодо свого поховання, ніж кремація, яка і була реалізована його дружиною ОСОБА_2 .

Позивачка як мати за наявності дружини не має законного права всупереч волі виконавця волевиявлення померлого вказувати спосіб поховання (кремація чи захоронення в труні) або вимагати передати їй прах померлого.

Оскільки дії ОСОБА_2 не суперечать закону (кремація є офіційно дозволеним способом поховання в Україні), суд не має правових підстав зобов`язувати відповідачку проводити будь-які обряди за вимогою позивачки.

Суд апеляційної інстанції, змінивши мотиви рішення місцевого суду про відмову в позові, вказав, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачка оспорює не кремацію тіла померлого ОСОБА_5 , а створені відповідачкою перешкоди в участі у завершенні поховання її сина, вшануванні його пам`яті та доступі до місця поховання.

Водночас апеляційний суд погодився, що права позивачки відповідачка не порушила, оскільки:

будь-яких порушень ОСОБА_2 законодавства, що регулює питання поховання померлих осіб в Україні, не встановлено;

ОСОБА_2 законодавчо визначена як особа, яка здійснює поховання померлого чоловіка (частина перша статті 11 Закону) та є виконавицею волевиявлення померлого;

ОСОБА_2 здійснила кремацію померлого ОСОБА_5 відповідно до вимог Закону, Правил № 373 і договору-замовлення на організацію та проведення кремації від 18 липня 2025 року;

законодавство не визначає строку, протягом якого особа, яка зобов`язалася поховати померлого шляхом кремації, повинна захоронити урну з прахом, розмістити її в ніші колумбарія чи з урахуванням етнічних, релігійних чи культурних традицій в інший спосіб остаточно поховати померлого.

Колегія суддів звертає увагу на те, що здійснення касаційного провадження у справі залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені заявником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 26 Закону у сукупності із статтею298 ЦК України.

Колегія суддів керується тим, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц зазначила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі.

З огляду на відсутність сформованих висновків, зважаючи на особливу нагальність і суспільну значущість спірного питання, необхідним є перегляд справи з метою формування єдиної судової практики та перевірки правильності застосування судами статті 26 Закону у взаємозв`язку зі статтею298 ЦК України.

Верховний Суд вважає, що доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими, а постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової (юридичної) визначеності. Він гарантує забезпечення легкості з`ясування змісту права і можливість скористатися цим правом у разі необхідності.

Єдність розуміння та прогнозованість норм права забезпечується шляхом тлумачення їх застосування, мета якого полягає у розкритті дійсного змісту (сенсу, значення) правового тексту через чітке окреслення прав та обов`язків суб`єктів у юридичній справі, яка потребує вирішення.

Національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20).

Одним із елементів, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, права на справедливий розгляд справи судом є змістовне, а не формальне тлумачення правової норми (рішенні ЄСПЛ від 23 жовтня 1985 року у справі «Бентем проти Нідерландів» («Benthem v. the Netherlands»).

Розумність характерна та властива, зокрема, для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).

Апеляційний суд, виснувавши про непорушення права ОСОБА_1 , витлумачив норми Закону у такий спосіб, що:

- відсутність законодавчо визначеного строку, протягом якого виконавець волевиявлення померлого (особа, яка здійснила поховання) має завершити поховання урни з прахом, дозволяє відповідачці як виконавиці волевиявлення померлого безстроково зберігати урну з прахом її чоловіка (сина позивачки) у своїй квартирі;

- відповідачка як виконавець волевиявлення померлого щодо його кремації діяла у межах закону.

Апеляційний суд, не встановивши порушень відповідачкою приписів Закону, не досліджував питання того, чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин стаття 298 ЦК України у системному взаємозв`язку зі статтею 26 Закону.

Заявниця ж вказувала на необхідність застосування розумних строків для завершення поховання її сина з метою реалізації нею як матір`ю права на вшанування пам`яті її дитини відповідно до положень статті 298 ЦК України у загальноприйнятному для суспільства розумінні та відповідно до релігійних вірувань їх родини, зокрема і її сина (за життя).

Верховний Суд з викладеними апеляційним судом висновками щодо тлумачення та застосування матеріальних норм права погодитися повною мірою не може, керуючись таким.

Відповідно до статті 298 ЦК України кожен зобов`язаний шанобливо ставитися до тіла людини, яка померла. Кожен зобов`язаний шанобливо ставитися до місця поховання людини. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім`ї, близькі родичі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Діяльність у галузі поховання базується, зокрема, на принципах гарантування державою належного поховання померлих і поховання в установленому законодавством порядку з урахуванням волевиявлення померлого, вираженого особою при житті, а за його відсутності - з урахуванням побажань родичів (стаття 4 Закону).

Відповідно до статті 2 Закону поховання померлого - комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству.

У статті 26 Закону визначено, що поховання померлих може здійснюватися шляхом: закопування в могилі труни з тілом померлого; спалювання в крематорії труни з тілом померлого та закопування в могилі чи розміщення в колумбарній ніші урни з прахом померлого; розвіювання праху померлого. З урахуванням етнічних, релігійних чи культурних традицій поховання померлих може здійснюватися іншим способом. Поховання померлих здійснюється з дотриманням вимог санітарно-епідеміологічного законодавства.

Якщо текст норми не є абсолютно зрозумілим і можливі декілька її тлумачень (неоднозначність розуміння), суд має встановити справжній зміст норми, виводячи її з його взаємозв`язку з іншими правовими положеннями, з його контексту (системного тлумачення), мети, що досягається, зокрема інтересів, які вона прагне захистити (телеологічна (цільова) інтерпретація), та намірів законодавця (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2025 року у справі № 760/12027/23).

За змістом положень статті 298 ЦК України вони передбачають шанобливе ставлення до людини після її смерті, зокрема як до її тіла (праху), так і до місця її поховання. Фактично право людини за життя на гідне поховання після її смерті трансформується у право членів сім`ї та близьких родичів померлого на виконання його волевиявлення та на повагу до пам`яті померлого. Крім того, члени сім`ї та родичі мають право на захист від нешанобливих дій інших осіб стосовно тіла їх померлого члена сім`ї, родича або місця його поховання.

Тлумачення змісту статті 26 Закону дає підстави для висновку, що наслідком кремації та завершенням поховання урни з прахом померлого має бути закопування в могилі чи розміщення в колумбарній ніші.

Також законодавець передбачив такий спосіб поховання померлого після кремації його тіла, як розвіювання праху, однак такий спосіб має відбуватися у спеціально облаштованих місцях поховань на територіях кладовищ, крематоріїв, колумбаріїв або інших будівель чи споруд, призначених для організації поховання померлих.

Отже, законодавець урегулював питання завершення поховання урни з прахом у процесі виконання волевиявлення померлого або обов`язку з поховання, взятого на себе іншою особою, та визначив, що поховання урни з прахом має завершитися поміщенням її в могилу або колумбарну нішу чи розвіюванням праху в межах спеціально відведених для цього місць.

Тому обов`язок з поховання не завершується видачею відповідною ритуальною службою урни з прахом виконавцю волевиявлення померлого, а має завершитися захороненням праху померлого у спосіб, визначений законодавством та / або прижиттєвим волевиявленням померлого (у частині, що не суперечить вимогам санітарно-епідеміологічного законодавства).

Отже, необхідність завершення процедури поховання узгоджується з положеннями статті 298 ЦК України на шанобливе ставлення до тіла померлого та місця його поховання.

Перевіряючи висновки апеляційного суду щодо відсутності законодавчо визначеного строку, протягом якого виконавець волевиявлення має завершити поховання урни з прахом, колегія суддів проаналізувала положення Закону і зазначає, що законодавство дійсно не містить чітко визначених граничних строків завершення поховання, зокрема захоронення урни з прахом (закопування в могилі чи розміщення в колумбарній ніші).

Проте, ураховуючи важливість та чутливість досліджуваної сфери, засади добросовісності, розумності й справедливості, необхідності дотримання вимог санітарно-епідеміологічного законодавства, такі строки мають бути розумними, об`єктивно необхідними, оскільки протилежний підхід може призвести до того, що будь-яка особа, що здійснює поховання, в тому числі шляхом кремації тіла померлого, матиме формальну підставу не завершувати цю процедуру.

Таке становище є неприпустимим і є надзвичайно несправедливим нехтуванням правовим принципом пропорційності в контексті забезпечення мінімального рівня захисту, на який особа має право, оскільки може порушити баланс інтересів в розумінні положень статті 298 ЦК України, зокрема:

- громадянина на поховання його тіла та належне ставлення до тіла після смерті;

- його близьких родичів - на повагу до свого приватного і сімейного життя, передбаченого пунктом 1 статті 8 Конвенції, зокрема на доступ до місця поховання померлого для вшанування його пам`яті.

Таким чином, вирішення питання про розумність таких строків за відсутності законодавчого врегулювання є обов`язком суду під час їх оцінки у кожній конкретній справі з урахуванням фактичних обставин, зокрема, існування об`єктивних перешкод в оформленні місця для поховання на кладовищі, колумбарії чи в іншій спеціалізованій будівлі чи споруді, призначеній для організації поховання померлих.

Верховний Суд зазначає, що поняття «приватне та сімейне життя» є широкими термінами, які не підлягають вичерпному визначенню (рішення у справах «Прітті проти Сполученого Королівства» («Pretty v. the United Kingdom»), заява № 2346/02, пункт 61, ЄСПЛ 2002-III, та «Паннулло і Форте проти Франції» («Pannullo and Forte v. France»), заява № 37794/97, пункт 35, ЄСПЛ 2001-X).

ЄСПЛ у справі «Еллі Полухас Доодзбо проти Швеції» «Elli Poluhas Dodsbo v. Sweden» (остаточне рішення, заява № 61564/00, пункт 23, від 03 липня 2006 року) зауважив, що реалізація передбачених статтею 8 Конвенції права на повагу до сімейного і приватного життя стосується насамперед відносин між живими особами. Проте не виключається, що повага до права на сімейне і приватне життя поширюється на певні ситуації після смерті (ухвала щодо прийнятності у справі «Джонс проти Сполученого Королівства» («Jones v. the United Kingdom»), заява № 42639/04, від 13 вересня 2005 року).

ЄСПЛ послідовно у своїй практиці зазначає, що належне поводження з померлими з поваги до почуттів родичів померлого входить у сферу дії статті 8 Конвенції («М. Л. проти Словаччини» («M. L. v. Slovakia»), заява № 34159/17, пункт 23, від 14 жовтня 2021 року). Зокрема, cуд визнав, що те, як поводяться з тілом померлого родича, а також питання, що стосуються можливості бути присутнім на похованні та вшануванні пам`яті на могилі родича, належать до права на повагу до сімейного чи приватного життя («Сольська і Рибіцька проти Польщі» («Solska та Rybicka v. Poland»), заяви № 30491/17 та 31083/17, пункти 104-108, від 20 вересня 2018 року). Інші обставини, що стосуються членів родини, які залишилися в живих, також охоплюються статтею 8 Конвенції (узагальнення у справі «Полат проти Австрії» («Polat v. Austria»), заява № 12886/16, пункти 93, 94, від 20 жовтня 2021 року).

У справі «Полат проти Австрії» («Polat v. Austria») (заява № 12886/16, від 20 жовтня 2021 року) батьки з огляду на релігійні переконання хотіли, щоб тіло їх померлої дитини залишалося менш пошкодженим. Однак посмертне дослідження було проведено без їхньої згоди для забезпечення наукових інтересів. ЄСПЛ не побачив підстав для сумнівів у національному законодавстві, яке дозволяло проведення посмертних досліджень без згоди найближчих родичів у разі необхідності для наукових цілей, водночас за конкретних обставин справи вважав, що бажання заявниці та її чоловіка поховати сина відповідно до їх релігійних переконань не було належно враховано під час оцінки балансу інтересів. Тому було встановлено порушення як статті 8, так і статті 9 Конвенції (пункти 80-91).

Колегія суддів звертає увагу, що саме собою тимчасове утримування урни з прахом померлого вдома, на що посилалася відповідачка, не є оскверненням або проявом неповаги відповідно до положень статті 289 ЦК України.

Водночас позивачка вказувала на те, що оскільки утримання урни з прахом її сина в квартирі відповідачки (знаходження урни з прахом у відповідачки на час розгляду справи остання не заперечила) не відповідає розумним строкам на завершення поховання, то вона як мати позбавлена права приходити на могилу сина (на кладовищі чи в колумбарії) для вшанування його пам`яті. Не сприяють цьому й особисті стосунки між нею та відповідачкою, яка відмовляється навіть комунікувати з питання доступу ОСОБА_1 до праху її сина.

У касаційній скарзі позивачка з посиланням на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах зазначала, що невчинення дій відповідачкою щодо завершення поховання у розумний строк позбавляє позивачку та членів родини померлого ОСОБА_5 (треті особи у справі) права на належне прощання та вшанування пам`яті сина через відсутність доступу до місця його поховання, оскільки відповідачка тримає урну з прахом у себе в квартирі, що перешкоджає позивачці вшановувати пам`ять сина, на що не звернув уваги апеляційний суд.

Касаційний суд на підставі висновків, сформованих у цій постанові, частково погоджується з наведеними доводами заявниці, що:

дружина ОСОБА_5 , здійснюючи поховання свого чоловіка шляхом кремації (що відповідає способу, який був висловлений ним за життя і не заперечується сторонами), тривалий час утримує урну з прахом у себе в квартирі без надання позивачці можливості вшанувати пам`ять її сина. На будь-які контакти з позивачкою не йде;

матеріали справи не містять доказів на підтвердження будь-якого волевиявлення померлого ОСОБА_5 щодо того, де і як має бути захоронено урну з прахом після кремації;

невстановлення законодавчого строку для завершення поховання урни з прахом померлого у цій справі не виправдовує бездіяльності особи (яка здійснює поховання) із завершення процедури поховання без перевірки обґрунтованості підстав такої бездіяльності.

Верховний Суд зазначає, що в такій ситуації, яка склалася, за рівнозначного права матері і дружини померлого на вшанування його пам`яті та обов`язку виконавця волевиявлення померлого здійснити поховання (зокрема завершити) суду необхідно перевірити баланс інтересів таких осіб, з урахуванням того:

чи дотримано розумного строку на завершення поховання дружиною як виконавцем волі померлого (особою, яка взяла на себе обов`язок здійснити поховання);

чи надано матері доступ до урни з прахом померлого сина та/або місця його захоронення;

чи вважатиметься факт утримування урни з прахом померлого сина позивачки у місці, недоступному їй для відвідування, ураховуючи складні особисті стосунки між сторонами, втручанням у право на «приватне та сімейне життя» матері та чи відповідатиме таке втручання закону, легітимній меті, чи буде пропорційним (необхідним у демократичному суспільстві).

І лише за наслідком урахуванням балансу інтересів сторін суд може вирішити, чи порушено право позивачки як родича померлого на повагу до сімейного чи приватного життя та чи може бути захищено це право у спосіб, визначений позивачкою.

Крім того, ЄСПЛ у своїй практиці послідовно дотримується пріоритету прижиттєвого волевиялення померлого, або його явних релігійних переконань за життя (дотримання певних релігійних традицій, ритуалів, вірувань, відвідування релігійних установ тощо), над бажаннями особи, що здійснює поховання, або її особистими релігійними переконаннями, що має бути перевірено і враховано під час дослідження балансу інтересів сторін національними судами.

Посилаючись на непорушення прав позивачки, апеляційний суд зазначив, що він не може застосувати примус у нав`язуванні відповідачці волі батьків померлого ОСОБА_5 щодо його поховання, зокрема за певною релігійною традицією, тому виснував, що позовні вимоги у спосіб, який вказала позивачка, задоволенню не підлягають.

Водночас апеляційний суд не урахував презумції jura novit curia («суд знає закони»), відповідно до якої саме суд самостійно здійснює пошук і застосовує норми права для вирішення спору безвідносно до посилань сторін, але залежно від установлених обставин справи (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 25 червня 2025 року у справі № 761/382/21).

Крім того, суд, здійснюючи правосуддя, захищає права та інтереси фізичних осіб і у тому випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, тоді суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України), що не позбавить позивача того мінімального захисту, на який він розраховував завдяки визначеному ним у позовній заяві способу.

Суд апеляційної інстанції за відсутності доказів волевиявлення померлого ОСОБА_5 щодо того, де і як має бути захоронено урну з прахом після кремації, не з`ясував, чи підтверджено прижиттєві релігійні переконання померлого, на які посилалася позивачка, зокрема щодо хрещення ОСОБА_5 за православним християнським обрядом, та відповідність дій відповідачки з утримання урни з прахом у квартирі релігійним віруванням та обрядам, які дотримувався померлий за життя, та способу захисту, визначеному позивачкою, щодо необхідності поховання урни з прахом шляхом її захоронення на кладовищі відповідно до релігійних вірувань ОСОБА_5 та його родини.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

З урахуванням наведеного доводи касаційної скарги частково підтвердилися, тому постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

З огляду на викладене наявні підстави для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами касаційного перегляду судове рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду