ПОСТАНОВА Касаційний цивільний суд ВС у справі № 638/14998/21

Описова частина

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про відшкодування витрат на ремонт житлового будинку.

Позовна заява мотивована тим, що він та відповідачка є рідними братом і сестрою.

28 січня 1989 року між їхніми дідом ОСОБА_4 та батьком ОСОБА_9 укладено договір дарування, відповідно до умов якого дід подарував, а батько прийняв у дар жилий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 на земельній ділянці розміром 858 кв.м. Вказаний будинок належав діду на підставі договору на право забудування землі, посвідченого 06 квітня 1946 року Першою міською Харківською нотаріальною конторою по реєстру N? 8602/1, зареєстрованого у Харківському міському бюро технічної інвентаризації 25вересня 1957 року під N? 26646.

Зазначив, що він постійно проживає у вказаному будинку з моменту свого народження та зареєстрований в ньому з 07 квітня 1989 року.

Пояснив, що ОСОБА_5 проживає та зареєстрована за іншою адресою: АДРЕСА_2 .

Стверджував, що на даний час у спірному будинку він проживає разом зі своєю дружиною ОСОБА_6 та дітьми: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

При цьому ОСОБА_1 вказав, що ним у період з липня 2014 року по травень 2015 рік за власні кошти було зроблено ремонт у вказаному будинку, загальною вартістю 5 597 798,83 грн, що підтверджується підсумковим кошторисом за період з 01 липня 2014 року до 31 травня 2015 року, довідкою про вартість виконаних будівельних робіт та витрат, підсумковим актом виконаних робіт за період з 01 липня 2014 року до 31 травня 2015 року, зроблених на підставі договору будівельного підряду N? 09/01-1 від 09січня 2014 року, укладеного між ним та ТОВ «ТБС-Україна».

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер. Після смерті батька відкрилася спадщина на належний йому житловий будинок з надвірними будівлями N?60/76 та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_3 .

За життя ОСОБА_9 постійно проживав з ним. Весь час він доглядав батька, надавав йому всебічну допомогу, займався його лікуванням та похованням. Відповідачка жодним чином батькові не допомагала, зв`язок вони не підтримували.

Оскільки у нього з батьком були добрі, сімейні відносини, останній постійно наголошував, що вказаний вище будинок, у якому вони проживали, після його (батька) смерті дістанеться саме позивачу.

Однак, при зверненні до нотаріуса з питанням щодовидачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька з`ясувалося, що існуєзаповіт, посвідчений 15грудня 2011 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Железняк Л.В., в якому ОСОБА_9 заповів відповідачці житловий будинок з надвірними будівлями N? 60/76 та земельну ділянку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_3 .

Посилався на те, що у зв?язку з його сумнівами щодо правомірності вказаного заповіту ним до суду подано позов до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним. На даний час справа N? 638/10706/20 за вказаним позовом перебуває на розгляді у суді.

Таким чином, на даний час відповідачка є єдиною спадкоємицею за заповітом житлового будинку з надвірними будівлями N? 60/76 та земельної ділянки, що розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , та у разі прийняття спадщини та отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом саме вона стане його законним власником, а він втратить право користування будинком, в якому ним у 2014-2015 роках було проведено ремонт за власні кошти, а тому вважав, що має право на відшкодування його вартості.

Вважає, що його затрати на ремонт жилого будинку, що мали місце у 2014-2015 роках, перевищували покладений на нього статтею 156 Житлового кодексу Української РСР(далі - ЖК Української РСР) обов`язок, оскільки загальна вартість таких витрат, з врахуванням податку на додану вартість, становить 5 597 798,83 грн, з яких будівельні роботи - 4 637 064, 67 грн.

Вказав, що він був єдиним замовником на проведення будівельних робіт, усі кошти було сплачено ним самостійно. Відповідачка жодним чином не допомагала, будь-які кошти на ремонт не надавала. Оскільки ремонтні роботи було вчинено за життя батька та за його згоди як власника, то він має право на відшкодування вартості витрат на ремонт.

З урахуванням викладених обставин позивач просив суд стягнути з ОСОБА_3 на його користь витрати на поліпшення домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 5 597 798, 83 грн.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 листопада 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на поліпшення домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 5 382 211,79 грн.

В іншій частині у задоволенні майнових вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 , як член сім`ї ОСОБА_9 , проживаючи успірному будинку, приймав участь у витратах на проведення ремонтних робіт та будівництві літньої кухні.

Прийняв до уваги, що вцілому відповідачка не заперечувала проти того, що позивач провів такі ремонтні роботи, проте не погоджувалася з їх об`ємом та сумою витрат на такий ремонт.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку, щопозивач належними та допустимими доказами довів наявність понесених ним витрат на поліпшення спірного домоволодіння саме у розмірі 5 382 211,79 грн.

При цьому суд зазначив про те, що позивачу стало відомо про порушення його права тільки з моменту, коли він дізнався про наявність заповіту ОСОБА_9 на користь відповідачки, тобто у 2020 році, тому строк позовної давності ним пропущений не був.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_10 подала апеляційну скаргу.

Постановою Харківського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_10 задоволено.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 листопада 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції звернув увагу, що відповідачка прийняла спадщину після батька, однак свідоцтва про право на спадщину до теперішнього часу не отримала.Таким чином, звертаючись з даним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 не пропустив встановлений статтею 1281 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкодавця.

При цьому апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_5 не заперечувала проти того, що ОСОБА_1 дійсно за згодою їхнього батька здійснював деякий ремонт будинку за власний рахунок. Зокрема, у 2007 році були відремонтовані санвузли у підвалі, у 2010 році - здійснено ремонт у двох кімнатах будинку, у 2014-2015 роках - проведений ремонт покрівлі, утеплені стіни будинку, відремонтована кухня, коридор і веранда. Водночас, у 2012 року реконструкцію літньої кухні позивачем було здійснено без згоди батька.

Вказане підтверджено показаннями свідка ОСОБА_11 , яка є матір`ю сторін у справі.

Таким чином ОСОБА_5 та свідок ОСОБА_11 не заперечували, що частина ремонтних робіт була здійснена за згодою ОСОБА_9 (власника) за кошти позивача.

При таких обставинах апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 як член сім`ї власника та за його згоди здійснював капітальний ремонт спірного домоволодіння за свої кошти і такими правомірними діями перевищив покладений на нього статтею 156 ЖК Української РСР обов`язок брати участь у витратах по утриманню будинку і прибудинкової території та проведенні ремонту. Такі витрати, які були необхідними у розумінні статті 156 ЖК Української РСР та які ОСОБА_1 здійснив за згодою власника протягом 2014-2015 років, спадкоємиця ОСОБА_5 була б зобов`язана відшкодувати у межах вартості отриманого нею у спадщину майна.

Однак, ОСОБА_5 подала до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності.

Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду через шість років після закінчення будівельних робіт і не навів обґрунтованих доводів, що він не міг дізнатися про порушення свого права з 2015 року, враховуючи те, що вимог до батька, ще за його життя, позивач не пред`являв, апеляційний суд дійшов висновку, що позовна давність за вимогами до власника про відшкодування витрат на будівництво, здійснених у 2014-2015 роках,спливла.

При таких обставинах апеляційний суд вважав, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування витрат на ремонт будинку в тій частині, яка була погоджена ОСОБА_9 та перевищувала обов`язок, передбачений статтею 156 ЖК Української РСР, необхідно відмовити за спливом позовної давності, в іншій частині - по суті заявлених вимог.

16 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, сформованою його представником - адвокатом Шматько Т. М. в системі «Електронний суд», у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 03 грудня 2025 року і залишити в силірішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 листопада 2024 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанціїухвалена судом апеляційної інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, які мають значення для справи та без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

15 березня 2026 року ОСОБА_12 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2026 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.

27 квітня 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції

Судом встановлено, що власником житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 28 січня 1989 року старшим державним нотаріусом Шостої Харківської державної нотаріальної контори Цукановою О.В., був ОСОБА_9 . На земельній ділянці, розміром 858 кв.м, за вказаною адресою розташовані: житловий будинок літ. «А-1», цегляний, жилою площею 62.1 кв.м, та надвірні будівлі, зокрема: літня кухня літ. «Б», гараж літ. «В», льох літ. «Г», огорожа № 1-2, сарай літ. «Д».

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та відповідачка ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є дітьми ОСОБА_9 .

ОСОБА_1 у спірному житловому будинку зареєстрований та проживає з 07 квітня 1989 року. На цей час разом із ним мешкають його дружина ОСОБА_13 та діти: ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

ОСОБА_10 з 22 серпня 1979 року зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

За життя, 15 грудня 2011 року, ОСОБА_9 склав заповіт, яким заповів належні йому на підставі особистої приватної власності жилий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заповітпосвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Железняк Л. В., зареєстровано в реєстрі за № 2702.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер.

Відповідно до копії договору будівельного підряду № 09/01-1 від 09 січня 2014 року (далі - Договір) замовник ОСОБА_1 та підрядник ТОВ «ТБС-Україна» домовились про виконання підрядником робіт з капітального ремонту та реконструкції (при необхідності) об`єкта нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , пункт 1 Договору.

Відповідно до пункту 4 Договору підрядник розпочне виконання робіт 01 липня 2014 року і завершить роботи протягом 11-ти місяців з дня початку виконання робіт.

Згідно з пунктом 10 договору договірна ціна робіт є приблизною і складає 6 500 000,00 грн.

Відповідно до пункту 62 договору вартість виконаних робіт, що підлягають оплаті, визначаються кошторисом.

Згідно з копією підсумкового кошторису за період з 01 липня 2014 року до 31 травня 2015 року договірна ціна за ремонт жилого будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 становить 5 597 798,83 грн.

Зазначена вартість ремонту жилого будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 зазначена також у довідці про вартість виконаних будівельних робіт та витрати; підсумковому акті виконаних робіт за період з 01 липня 2014 року до 31 травня 2015 року.

Відповідно до локального кошторису на будівельні роботи № 02-01-07, кошторисна вартість благоустрою території становить 967 299,24 грн., кошторисна вартість на загальнобудівельні роботи становить 3 609 676,14 грн.

В суді першої інстанції була допитана в якості свідка ОСОБА_11 (мати сторін у справі), яка вказала, що ремонт був проведений поетапно. Паркан був побудований в 2003 році за спільні кошти ОСОБА_1 , ОСОБА_9 та ОСОБА_11 . Наступний етап ремонту був у 2007 році. Син почав робити підвал та ванну кімнату, підлогу, поставив душову кабіну, поклав плитку, встановив пральну машину, але цей ремонт також був зроблений за спільні кошти. Наступний етап ремонту був у 2010 році, коли батьки віддали дві кімнати сину. Наступний етап ремонту почався у 2012 році, коли позивач за власні кошти почав реконструювати літню кухню, збільшивши її розмір у півтора рази. У 2014-2015 роках позивач пофарбував будинок та зробив дах, всі ці ремонтні роботи здійснювала будівельна бригада. У 2015 році ОСОБА_1 почав утеплювати підлогу, в будинку були замінені меблі. Також позивач зробив перепланування будинку. Наступний етап ремонту був у 2016 році, коли позивач почав без належної згоди викопуватифруктові дерева, квітники, а замість усього саду посадив туї. Роботи у саду позивач зробив за власні кошти.

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_10 , третя особа- приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Железняк Л. В. про визнання заповіту недійсним (справа № 638/10706/20).

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 17 січня 2024 року, у справі № 638/10706/20 у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_10 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Железняк Л. В. про визнання заповіту недійсним відмовлено.

Вказані судові рішення в касаційному порядку не оскаржувалися.

03 грудня 2021 року ОСОБА_12 звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова із клопотанням про застосування строку позовної давності.

Мотивувальна частина

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

У відповідності до статті 150 ЖК Української РСР, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин та звернення до суду з вказаним позовом, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно із статтею 151 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок будинок (квартиру), зобов`язані забезпечувати його схоронність, провадити за свій рахунок поточний і капітальний ремонт, утримувати в порядку придомову територію.

Разом із тим, статтею 322 ЦК України визначено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що основний тягар збереження, ремонту та належного утримання житлового будинку (квартири) покладається саме на власника.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР встановлено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартирі), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Водночас частиною третьою статті 156 ЖК Української РСР визначено, що повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах на утримання будинку, (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішується в судовому порядку.

Саме співвідношення статей 151 і 156 ЖК УРСР має принципове значення для цієї категорії спорів. З одного боку, член сім`ї власника не є сторонньою особою щодо жилого будинку: він користується житлом, отримує житлову вигоду і тому має брати участь у витратах на його утримання та ремонт. З іншого боку, обов`язок члена сім`ї за статтею 156 ЖК УРСР не може тлумачитися як безмежний обов`язок фінансувати будь-які капітальні, реконструкційні або істотні витрати, які за своїм характером належать до обов`язків власника щодо збереження та належного утримання майна.

Участь членів сім`ї власника у ремонті чи поліпшенні житлового будинку сама по собі не створює для них права власності на будинок, якщо не було домовленості про створення спільної власності. За відсутності такої домовленості може йтися лише про відшкодування витрат, якщо допомога не була безоплатною. При цьому ця логіка застосовується тоді, коли їхні витрати на ремонт перевищують покладений на них статтею 156 Житлового кодексу Української РСР обов`язок.

До схожих висновків дійшов Пленум Верховного Суду Україниупункті 4 своєї постанови від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок».

У спорах цієї категорії необхідно розмежовувати три різні правові ситуації. Перша ситуація - виконання членом сім`ї власного житлового обов`язку. У цій частині особа діє як користувач житла, на якого законом покладено відповідний обов`язок участі у витратах на утримання будинку. Друга ситуація- добровільна безоплатна сімейна допомога, яка не повинна перетворюватися на борг спадкодавця. Третя ситуація - компенсаційна майнова вимога, яка можлива тоді, коли витрати за своїм характером, розміром і наслідками виходять за межі звичайного обов`язку участі у витратах на утримання будинку і не можуть бути кваліфіковані як безоплатна сімейна допомога.

За своєю природою вимога члена сім`ї власника житлового будинку про відшкодування витрат на ремонт, реконструкцію або інше поліпшення будинку є зобов`язальною, грошовою і компенсаційною. Вона не є деліктною, оскільки здійснення ремонту, реконструкції чи поліпшення за згодою власника або з прийняттям ним результату не є завданням шкоди. Вона також не завжди є договірною. Якщо між членом сім`ї та власником було укладено договір або досягнуто домовленості про компенсацію витрат, саме ця домовленість становить пріоритетну підставу відповідного зобов`язання. Однак сам факт згоди власника на проведення робіт ще не означає його безумовної згоди компенсувати їхню вартість.

За відсутності договору така вимога може бути пояснена через загальну компенсаційну логіку недопущення безпідставного збереження майнової вигоди, але лише з урахуванням спеціального житлового та сімейного контексту.

Така вимога може бути задоволена лише за умови встановлення сукупності юридично значущих обставин, які дають підстави відмежувати компенсаційну вимогу від виконання власного житлового обов`язку, добровільної сімейної допомоги, дарування або звичайної участі у спільному побуті.

Першою умовою є фактичне понесення витрат саме тією особою, яка заявляє вимогу. Суд має встановити не лише факт виконання робіт у житловому будинку, а й те, хто саме оплатив відповідні роботи, матеріали, обладнання чи послуги; у якому розмірі; за рахунок яких коштів. Якщо частина витрат була понесена самим власником, іншими членами його сім`ї, спільно кількома особами або не підтверджена належними доказами, вона не може бути безумовно включена до суми компенсації на користь одного позивача.

Другою умовою є перевищення витратами меж обов`язку, покладеного на повнолітнього члена сім`ї власника статтею 156 ЖК УРСР. Не кожна участь у ремонті будинку створює грошову вимогу до власника. Поточне утримання житла, дрібний ремонт, побутове забезпечення належного стану приміщення, витрати, пов`язані зі звичайним проживанням, експлуатацією будинку та користуванням ним, за загальним правилом охоплюються обов`язком члена сім`ї власника і не підлягають самостійному відшкодуванню.

Третьою умовою є згода власника на проведення робіт або прийняття ним їх результату. Якщо власник знав про ремонт, погоджувався з його проведенням, не заперечував проти виконання робіт, користувався їх результатом або іншим чином прийняв відповідне поліпшення, це може свідчити про правомірність дій члена сім`ї та про те, що витрати були здійснені в майновому інтересі власника.

Четвертою умовою є відсутність безоплатного характеру понесених витрат. У сімейних відносинах навіть істотні витрати можуть здійснюватися з мотивів взаємної підтримки, турботи, спільного проживання чи допомоги батькам, дітям або іншим родичам без наміру створити грошове зобов`язання. Тому суд має з`ясувати, чи були такі витрати проявом безоплатної сімейної допомоги, дарування або виконання морального обов`язку, чи, навпаки, з домовленості сторін, їхньої поведінки або інших обставин справи випливає, що особа понесла їх не безоплатно і могла обґрунтовано розраховувати на компенсацію або інший майновий еквівалент.

П`ятою умовою є необхідний або корисний характер відповідних витрат. Компенсації можуть підлягати лише ті витрати, які були спрямовані на збереження будинку, усунення його істотних недоліків, підтримання придатності для проживання, запобігання руйнуванню або створення такого поліпшення, яке об`єктивно збільшило споживчу чи майнову цінність будинку.

Шостою умовою є те, що результат відповідних робіт не можна відокремити без шкоди для житлового будинку або що його відокремлення є економічно недоцільним. Якщо річ, обладнання чи інший результат понесених витрат можуть бути відокремлені без пошкодження будинку та без істотного знецінення відповідного майна, належним способом майнового врегулювання може бути повернення такої речі або залишення її за особою, яка її придбала, а не стягнення її вартості з власника.

Сьомою умовою є правомірність робіт. Витрати на самочинне будівництво, незаконну реконструкцію, перепланування без необхідних правових передумов або роботи, виконані всупереч волі власника чи вимогам закону, не можуть автоматично покладатися на власника або його спадкоємців.

Окремого значення набуває факт користування результатом ремонту особою, яка заявляє вимогу. Якщо член сім`ї після проведення робіт тривалий час проживав у будинку, користувався оновленими приміщеннями, обладнанням, комунікаціями або іншими результатами ремонту, це не обов`язково позбавляє його права на компенсацію. Однак така обставина мас враховуватися при визначенні її розміру, оскільки частина економічної вигоди від витрат була фактично отримана самою особою, яка їх понесла.

Розмір компенсації не повинен визначатися шляхом автоматичного відшкодування всієї суми, зазначеної у кошторисі, договорі підряду, актах виконаних робіт або висновку експерта. Компенсації може підлягати лише та частина фактично понесених і належно доведених витрат, яка перевищує покладений статтею 156 ЖК Української РСР на члена сім`ї власникаобов`язок, не має безоплатного характеру, була здійснена за згодою власника або з прийняттям ним результату робіт, створила необхідне чи корисне поліпшення, яке не можна відокремити без шкоди для житлового будинку, і не була фактично спожита самим позивачем унаслідок тривалого користування житлом.

У цій справі суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 як член сім`ї власника та за його згоди здійснював капітальний ремонт спірного домоволодіння за свої кошти і такими правомірними діями перевищив покладений на нього статтею 156 ЖК Української РСР обов`язок брати участь у витратах по утриманню будинку і прибудинкової території та проведенні ремонту. Такі витрати, які були необхідними у розумінні статті 156 ЖК Української РСР та які ОСОБА_1 здійснив за згодою власника протягом 2014-2015 років, спадкоємиця ОСОБА_5 була б зобов`язана відшкодувати у межах вартості отриманого нею у спадщину майна.

Однак, ОСОБА_5 подала до суду першої інстанції заяву про застосування строків позовної давності.

Слід зазначити, що ОСОБА_1 вимоги про відшкодування витрат на ремонт житлового будинку пред`явив до ОСОБА_10 як до спадкоємиці ОСОБА_9 , який був власником жилового будинку при здійсненні ним затрат на ремонт цього нерухомого майна.

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Стаття 1219 ЦК України визначає права та обов`язки, які не входять до складу спадщини, зокрема ті, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця.

Стаття 1281 ЦК України регулює порядок пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців та встановлює, що спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб.

Кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.

Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.

Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Застосування положень статті 1281 ЦК України можливе лише тоді, коли особа має статус кредитора спадкодавця, тобто коли відповідна вимога виникла до спадкодавця за його життя і не припинилася внаслідок смерті.

Стаття 1282 ЦК України визначає межі відповідальності спадкоємців за вимогами кредитора спадкодавця: навіть якщо вимога про компенсацію витрат визнається боргом спадкодавця, спадкоємці відповідають за нею лише в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Таким чином, якщо зобов`язання щодо відшкодування витрат на ремонт, реконструкцію або інше поліпшення житлового будинку виникло у власника цього будинку за його життя, у разі смерті власника така вимога може розглядатися як вимога кредитора спадкодавця. У такому випадку до відповідних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 1281 ЦК України про пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців, а також статті 1282 ЦК України про межі відповідальності спадкоємців за боргами спадкодавця.

Такий висновок грунтується на розумінні спадкування як переходу до спадкоємців не лише прав, а й обов`язків спадкодавця, які належали йому на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Якщо за життя власника житлового будинку у нього виник грошовий обов`язок компенсувати члену сім`ї витрати на ремонт чи поліпшення будинку, які перевищували межі обов`язку такого члена сім`ї, не мали безоплатного характеру та були здійснені за згодою власника або з прийняттям ним результату робіт, такий обов`язок має майновий характер. Він не є нерозривно пов`язаним з особою боржника, а тому не припиняється внаслідок смерті власника.

У такій ситуації особа заявляє вимогу до спадкоємця не як до нового власника житлового будинку, а як до правонаступника спадкодавця, який за життя міг набути грошового обов`язку щодо компенсації відповідних витрат. Спадкоємець відповідає не тому, що набув будинок, у якому раніше були здійснені поліпшення, і не тому, що сам замовляв, погоджував або приймав відповідні роботи. Його відповідальність може наставати лише у зв`язку з прийняттям спадщини, до складу якої входять не лише права, а й майнові обов`язки спадкодавця.

Стаття 1281 ЦК України не створює самого зобов`язання і не є самостійною матеріально-правовою підставою для компенсації витрат. Вона не перетворює будь-які витрати члена сім`ї власника на борг спадкодавця, а визначає спеціальний порядок і присічні строки пред`явлення вже існуючої вимоги кредитора спадкодавця до спадкоємців.

На відміну від позовної давності, яка стосується часових меж судового захисту порушеного права і застосовується судом за заявою сторони, строки, передбачені статтею 1281 ЦК України, спрямовані на визначення складу спадкового пасиву та забезпечення правової визначеності для спадкоємців. Недотримання кредитором цих строків може мати наслідком втрату ним права вимоги до спадкоємців як кредитора спадкодавця. Саме тому дотримання статті 1281 ЦК України має перевірятися окремо від питання про сплив позовної давності.

При цьому визначені статтею 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними строками, оскільки сплив строків, встановлених частинами другою і третьою цієї статті, має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати в суді захисту відповідного права.

Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції звернув увагу, що відповідачка прийняла спадщину після батька, однак свідоцтва про право на спадщину до теперішнього часу не отримала. При таких обставинах апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що звертаючись з даним позовом до ОСОБА_10 , ОСОБА_1 не пропустив встановлений статтею 1281 ЦК України строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкодавця.

Разом із тим, згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Інститут позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого положеннями ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість цивільних відносин.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Спадкування не зумовлює нового перебігу позовної давності щодо вимоги, яка вже виникла до спадкодавця. Якщо компенсаційна вимога виникла за життя власника і право на її судовий захист також виникло за його життя, смерть власника та перехід відповідного обов`язку до спадкоємця не змінюють порядку обчислення позовної давності. Спадкоємець має право посилатися на ті заперечення щодо спливу позовної давності, які міг би заявити сам спадкодавець, оскільки до спадкоємця переходить не новий обов`язок, а відповідний майновий обов`язок у тому стані, в якому вій існував на момент відкриття спадщини.

Якщо позовна давність за вимогою до власника спливла ще за його життя, прийняття спадщини спадкоємцем не поновлює можливості судового захисту цієї вимоги. У такому разі спадкоємець, заявивши про застосування позовної давності, може посилатися на її сплив як на підставу для відмови в позові.

Оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду через шість років після закінчення будівельних робіт і не навів обґрунтованих доводів, що він не міг дізнатися про порушення свого права з 2015 року, враховуючи те, що вимог до батька, ще за його життя, позивач не пред`являв, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позовна давність за вимогами до власника про відшкодування витрат на будівництво, здійснених у 2014-2015 роках,спливла.

При таких обставинах суд апеляційної інстанції підставно відмовив у задоволенні позову.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

За частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду